Жінка-УКРАЇНКА

Михайло Блехман. Роман «Відображення»

Тим, кого дай, Боже, бути мені достойним.
Моє минуле не мине, поки не мину я.

Категорія «відображення» означає суб’єктивну здатність людини як мислителя оперувати мислями як фактами свідомості, незалежно від об’єктів, які вони відображують.

З філософської книги

Зірочки падали так рясно, що у мене навіть скінчилися бажання. Хтось наче здмухнув їх, ці зірочки, зі своєї величезної холодної долоні, і вони слухняно полетіли донизу, збиваючись у сонні цукрові замети або відбиваючись у склі мого вікна смішними і складними символами чудернацької абетки. Здавалося, що невідомий ім’ярек, отак  поздоровивши місто, яке відсвяткувало Різдво, тепер ще й зажадав відобразитися у шибці мого вікна, аби зазирнути в мій зошит і прочитати заключні рядки щойно закінченого роману.

«Хто вирішив, що час іде?» – роздумував я, намагаючись не загубити головного сенсу віконного скла, здогадуючись, що, можливо, воно і мій роман – це взаємне відображення і усталеність двох різних абеток однієї первинної мови.

«Хіба так ідуть?» – поблажливо запитав я радше самого себе, ніж кого б там не було. – Хіба так ходять? Так – зневажливо сходять: жінка, яка не кохає, ворог, який не поважає, критик, який не зневажає … А йдуть і ходять – хіба ж так?»

«Але якби не мій зошит – чи мали б ви сенс?»

«Втім, що я тлумачу про сенс? Там, звідки ці зірочки, про сенс, надіюся, знають набагато більше, але, боюся, – зовсім по-іншому…»

«Тоді навіщо і для кого оця моя абетка, якщо вже є ваша? І ви сходите завжди, безвідносно до того – існуватиму я чи ні…»

«… І будете спадати на місто, що відсвяткувало Різдво і готується стрічати Новий рік, –  новий рік…»

«І не помітите, що у вікні в новому році буде хтось інший, не той, що торік, і не спитаєте: а де ж той, що був?»

«Чи можу я в своєму зошиті явити щось, про що би ви не відали, чого не торкалися?»

Я постукав пальцями по обкладинці зошита, де ще й досі не було  назви мого роману, і, розгорнувши рукопис навздогад, на одній з  римських цифр, знову позирнув у вікно.

«Втім, ви ж тут, хоча і потойбіч вікна, якого для вас не існує. Хай же не буде його існувати і для мене, – тоді ви зможете перекласти на свою потойбічну (чи нашу спільну?) мову зміст мого зошита».

«…І ми з вами нарешті знайдемо моєму романові справжню назву».

«А якщо ви все ж таки прийшли до мене, значить, ходять і так, а отже, не такі вже ви й зневажливі, якщо не уявляти межи нами вікно…»

«Отак. А я не вірив».

Книги дивилися на мене зі своєї шафи і теж зазирали в мій, поки що безіменний, зошит, сторінки якого списано недолугими словами і майже беззмістовними римськими цифрами.

Книги дивилися із шафи: розгадана – не мною, але для мене, – стара книга у перламутровій палітурці, і ці – мої улюблені – вони допомагають мені тим, що, найголовніше, – не заважають. І ця… я ще не цілком зрозумів її призначення, але до кінця мого зошита, можливо зрозумію… А інакше і писати мій зошит було би справою ризикованою, невиправданою... Та, зрештою, хіба це я писав його?

Я дивився повз мій зошит і думав, що, звичайно, він уже існував  колись, тож мені треба було тільки віднайти його. Тому-то я й зібрався  колись на пошуки невідомо чого – як середньовічний мореплавець на пошуки старої землі, яка, якщо поталанить і постаратися, виявиться новою, при чому для всіх.

«Мабуть, я щасливіший за багатьох моїх колег-капітанів, бо знайшов, і ось тепер моєму зошитові не вистачає тільки назви, щоб стати книгою! – з порцією здорової самовпевненості вирішив я. – Звичайно, можна було б залишити все як є: якщо, скажімо, можлива поема без героя, то чому ж не може бути роману без назви?»

Але ні, я таки назву свій зошит. Я обов’язково назву його. І вони мені в цьому допоможуть, тім більше, що я вже прибрав шибку, яка нас розділяла. Інакше – як же холодна жінка, жорстокий ворог, байдужий критик вирішать для себе і для світу, що мій зошит не вартий прочитання? Якщо автор має ім’я, а його творіння – назву, то легко сказати, що все інше знати і не треба. А якщо імені та назви немає, то доведеться читати і, тільки прочитавши, сказати світові, що читати не має сенсу.

Щоправда, інколи початок буває таким схожим на назву, що й підмінює його…

Але я знаю, моєму романові назва необхідна – бо початок  не просто не замінює і не передбачає його, а навіть зовсім навпаки.

І

На початку - місто готується до Нового року, а вже потому, відсвяткувавши Новий рік, почне готуватися до Різдва… Але замість бажань, які несамохіть загадувалися б у такт майже забутим зірочками, вона  думала про те, що справжніх бажань у неї, відверто кажучи, вже давно немає. І якби замість традиційної похмурої мряки на місто раптом зійшли снігові зірочки, загадувати було б нема чого.

«Цікаво, – подумала вона, входячи до тролейбуса і машинально перевіряючи наявність сумочки, яка нікуди не поділася, – цікаво, як вміло природа допомагає тим, кому нічого не потрібно. Було б що загадувати – зірки б не примусили себе чекати».

В тролейбусі, на щастя, було майже порожньо – і біля вікна, і поряд.

«А було ж усе-таки бажання! – посміхнулася вона, як зазвичай, притискаючись до вікна, що захищало її від вулиці, і вже спокійніше дивлячись на будівлю та на паркан лікарні, які залишалися за зачиненими дверима тролейбуса. – Бажання було, я пам’ятаю».

Вона відкрила книгу, що нагадувала мій зошит, але, мені здалося, уже мала назву. Вона завжди возила її з собою і читала, періодично, не відриваючись від читання, позираючи у вікно на нереальні ватні замети, наче щойно скинуті з величезної ялинки, на тлі котрих блякли закоцюблі ліхтарі кольору ще не готового ґоґоль-моґолю.

«Чи ґоґоль-моґолю?», – строго запитала вона у себе, але не встигла відповісти, тому що побачила подружжя, що, обережно ступаючи, йшло до лікарні. У Самуїла обличчя було такого ж кольору, як у цих дивних заметів. Клара стогнала, намагаючись зігнутися в три погибелі, але дев’ятимісячний живіт заважав їй, і це зараз було її однією-єдиною погибеллю.

– Дай відпочити! – стогнала вона, сідаючи в черговий замет.

– Кларонько, – підводив її знову Самуїл, – ти застудишся, підемо, тут уже зовсім поряд.

Їм вдавалося підвестися і пройти ще кілька кроків, та вона знову сідала в замет – перевести дух, проте дух зовсім не переводився. Перейми у Клари почалися, коли вже була глупа ніч і не те що таксі, а навіть приватника знайти було неможливо в усьому безнадійно білому для такого часу доби світі, тож у пологовий будинок довелося іти пішки.

Вони йшли уже більше години, зупиняючись, відпочиваючи, підводячись.

Довкола було дражливо ясно від снігу, але в очах у Клари потемнішало ще вдома, коли вона намагалася одягнутися, а поперек аж розломлювався, наче зачерствілий бублик, і ні йти, ні сидіти було неможливо. Шуба зігрівала, але тягнула в замет, і єдине, чого їй хотілося – це народити вже нарешті і виспатися, не думаючи про те, що іще доведеться народжувати. Пальці у муфті запотіли, набрякли і перестали стискатися і розтискатися. Хустка з’їхала набакир, на чолі уперше з’явилися зморшки, яких вона б злякалася, якби зараз подивилася у дзеркало. Але сил не залишилося навіть на те, щоб путньо боятися хоч приблизно так, як тоді, коли вона тонула у Дніпрі…

– Господи, коли ж я, нарешті, народжу?! – простогнала я, стискаючи руку Сені і сідаючи в звабливо теплий замет. Бідні жінки, за що їм це?! Ой, Господи, якби ж їм, а то ж нам…

Він, ледь не плачучи і цілуючи мої руки крізь муфту, знову узявся піднімати мене з замету, примовляючи:

– Кларонько, пішли, тут уже поряд. Зараз прийдемо, тобі допоможуть роздягнутися, знімуть з тебе цю кляту шубу...

– …і все інше! – з ненавистю сказала я, не намагаючись підвестися, тому що попередня спроба уже була понад мої сили і сил для нової не залишилося ніяких.

–  Ну звичайно ж, усе знімуть як слід! Ти й забудеш, що на тобі всі ці лахи були. Дадуть ліки, покладуть на зручний стіл, ти трішки постараєшся і народиш нам сина або доньку.

– Сина! – впевнено прохрипіла я, встаючи, сама не відаючи, як.

– Сина! –  сказала вона мені пошепки, але твердо.

– Сина! – долинуло у тролейбус через зачинене вікно.

І Клара пішла – саме пішла, а не попленталася, народжувати сина.

Тобто пішли вони - разом, як завжди.

 

ІІ

 

Зараз Клара тимчасово не пам’ятала – про що зараз, взагалі, можна було пам’ятати? – не пам’ятала, як намагалася, тобто мріяла, дотягнути з пологами до Нового року. З різних причин, але головне – щоб синові на рік пізніше було йти до армії. Та і взагалі, коли вважається, що ти народила на рік пізніше, це завжди краще, ніж на рік раніше, – зрозуміло, тільки коли лише вважається.

– А раптом буде дівчинка? – з майже непомітним сарказмом спитала – чи сказала Марія Ісааківна.

– Мамо, такі речі раптом не відбуваються, – заспокійливо відповіла Клара, сідаючи вивчати Римське право. Професор Фукс читав свій предмет не згірш народного артиста, не кажучи вже про римського трибуна. На його лекції збиралося стільки студентів, що у безмежній аудиторії яблуко скоріше згнило би на своїй гілці, ніж наважилося впасти, – і здати Фуксові випускний іспит, тим більше у такому стані, було не набагато простіше, ніж завоювати Римську імперію. Але Клара в собі не сумнівалася, і Самуїл також. І Володимир Федорович не сумнівався, хоча, коли говорила Марія Ісааківна, він більше мовчав та інколи посміхався, проте посміхався він не скептично, а погоджуючись.

– Володю, чому ти посміхаєшся? – голосом імператриці, яка тимчасово зійшла з престолу, спитала Марія Ісааківна. – Ні, я колись через нього з глузду з’їду! Вирішується серйозне питання, а він сидить собі, ніби нічого не сталося, і посміхається. Володю, припини посміхатися! Я кому сказала?

– Та  що ж мені, плакати? – відверто посміхнувся Володимир Федорович і розвів руками.

Як же не посміхатися, якщо війни, слава Богу, немає уже цілих шість з половиною років, квартира у них хоч і не ізольована, але не халабуда якась, як в евакуації на Уралі, усі живі-здорові, карточки відмінили. Самуїл закінчує медичний інститут, Клара – юридичний. У мене скоро буде онук, або онучка, особливої різниці немає, але Клара упевнена, що буде онук. То що ж – при всьому цьому плакати?

– Мамо, – не відриваючись від написаного м’яким почерком з нахилом вліво конспекту, відповіла Клара, – це зовсім навіть не вирішується – тому що давним-давно вирішено. Я пам’ятаю приблизно дату вирішення і навіть час доби, хоча точно, беручи до уваги урочистість моменту і важливість задачі, назвати нині не ризикую.

Незважаючи на те, що вона не уточнила, який момент мала на увазі, репліка загалом сприйнялася позитивно. Але повністю задоволеним залишився тільки Самуїл, який володів усією сукупністю фактів, щоб зачаруватися точністю формулювань, приналежній дружині. Володимир Федорович знову посміхнувся, а Марія Ісааківна спалахнула тихою блискавкою – у відповідь на Кларину репліку, посмішку Володимира Федоровича та Самуїлову задоволену замисленість.

 

ІІІ

 

До війни Клара разом із Марією Ісааківною та Володимиром Федоровичем жила в дуже привілейованій трикімнатній квартирі, звичайно ж, ізольованій, у, мабуть, найпрестижнішому районі Харкова – Нагорному, на Пушкінському в’їзді. Марія Ісааківна працювала інженером-будівельником, керувала найважливішими проектами і спроектувала величезні електростанції – на Севані, на Балхаші, та що там, по всьому Союзу.

Народилася Марія в Білорусії, в єврейському містечку Речиця, на Дніпрі.

Взагалі-то, вона була Мері, а не Марією, але Мері може бути лише княжною, а яка там княжна із Речиці? Її тато, Ісаак, був найкращим меблярем у всій губернії, а неня, Клара, вважалася неосвіченою і у неї було восьмеро дітей. Особливої освіти вона дійсно не мала, але й зовсім неграмотною не була, просто коли ж вивчишся, якщо чоловік з ранку до вечора у майстерні, а у неї вісім малят на руках?

Втім знала вона більше багатьох «грамотних». До неї приходили за порадою зі всього містечка, як до Санчо Панси на острові, і поради вона завжди давала слушні – жодного разу за все життя поганого не порадила.

З вісьмох дітей у неї було дві дівчинки, Мері і Хая, всі інші – хлопчики, вони, коли виросли, стали соціал-демократами і загинули – одні саме тому, інші на війні, – не саме тому, а просто загинули.

Один з братів виявився математиком. Він довів теорему, яку неможливо було довести, точніше сказати, завдяки нелюбому багатьма духові протиріччя,  заперечив аксіому. Тобто це була не аксіома, бо аксіому заперечити неможливо, але Арон не погоджувався з тим, що це – аксіома, і тому й заперечив її. Петербурзька імператорська академія, яка вміла цінувати непересічне, нагородила його срібною медаллю, тільки Аронові довелося змінити ненаукове ім’я Арон на більш прийнятне Аркадій. А прізвище – Крупецький – і так звучало майже як Обленський  чи навіть – якщо абстрагуватися від  неважливих дрібниць – майже як якийсь-там Голіцинський.

Старші у родині були постійно зайняті, тож Мері призвичаїлася всьому учитися самостійно. Коли Мері була маленькою, вона пішла на Дніпро, що розлився аж до обрію і тільки недосвідченому або надто романтично налаштованому  споглядачеві може здатися дивним при тихій погоді.

Насправді ж, навіть біля самісінького берега було повно ям та вирів, не кажучи вже про середину, яку ледве й видко з висоти зросту чотирьохлітньої людини.

Але Мері ніхто не навчив тому, що має бути страшно, та і взагалі ніхто її нічому, крім читання та письма, не вчив, а на річці ця наука не згодилася. І вона увійшла у воду так само, як до татової майстерні роздивлятися нову шафу, або до матусиної кухні – понюхати і скуштувати кнедлах, латкес або фаршировану рибу. Як можна потонути вона також не знала, бо не знала, що можна втонути. Тому Мері просто випливла і попливла, і їй це сподобалося. Потім вона – також сама – навчилася перепливати Дніпро, гуляти по дивовижному протилежному берегу, що виявився зовсім звичайним, і повертатися додому до обіду.

Клара пішла натоптаним шляхом. Якось, коли вони гостювали у Речиці, вона також вирішила сходити на Дніпро, подивитися що там до чого та скупатися. Їй було аж цілих шість років, але вона ще не знала, що для того, аби пливти, треба вміти плавати, – просто взяла і втекла на Дніпро, тим більше, що до пляжу було рукою подати, навіть такою маленькою, як у неї. Ніхто і не помітив нічого – ну, вийшла дитина за хвіртку, що тут такого, у Речиці? Ні погромів уже, ні війни ще і вже, ні навіть банального грому з блискавкою. Клара бігла собі, радіючи життю, як потім зі школи додому, наспівувала «Сміливо у бій підемо» і з розбігу влетіла у воду, що з берега здавалася безпечною, як свіжий суп у старенькій, ще бабусиній, мисці. Це було дуже смішно і весело, але дно раптом провалилося у бездонну підводну яму і потягло Клару за собою.

Кілька разів їй вдалося випірнути, але щоразу те давалося все важче. Врешті сил виринати не лишилося, і вона вирішила більше й не намагатися, адже все одно сенсу у тому не було ніякого. І тут я уявила собі, як засмутиться неня, коли дізнається, що я втонула, і вирішила заради неї ще раз випірнути, в найостанніший раз. Цієї самої миті її помітив моряк, молодий хлопець, котрий щойно спустився до Дніпра скупатися. Не роздягаючись, він стрибнув у воду, витягнув сміливу дитину і відніс до Марії.

Неня усе-таки засмутилася, але якби я втонула, уявляю, як би вона тоді запечалилася! Значить, завжди треба намагатися випірнути ще раз – а може, хтось якраз буде проходити повз і допоможе.

 

ІV

 

Мері була прекрасною: з густим, звичайно ж, темним волоссям, величезними, аж трішки більше, ніж треба, очима і зневажливою посмішкою.

У шістнадцять років Мері вийшла заміж за Зиновія Стольберга, дуже енергійного, непересічного і підприємливого юнака, а за три роки, в останній із буремних 20-х років, народила Клару і покинула чоловіка, тому що той дратував її своїм сприйняттям буття. Власне, не думками своїми як такими – вона Зиновія не слухала – а самою наявністю у нього того, що він вважав власною думкою.

Взагалі-то Зиновій був Зиновієм приблизно так, як Арон колись був Аркадієм. Офіційно його звали Залманом, тому формально Клара була не Кларисою Зиновіївною, а Кларою Залманівною. Зиновій, щоправда, хотів назвати доньку Єленою, але наявність власної думки спрацювало на гірше, тож вийшло врешті так, як вважала правильним Марія: хлопчика треба називати на честь дідуся, а дівчинку – на честь бабусі.

Після розлучення, до війни, Зиновій інколи бачився з Кларою, і було це зовсім для неї нечасто – так нечасто, що й майже не було…

У Харкові – першій радянській українській столиці – Марія вчилася в будівельному інституті і була там найкращою студенткою: якщо у чотири роки людина випливає у Дніпрі, то в двадцять вона точно не потоне на суходолі, якою б нерівною та твердь не була.

Дискутувати з нею було неможливо, точніше, даремно, бо логіка та аргументація у неї були навіть не залізними, а з якогось навіть ще не винайденого тугоплавкого металу, і студенти, в основному фронтовики, що недавно змінили будьонівки на кашкети, банально казали, що у неї чоловічий розум. Проте вона таки була жінкою. З косою довкруж голови, з величезними очима, з умінням переплисти через будь-яку ріку, як би важко не давалося усіляким відомим рідкісним птахам долітати до середини тих рік.

Щоранку вона ішла з Пушкінського в’їзду на Сумську вулицю, посміхаючись летючій золотавій махині Будинку проектів, і світло-сірому хмарочосові Держпрому, і будівлі Уряду, що будувалася на безкраїй, як уся її країна, і безкінечній, як усе її життя, площі Дзержинського. Життя тільки-тільки починалося, і в місті ще не було найкращого у світі пам’ятника Тарасові Шевченку, і не було навіть Дзеркальної статуї, яка – вона ще не знала – буде схожою на її шифоновий шарфик. Підбори слухняно стукали по слухняній бруківці і боязкому асфальтові, в портфелі були виконані – краще, ніж у будь-кого на потоці – домашні завдання, в тубі – найкращі у всьому інституті креслення.

Безкінечна у своїй величавості Сумська пролинала повз неї і текла далі, вниз, повз царські будівлі, повз будинку Саламандри, повз ошатного українського театру, впадала в Миколаївську площу, на котрій Марії підморгували своїми сяючими вікнами будівлі, спроектовані ще до  революції академіком Бекетовим, а ще далі виднілася спокійно-сіра, без будь-яких зайвих надлишків, будівля, збудована зовсім недавно, в 1925 році.

У вихідні дні Марія звертала з Миколаївської площі на поважну Пушкінську, гуляла там, де ще не було і, здавалось, не могло бути ні рейок, ні трамваїв. Вона йшла повз церкви, що робили цю вулицю схожою на купчиху першої гільдії. Далі – повз будівлі архітектора Бекетова, що нагадували новорічну гірлянду або жовтневий феєрверк та котрі підносили Пушкінську до вповні заслуженого нею звання стовбової дворянки. Вона ішла на свій, неможливий без неї Пушкінський в’їзд – готуватися до лекцій, читати, креслити, рахувати на логарифмічній лінійці.

А коли виходила з Кларою на балкон, дивилася туди, звідки головним щастям сяяло для них безкінечне життя.

 

V

 

У Марію закохувалися масово і наповал, але їй це було не надто цікаво, бо кожний закоханий мав необережність чи нахабність мати хоча би в чомусь власну думку – очевидно, утверджуючи таким чином свою чоловічу сутність. Марії ж із надлишком вистачало власної сутності, жіночої. Вона лише Володимирові Петкевичу дозволяла вислухувати, приймати до уваги та до безумовного виконання  її думки та висновки, тож саме це і цікавило її у ньому. Він був старшим за неї, але те не мало значення. Власне, що таке – різниця у шість років?

Володимир народився у Варшаві, коли частина Польщі ще входила до Російської імперії. Він працював клерком: інспектував м’ясокомбінати і овочеві бази, завідував обліком на Вторчорметі, потім служив в Управлінні Південної залізниці, у важезній старій будівлі на величезній Привокзальній площі. Начальство було більш ніж задоволене його надійністю та пунктуальністю. Він завжди знав, де знайти потрібний документ у безлічі паперів, тому що ніколи нічого не шукав: усі документи, написані м’яким  прямим почерком без найменшої помарки (Володимир Петкевич і помарки?), не шукалися, а знаходилися в єдино-можливому – потрібному місці, в потрібний та і, взагалі, будь-який час.

В юності Володимир цікавився такими ж юними, як і сам, балеринами, а в зрілості закохався у Мері, або, точніше сказати, Мері він полюбив.

Вона дозволила йому мати до себе це почуття, тільки коли пересвідчилася, що він не збирається їй ні в чому суперечити. А він і не думав суперечити – він любив Марію і Клару сильніше, ніж інші люди зазвичай люблять інших людей.

Ще він любив футбол, тільки не грати – грати він не вмів і не хотів, а дивитися. Коли Володимирові було двадцять років, збірна команда Харкова виграла чемпіонат країни, і він на власні очі бачив Привалова, Кротова, Норова, Казакова, братів Фоміних.

– У 21-му році в Одесі, – посміхаючись, розповідав він Кларі, – Казаков поцілив у перекладину і вона гепнулася на голову одеському воротареві. Уявляєш?

Марія навіть не повела плечима, тільки обурилася щодо того, чому він вчить дитину, а Кларі захотілося побачити, як падає перекладина, і вона теж зацікавилася футболом. Володимир же Федорович, навпаки, до цієї гри скоро трішки охолонув, бо після Привалова справжнього футболу вже не було.

Володимир не вмів плавати, проте служив у армії на баркасі керманичем, бо з його комплекцією гребти не мало ніякого сенсу, а керманичем – було якраз і, крім нього ніхто з цією роботою нізащо б не справився. Він сидів на носі човна і гучно та чітко відраховував:

– Раз-два, раз-два!

Я відраховував, щоб веслярі не збивалися з темпу, і вони гребли. Якось під Форосом, це біля Севастополя, наш баркас утрапив у мертву зиб. Знаєш, що таке мертва зиб? Це коли на поверхні вода як скло, а під нею – буруни, неначе хтось колотить воду. Мертва зиб, аллах її забирай, човен не переверне, але людина може заснути. Я рахував, рахував, а потім наче провалився кудись, і якби матроси не збилися з ритму і не обернулися, мене давно уже і на світі не було б. А вони збилися, тому що я заснув і перестав рахувати. Тільки дякуючи їм і врятувався – інакше уже не прокинувся б ніколи.

Розповідь Кларі сподобалася: вона була ще страшнішою, ніж поперечина, що падає на голову воротареві.

Після закінчення інституту Марія бувала вдома рідше, ніж у відрядженнях, тому виховував Клару Володимир Федорович. Точніше, він не заважав Кларі дорослішати і самій виховуватися, лише охороняючи цей процес.

 

VI

 

В дитсадку Клара була головною після вихователів, хоча чому так вийшло, вона не знала і не замислювалася над тим. Просто всі поважали її думку – можливо, тому, що ні в кого, крім Клари, своєї думки іще не було, хіба що – у вихователів. Вона керувала всіма іграми – у квача, в хованки, у все що завгодно, але сама «водила» тільки тоді, коли їй цього хотілося, а не коли їй чомусь-то випадало (щоб Стольберг – і раптом випало?).

Вдома також було добре, – навіть більше, ніж добре. Клара прибігала додому з дитсадку, потім зі школи – як їй потім здавалося, привілейованої, на їхній привілейований, як потім також виявилося, Пушкінський в’їзд, у їхню прекрасну квартиру, де спочатку, до появи Володимира Федоровича, було порожньо – райський набір продуктів, навіть усіляка ікра, – але не було матусі. Неня була у відрядженні – у Середній Азії, на Кавказі, у Сибіру, на Байкалі, в Криму, на озері Севан, на уранових копальнях. Марія Ісааківна літала з місця на місце в невеликому літаку. Вона була інженером-конструктором найвищого класу, але конфліктів з тими, хто посилав за нею літак, у неї ні разу не виникло: я ніколи не дозволяла собі зайвого і нікому нічого не розповідала, в тому числі про уранові копальні. Язика завжди тримала за зубами.

Вдома у Клари були безкінечні, але зовсім не нелюбі домашні завдання, а ще марки і монети, і білий рояль. І ще сотні чи тисячі книг, котрі легше перечитати, ніж перелічити. Читати Клара навчилася так само, як Марія плавати і майже у тому ж віці – тільки не в чотири роки, а в три. Тому вдома все одно було цікавіше, ніж на вулиці. Скрізь, не будучи вдома, вона відчувала, як їй не вистачало батьків, а вдома вона цього майже не відчувала, вдома складалося враження буття вісімнадцятого століття, в якому їй, на жаль, не довелося народитися, – білий рояль, марки з неприступною Вікторією та з Георгами, несхожими ні на Вікторію, ні один на одного, срібні петровські та миколаївські рублі…

Потім з’явився Володимир Федорович, і стало ще краще. Він посміхався, завжди підтримував, ніколи не сердився і тим більше не злився (Володимир Федорович – і роздратування?) і чим міг, допомагав, в тому числі – збирати монети, а особливо – марки. Але захоплення всіма цими нікому не потрібними королями та королевами я ніколи не розумів, наші марки набагато корисніші та цікавіші. Ну, та з дитини – який запит?

Він водив Клару і в Сад Шевченка і до Палацу піонерів на ялинку, і на всі можливі свята. У Палаці піонерів її якось сфотографували з подарунком, і на фото  вона сиділа на колінах у самого Постишева, тож Марія Ісааківна дуже пишалася цією світлиною. А Володимир Федорович просто усміхався, нічого не кажучи, але думаючи собі, що іще невідомо, кому і чому слід було пишатися, і знову водив Клару усюди – в прекрасний парк Горького і безкраїй Лісопарк, по вулиці Пушкінській, яка з кожним роком втрачала свій колишній гарт, по вулиці Басейній, що дзвякала трамвайними дзвінками, по задумливій вулиці Чернишевського.

 

VII

 

Роза була родом з містечка під Маріуполем, його – Маріуполь – потім перейменували у Жданов. А Семен був з Латвії, з Лібави, тож Самуїл знав кілька фраз латвійською мовою. На лібавському ринку завжди відповідали, якщо хтось звертався на ідиш і тим більше латвійською, тобто ідиш там дуже поважали. А якщо звертався російською, могли й не відповісти. 

Рідні брати Семена одразу після революції переїхали до Уругваю, добре там влаштувалися, відкрили кожен свою справу. Один – Мойсей - на пару тижнів вернувся був у Лібаву, аби провідати тещу, і тут почалася війна. Він там і загинув під Лібавою, в ополченні. Зате Абрам відкрив у Монтевідео м’ясну лавку, поставив дітей на ноги. А потім до влади прийшли фашисти, які до бізнесу і до євреїв ставилися не надто добре, якщо не сказати поганюче, тому довелося переїхати до Ізраїлю.

Нарекли Самуїла Самуїлом на честь дідуся, маминого батька. Вдома його називали «Муля», але у дворі ніхто не сміявся, бо, по-перше, спробували би посміятися, а по-друге, у дворі його називали як свого – Сенею або Сьомою. Та там усі й були своїми, чужих серед них не було, звідки взятися чужим?

Самуїлові ніхто ніколи не допомагав, він любив справлятися з проблемами сам і постійно вчився цьому, хоча виходило це у нього з перемінним успіхом. Дуже хотілося стати лікарем, але які лікарі, коли мішки тягати нікому? Цікаво, якби не він, хто б їх і тягав?

У Ворошиловграді було здорово, навіть річка була, Луганка, щоправда, у ній надто і не поплаваєш, але це все-таки краще, ніж коли взагалі немає річки. Ще у Ворошиловграді був будинок-музей Ворошилова, і про нього – про Ворошилова – їм і у школі багато розповідали.

Загалом, у школі було цікаво, і вчився він добре, майже краще від усіх, от тільки іноді, коли вивчали нудний матеріал, хотілося взяти і загорлати, щоб усі аж оглухли, – «А-а-а-а!!!», і як йому вдавалося стриматися, мабуть, одному Богові відомо.

У початкових класах, та і в п’ятому, вчителі, бувало, примушували замальовувати у підручниках портрети великих людей, це було цікавенно – до шостого класу мало хто і залишився.

Влітку, разом із Грицьком,  найкращим другом Самуїла, вони  ходили на Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом – «чижиком-пижиком». Взагалі, свистів Самуїл краще від усіх – і художньо, і «кілечком», і двома пальцями, і трьома, і одним – мізинцем.

Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злітали яструбами, коні гикали, замість іржання, іскри не тільки летіли, а навіть клубилися, а перехожі сварилися якимись такими незрозумілими та несправедливими словами, з яких «шпана» було найліпшим.  

Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалівській швидкості наїхав раптом на якийсь камінець і полетів через кермо, а Самуїл злетів з багажника і проорав носом між істеричними гусьми та напівживою від зайвої ваги свинею. Було боляче і образливо, що ось вони поламали велика, а народові, що запросто просував повз і витріщався на них, усе те – «по цимбалах», але, зрештою, і це минуло, як будь-який біль чи будь-яка образа, а от ніс потому так і залишився трохи кривуватим, хоча, по-правді, те було не надто і помітно. Та непомітно, чого там.   

І ще здорово було, коли сніг валом валить, наче народ на футбол, а ти несешся, як навіжений, на лижах, і горлаєш «А-а-а-а!!!». Усе тобі усе дозволено, ніхто і слова не скаже.

Та і нікому сказати, усі по домівках сидять, крім них із Грицьком. А в такий вечір удома сидіти – й не придумаєш, що може бути дурнішим.

 

VIII

 

Володимир Федорович і Клара ішли до зоопарку.

Їх вела губернська Сумська вулиця – повз дитсадок і необ’ємну площу Дзержинського, повз будівлю військової академії, що з погордою височіла над головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло іще як слід прокинутися і начебто намагалося злетіти над площею, повз Дім проектів, у якому працювала Марія, повз похмуро-урочистий Держпром, повз Палац піонерів та пам’ятник Шевченку.

Володимир Федорович міцно-преміцно тримав Кларину руку, бо якщо Клару не утримати, спробуй тоді услідкуй за нею і наздожени. На ньому був білий костюм та солом’яний капелюх. Вони йшли неквапно, і Клара розповідала про сенсаційне відкриття, яке вона зробила сьогодні перед прогулянкою: про те, що російський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Ніколашкою», як дві краплі води схожий на британського короля – Едуарда чи Георга.

Та які там дві краплі – справжнісінька одна-єдина крапля, тільки король – на поштовій марці, а цар – на монеті. Володимир Федорович посміхався, намагаючись перевести розмову на марки, присвячені Папанінській експедиції, але Клару, як і Марію, відволікти від червоної лінії думок було неможливо.

– Володимире Федоровичу, ви тільки послухайте, – говорила Клара, перебиваючи його і всіх на світі. – У них же борода однакова! Тобто бороди. І вуса, – ну все однакове, все! Ну скажіть, як таке може бути?

– Чому тебе так зацікавили бороди? – посміхнувся Володимир Федорович, весело поглядаючи на перехожих і пишаючись тим, що у нього така ерудована і уважна до дрібниць донька.

– Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! – підійшов до них Зиновій. – Про що це ви так натхненно розмовляєте?

– Татку, ти не уявляєш, наші царі – наш і англійський – це, мабуть... це, мабуть, одна і та ж самісінька людина! – сповістила Клара головну, феєричну  новину.

Зиновій поцілував її в обидві щічки з ямочками і потиснув руку Володимиру Федоровичу.

– Ну, що за дитина, – запалюючи цигарку з красивої, чудернацької дерев’яної коробочки, посміхнувся Володимир Федорович. – Які ж вони наші? Нашого Ніколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.

– У  них там, – додав Зиновій, пригощаючись з красивої коробочки Володимира Федоровича. – не цар, а зовсім навіть король. Як  ваші справи, Володю, що новенького?

– Ось ідемо до зоопарку, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Марія працює, а я сьогодні узяв відгул. Хотіли ще вчора сходити, але погода завадила.

– А я, – засміявся Зиновій, – погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.

– Я з вами повністю згоден, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати.

– Та воно-то так, – зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара не зрозуміла. – Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої погоди.

Він знову засміявся і додав:

– Так що, нехай вже буде яка завгодно!

Володимир Федорович знову кивнув. Зиновій потиснув йому руку, поцілував Клару.

– Татку, ну ти зрозумій, – спробувала Клара чи то переконати його, чи то зрозуміти її і не квапитись, – який же він король, якщо вилитий цар?

Зиновій притиснув її до себе і, підморгнувши Володимиру Федоровичу, вирішив задачу по-соломонівському:

– Будь-який король, зайчику, в душі – цар, а будь-який цар уявляє себе королем. А ось ти у нас краща будь-якої царівни і королівни. Правда, Володю?

– Звичайно! – підтвердив Володимир Федорович. – Щоправда, інколи трішки неслухняна, але це королівнам і царівнам належно за етикетом.

Зиновій посміхнувся, помахав їм рукою та й подався у протилежний від них бік – мабуть, до себе на вулицю Маяковського.

 

IX

 

Клара з Володимиром Федоровичем уже підходили до воріт зоопарку, коли побачили малесеньку собачку, яка здалася Кларі заводною мишкою, схожою на крихітну собачку. Миша вела за собою на повідку даму при тілі, пихату і грандіозну, як будинок Саламандри на Сумській вулиці, чи навіть цілісінький Держпром. Миша рознюхувала щось на асфальті і винюхувала у придорожній траві. Клара забула про незрозумілу схожість двох королів, тобто короля і царя, і взялася розмірковувати, чи вдасться миші затягнути даму у кущі, але тут трапилося непередбачуване.

З мишкою і дамою порівнялася інша пара – чорний цербер без намордника («німецька вівчарка», – пояснив, нахилившись до Клари, Володимир Федорович), який вів на шкіряній віжці даму інтелектуального вигляду і такого невиразного кольору, як німецька кірха на вулиці Пушкіна. Фігура дами нагадала Кларі поставлену сторчма голоблю. Вони утрьох – цербер, віжка і голобля – виглядали, як єдине ціле.

– Чудище обло, огромно, озорно… –  процитувала Клара.

Взагалі-то, чим більше Кларі стрічалося в житті собак, тим виразніше упевнювалася вона у їхній спорідненості з господарями, хоча постулат про схожість господаря з собакою не підтверджувався, – вона спеціально порівнювала.

«От король, – знову згадала вона, – той, справді, схожий на царя, а чим же миша і цербер схожі на своїх старших подруг?»

Клара призадумалася.

І саме тут миша роззявила свою мікроскопічну пащечку (теж мені, «па-ащ--а» називається) і дзявкнула, потім завищала – з таким навіженим натхненням, що у Клари від жаху спітніла рука, за котру її тримав Володимир Федорович. Миша підстрибувала на повідку, здіймалася у повітря, нападаючи на цербера і дістаючи при цьому до дебелої щиколотки дами, яка намагалася її стримати.

«Якби, – подумала Клара, – на миші була полотняна сорочка, вона би зараз відважно рвонула її на грудях».

Втім, грудей, як і пащі, у псиночки також не було навіть в принципі.

Цербер, не звертаючи верховної уваги на мишачий писк і не натягуючи віжку, подався своєю дорогою. Але миша вищала так хворобливо та істерично, що цербер, мабуть, вирішив вивести її  з цього патологічного стану і, повернувшись, співчутливо сказав: «Гав!», після чого повів свою хазяйку далі.

У відповідь у зоопарку, почувши рідну мову, загарчали леви і завили шакали. Ворони на довколишніх деревах вдавилися голландським сиром. Штанги тролейбусів на Сумській вулиці злетіли з проводів.

– …і лая, – закінчила Клара цитату.

Цербер інтелігентно зітхнув, побачивши вчинені ним незручності, та й  потягнув подругу далі, як і перше, не натягуючи віжку – «щоби віжка йому під хвіст не втрапила», – сказав Володимир Федорович, якому, здається, зовсім не було страшно.

Прийшовши до тями після того, що трапилося, Клара повчально підняла вказівний палець і, заспокоюючи сама себе, промовила:

– Ось що буває, коли гавкаєш на слона.

Тим часом, хазяйка миші намагалася зрушити бідну перелякану істоту з місця, тягнула за мотузку і щось примовляла, – але та, вірніше, те закам’яніло і дивилося скляним поглядом в прозору порожнечу. Нарешті хазяйка обома руками відшкребла свою дорогоцінність від асфальту і понесла з місця жахливої події, пестячи і цілуючи. А на місці події, де щойно прикипіло сиділо її заціплене дитя, залишилася мокра пляма завбільшки з копійку.

– Не бійся, – сказав Володимир Федорович і погладив Клару по голові. – Великі собаки розумні, вони дітей не кусають. А маленькі, можливо б, і хотіли вкусити, так нічим. Ну, то й, аллах їх забирай.

Він дістав цигарку зі своєї красивої рогової чи дерев’яної коробочки, вірніше, з дивовижного футлярчика, і запалив. Вони пішли пішки до зоопарку, а Клара усе думала про різних собак, запитуючи у себе про те, на що не було відповіді:

«Адже обидві вони собаки. Чому ж тоді собачуться?»

 – Розсобачилися тут! – з насолодою вимовила вона нове смішне слово, довге, як скакалка чи хвіст гігантської миші, і повторила кілька разів, присвистуючи на переході зі звуку «з» на звук «с»:

– Розсобачилися!

І ще Клара згадала свій улюблений спосіб від чогось відволіктися, якому колись у ранньому дитинстві навчив її Володимир Федорович, і уявила собі кота, що плаче, і наплакав уже оте мокре місце, замість малесенької моськи, схожої на мишу.

Володимир Федорович, посміхаючись, розгорнув Кларі круглу довгасту барбариску – червону, смачну і солодку. Роззираючись врізнобіч – чи бачать і чують їх перехожі, – він вів Клару до зоопарку.  

 

X

 

Коли вони повернулися, матуся вже була вдома – вона щойно повернулася з Ленінграда, з відрядження. Їх двері на балкон були відчинені, і суп із кнедлах пашів на увесь Пушкінський в’їзд. Такий суп їм колись варили бабуся Клара і тьотя Хая у Речиці, а ще вони готували смачні-пресмачні вишкварки, не кажучи вже про фаршировану рибу. На ту рибу із ароматом Речиці, а потім Харкова, неможливо було надивитися, і їсти її було шкода, а коли все-таки почнеш – здається, що ти навіть не на сьомому небі, а на сімнадцятому.

– Ну, як тобі в зоопарку? – перервала Кларин внутрішній діалог Марія, коли та вже вимила руки.

Зоопарк мені не сподобався в принципі, він був схожим на якусь звірину в’язницю. Краще би прозвучало «Звірська в’язниця». Або ще ефектніше: «Звірська темниця». Ну насправді: здоровенний бурий ведмідь – не Топтигін якийсь із байки для малят, не мишко клишоногий з цукеркових обгорток, а справжній бурий ведмідь – кидається назад-уперед в клітці, як в’язень Петропавлівського равеліну, а якісь міленькі шавки кидають йому за грати цукерки і регочуть у захваті від власної величі та щедрості. Подивитися б, як вони б реготали, якби ведмідь – не цукерковий, а оцей справжній – взяв би і вийшов зі свого равеліну і ввічливо попросив би їх самих проковтнути всі ці цукерки, разом з обгортками!

– Про що замислилася? – посміхаючись, спитав Володимир Федорович.

Відгукнулася Марія:

– Володю, ти що, не бачиш – дитина стала неуважною. Занадто багато вуличних вражень. Ні, щоби спокійно посидіти вдома і почитати книжку. Навіщо ти потягнув її до зоопарку?

Володимир Федорович розвів руками:

– Якщо вона читатиме такими темпами, книг більше не залишиться. Письменники за нею не встигають. А так дитина три години дихала свіжим повітрям.

– Яке там свіже повітря у зоопарку? – скипіла Марія. – Петкевичу, чому ти нервуєш мене? Навіщо ти примусив дитину дихати усіма цими слонами і верблюдами?!

– Там здорово пахне! – озвалася Клара, щоб розвіяти хмару і заспокоїти матусю. Насправді-то у зоопарку зовсім навіть і не пахло, а навпаки. Якщо використати слово, яке вона колись почула від Володимира Федоровича, то картина вийде реалістичною, як у передвижників: «Зловоння». Треба підняти пальці пучкою і вимовити, зі смаком і розумінням, наголошуючи на обох «о», особливо на другому: «Зло-во-ння».

– На всій Сумській і на всій Пушкінській вулицях нема такого запаху, як у зоопарку! – завірила вона неню, маючи на увазі саме «зло-во-ння», але головне – заспокоїти її та мирно доїсти останній кнедлах.

Володимир Федорович розсміявся і додав:

– А ще ми виявили, чим наш Ніколашка схожий на англійського короля. Маріє, ти собі уявити не можеш, Клара знайшла у них багато спільних рис!

Марія люто подивилася на Володимира і прорекла, як вирок:

– Петкевичу, ти знаєш, навіщо людині зуби? Гадаєш, щоб скалити їх? Навпаки: щоб тримати за ними язика.

– Правильно, – погодився Володимир Федорович, посміхаючись уже за інерцією, – а то їх можуть і вибити. Кому вибивати знайдеться, а що саме вибивати – тим більше.

– Помовч, Петкевичу! – припинила Марія дискусію. –Це ж треба таке придумати: «наш» Ніколашка. Ще й дитину того навчив! Щоб більше нічого подібного не чула!

Вважаючи на цьому розмову закінченою і трохи заспокоївшись, вона суворо звернулася до Клари, коли та вставала з-за столу:

– Ось тобі подарунок. Вірші Пушкіна. Цю книгу щойно видали – до століття з дня смерті.

Книга була не товстою, кольору кави з перламутром.

«Немає щастя скрізь, є спокій лиш і воля»*, – прочитала Клара рядок навздогад.

Повторюючи його про себе, вона вийшла на балкон. Під нею був Пушкінський в’їзд, задумливий і загадковий, такий самий, як прочитаний і повторений щойно рядок, який не став від того більш зрозумілим. Хтось невидимий по-хазяйському дмухнув вітром на тополі, і тисячі невагомих білосніжних метеликів полетіли над Пушкінською вулицею, над Пушкінським в’їздом, над усім Харковом.

Чому ж нема, якщо воно є? Ось воно – літає цими невагомими лелітками, шумить безмежно тополями, кленами, каштанами, дубами, віддзеркалюється сонячним зайчиком у вікні навпроти…

То чому ж – немає?

Кларі здалося, що дівчинка, також Клара, зараз, тільки не тепер, вийшла на своє речицьке подвір’я. Побачила той же світ, ну, хіба що зовсім трішки – інший. Поправила зачіску. Чхнула від яскравого сонця, схожого на зайця. Подумала, що буде робити сьогодні, куди піде з батьками, з ким при тому вони розмовлятимуть і про що. І… Ну, як же це пояснити самій собі?.. Зараз, саме зараз – її нема, але ж вона була. І ось ніхто навіть не замислюється про те, що вона зараз, саме зараз – але не тепер – стоїть посеред двору, поправляє волосся, думає про те, як мине сьогоднішній – тільки не теперішній – день… Ось – ну, ось же – її погукала матуся. Ось вони всі нарядилися – сьогодні ж субота. Ось вони всі разом пішли гуляти Речицею. Ось вони ідуть у гості. Сідають за стіл. Розмовляють, сміються, наминають суп із кнедлах.

Ось вони – є.

Ось вони – були. 

Можливо, тому щастя і нема? Тому, що нема того, що було, і тих, хто був? Хоча ось же вони – є…

Клара стояла на балконі і, звичайно що, не думала про те, просто ніби щось промайнуло, наче лелітка-пушинка, але потім – нечасто, але все-таки іноді – поверталося, припливало до неї знову, все чіткішим і чіткішим, проте відповідь так і не з’являлася – довго, надто довго не з’являлася. Та і як їй було з’являтися, якщо навіть невідомо, чи є вона насправді? Чи не щезає вона щоразу разом із тими, хто спершу є, а потім – були?..

 

* На свете счастья нет, а есть покой и воля. – Пушкин.

 

 

 

 

 

 

Перламутровий вечір зайняв місце дня, що плив геть разом із примарними лелітками. На балконі, що виходив на Пушкінський в’їзд, Клари уже не було, і вона ще не знала, що хтось буде згадувати, що був такий день, коли Клара вийшла на балкон і повз неї пропливали і пропливали пушинки, схожі на невловимих метеликів.

 

XI

 

Влітку сорок першого року їх евакуювали на пару місяців, максимум місяців на три.

Тож мої королеви і королі залишилися без нагляду на три роки, бо кому вони були потрібні без хазяйки, що поїхала разом з Марією Ісааківною та Володимиром Федоровичем в уральське містечко Хромпік, яке малюки називали «хромпупиком».

Працювали всі ще більше, ніж до війни, вдома майже не бували – добиратися з роботи додому, а потім назад, означало втратити добрих години зо дві, а їх, цих годин, і без того не вистачало.

Клара навчалася так само, як у Харкові, – вона була кращою ученицею, мабуть, на всьому Уралі, і в зошитах не було не те що чорнильної плями (Стольберг і пляма?), а навіть і малесенької помарки – одні м’які літери з легким (ледь не сказала – «ухилом») нахилом вліво.

Для Клари на Уралі продовжився той же Дніпро, що, здавалося, закінчився в Речиці. У школу вона виходила ще більше, ніж затемна, і поверталася також затемна, – уже і час, по суті, не мав ніякого сенсу. Сніг не спадав, – часи спадання залишилися у Харкові. Він і не йшов, і не падав, і не валив. Він обвалювався, виючи, як скажений кіт, і це обвалювання продовжувалося всю дорогу з дому до школи і поновлювалося на зворотному шляху. Панчохи доводилося регулярно штопати, особливо на колінах, та і взагалі скрізь, валянки перестали бути повноцінними валянками і стали схожими на недолугі повстяні чуні, сніг потрапляв у них із заметів і з неба – якщо це місиво можна назвати небом. Більше всього на світі хотілося сісти у замет і перевести дух, який перевести було неможливо, але вона уже знала, що головне – не зупинятися, тоді обов’язково випливеш. Так Мері колись зрозуміла теж саме, коли вперше попливла: щоб доплисти, треба плисти.

Щоби дійти – знала Клара – треба іти. Вона йшла і декламувала уривки з «Дубровського» та «Капітанської доньки», десятки разів прочитані на Пушкінському в’їзді, або лічилку для множення на 5:

 

П’ять на п’ять – двадцять п’ять

В дощ гуляють – не сплять,

П’ять на шість - тридцять

Братик і сестриця.

П’ять на сім – тридцять п’ять

Тільки бризки – з-під п’ят!

П’ять на вісім – сорок

Їх сварив сторож.

П’ять на дев’ять – сорок п’ять

Аж калюжі киплять!

П’ять на десять – п’ятдесят

Не пустив їх сторож в сад.

 

Вона ішла, а сніг вищав, наче скажена бормашина, і стогнав, немов людина, в зубах якої та бормашина длубалася. Таке неждане порівняння здалося Кларі страшенно смішним, і вона обов’язково розсміялася б, якби їй вдалося розтулити вуста. До того ж уже треба було якось спромогтися відчинити двері, закоцюблі, заліплені снігом, як дірка у зубі… чимось… – вона не знала, як називається те, з чого роблять пломбу, тому, увійшовши, всілася на стілець для осмислення.

Але прийти до якогось висновку Клара не встигла: їй довелося підскакувати і бігти майже безкінечним комунальним коридором у такий же безнадійно ущільнений комунальний туалет з ванною – Володимир Федорович називав цей заклад «санвузол». Там, роздягнувшись, вона сполотніла: між ніг, що ледь відтанули, текла кров. Їй нещодавно, на Коляду, виповнилося тринадцять років, і що ж вона могла про те подумати? 

Що ж я могла подумати? Поранена ворожою шрапнеллю? Заразилася цингою чи малярією? Але найголовніше – як я можу комусь розповісти про це, аби порадитися? Слава Богу, нічого не боліло, хоча, якби ж боліло, було би хоч зрозуміло, чому тече ця кров.

Клара помилася холодною, навіть для лютого і для Уралу, водою, повернулася у свою кімнату, перевернула усі книжки, які були удома, а книг майже не було, тому що всі їхали ж усього на місяців зо два, максимум на три, і нарешті, за допомогою якоїсь, таки зрозуміла, що трапилося. Тобто, що не трапилося нічого.

Просто вона перепливла свій Дніпро, і тепер ніколи не потоне. А попереду – якщо придивитися – було все ще незаймане життя, і кінця йому, незважаючи на замети і шалений вітер, не було видно.

 

XII

І Самуїл також ішов – тільки не зі школи додому і не з дому до школи, а з млина до пекарні, а потім назад. Ішов по безкінечній десятикілометровій аркульській дорозі і ніс на спині лантух з борошном. Їх евакуювали в Аркуль з Ворошиловграда – батьків, Семена Михайловича та Розу Самійлівну, та дітей, Самуїла і його сестру Іду з немовлям – донькою Майєю.

Під час першої світової війни у Рози в хаті, в тодішньому Маріуполі, зупинявся німецький офіцер, дуже ввічливий і культурний, одразу відчувалося виховання. Ті німці взагалі були привітними людьми, погромів не чинили, господарів поважали. Усі в містечку надіялися, що і ці будуть такими ж, але виявилося – зовсім навпаки, тому довелося заздалегідь евакуюватися.

За два місяці до початку війни, в день народження Леніна, Самуїлові виповнилося п'ятнадцять років. В Аркулі він влаштувався працювати на млині, носити мішки з борошном до пекарні. Аркуль – містечко маленьке, як Хромпік чи Первоуральськ, тільки на Волзі, у Кіровській області. Чоловіків там залишилося небагато, вантажівок зовсім не було. Семен Михайлович працював на заводі, а Самуїл – за чоловіка і вантажівку – тягав лантухи з борошном, півцентнера мішок, десять кілометрів в один бік і ще десять назад, але вже без вантажу, за іншим мішком, два мішки за день, тобто за добу.

Він ішов, ніс на спині мішок і думав про те, що іде собі та й іде, і ніхто не заважає іти, та і спробували б завадити! – і що тілогрійка все-таки гріє, тільки трохи заширока, і черевики майже не пропускають ні снігу, ні дощу, ні багнюки.

Піт тече, дідько його забирай, як цілісінька Луганка, з-під шапки або з-під кашкету, і витираєш його, але Бог не видасть, а свиня вже й точно не з’їсть.

Він ніс свій мішок і реготав, як навіжений, думаючи про те, що декому випало нести всіляку дурню та брехню собачу, а йому – мішки з борошном. Нареготавшись, він співав пісню чи арію зі свого невичерпного репертуару, співав різними мовами – російською, українською, ідиш, і ворони на деревах знічено примовкали та заздрісно прислуховувалися, підібгавши хвости і давлячись забутим, довоєнним неіснуючим сиром, не маючи тями відтворити і повторити неаполітанські заспіви, єврейську «Маму», «Ех, дороги», «Ніч яка місячна», що виконувався тенором, який активно формувався. Вони сиділи, намагаючись здаватися господарями життя, на тисячах дерев, але нагадували усього лише  кавалки листопадівського глею, що застрибнули з голої дороги на голі гілки. Взимку ці безкінечні дерева виглядали непотрібними, як недопалки цигарок, а влітку виглядали розкуйовдженими, як Самуїлова голова після трудового дня, точніше, майже доби.

У Ворошиловграді Самуїл навчався в українській школі, тож володів двома мовами, які були йому однаково рідними. Він здорово декламував українські вірші, особливо «Я бачив дивний сон, немов переді мною безмірна та пуста, та дика площина». Ідиш він також знав: батьки говорили один з одним та з дітьми, в основному, єврейською мовою і пісні матуся з татом співали також єврейські, але потім вони потроху вивчили і російську.

До Аркуля Самуїл ніколи серйозно не закохувався, а тут закохався, в удвічі старшу за себе жінку, і якби Семен Михайлович не втрутився, то все було б інакше, хоча Самуїл і уявити не міг, наскільки інакше. Проте Семен Михайлович втрутився, і, коли Харків звільнили та дозволили повертатися, вони поїхали просто туди.

А Грицько, мабуть, залишився десь у евакуації, а потім поїхав у інше місто, бо у Ворошиловграді він більше не з’явився. І потому в Луганську також…  

Самуїл ішов тим же шляхом за другим уже сьогодні мішком, руки – в кишенях розхристаної тілогрійки, жаль, цигарки, як завжди, закінчилися, ну то й грець з ними. З-під черевиків багнюка розліталася, наче ті курки з-під коліс ще цілого ворошиловградського велосипеда чи як іскри з-під копит ворошиловградської коняки, і гілки стирчали зі стовбурів дерев, наче спиці з коліс того самого велосипеда, але вже зламаного. Він ішов за другим уже сьогодні мішком, співав майже сформованим тенором «Скажіть, дівчата, ви подружці вашій…» і «Веселих хлоп’ят», або декламував ворошиловградську лічилку:

 

Анна ванна тантанія

Сія вія кампанія.

Сала мандрики тіки-таки,

Сіє він ван.

 

А попереду, прямо перед ним простиралося безкінечне життя, котре не міг закрити від нього навіть млин, хай йому всячина разом з усім борошном і всією мишвою.

Безкінечне тому, що як же може закінчитися таке чудове життя, коли все залежить тільки від мене самого, і все буде так, як я придумав.

 

 

XIII

 

Війна ще не закінчилася, але німців з Харкова прогнали, і Марія Ісааківна вирішила повернутися додому. Їй пропонували важливу роботу в Уфі, але Харків є Харків, з ним мало яке місто можна порівняти. В Харкові і працювати цікавіше: тут вся технічна інтелігенція, професура в університеті та інститутах. Ну, а потім, це все-таки друга батьківщина.

Вони стали жити в комунальній квартирі на Сумській вулиці, недалечко від площі Дзержинського, в десяти хвилинах ходу від Саду Шевченка, а до парку Горького – стільки ж їзди на тролейбусі. Їхню квартиру на Пушкінській вулиці було зайнято, туди їх не пустили, і марки з королевами та королями, не кажучи вже про срібні рублі та білий рояль, не віддали.

Працювати Марія Ісааківна стала в шикарному Будинку проектів, на площі Дзержинського, поряд із самим Держпромом. А Володимир Федорович, майже як на Уралі, пішов працювати, за словами Марії, путійцем – в управління Південної залізниці, що займало потужну будівлю на Привокзальній площі.

Для Клари харківський світ розширився, і дорога зі школи тепер була довшою, ніж до війни, але ще цікавішою. Навчалася вона, як перше, в тихому центрі, у їхній престижній школі, а жили вони на величній Сумській вулиці, на четвертому поверсі високого семиповерхового будинку, збудованого за часів Олександра чи то другого, чи то третього.

Пушкінська була трамвайною вулицею, чимось схожою на симпатичну інтелектуалку з інституту благородних дівиць, яка легко призвичаїлася до двадцятого століття. А Сумська більше нагадувала Елен Безухову чи, під настрій, Катерину другу, – такою ж вона була шикарною, дорідною, розкішною і трішки смішною у своїй величавості та неозорій гордині. Пушкінською йдеш, танучи од любові незрозуміло до кого, яка й незрозуміло звідки взялася, і відчуваєш себе ну просто хмаринкою на легкому платтячку, і читаєш майже вголос всі тисячі прочитаних і ще не прочитаних книг.

А на Сумській, під безкомпромісним поглядом Тараса Шевченка, дивуєшся і зачудовуєшся майже вголос. Потім заходиш у старовинний і тому найдивовижніший гастроном і купуєш п’ятдесят грамів будь-якої копченої ковбаси, – не зараз, щоправда, а от коли закінчиться війна, обов’язково зайдеш і купиш.

Пушкінською ходиш неквапно, тому що куди і навіщо спішити на Пушкінській, і думаєш невідомо про що, але про щось таємничо-розумне і глибоке, про що нікому не розповіси, адже хіба можливо про таке розповісти, та і як?

На Сумській ні про що не думаєш, а просто посміхаєшся, щаслива з того, що скоро війна закінчиться, вдихаєш тролейбусний запах, замираєш і обмираєш, роздивляючись помпезні будівлі, гуляєш Садом Шевченка, збираєш колючі розколоті каштани і виколупуєш із них такі гладенькі дзеркальні зерна, наче їх вимили в Лопані, перед тим як укласти в каштани і повісити на дерева.

Пушкінська схожа на задумливу каштанову алею у Саду Шевченка, а Сумська – на Пушкінську, що подорослішала. Сумська і Пушкінська ніколи не перетинаються, вони паралельні одна одній, як небо і земля, але саме тому одна не може існувати без іншої – наче дві поверхні однієї долоні.   

Харкова не може бути без Сумської та Пушкінської. Вони і є – Харків.

 

XIV

 

Самуїлові спочатку нікуди було їздити не треба. Вони, тобто, крім нього, ще батьки з Ідою і Майєю, жили аж кат його знає де – на Балашівці, на маленькій вулиці Доброхотова. Там було тихо, як у порожньому акваріумі без води і риб, у дворику із жоржинами та ще з якимись невідомими рожевими квітами на ходульних стеблах. Ідеш вулицею – пилюга куриться, але не стовпом, як пишуть, та і взагалі пишуть неправильно і читати нудно, – а, скоріше, якщо вже порівнювати, то – пилюка здіймається старою, невипраною, латаною ковдрою, без простирадла. Ідеш, чхаєш і думаєш: ну навіщо мені оця задрипана Балашівка, навіщо мені оці старорежимні будиночки з двориками, міст, вокзал для товарняків, з просидженими лавами і засидженими підвіконнями?

Я ж хочу все навпаки. Я хочу бути лікарем, і в моїй лікарні, – правильніше сказати, у моїй клініці, - не те, що пилюки – пилинки, і тої не знайдеться. Лікарі, медсестри, нянечки будуть носити хрусткі, як довоєнна фольга в шоколадках, халати, вікна будуть такими чистими, що й шибок не роздивишся, у прийомному покої – плюшеві дивани, можна зі слониками, якщо вже вам так хочеться. Туалети обкладені кахлями, і ще мають бути бібліотека, дитяча кімната, їдальня, краща за будь-який довоєнний ресторан, і в ній – запах не минулорічного борщу, а свіжої солянки та смаженої довоєнної картоплі.

Ось війна закінчиться, і все буде, як я задумав: і кахлі, і дивани, і солянка, і борщ зі сметаною і теплим чорним хлібом. І тоді можна буде вчитися, а потім, нарешті, вдягнути цей чарівний, білий аж з блакитним відтінком халат, повісити на шию фонендоскоп і строго спитати у бабці, в котрої погано розгинаються від часу коліна і від копання картоплі - пальці:

– На що скаржимося, хвора?

Потому вилікувати бабцю так, що пальці у неї – наперекір усіляким знавцям – візьмуть і розігнуться.

І суворо відчитати огрядного чоловіка із задишкою, яка заважає заснути всій палаті для видужуючих:

– Не будете рухатися, шановний, сердечний м’яз перетвориться на  ганчірку для миття підлоги. Або на зашмарканий носовичок.

А якщо головний лікар несміливо спитає:

– Самуїле Семеновичу, ви це не занадто?

Я спокійно відповім старшому, але від того не досвідченішому колезі:

– Кращий спосіб допомогти – пестити, але проти шерсті.

І чоловік пройде курс терапії – займеться спортом, скине півцентнера ваги та чверть століття віку і звільнить койку для нового пацієнта, котрого Самуїл також, звичайно, вилікує.

Коли Самуїлові виповнилося вісімнадцять років, він пішов навчатися в ФЗУ на слюсаря. Вдома, на Балашівці, робити йому було зовсім нічого, навпаки. Їсти хотілося нестерпно, але їсти також було нічого, жилося їм набагато гірше, ніж навіть в Аркулі. Самуїл витягнувся, і при його зрості худорба була особливо помітною. Зате тяганина мішків натренувала його, як спортсменів тренує регулярний біг на довгі дистанції по повністю пересіченій місцевості. Тож він і вирішив – спочатку отримати робочу спеціальність, в житті це згодиться, особливо якщо до інституту спочатку не приймуть, а потім – вступити до цього, здавалось би, недосяжного закладу, де, кажуть, конкурс безнадійний.

Ну, скажімо, це для когось іншого безнадійний. А Самуїл міг пронести лантух з борошном від млина до пекарні, десять кілометрів у будь-яку негоду та в будь-який час року і доби, і чим важче було тягнути мішок, тим голосніше він співав свої неаполітанські пісні, не звертаючи уваги ні на безкінечну дорогу, ні на самого себе, навіть коли уже не відчував ні рук, ні ніг, ні мішка. Він знав, що його серце витримає все, що завгодно, і ніколи не перетвориться ні на зашмарканий носовичок, ні на брудну діряву ганчірку.

У ФЗУ Самуїл був одним з найкращих учнів. Жив у гуртожитку при училищі. У нього були одні-єдині штани на вихід, зате це був такий кльош, що не обмерти дамам будь-якого віку та соціального стану не вдавалося. В кімнаті у них майже щовечора збиралися друзі ФЗУшники, співали пісні, і коли Самуїл брав найвищу неаполітанську ноту і, посміхаючись, тримав її довше за цілу вічність, його слухали і чули на всіх поверхах і у всіх довколишніх будинках і, мабуть, навіть у міському транспорті, що несамохіть при тому пригальмовував. Якщо сказати, що він був душею компанії, то це означало би, що компанія була сама собою, а від до неї – на додачу. Насправді ж він і був цією компанією, і компанії без нього просто існувати не могло. Втім, цей стан, мабуть, і означують «душею», отже, він нею таки і був.

 

XV

 

У їхній привілейованій школі у тихому центрі – найкращому харківському районі – вона була кращою ученицею всіх часів. Взагалі-то, всі дівчата у їхньому класі були ученицями нівроку, хоча ніхто їх, звичайно, не добирав, і не сказати б, що вони були гірше Клари, просто вона – ще краще. Належні тринадцять іспитів, навіть тригонометрія, що навіювала смертельний жах, були для неї навіть не волоськими горіхами, а довоєнними горішками в шоколаді. В зошитах у неї не було ні те що плями – Клару Стольберг і чорнильні плями не змогла би сполучити навіть безстрашна фантазія Жуля Верна, – там не було жодної помарки, що змогла би дозволити полегшено зітхнути сторонньому спостерігачеві. Одні м’які літери з легким нахилом уліво, наче коней вміло і вчасно притримали в леті. 

Тільки одного разу «і у бабці вкрали капці», і бабцею цією виявилася зовсім ще не бабця, а викладачка російської мови та літератури, що назавжди залишилася у бальзаківському віці, витончена аристократка у безнадійно броньованій сукні і в пенсне, яке заперечувало навіть думку про можливість нескладних стосунків, на ім’я Олена Филипівна Райська. Навчалася вона – в тому ще житті – у пансіонаті благородних дівиць і була явно і виключно благородною дівицею, тому дівчата прозвали її «Дівиця-троянда». Суворість поглядів Дівиці-троянди з-під пенсне можна було порівняти хіба що з сухістю та строгістю «тихо любимої» усіма тригонометрії, але учительку цю, тим не менш, любили по-справжньому, хоча і також тихо.

«Мова, – бувало, казала Дівиця, – це не просто «що», а ще і «як», тож обидва вони, і «що», і «як» – однаково важливі. Тому давайте навчатися і тому, і іншому рівноцінно».

І ось – в день уже згаданої вище катастрофи – вона викликала Клару до дошки відповідати домашнє завдання – щось про Маяковського, котрого Клара була не проти вважати найкращим і найталановитішим поетом епохи.

– Стольбегг, – з таємним стриманим задоволенням промовила Дівиця-троянда, ніжно грасуючи, і несамохіть підтверджуючи тим своє походження, яке було неможливо приховати, – прошу Вас до дошки.

Краща учениця вийшла, поправила чорний фартух на коричневій сукні з білим комірцем і стала розповідати про «Клопа». Але в голові у Клари крутилася  учорашня кінокомедія, яку вона ходила дивитися в кінотеатр імені Жданова з черговим безнадійно у неї закоханим, і вона – неждано навіть для самої себе, не кажучи вже про інших дівчат, – але головне – все-таки для самої себе, – сказала – по темі, але жахливо:

– Договор.

Пелюстки здмухнуло з троянди, соловей затнувся і змовк, колючки скрючилися. Дівиця-троянда на мить нагадала зів’ялий бутон – вражена, принижена і зневажена у найкращому зі своїх почуттів. З неймовірним осудом, ледь піднявши пенсне розгублено-тремтячими пальцями і страшно подивившись на Клару, вона промовила, грасуючи так, як, мабуть, грасував маршал Ней, бліднучи перед Наполеоном:

– Стольбегг?!..

Ні, не так:

– Стольбехг?!..

– А ще – продовжувала Клара, посірівши від сорому, але не зробивши рокової паузи, – а ще він говорив: «Я вас понял, коварная!..» У великого письменника мова персонажу завжди вказує на його походження. 

– Чим же вам не догодило походження Маяковського? – затремтіла Дівиця-троянда.

– Я маю на увазі персонаж, – гордо відповіла Клара, і рум’янець, такий самий, мабуть, як у князя Болконського, що судомно стискував древко прапора на полі бою під Аустерліцем, заграв на її щоках, якраз над ямочками.

І вона відчула себе маршалом, який програв битву, але виграв кампанію.

 

XVI

 

У сорок п’ятому весна виявилася навіть розкішнішою, ніж до війни. Почалася вона 8 Березня, коли Клару поздоровили, здається, всі учні чоловічих класів. Кларі було смішно від надмірної кількості закоханих у неї брюнетів, блондинів, шатенів, рудих, високих, маленьких, товстих і худорлявих. Усі вони червоніли, затиналися і блідли, не маючи сил більше ні секунди утримати тремтливий погляд на її рум’янці та ямочках на щоках, не кажучи уже про (спробували б!) все інше.

Той їхній захват, звичайно, трішки тішив самолюбство, але не був їй конче потрібним, як і перший, а поки що й останній, поцілунок, котрий вона сама і зініціювала в сьомому класі для рекогносцировки та набуття базового досвіду. З усіх чоловіків їй подобався лише маршал Рокосовський. Клара знала собі ціну, тож нової інформації усі ці символічні трофеї, акуратно складені біля її ніг, не додавали. Знала, що вона не просто красива – просто красивою була, скажімо, її подруга Міла – та й чи мало ще просто красивих? Вона знала  що унікально красива, красива, як не буває, а якщо й буває, то лише навіть не як виняток, а як протилежне правило.

Риси її обличчя, посмішка, міміка, хода і все інше не належало до набутку жодної народності, а були вибуховою сумішшю декількох. Те, як вона виглядала, було результатом багатовікових, нелюдських зусиль. Цей складний проект почався на Святій землі, продовжувався на Піренеях, після Колумба розвинувся у кількох королівствах і царствах, а завершився у Харкові, коли Деміург, нарешті, витер піт з чола і промовив, тяжко зітхнувши: «Хух, не можу більше». Він дещо скромничав: проект було завершено не через та, що автор стомився, а тому, що мети було досягнуто.

У Клару закохувалися ще частіше, ніж у Марію, і всі безнадійно закохані у неї (що саме по собі – тавтологія: у кого ж іще безнадійно закохуватися?), відчували стосовно того навіть не безнадійний страх, а радше жах неповноцінності. Ці безнадійно закохані знали, що книг, які б вона не прочитала, не існує, а ті, які ще будуть, обов’язково прочитає. Якщо ж не прочитає, то тільки тому, що вони не заслуговують на її увагу. Запитань, на які б вона не могла відповісти, не було. Вірніше, для себе вона знала, що такі запитання, на щастя, є, і їх, більш, ніж багато, але відповісти на них належало тільки їй самій, а довколишні навряд чи навіть здогадувалися про існування цих запитань, (які вже там відповіді?).

Її увага коштувала надто дорого, щоб хоча би спробувати заслужити її якоюсь банальністю типу збентеженості, словесної велеречивості, стражденного телячого виразу обличчя чи поросячого захвату, чи – нікому ще не спало на думку, але хто знає? –  співання фальцетом серенад під її балконом на Сумській: не вистачало ще, щоб їй наважилися зважати робити домашнє завдання, читати, вчити англійську мову чи слухати музику.

Клара була вельми компанійською, але спілкуючись і дозволяючи спілкуватися з собою, несвідомо створила довкола себе прозору і одночасно нездоланну чи то оболонку, чи то стіну. Власне кажучи, ніякої стіни вона створювати не збиралася, це за неї постаралися ті романтики, що забобонно боялися її. Вони самі були винними, адже Клара нікого не примушувала боятися її зауважень і думати, що вона насміхається над нібито посоромленими. Сміялась вона, звичайно, не над ними (велика честь), а тільки тому, що їй було смішно.

Наприклад, Марик Штейнберг, один з найкращих учнів у всьому Харкові, який упевнено йшов на золоту медаль, до заїкання закоханий у неї (а може, він завжди заїкався, звідки я знаю?), якось наважився признатися Кларі в тому, що їй і всім у радіусі ста кілометрів було давно очевидним. Вона співчутливо – саме співчутливо (чому цього ніхто не розуміє?) – розсміялася майже до сліз, так, що рум’янець з ніжно-рожевого став агресивно-червоним, і так само співчутливо – так, співчутливо, щиро не бажаючи Марику нічого, крім добра, – відповіла:

– Марику, ти бачив себе у дзеркалі?

– Бачив, – пробелькотав Марик, укрившись краплями поту, більше схожими на пухлини.

Клара перестала сміятися, строго подивилася на нього і підсумувала:

– Тоді твоя поведінка мені незрозуміла.

Більше Кларі сказати було нічого, та й не хотілося.

Марія Ісааківна поважала родину Штейнбергів і передбачала, що з Марика вийде поважна людина, видатний лікар, скоріше за все. Кілька разів вона намагалася запросити Марика на гостини, але Клара уперто противилася тому, розуміючи, що спуститися з небес на землю бідному закоханому буде потім набагато важче, ніж намагатися сягнути із землі до неба.

– Не розумію, доню, чого тобі ще треба, – говорила часом Марія Ісааківна. – Чудовий хлопець, з прекрасної родини.

– Мамо, – безапеляційно відповіла Клара, – я не помічаю у ньому аж нічогісінько видатного і чудового. Стосовно ж родини, то мені достоту вистачає своєї.

Тут Володимир Федорович, розуміюче посміхнувся, але зробив вигляд, що читає «Ізвестія».

 

XVII

 

Марик залишився на самоті зі звітрілим, але, на жаль, ніколи не зникаючим запахом її парфумів, а Клара пішла до себе, на вулицю Сумську.

Довкола неї – не лише у Харкові, а, мабуть, у всьому світі, який ще не вилікувався від війни, – божеволіла від власної величі весна. Її довгожданий квітень, як завжди римувався  з «Порами року», зі Святом, що наближалося, подібного якому більше ніколи не буде і з яким не зрівняється ні Новий рік, ні 7 листопада, ні 1 травня. А ще він римувався з Любов’ю, яка в розкішно облягаючих рейтузах танцює чечітку на тумбі посеред циркової арени. І просто з любов’ю, що полонить тебе римами Тютчева, тінню замку Нейгаузена, «Весняними водами», картинками з веселої виставки. Сніг, що пахнув охололим парним молоком, разом з Кларою завмирав і сміявся, розтікаючись по Лермонтовській, Пушкінській, Маяковського, по її Харкову, що підморгував їй кожною шибкою кожної будівлі Чернишевської, Дзержинської, Карзинської, а ще й Сумської, Раднаркомівської, Римарської, і все це був її Харків.

Вона ішла, придумувала вірші і музику, можливо, уже створені кимось до неї, але від того не менш, а навіть більш значущі.

Вона ішла по Римарській, створюючи музику і вірші, і одним оком помітила високого, худющого юнака з чорним волоссям, зачесаним, як у Миколи Островського, з очима, у котрих – це ж треба! – віддзеркалювалися сонячні зайчики вікон Оперного театру. Чи, можливо, його очі самі пускали цих сонячних зайчиків, і тому він сам був схожим на веселого сонячного зайця.

Юнак ішов у протилежний бік, з Бурсацького спуску, з такими ж, як і він, але не зовсім такими, приятелями, і, здавалося, що якщо раптом взяти і прибрати його з цієї компанії, то всі інші самі собою не збережуться і зникнуть, бо без нього вся ця компанія – як її? – ватага – стане безформною, та і взагалі втратить сенс. Сенс був у ньому – ні у кого іншого в очах не віддзеркалювалися сонячні зайчики, і ні у кого іншого сонячні зайчики, віддзеркалившись, не вистрибували з очей.

Голосом оперного співака, що зволив проявитися у повсякденні, юнак розповідав приятелям щось страшенно смішне, вони реготали, а регочучи, згиналися у три з лишком погибелі, плескали його по плечах, і знову згиналися й реготали. А юнак, схожий на сонячного зайця, продовжував веселити їх, також сміючись лемешевським тенором і професійно перекидаючи цигарку по вустах, – немислимий кльош, куртка, подерта майже на дрантя, і руки з довгими пальцями, як у піаніста чи, вірніше, хірурга. Більше Клара нічого помітити не встигла, адже дивилася вона в пів ока, зовсім навіть не придивляючись, і слухала у пів слуху, зовсім не прислуховуючись.

І Самуїл, вперше та востаннє в житті, не помітив Клару. Вони з приятелями по ФЗУ вирішили прогулятися центром, попити в пивниці на вулиці Свердлова пивка, хоч і розбавленого, але то все-таки – не вода, а пиво: сьогодні саме видали стипендію. Вони ішли по Римарській, повз Бурсацький спуск, і він розповідав старі аркульські і нові харківські анекдоти, що хрустіли у нього на зубах, як солоні бочкові огірки.

Самуїл любив гуляти Римарською, спускатися Бурсацьким спуском до Благбазу – здоровенного Благовіщенського базару, що вирував неподалік від урочисто нечутного Благовіщенського собору. Кажуть, Бурсацький спуск назвали так тому, що при цареві, наверху, недалеко від Сумської вулиці, була бурса, і бурсаки на перервах, як оглашенні, юрбою летіли цим спуском, горлаючи: «Зі святим Іаковом!», а святий Іаків, вважався, розповідають, головним святим харківської бурси, от вони і поминали його всує при всякому зручному випадкові. Базарні торговки страшенно цих «святих Іаковів» боялися: ті, кажуть, з божевільними очима та ледве що не з піною на вустах вривалися на базар, бігали межи рядами, хапали все, що погано лежить, а добре для них нічого не лежало, і учиняли розгром страшніший, кажуть, за будь-який справжній погром. 

Торговки називали «святих Іаковів» «сявками», а коли тих «сявок» було багато, «сявотою», тому ні «сявок», ні «сявоти» ніде, крім Харкова, не було, і бути не могло. Тобто, звичайно, сявки-то були, як же без сявок, але називалися вони інакше. Втім,сявка, він і є сявка, як ти його не назви. А з іншого боку, бува людина сявка сявкою, а назвеш її якось привабливіше, дивишся – начебто, як і перше, сявка, але уже й не зовсім. Все-таки, що не кажи, від назви багато залежить, а інколи – якщо нічого іншого нема – взагалі все.

На Великдень у Благовіщенському соборі було тихо, відсторонено і суворо. Пахло чимось церковним – ладаном, можливо. Піп особливої поваги не викликав, та і хлопці, що йому чи то допомагали, чи то прислуговували, скоріше для кількості там збиралися, а справ у них особливих не було.

А що Самуїлові по-справжньому подобалося, то це ікони. Деякі з них – справжні картини, недарма ж їх сам Рєпін малював. Ось, здавалося б, жила людина  в такому-сякому Чугуєві, що нічим не кращий і не гірший від Аркуля, менший Харкова разів у сто, та і не порівняти його з Харковом: Чугуїв – районний центр, містечко малесеньке і, в порівнянні з Харковом, несерйозне, – а малювала людина так, що прикрасила своїми картинами сам Харків, ну, тобто не увесь Харків, а одну тільки церкву, хоча і головну, але все одно ж – прикрасила. Значить, можливо це, якщо по-справжньому захотіти.

Особливо дивовижною була Марія. Самуїл дивився на неї і розумів, що тільки у такої жінки міг народитися Ісус, іншим того не дано.

Він запалював свічку від сусідньої, що вже горіла, ставив у мідне денце, якомога глибше, аби випадково не впала, хотів перехреститися, але соромився. Та й, коли довкола стільки люду, краще подумати про себе, перехреститися подумки, а не рукою, і підморгнути спокійній красуні на картині Рєпіна.  

Народ дружно бухався на коліна і бився головою об підлогу. Але якщо бухнутися на коліна, то виходило, що ви з нею і не друзі зовсім, а начебто вона тобі наряд на завтра видає на кільканадцять лантухів півцентнера кожний. А от коли підморгнеш, здається, що і вона тобі підморгнула, і що ви з нею заодно. І начебто вона тобі говорить: «Слухай, ти не зникай надовго, гаразд? Приходь, коли треба, я чекатиму». 

І він поправляв свічку, щоби не впала, непомітно посміхався на прощання і йшов собі.

Але це вони на Великдень розмовляли, та інколи на Новий рік, а того дня, коли Самуїл вперше і востаннє не помітив Клару, вони з приятелями ФЗУшниками йшли Римарською вулицею повз темно-вишневий, як старовинна шаль, ломбард, спускалися височенними сходами з Університетської гірки на вулицю Свердлова, а там, недалеко від Південного вокзалу, біля зупинки шостого трамваю, напроти пожежної частини, і була пивниця, прокурена до тріщин на стелі. Там вони могли інколи дозволити собі кухоль пива – коли їм видавали стипендію, а сьогодні саме  видали.

Дехто, як то кажуть, «найстрогіших правил», їх називав так само, як у старовину торговки бурсаків, але це було несправедливо, бо вони не горлали і тим більш не хапали нічого з прилавків. Просто сміялися собі – реготали з історій та анекдотів, які розповідав Самуїл. Ну, або, якщо бути точним, не розповідав, а дуже здорово «травив», і вони, ці анекдоти, хрустіли у нього на зубах, як солоні бочкові огірки до війни.

 

XVIII

 

Прогулюючись вулицею Тринклера, обходячи снігові калюжі, щоби не набрати води в черевики у калошах, Володимир Федорович думав про те, що перейменувань, аллах їх забирай, не розуміє і не сприймає. Якщо є вже назва – навіщо її змінювати? Та й що означає – змінити назву, якщо вона вже існує? Так можна і Клару перейменувати, і Марію – посміхнувся він сам до себе. Щось же люди собі думали, якщо колись називали щось саме так?

Хоча, буває, трапляється так, що думають одні, а перейменовують інші. Ну, гаразд, перейменували давним-давно Німецьку вулицю на Пушкінську. Це зрозуміти можна, на честь німоти називати вулицю не варто. Та й залишилася на Пушкінській від колишньої Німецької одна тільки німецька кірха, цибата і довжелезна, як справжня німкеня, на зразок його колишньої шкільної вчительки. Хоча, якщо подумати, то без неї навряд би він навчився так грамотно писати, неспішно виводячи  кожну літеру, і так добре рахувати. А от «л» на польську манеру  вимовляти не розучився, і сестра Надя також…

Ну, добре, а кому заважала Миколаївська площа? Ясно кому – тим, хто додумався знести Миколаївську церкву, якраз межи вулицею Пушкіна і Миколаївською площею. Сто років площа була Миколаївською, а тепер – імені Тевелєва. Ясно ж, що називали її колись не на честь Ніколашки – яка у нього, аллах його забирай, честь, а на честь якогось святого, мабуть. Але краще вже на честь святого, ніж невідомо кого. Думаю, на честь порядної людини площу перейменовувати не будуть. Володимир Федорович посміхнувся, звичайно ж не промовивши того, уголос.

Або, наприклад, Павлівська площа. Вона також у самісінькому центрі, нижче Миколаївської, від неї, до речі, легко дістатися до Москалівки, де живе Надя, – одинадцятою маркою трамваю, вулицею Свердлова, до Південного вокзалу, він там працює, а такожі часто зустрічає Марію з відряджень. Ну і навіщо було перейменовувати площу з Павлівської на, прости Господи, площу імені Рози Люксембург? Спеціально, аби люди язики собі ламали? Яка різниця, що це був за Павло – чи то імператор, чи то черговий святий, – але «Павлівська площа» звучить зрозуміло, звично і легко, а «площа імені Рози Люксембург» – це не назва, а піонерська стройова примовка.

Добре  хоч Сумську поки що не додумалися перейменувати на щось штибу «імені двадцяти семи бакинських комісарів». Він говорив «бакинських», а не «бакинських» і посміхався сам до себе.

Або військова академія? Ця помпезна, наче аж задишкувата, будівля на розі площі Дзержинського та проспекту Леніна, мала бути Будинком Уряду, але комусь-то (не питатимемо – кому) прийшло у голову перенести столицю з Харкова до Києва, – чому, питається, не до Жмеринки чи не до Козельщини? Ну, не питається, звичайно, а просто думається, – але все-таки чому?

Володимир Федорович похитав головою і запалив цигарку із заповітної дерев’яної коробочки. Марія не дозволяла палити, постійно сварила його, називала то попільничкою з недопалками, то взагалі недопалком. Він на це здебільшого посміхався, кажучи тільки: «Ох, їй-Богу!». І палив таємно від Марії. Клара знала про те, що Володимир Федорович палить, але нікому таємниці не виказувала, і він їй був за це вдячний і ще більше нею пишався.

Жаль тільки, що вона виросла, – ну, тобто, не жаль, звичайно, просто тепер нікого біло узяти за руку і повести до зоопарку, тож здебільшого він залишався самотнім. Як завжди, багато працював – працівником він був відмінним. Часто брав роботу додому, і вони з Кларою робили кожен свою справу за окремими столами: вона писала домашні завдання м’яким почерком з легким нахилом вліво, а він – переписував свої розліновані папери, розкладені на обідньому столі, шикуючи літери рівно, без усякого нахилу і без жодної помарки (Петкевич – і помарки?), і ще рахував на рахівниці і занотовував підсумки у незчисленні величезні зошити. Паперів у Володимира Федоровича, за Клариними приблизними підрахунками, було кілька тисяч, але у кожної – свій стос, у кожного стосу – своя тека, у кожної теки – своє місце у книжковій шафі. Тому він ніколи нічого не шукав: навіщо шукати те, у чого є своє єдино можливе місце? 

Клара також любила такий майже несусвітній порядок, бо зрозуміла його корисність, ще коли тільки-но почала залишатися вдома сама. Ну, ось, скажімо, ви ж не шукаєте рота, коли п’єте ситро чи підносите до нього шматок ковбаси, – він, рот, у вас завжди під рукою, і шукати його не доводиться.  А уявіть собі, що ви ж таки випили своє ситро і з’їли ковбасу, а рота потім заховали куди-небудь – засунули в якесь непідходяще місце. Ось тоді-то наступного разу довелося би вам попотіти, і ще невідомо, знайшовся б ваш рот чи ні, і було би вам чим їсти і пити.

Володимир Федорович тим часом повернув на вулицю Гіршмана, звідти на Сумську, постояв, допалив цигарку, намацав у кишені пальто дерев’яний футляр з висувною кришечкою, пересвідчившись що не заховав його кудись помилково, поклав до рота духмяну барбариску і увійшов до їхнього великого будинку за номером 82.

 

XIX

 

Марія була приємно обурена.

– Володю, ти не уявляєш, – говорила вона, прибираючи вимиті і витерті Кларою чашки та блюдця до серванту, до семи білосніжних слоників, один менше іншого, з урочисто приспущеними хоботами і покірно опущеними хвостиками, – Клейман сьогодні намагався зробити мені ведмежий комплімент.

Клара насторожилася, але не подала виду, за звичкою подивилася на слоників і сіла до свого столу робити домашнє завдання. Слоники їй дуже подобалися, особливо найбільший і найменший. Тим часом Марія Ісааківна продовжувала:

– Я виступала на техраді з цим моїм проектом, а Клейман нічого кращого не придумав, як сказати, та ще й при всіх, що у мене чоловічий розум. Ні, як це тобі подобається?

Володимир Федерович сидів у кріслі, в своїй улюбленій шкіряній жилетці на кролячому хутрі, з тих, що вони отримали на Уралі по ленд-лізу, і читав «Ізвестія». На питання Марії Ісааківни він непевно посміхнувся, промовив «Ну, й аллах його забирай, того Клеймана» і перегорнув сторінку. По секрету сказати б, розрізняти види розумів йому здалося не найзахоплюючим заняттям. А от Клара зауважила, не відволікаючись від шкільного твору про Наташу Ростову, що компрометувала своєю вельми-закоханістю князя Андрія, але врешті-решт якось спромоглася завоювати репутацію романтичної героїні:

– Якщо у чоловічого розуму дещо відрізати, матимемо саме жіночий.

Володимир Федорович чи то полегшено, чи то зашарівшись, приснув, відгороджуючись фейлетоном, а Марія Ісааківна вигукнула:

– Кларо, де вас цього навчають?!

– Або, – холоднокровно відгукнулася донька, продовжуючи твір, – можна пришити відрізане до жіночого розуму, щоби отримати чоловічий. Одні, на зразок Наташі Ростової та Клеймана, вважають цю відмінність суттєвою, інші, на зразок нас із тобою, мамо, – ні. Інколи ця відмінність більша, інколи менша, інколи поривається до безкінечності, інколи – до нуля. Одних вона вражає, інших залишає байдужими. Ось я, наприклад, в хорошому сенсі цього слова, байдужа. Але тільки в хорошому, не хвилюйся.

Марію Ісааківну вразили як спрощені Кларою (чи, навпаки, ускладнені) висхідні дані проблеми, так і ступінь освіченості доньки, а головне – невідомість першоджерела такого роду нетривіальної інформації. Кларі ж здалося, що медалі на білосніжному гіпсовому бюсті, що досі байдуже дивився вздовж книжкової шафи, схвально задзвеніли.

– Чому ти смієшся, Петкевичу? – обурено підняла брови Марія.

– Ох, ти, Господи, – змахнув Володимир Федорович рукою, вільною від «Ізвестій», – Що ж мені тепер, плакати через твого Клеймана?

– До чого тут Клейман? Ти чув, що говорила дитина? То чому ж ти не скажеш свого слова? Петкевичу, у тебе є власне слово? Бо, коли не треба, у нього є тисяча слів, а коли треба – він, бачте, читає газету.

– Ну, ось, завжди так, – посміхнувся Володимир Федорович. – Твій Клейман, аллах його забирай, щось утне, а я залишаюся винним.

 

XX

 

Марія не встигла ще дати достойну відповідь, як у комунальному коридорі почувся майже нелюдський крик:

– Ґвалтують!!!

Марія Ісааківна схопилася за серце, як не хапалася, здається, з 22 червня, Володимир Федорович упустив «Ізвестія», а Клара поставила чорнильну пляму (Стольберг – і пляма?) межи Наташею та князем Андрієм. Дивно, що її це не збентежило. Вона кинулася до дверей і визирнула у коридор – подивитися, чи насправді когось ґвалтують, і, якщо так, то хто кого і наскільки далеко зайшов процес.

Сусідів по комунальній квартирі у них було четверо: Стрєлкова, Волкова, Піпа і Фельдмани. З них лише Фельдмани, Фіра Марківна та Данило Савович, були приємними у всіх відношеннях людьми, а від інших, як говорив Володимир Федорович, користі було, як кіт наплакав, навіть менше, а на вигляд, як підмітила колись Марія Ісааківна, кожна з них була страшнішою за бомбардування. Бомбардування, слава Богу, Клара не бачила, але не вважала, що хтось чи щось може бути страшнішим. Час від часу вона намагалася ранжирувати неприємних сусідок за ступенем неприємності, але дія та завжди закінчувалася бойовою нічиєю учасників подій.

Стрєлкова мала звичку зачинятися, як говорив Володимир Федорович, у санвузлі, причому зачинялася там щоранку рівно на сорок хвилин. А оскільки вузол той був загальним, остільки ні помитися, ні навпаки (це вже Кларині слова) було неможливо. Всі намагання закликати Стрєлкову до порядку успіху не мали. Володимир Федорович з Фельдманом кілька разів зверталися куди слід, та сенсу з тих звертань не було жодного. Стрєлкова щоранку прибігала до санвузла раніше від усіх, зачинялася там рівно на сорок хвилин (Володимир Федорович називав цей акт запором), а всі інші, особливо Клара та Марія Ісааківна і Фельдмани, що працювали, вимушені були терпіти злигодні.

Волкова, за словами Марії Ісааківни, капостила з-під тишка: вона мала звичку підкидати своє сміття під двері сусідів, причому ніколи неможливо було передбачити, під чиїми дверима те сміття опиниться сьогодні, а під чиїми завтра. «За Волковою, – казав бувало Володимир Федорович, – потрібен нагляд і пригляд». «І прислухання та дослухання», – розвинула його ідею Клара.

Стосовно ж Піпи варто було зауважити те, що вона була таємничою та непередбачуваною. Коли Марія Ісааківна, Володимир Федорович та Клара повернулися з евакуації і вселилися до цієї комунальної квартири №7 величного будинку 82 на зневажливо-відстороненій Сумській, Клара намагалася зрозуміти, як звучить повне ім’я від «Піпи». «Пенелопа» не підходило, «Агрипина» також. А потім виявилося, що це – прізвище. Причому, навіть від Піпиного прізвища віяло таємницею: Піпа – не було зменшувальною формою від Піпіної, Піпман, Піптюк чи, скажімо, Піпідзе. Піпа – це і є Піпа, а як її на імення, ніхто дізнатися не зміг, навіть Володимир Федорович, що знав, здається, всю підноготну комуналки.

  Так от, якщо про Стрєлкову всі сусіди знали, що вранці, коли не встань, хоч засвітла, хоч затемна, вона першою займе санвузол, а про Волкову було достовірно відомо, що вона, як не додивляйся і не прислуховуйся, увечері підкине сміття під чиїсь двері, то вчинки Піпи прорахувати було неможливо. Вона була здатною на будь-яку екстравагантність – від навмисного пересолу чужого борщу на загальній газовій плиті до натоптування у спільному коридорі чимось коричневим і смердючим. При тому Піпа ніколи не повторювалася, так що сумувати можна було тільки без неї, а з нею засумувати не вдавалося навіть флегматичній, зануреній у свою фізіологію Стрєлковій і єхидно-безжалісній Волковій. З Піпою весело було усім і постійно.

Отож, почувши чи то сердитий крик, чи то закличний зойк «Ґвалтують!», Клара вилетіла в коридор. Зойки й крики долинали з комунальної кухні. «Ґвалтують!» – волала саме Піпа, тепер це вже було ясно.

«Розмріялася», – подумала Клара, бо на просьбу про допомогу Піпин лемент був-таки мало схожий. Влетівши до кухні, Клара побачила сцену, що примушувала, користуючись лексикою романів, які вона давно вже не читала, кров холонути у жилах.

 

XXI

 

Слідом, відфудболивши газету ударом Івана Привалова, поправляючи на ходу капці, що норовили злетіти, та намагаючись добігти першим, аби закрити Клару від небезпеки грудьми, рвонув Володимир Федорович. Марія Ісааківна розважно ішла за ними: вона знала, що без неї вони все одно нічого належно не зроблять, і тому не квапилася.

Зовсім недавно Володимир Федорович пережив не менший жах, тільки, слава Богу, Кларі тоді нічого не загрожувало. Після роботи, прийшовши, як домовлялися, хвилина в хвилину (Петкевич і запізнення?) в гості до співробітника, що жив у ізольованій квартирі тут недалечко, на Гіршмана, він піднявся сходами і кілька разів подзвонив у двері, але ніхто не відгукнувся. Тоді Володимир Федорович штовхнув двері – просто щоби перевірити, чи все гаразд. Двері відчинилися, і він увійшов до вітальні, звідти – у велику кімнату. У напівтемряві проглядалися таємничі обриси меблів, тіктакав настінний годинник, увиразнюючи тим дивну тривожну тишу. Володимир Федорович спитав ледь тремтливим голосом, даремно намагаючись бути спокійним:

– Є хто живий?

Живі не відгукнулися, лише годинник став тіктакати гучніше, перебиваючи стугоніння серця, тож Володимир Федорович відчув недобрий смик під одним оком, а  потім і під іншим. Машинально дістав з кишені дерев’яну коробочку, і тут… Про це страшно було навіть згадувати, але зараз, коли він біг за Кларою безкінечним комунальним коридором на крик «Ґвалтують!», примусити себе те не згадати він не міг.

Клара також не хотіла й думати про те, що, здавалось би, нарешті забула, і що, тим не менш, сплило у її пам’яті зараз, у геть непідходящий момент, коли вона готувалася стати свідком жорстокого злочину. А згадала Клара знову той жахливий волейбольний матч, у якому вони грали проти паралельного класу. Взагалі-то, у волейболі рівних їм, тобто їхній команді, не було, мабуть, у всенькому Харкові, особливо, коли Клара з Мілою Файбусович підбігали сітки, злітали над нею, і одна з них, зі страшним виском, завдавала невідворотного удару, прийняти який ще нікому і ніколи не вдавалося. У тому матчі рахунок партій був 2:2, добігала кінця вирішальна п’ята партія, і їм залишалося забити один-єдиний, останній, вирішальний гол – «голок», як говорила Мілка. Матч продовжувався вже не одну годину, сонце стомилося висіти на небі і слідкувати за м’ячем, що літав туди-сюди під ударами двох десятків рук. Позіхнувши, сонце пішло на заслужений відпочинок, залишаючи замість себе тривожні присмерки, що не обіцяли легких рішень… Після подачі з флангу Клара і Міла рвонулися до сітки, злетіли у напівзгаслу височінь, розмахнулися кожна як могла і, завищавши так, що сонце поквапилося зовсім сховатися десь в районі Шатилівки чи Лісопарку, ринулися на посланий до них м’яч – як дві роздратовані, голодні щуки на бідолаху-карасика, що про небезпеку і не підозрював…  

І якраз у цей самий час, звідкись з-за буфету чи з-під канапи, чи як привид з потойбічного світу, вийшло, як би сказала Клара, «чудище обло, озорно, огромно», розмірами більше навіть за собаку Баскервілів, хіба що воно не палахкотіло фосфорним жаром, але від того ще більш таємниче. Володимир Федорович відчув себе тією самою зоопарківською моською, від якої кінець-кінцем, залишилося тільки мокре місце. Він уявив собі себе таким мокрим місцем, впустив коробочку і спробував зупинити непереборне посмикування під обома очима. Чорний, як смола, собака, рідня якого, подумалося Володимирові Федоровичу, ніс постійну варту у фашистських концтаборах, позіхнув, зблискуючи у пітьмі вовчими іклами, і грізно та важезно ліг на килимку біля вхідних дверей.

Володимир Федорович нахилився було за коробочкою – собака нашорошив гігантське вухо. Він підняв коробочку з підлоги і тремтячою рукою намацав бокову кишеню – собака нашорошив інше, таке ж самісіньке. Він зробив крок до дверей – собака напружився. Він зробив ще крок – собака забурчав, наче величезний голодний живіт. Він підняв руку, аби намацати вимикач, і тут…

Тут Міла спробувала вдарити по м’ячу, але той  летів надто високо, прямісінько під Кларину гарячу руку. Клара замахнулася, майже діставши долонею власної спини, і вдарила, ні врізала, ні уперіщила по чорній кулі, що зливалася вже з вечірніми сутінками, – так Марія колись припечатала по нахабній мармизі нещасного закоханого, що всього лише був спробував проявити до неї свою приязнь. Свій рішучий удар Клара доповнила виском амазонки-переможниці, який здатен порвати барабанні перетинки, але…

Собака гарикнув на всю квартиру, ні – на увесь будинок, ні – на увесь Харків, – метнувся до Володимира Федоровича, той від жаху сів на підлогу, а собака поставив йому на груди лапу і приготувалася, як здалося Володимирові Федоровичу, зняти з нього скальп і сім шкур на додачу…

І м’яч, замість того, щоби стрімко впасти донизу, на половину суперників, вдаритися з відскоком об землю і принести Клариній команді вистраждану, як виявилося, перемогу, –  хитнувся, наче квітка на стебельці під поривом вітру і впав кудись під сітку, а той клятий м’яч майже гигикнув і преспокійно полетів в аут. Всі глядачі, котрі ще лишалися на трибунах, гравці і суддя зібралися біля поверженої Клариним ударом Міли, намагаючись привести її до тями і вияснити – чи жива ще вона взагалі. Клара ж стояла там, де приземлилася, рука навіть не боліла, всередині все оскліло та закрижаніло, і вона, подумки чи шепотом, молила усіх святих допомогти Мілці залишитися живою. А та…

Собака тримав лапу на грудях Володимира Федоровича і, виваливши довжелезний язик без кісток, тяжко, по-зміїному шипів, очікувально позираючи на двері. Нарешті, господар прибіг, вибачаючись за запізнення – «через обрив проводів!» – увімкнув світло, крикнув «Фу, Рекс!», і…

Слава тобі, Господи, Мілка встала і, тримаючись за обидва постраждалі місця, промовила:

– Ну ти даєш, Кларко! Через тебе таку гру програли!

– Нічия! – заїкаючись та цокочучи зубами, оголосила суддя. – Ну вас к грецям, дівки! З вами інфаркт отримаєш, або й щось іще гірше.

– Краще вже інфаркт чи щось і гірше, ніж отак по слабкому місцю, – зітхнула скрушно Мілка, а Клара все стояла, не маючи сил зрушити з місця, – як та маленька зоопарківська миша, на котру гарикнула величезна псина…

Собака з почуттям чесно виконаного обов’язку пішов до себе – за шафу чи канапу – а господар ще довго намагався підвести Володимира Федоровича з підлоги, не  будучи в змозі віддерти його від «насидженого місця».

 

XXII

 

Сцена, яку побачила Клара, примусила її відчути себе героїнею поганенького роману. Відступивши до підвіконня і впершись у нього майже усім тілом та безуспішно намагаючись шекспірівським жестом роздерти на вже ледь рухомих грудях халат, горлала і билася в конвульсіях Піпа. До неї, зі зламаним тремпелем у тремтячих руках, наче привид батька Гамлета, що раптом матеріалізувався, підступала Волкова.

– Зараз отримаєш! – із суворою впевненістю повторювала вона, тицяючи в бік Піпи гострим тремпельним гачком, що вже поник, майже обламаний, але таки був схожий ще на перст провидіння.

– Ґвалтують! – волала Піпа, заламуючи руки, накладаючи їх на себе, і, як перше, намагаючись залишити на халаті сліди наруги.

Сама ідея підтвердження того, про що зараз заявляла Піпа, здалася і Кларі, і Володимиру Федоровичу нереальною. «Страшніше бомбардування» – ця ідіома відповідала її вигляду навіть у кращі хвилини, а вже коли Піпа входила в раж, про насильство, принаймні з відкритими очима ґвалтівника, і мови бути не могло: хто ж добровільно наважиться приректи себе на бомбардування?!!!

– Сама отримаєш! – грізно скандувала не менш зугарна, але ще більш мініатюрна Волкова, направляючи тремпель, на який уже було неможливо повісити навіть літню футболку, в Піпиного лоба.

– Зараз же втихомиртеся і поясніть, що трапилося! – вимогливо заявила Марія Ісааківна, що якраз нагодилася. Жінка, яку не лякали ні Дніпро, ні комісії ЦК, ні польоти на уранові родовища, звичайно ж, Піпи з Волковою не злякалася й поготів. Усі ж інші сусіди, що зібралися на ґвалт, таки явно їх побоювалися…

– Рукам волі не давати! – підтримав дружину Володимир Федорович, прикриваючи собою Клару, – хтозна, як могли надалі розвинутися події.

– Ну? – строго і впевнено спитала Марія Ісааківна. – Прийшли до тями? Ти ба, розшкварчалися тут, як дві вишкварки!

Неочікувана метафора сподобалася і Фельдманам, що добре розумілися на вишкварках, і Стрєлковій, яка не зовсім сприйняла цей образ, але сьомим відчуттям оцінила алітерацію. Клара відчула гордість за Марію Ісааківну, але зрозуміти суть конфлікту, як і перше, не могла.

Волкова слухняно опустила тремпель з поламаним гачком. Піпа перестала рвати на собі одяг: вони ж обидві знали, що Марія Ісааківна – член партії з тридцять дев’ятого року і взагалі далеко непересічна людина, тож із нею жарти погані. Одна справа – зробити якусь капость, інша - вчиняти гидку сцену з завданням тілесних ушкоджень та вигукуванням нічим не підтверджених звинувачень.

– Ну? – повторила Марія Ісааківна.

Волкова обернулася на саму повагу, що переходить у боготворіння, і на боготворіння, що переходить у підлабузництво.

– Мері Ісааківно, – запричитала вона, ніби звертаючись тим самим до найвищої справедливості, – Піпка мені під двері підкинула свій поламаний тремпель. Ну не зараза? Хтозна, що у неї на ньому висіло? Можливо, жакетка з тарганами?

– Я тобі покажу Піпку! – оскаженіла ображена правдою Піпа. – Сама зараза! Сама підкидає усячину, а тепер ще й нападає!

Вона проковтнула порцію повітря і додала:

– Сволота!

– Ану замовчіть зараз же! – з упевненістю ветерана партії і головного інженера проекту гарикнула на них Марія Ісааківна, і вони покірно звурдилися, як німці під ударами маршала Жукова. «Краще Рокосовського», – подумала Клара.

– Тепер ви бачите, Волкова, як неприємно, коли вам під двері підкидають сміття? Отже, не робіть цього більше ніколи!

Волкова роззявила рота і вилупила очі, але Марія Ісааківна продовжувала:

– А ви, Піпо, будете тут вчиняти оргії – поїдете за сто перший кілометр. Теж мені, ґвалтують її, бачте.

Піпа схлипнула. Волкова гмикнула. А Марія Ісааківна елегантно, на думку Клари, закінчила дискусію:

– Це наш тремпель. Віддайте, ми його викинемо. Володю, ти чому не викинув сміття одразу, коли я сказала?

Володимир Федорович не встиг за плином її думки, але Клара вчасно зреагувала:

– Мабуть, це я випадково впустила, коли сміття виносила.

Вона двома пальцями взяла у Волкової напівживий тремпель і ствердно кивнула:

– Ну, так, насправді, – наш. Ось тут він і пошкрябаний ще примітно.

І подумки процитувала, ще раз поглянувши на сусідок, що вже геть нічого не розуміли і тому невідомо чому знічено посміхалися, – спершу на Волкову, потім на Піпу:

«Обидві гірші».

І ще Клара раптом чомусь подумала, що ось закінчиться війна, і Стрєлкова більше не буде так надовго займати санвузол, Волкова не підкидатиме сміття, а Піпа перестане скандалити. І відчула, що впевнена в цьому, і від цієї впевненості захотілося одночасно засміятися і заплакати. А ще їй здалося, що цього захотілося усім…

Ну, або не здалося, а просто щось промайнуло, пропливло, наче до війни лелітка-пушинка…

Та ні, все-таки здалося.  

 

XXIII

 

Весна зрозуміла, що нарешті їй боятися вже нічого, хоча не за горами двадцять друге червня, бо цей день, завдяки їй, видужалій і зміцнілій, знову стане просто звичайним найкоротшим літнім днем з довгою, але вже зовсім не страшною ніччю опісля. Весна відчула, що її зачекалися, і в насолоді від власної незворотності, намагаючись загладити вину, упала, обвалилася на Харків всіма своїми безумними, воскреслими, сяючими від щастя силами. Яблуні, вишні, груші, черешні вмить побіліли та порожевіли – від Балашівки до Іванівки, від Шатилівки до Новоселівки. Харківські парки безстрашно розсміялися мільйонами квітучих дерев і кущів, трава розправила кожну злежану травинку, алеї перестали бути схожими на старечі зморшки, лавкам знову захотілося, аби на них посиділи, обіймаючись та смакуючи морозиво. Ятки з газованою водою неждано виникли на старих, але до невпізнанності помолоділих місцях і з відчайдушною радістю шипіли всіма своїми різнокольоровими сиропами.          

Щастя аж наче розпирало старовинні харківські вулиці. Вони розгубили, точніше, позбулися колишньої солідності і, наче навіжені, дзвеніли трамвайними поворотами, відчайдушно тьопаючи по теплих калюжах, що од того висихали майже одразу, танцювали чечітку на підвіконнях і балконах, цвірінькаючи і наспівуючи за вікнами на кілька голосів одразу і умовляючи не спати в такий божевільний ранок, а краще – вискочити на розпашілий простір Сумської, на Каразинську, що стала схожою на першокласницю з букетом, та й гайнути кудись по Маяковського та Чернишевській, потім рафінованою Данилевською,  а далі – по Раднаркомівській, по піднесеній, хоча й мініатюрній Римарській, по Лермонтовській, Пушкінській – вона сьогодні схожа на Дівицю-троянду в юності, бо і увесь Харків сьогодні – як один безкінечний інститут благородних дівиць після безмежно набридлих уроків.

Отак – іти, простувати, блукати і слухати ці парадні під’їзди, підворітні, цю бруківку, ці дерева, що кожною своєю гілочкою виконували Перший концерт, головну партію в якому граю я сама, на тому, довоєнному білому роялі з Пушкінського в’їзду.

 – Чесно кажучи, Кларко, з нами також не занудьгуєш, – не давала зосередитися Міла. Вірна зброєносниця знайшла нову тему для обговорення, кинувши миттєвий зневажливий погляд на перехожого, що намагався не дивитися на них, і тут же про те забувши.

– Навіщо ж з нами нудьгувати? – підтримала Клара подругу, до запаморочення роздивляючись травневий Харків і взагалі не помічаючи перехожих. – Ми ж створені для насолод, а насолоди нудними не бувають.

Міла зупинилася і уточнила підозріло:

– Для чиїх це насолод ми з тобою створені?

– Для наших власних, – заспокоїла її Клара. – Ось ідемо собі і насолоджуємося, а кому хочеться нудьгувати разом із нами, з тими нам самим нудно.

Вони звернули з Басейної, пішли по Чернишевській, повз школу – чужу, але також нічогеньку, – школу з номером 82, як і у Клариного будинку. Їх тіні зливалися з тінями веселих харківських кленів і тополь, і ті із задоволенням приймали запропоновані їм умови – відображували Кларину і Мілкину тіні разом зі своїми.

– Бідна Дівиця-троянда, – зітхнула Міла. – Ця тупачка Розенблюмиха її замучить своїм правописом… Це ж треба – на сімнадцятому році життя зробити дві помилки в якомусь нещасному  слові «тоннэль». Ну гаразд уже, написала б через літеру «у», так ні ж – через «а» та ще й з одним «н».

– Гадаю, «а» у неї через те, що англійську мову перевчила. А от чому «н» лише одне, сама не розумію. Якийсь укорочений стався той «тоннэль».

– Точно, – розсміялася Мілка. – Навіщо зайві прикметники? Написала «танэль», і усім ясно, що «тоннэль» просто кривий і короткий.

Клара зупинилася понюхати білий бузок. Потім понюхала «справжній» – бузковий, знову білий, знову бузковий. Міла – також. Вони нюхали і з сумнівом дивилися одна на одну, знову нюхали і знову дивилися.

– Однакові, – невпевнено сказала Клара.

– По-моєму, все-таки бузковий сильніший, – так само невпевнено заперечила Міла, але, радше, просто через звичне почуття протиріччя.

Вони знову взялися нюхати, але нюхалося вже якось не так натхненно.

– Принюхалися – з жалем констатувала Клара, – і вони пішли далі квітучою аж до буйства кольорів Чернишевською.

– Але Розенблюмиха, – між тим продовжувала Міла, – це ще квіточки. А от що доконало нашу Дівицю – це педради. Спробуй відпрацювати шість уроків з нами, а потім висидіти три години поспіль на педраді. Ти чула, що з нею, бідолашною, нещодавно трапилося, до того ж перед самісінькою демонстрацією?

Клара насторожилася. Мілка витримала драматичну паузу, дочекавшись, поки подруга сказала:

– Мілко, не муч мою душу!

– Ну, гаразд, тобі скажу, бо ти – кремінь.

– Могила, – поклялася Клара, і зіниці її розширилися, із сірих ставши майже темно-синіми, та, здалося, навіть зблиснули.

Мілка зупинилася, витримала ще одну, вирішальну, паузу, страшно подивилася на Клару і промовила:

– За повідомленням мого власного інформбюро, наша Дівиця увійшла після роботи до трамваю, поправила пенсне і строго сказала пасажирам, як нам у класі: «Сідайте, будь ласка!».

Кларині зіниці розширилися понад критичний  максимум. Пару секунд вона перетравлювала почуте, а перетравивши, зайшлася у клінічному нападі реготу. Рум’янець, який був лише ось щойно ніжно-рожевим, став раптом майже буряковим, з очей бризнули сльози, а живіт звело судомами та спазмами, і вона скрючилася, не маючи змоги ні видихнути, ні вдихнути. З Мілкою відбувалося приблизно те ж самісіньке: її скрутило у всі можливі погибелі, і в такому стані вона, регочучи та гикаючи, взялася описувати кола довкруж остовпілої від нападу сміху Клари. Тож, уже кого-кого, а найкращих волейболісток школи і без п’яти хвилин медалісток вони зараз навіть і не нагадували. Перехожі, дивлячись на них, спершу із сумнівом відверталися, потім нейтрально посміхалися, потім співчутливо прискали і, нарешті, також починали  покочуватися від сміху, що зваблював усіх і навіть вся.

І здавалося, що не тільки Чернишевська, але й увесь Харків остаточно з’їхали з глузду від щастя, від усієї цієї весни, від заворожливого реготу. Тому що ось-ось уже має настати – вони ще не знали, але відчували і готувалися, – мало настати 9 Травня, а отже – почнеться довге-предовге інше життя, яке тепер уже точно не зможе ось так просто взяти і закінчитися – неповторне, щойно започатковане, а значить, безкінечне.

Клара з Мілою і всі перехожі реготали, і саме їхній сміх був провісником отого загадкового, щойно заіскрілого над  Харковом, над усім світом травневого Свята, про начало якого вони самі ще нічого не відали.

Не відав того й перехожий, на котрого Клара не звернула уваги, коли вони звертали з Басейної на Чернишевську, а Міла, на якого зневажливо зиркнувши, тут же й забула про його існування.

Так трапилося, що Клара вперше і востаннє не помітила Самуїла.

А він помітив її – уперше.

 

XXIV

Самуїл усе ще стояв і дивився на дівчину, що сміялася так натхненно і звабливо, яка потім звернула з Басейної на Чернишевську, навіть не подивившись на нього, хоча зазвичай на нього таки дивилися. Та й не зазвичай, а завжди. Їй же було не до нього: вона сміялася і нюхала бузок – спочатку білий, потім бузковий, потім знову білий, потім знову бузковий. Обережно, щоби не пом’яти, торкалася кінчиками пальців до слухняних білих і рожевих квітів на гілках дерев, заплющувалася і відкривала очі, – здається, ненадовго засипала і одразу прокидалася. І передчувала головний травневий день, якого чекала і не могла дочекатися.

Самуїл подумав, що навіть не мріяв про неї, коли тягнув черговий стопудовий мішок безкінечною глевкою, засніженою або пилюжною аркульською дорогою. Та і як було мріяти, якщо він навіть не здогадувався, що вона – можлива. Справа не в її хвилястому, хвилюючому волоссі, не в посмішці, призначеній тільки цим, ошалілим від її і своєї неповторності деревам, не в її пальцях, які торкали бузкові брості, що тихо від того муркотіли.

Звичайно, і в цьому також, але головне – що Самуїл, хоча і не мріяв про неї ніколи, десь – нещодавно – її бачив. Просто – та ні, якраз зовсім непросто – вона була такою, що ані забути, ані згадати Самуїл не міг…

Він згадував, що десь уже бачив її і вона дивилася, не відводячи погляду і не дозволяючи Самуїлові відвести свій. Дивилася – чи то посміхаючись, чи то вивчаючи, чи то зводячи з глузду, чи то умиротворяючи. Чи то забороняючи надіятися, чи то обнадіюючи.

А зараз вона сміялася і торкала білі і рожеві квіти на гілках дерев, і Самуїл не спромагався ні з ким порівняти її, бо порівнювати її було зовсім, абсолютно ні з ким, та і саме по собі порівняння виявилося би дурною і непотрібною незугарністю.

Вона пішла по Чернишевській до Театрального скверу, і чим далі від нього була вже, тим краще він бачив її і тим наполегливіше намагався згадати, де, коли вона уважно дивилася на нього, не дозволяючи помислити про те, що надія можлива, і при тому надихаючи не втрачати надію.

Він думав про це, поволі ідучи Басейною, і потім, повернувши на Дзержинську.

Згадував у гримкотливому, але такому, що й не заважав думати, трамваї, поклавши руку на опущене віконне скло. Травневий вітер беззлобно нападав на нього, граючи з деренчливим вагоном у дитячого, ворошиловградського квача. І сплутував чорне волосся, зачесане назад, як у Миколи Островського.

 

XXV

 

До найважливіших контрольних робіт та до іспитів Клара і Міла готувалися разом, причому тільки у Клари. В Мілчіній квартирі, навіть якщо щільно зачинити двері, зосередитися було неможливо: у комунальних сусідів постійно гавкали два мерзотні собаки, один величезний, як ломова коняка, а другий – задрипана шавка, яку Міла називала «сявкою». Клара, на відміну від Міли, у гості ходити не надто любила. Мілка ж, бувало, казала, що вдома добре, а у гостях іще краще.

Сьогодні у них у школі був вільний день, їм, як круглим відмінницям, дали день на підготовку до річних контрольних, а завтрашня контрольна робота була чи не найнеприємнішою – з геометрії.

Ну хто, скажіть будь ласка, любить геометрію? Хто любить паралелограми, еліпси або, прости Господи, паралелепіпеди? Хто любить усі ці безкінечні трикутники, котрі навіщось обертаються довкола власної осі і при тому виписують навіть не фігури, а якісь сумнівні тіла? Скільки, питається в задачі, можна безцільно щось описувати і ніяк до кінця не описати? Описав би вже, нарешті, раз і назавжди все, що йому потрібно, – вважали Клара з Мілою, – і задача закінчилась би  і не було би цієї річної контрольної, що насувалася, наче вороже військо, і яку треба було написати на «п’ятірку», бо інших оцінок ні Клара, ні Міла не визнавали, хоча і здогадувалися про їхнє існування.

– Освічена людина, – повчально зауважувала Марія Ісааківна – повинна вміти читати, писати і мати просторову уяву.

Марії Ісааківні було легко таке казати: вона цією геометрією займалася з ранку до вечора з перервою на обід, сон і дорогу на роботу та додому. Але навіщо Мілці ця, частково цитуючи класика, «наука без пристрасті ніжної»?

– Дівчина моїх непересічних даних, – вагомо заперечила Мілка, ненав’язливим жестом вказуючи на деякі з таківських, – не зобов’язана уявляти собі трикутники і дотичні.

– Стосовно дотичних, – додала Клара, – терпіти не можу, коли до мене торкаються не тільки пальцями, але й очима.

– Що ж стосується трикутника, – згоджуючись, кивнула Мілка, – то я, Маріє Ісааківно, бачу своє майбутнє в оксамиті, а не в трикутнику, в тім числі і любовному.

Оскільки контрольна робота мала відбутися вже завтра, Мілка явилася, коли ще й треті півні не співали. Володимир Федорович якраз виходив на роботу і встиг лише посміхнутися їй і сказати «Доброго ранку, Міло. Заходьте, Клара вас уже зачекалася».

– Кларо, твоя закадична подруга прийшла! – гукнула, вже виходячи, Марія Ісааківна, обнявши Мілку і зауваживши:

– Ти пунктуальна і надійна, як Санчо Панса.

Мілчині очі стали схожими на кола, вписані в квадрати:

– Маріє Ісааківно, про що ви говорите? Якби Ладиніна з Орловою побачили мою фігуру, вони пішли б із великого кіно! Придивіться до мене уважніше.

– Як батьки? – посміхаючись, спитала Марія Ісааківна.

– Повний порядок в танкових військах! – відрапортувала Санчо. – Тата, кажуть, можуть кудись перевести, але це ще вилами по воді писано. Отже, порядок найповніший, як і поступ уперед.

Марія Ісааківна поцілувала її і пішла до Будинку проектів займатися своєю вічною геометрією і даючи змогу Кларі з Мілою взятися до річної контрольної.

– Кларко, підніми голову! – скомандувала Міла, як тільки увійшла до кімнати.

Клара підняла, виключно тому, що попросила найкраща і єдина подруга. Міла уважно подивилася на її шию, критично похитала головою, теж задрала голову і помацала власне горло.

– Нема, – промовила вона задумливо.

– Мілко, – співчутливо і водночас стривожено спитала Клара, – ти добре відпочила після того божевільного матчу? Ну, того, коли я не поцілила у м’яч? Може, тобі краще поринути у сон безпечний? Все-таки голова – не найсильніше місце навіть у слабкої статі…

Мілка сумно похитала головою і пояснила:

– Які ж ми з тобою, Кларко, закадичні подруги, якщо у нас і кадиків путніх немає?

Насміявшись уволю, вони взялися за геометрію.

 

XXVI

 

У батьків він бував зрідка, та їм і не до нього було, вони намагалися звести кінці з кінцями, а від Самуїла поки що допомоги чекати не доводилося. Щоправда, учився він добре і професію за рік мав отримати – слюсар 4 розряду. Але це ще нескоро, а їм самим треба було якось прогодуватися.

Жили вони аж на Балашівці. Семен Михайлович працював на велозаводі маляром, Іда – на миловарній фабриці, а Роза Самійлівна сиділа вдома з Майєю. Поряд з ними жили тітка Соня з дядьком Монею та Ізею. Ізя закінчував школу, а дядько Моня працював разом з Семеном на заводі, слюсарем, і їм також доводилося несолодко.

Взагалі-то, все було би не так вже й погано на тихій вулиці Доброхотова, якби з харчами стало хоч трішки легше… Але просвітку вони поки не бачили, хоча на одного їдока – Самуїла – у них тепер було, слава Богу, менше. Втім, який із мене був їдок? Вважається, що при моєму зрості – метр вісімдесят – важити треба вісімдесят кілограмів, а я важив, якщо це можна було назвати вагою, то 56, то 55, а то і всі, тобто якісь там, 54.

Їсти йому вже, можна сказати, не хотілося, бо, коли хочеться постійно і нестерпно, то, небажання їсти стає річчю неможливою, а отже, саме поняття «хочеться їсти» втрачає сенс. Ну, от якби, скажімо, увесь час була зима, то це вже і не зима, а цілий рік. Хіба що, коли давали стипендію, ми з однокашниками могли собі щось дозволити, та ще на цигарки вистачало.

Але чим довше хотілося – чи вже не хотілося – їсти, тим більше він зневажав цей голод і не зважав на нього – брав такі неаполітанські «ля» грець його й відає якої октави і тримав по стільки не секунд навіть, а хвилин, що увесь гуртожиток чманів і увалювався до їхньої кімнати. І він до ночі встигав переспівати тільки половину свого гігантського репертуару, а другу доспівував уже наступного вечора.

А Клара – він не знав ще, що це Клара, – його не помітила, хоча його завжди помічали.

Втім, і він же також її якось не помітив, – хоча її помічали завжди. Тільки він нічого про все це ще не знав.

 

XXVII

 

Тиша була благословенною. Ніхто не ломився до ванної кімнати, на кухні нікого не ґвалтували, трамваїв під вікнами не було, лише тролейбуси, а який може бути шум від тролейбусів, та якби й був, то до Клариного височенного четвертого поверху він би не долинув. Час ішов неспішно і нечутно, наче вирішив тихцем послідкувати за двома дівчатами, різними, але схожими між собою чорним хвилястим волоссям і очима ледь-ледь, майже непомітно, завеликими.

– Обожнюю слоників! – випросталася Міла і подивилася на сімох білосніжних слоненят, менший-за-меншого, в книжковій шафі. – Особливо хобот. Хобот обожнюю особливо!

– Чому саме хобот – здивовано запитала Клара, більше думаючи при тому все-таки про дотичну до кола лінію, ніж про слоників і про все інше, що не стосувалося геометрії.

Міла схрестила руки на грудях і суворо спитала:

– А що іще, по-твоєму, може зацікавити у слона порядну дівчину? Чому ти, Стольберг, вчиш цнотливу подругу?

– Дорога цнотлива подруго, – не менш суворо відповіла Клара – твою неземну цнотливість ми обговоримо за обідом, а зараз давай повернемося на грішну землю.

– А що у тебе на обід? – живо зацікавилася Міла.

– Суп з галушками… Мілко, припини відволікатися, у нас ще п'ятнадцять номерів залишилося, не найпростіших, до речі.

– Сама варила? – зацікавилася Міла. – Зауваж, Стольберг, галушка має бути не просто шматком тіста чи, як говорить тітка Бася, глевтяком. Ти знаєш мою тітку Басю?

– Будь-яка порядна людина знає твою тітку Басю, про що ти питаєш! І всі знають, що тітці Басі відомо про життя все, бо вона просто-таки – друга наша Дівиця-троянда.

– Правильно зауважено, хоча тітка Бася давно і далеко вже не дівиця, в основоположному сенсі цього слова. Та і не троянда… Роза-троянда – це моя троюрідна сестра. Так от, галушка має бути не глевтяком, а ніжною і дивовижною.

– Ніжність гарантую, а от чи здивує вона тебе, не впевнена. Що за вовчий апетит у тебе останнім часом прорізався?

– Організм, бач, росте, – скрушно зітхнула Мілка. – Слава Богу, він у мене росте вздовж, а не впоперек… Впоперек також, але тільки в потрібних місцях і в межах тієї ж потрібності. Як говорить тітка Бася, це якраз найбільший нахес.

– Мілко! Відволічись від тибетської мудрості і давай вирішувати задачі.

– До речі, про тітку Басю, – продовжила Мілка і наполегливо, прохаючи, додала:

– Слухай, давай зробимо перерву, краще велику. Робота не вовк, нікуди від нас і без нас не подінеться. Отже, продовжую про тітку Басю. Вона – ймовірно в якості виховного прийому – розповіла одну сентиментальну історію.

– Гаразд, розповідай! – згодилася Клара. – Даю тобі не більше десяти хвилин на недоречні сентименти.

– Вкладуся, якщо не будеш реготати занадто істерично. Історія має назву «Оголена Ольга».

– Що-о-о?! – спантеличено вимовила Клара. – Мілко, ти все-таки недостатньо відлежалася після каліцтва. Тобі потрібні постільний режим і посилене харчування.

– Жаль, з харчуванням зараз не дуже, – відповіла Міла і додала: - Стіни, якщо у вас є вуха, дайте відпочити і вухам.

Після бурного вступу вона таки продовжила свою історію, що обіцяла бути більш ніж пікантною, не поспішаючи, наголошуючи кожне слово і вимовляючи звук «о» по-сибірському чи по-волзькому, так, як це робив Максим Горький:

– Оглядаючи околиці Онезького озера, отець Онуфрій оскоромився: образ оголеної Ольги осіяв отця.

«Онуфрій» прозвучало у неї одночасно соковито, як кавун, і солоно, як тараня. Клара відчула наближення реготу, але поки що солідно трималася.

– Ольго, ощаслив! – остовпів Онуфрій. – Озолочу! Одухотворю – одеколонами окроплю!

Клара почала давитися, а Міла продовжувала – розмірено, солідно і безупинно «окаючи»:

– Окрилена Ольга ощасливила отця Онуфрія.

З Кларою трапилася звична у таких випадках істерика.

– Мілко, припини! – ледве вимовила вона, плачучи від реготу, але безжалісна Санчо Панса продовжила:

• Окаянний отець Онуфрій обезчестив Ольгу…

Тут Міла зробила паузу, котрій позаздрила би навіть Комісаржевська, а Єрмолова назвала б юну театральну зірку своєю найкращою ученицею:

– Ображена Ольга…

Клара намагалася вибратися з-за столу, але випростатися не було сил.

–  …опритомнівши, одкусила отцеві Онуфрію…

 Сльози капнули у Кларин зошит.

– … орган осквернення.

Мілка, яку, мабуть, вели до рампи обіруч уявні Єрмолова з Комісаржевською, вийшла на поклон, а безсила від судорожного реготу публіка з червоним, заплаканим обличчям Клари була не в змозі хоч якось віддячити великій актрисі аплодисментами.

– Овацій не треба, – з відстороненою скромністю сказала Мілка. – Краще берімося за геометрію.

– Іди в баню! – витиснула з себе Клара, переповзаючи на канапу, дико регочучи і витираючи сльози подушкою…

Увечері, вже після того, як Володимир Федорович та Марія Ісааківна повернулися з роботи і вони разом пообідали, нахвалюючи Кларин суп з галушками (Володимир Федорович сказав, як зазвичай, «Спасибочки»), Клара проводжаючи Мілку додому на Дзержинську, спитала:

– Мілко, ти також думаєш, що на світі щастя нема, а є лише спокій і воля?

Мілка стенула плечима і відповіла зверхньо:

– Олександр Сергійович, звичайно, герой, але навіщо ж ображати, Зиновієвно?

Клара вражено підняла брови:

– Чим же я тебе, Самійлівно, образила?

– Та тим, що у нас з тобою щастя був цілісінький день, включно з вечором, а ти ще й у чомусь сумніваєшся.

Клара не сумнівалася, просто пригадала рядок з вірша у книзі з перламутровою обкладинкою.

 

XXVIII

 

Усі вони – і Клара, і Самуїл, і Міла, і Марія Ісааківна, і Володимир Федорович, і всі їхні рідні та сусіди – всі до одного – чекали і не могли дочекатися головного – головного Свята. Вони були упевнені, що коли Свято відбудеться, все тоді стане таким прекрасним, яким ніколи іще не було. Кожний мріяв для себе про своє, але в порівнянні з головним, різниці не було: головне – щоби не було війни.

Щоби не було війни.

Вони так часто повторювали це своє жадання-заклинання, цю найпершу і по суті єдину просьбу, що їхня просьба стала майже молитвою, і вони готові були віддати все, що у них ще було і чого вже не було, щоб головне бажання назавжди збулося.

Це було їхнє перше і останнє свято, якого чекали не тому, що знали, яке воно чудове, а тому, що такого свята ще ніколи не бувало. Воно вже наставало, наближалося, підкочувалося до горла, воно було вже на підльоті, як дивовижна перелітна птиця, що повертається додому, і вони боялися злякати її своїм голосним – майже вголос – жаданням-криком, майже чутним заклинанням-стогоном, – хай потім, буде що завгодно, аби ця птиця прилетіла і не відлітала вже ніколи…

Це свято можливим було тільки навесні. Якби не було весни, а у весни не було травня, не настало би й свято. Якби не весна, яка спала, обвалилася на Харків, на всю країну, на увесь світ, – Святу не було би місця. Воно занадто величезне, аби вміститися в будь-якому з інших місяців, та і чим би вони були – всі інші місяці – без травня?

Увесь цей головний день серце колотилося так, неначе у дитинстві неня пішла на роботу, ні, поїхала у відрядження, а ти хочеш вибігти на вулицю і стукаєш, гепаєш, тарабаниш у зачинені двері, не знаючи, як їх відчинити, але упевнена, що диво відбудеться – і двері раптом візьмуть і відчиняться…

Увесь цей головний день наче стоїш за токарним верстатом і виточуєш деталь, а вона ніяк не виходить, не виточується, залишається, як ти з нею не б’єшся, остобісілою заготовкою, і тільки іскри розсипаються довоєнним бенгальським вогнем, але деталь все така ж, болванка-болванкою, і ти не знаєш,що з нею іще зробити, але впевнений, що диво станеться – і болванка раптом візьме і перетвориться на те, що ти замислив.

І диво – їх довгождане, вимріяне, вистраждане диво сталося. Настав травень, повернулася-таки невідомо звідки перелітна птиця, знайшла дорогу додому. Пролетіла над площею Дзержинського, махаючи крилами всім, хто залишився живим, всім, що зараз плакали чомусь там, унизу, – зовсім навіть не до місця плачучим людям. Птиця думала: ось прилечу, розвеселю їх, а вони – дивіться – всі мільйони, що залишилися живими, підняли голови як один, і всі як один плачуть, наче не вірять, що вона повернулася, їхня перелітна птиця – або це , навпаки, від того, що повірили?

І ось звідкись із-за Держпрому, чи від Благбазу, чи з Шатилівки гримнув такий грім, такий громище, якого у жодному з минулих травнів не бувало і бути не могло, і порив небаченого урагану, здається, зірвав з дерев, що, ошаленівши від щастя й ридали разом з усіма, рожеві, білі, бузкові квіти і шпурнув їх у темно-фіолетове небо замість зірок. Квіти ці, як іскри з-під токарного різця, злетіли в небо, і невидиме, небачене фортепіано з таким же невидимим і нечуваним оркестром грянуло Перший концерт. Зорі затрималися на небі, подивилися вниз на людей, що плакали, одночасно сміючись, і впали в мільйони простягнутих рук мільйонами букетів травневих квітів.

 

XXIX

 

Свято це не закінчилося навіть з новим ранком. Ліниве червоне сонце ошатним човном піднялося з-за Лісопарку, пропливло і повисло над Клариним балконом, не бажаючи відпливати, не побачившись і не дізнавшись, що в сьомій квартирі все відсьогодні змінилося.

Все змінилося, а чи надовго – про те думати не хотілося. Адже, як би там не було, Стрєлкова не зайняла санвузол на сорок хвилин, як колись. Волкова навіть і не подумала комусь щось підкинути. Піпа ні слова не сказала, коли Клара, влетівши на кухню, поцілувала її в щоку. Вона поцілувала і Піпу, і Фельдманів, а до цього, звичайно, Марію Ісааківну та Володимира Федоровича. Цього ранку вона би і Марика, скоріше за все, поцілувала, але його, на його ж щастя, не виявилося під рукою.

Нарешті сонце дочекалося її – Клара вибігла на балкон. Перед нею і під нею так само поважно, як сонце, що пропливало повз, простиралась наївно велична, старосвітська Сумська. Підновлена ранковими поливалками, вона ще не  забула – та і як забути? екіпажі, що проїхали по ній якраз тоді, коли Клара вийшла зі свого речицького будинку – ось вона, ну ось же вона піднімає клямку на хвіртці, виходить на речицьку вулицю, що пахне яблуками і гусьми, – ось вона – зараз, цієї самої миті – спіткнулась, наступивши на дрібненький камінець, – цікаво, у що вона взута? Розсміялась – не проблема в шістнадцять років! – поправила своє хвилясте чорне волосся – на такому осонні можна, слава Богу, обходитися без хустки.

Ось вона – красива, вся Речиця від того втрачає розум, – смішлива, легка на підйом. Все помічає і про все має власну, єдино правильну думку, яка завтра може змінитися на таку ж єдино правильну, хоча і діаметрально протилежну, але головне – її власну. Вона, Клара, така єдина в цілому білому світі. Це зірок у небі багато, але всі вони – на один копил, та й хіба це копил, Господи помилуй! Що з того користі, що їх там багато, якщо тут – я така одна?

І навіть ім’я у неї не таке, як у всіх. Не Роза якась там – дмухни як слід, і обсиплеться. Не Рахіль, прости Господи, – що за ім’ячко таке рахітичне? Не Сара – ім’я начебто й нічогеньке, але всі, хто не Роза і не Рахіль, і не Рівка – тільки Рівок нам не вистачало! – обов’язково Сари.

А Клара – одна-єдина, і зрозуміло, що це – я. Хая звучить непогано, навіть урочисто. І – Мері. Якщо не бути Кларою, то залишається тільки Мері, що може бути кращим?

Ось вона, Клара, іде речицькою вулицею, замислившись, дискутуючи сама з собою. Ось вона, якраз зараз, цієї миті, ну ось же вона, – ні, не тут, не на освіженій ранковими поливалками вулиці Сумській, не під Клариним балконом, – ось вона проходить повз найцікавішого речицького хлопця – Ісаака Крупецького, і Ісаак дивиться на неї так, що не виникає жодних сумнівів, – а вона, не відводячи очей – щоби Клара відвела очі? – посміхається йому співчутливою царською посмішкою, і відчуває себе пічкуром, що задихається на дніпровському березі. Ось вона – ось вона – побачила – ну й очі ж у неї! – Клару на її височенному балконі старовинного вісімдесят другого будинку, на четвертому поверсі, і гукає її:

– Донечко, здрастуй!

«Донечка?» – не відразу зрозуміла Клара і труснула своїми чорними хвилями зачіски, що злетіли і впали, як учорашній нескінчений салют.

Чому ж – «донечка»?

Сумська вулиця також стрепенулася, допомагаючи їй, і сонце не залишилося осторонь, а повисло апельсиновою долькою якраз перед нею, і Клара побачила внизу, на тротуарі Зиновія Стольберга – з трьома червоними гвоздиками в одній руці і невеликим газетним пакунком у іншій.

– Татку! – скрикнула Клара, злітаючи зі свого балкону на сяючий тротуар. Стукнула сходинка ліфту під ногою, дзвякнули двері за спиною, і от уже Клара нюхає червоні гвоздики, вони не пахнуть, але все одно пахнуть, і вона не може зрозуміти, що у Зиновія з правою рукою, – на ній не вистачає трьох пальців.

– Нічого страшного, – заспокоїв він Клару, розгортаючи газету і дістаючи кинджал у сірих сталевих піхвах з майже дитячим бубоном, з чорною ебонітовою  рукояткою, на котрій не вистачало шматка. – Осколком відбило, якраз коли я його збирався вперше в діло пустити.

Вони сіли на лавку під старовинним, але зовсім іще не старим дубом біля пам’ятника Шевченку. Клара витягнула кинджал із піхов, він був товстий, з викривленим лезом, з акуратним німецьким клеймом «Мессершмітт».

– Татку, – спитала Клара, – а як там було? Страшно?

– Страшно приємно сидіти на лавці в Саду Шевченка з дорослою донькою, – посміхнувся Зиновій. – У кого ще є така красива доросла донька? От би мені ще таку ж прекрасну онучку!

– У мене буде син, – сказала Клара. – У тебе, звичайно, внук.

Вони помовчали. Клара хотіла щось запитати, але Зиновій випередив її:

– Кларочко, ти вступаєш кудись учитися цього року чи наступного?

Клара кивнула:

– Наступного.

– Уже вирішила, куди?

– Мабуть, до університету. На філфак чи на факультет іноземних мов.

Зиновій уклав кинджал в піхви і загорнув у газету.

– Які там вступні іспити?

– У мене буде золота медаль, так що обійдеться без вступних іспитів. А випускних – цілих тринадцять, на будь-який смак. Більш ніж достатньо.

Приснула хмаринка, що здалася випадковою, і тут же шкодливо поквапилася кудись до Південного вокзалу чи на Холодну гору.

– Татку, – знову запитала Клара, дивлячись в очі Зиновію, – там було страшно?

Зиновій палив, тримаючи цигарку у здоровій руці, і мовчки дивився на кам’яні фігури, що оточували пам’ятник Шевченку, на свіжовимиту Сумську, на Будинок проектів, що нависав над каштановою алеєю.

– Розумієш, донечко, – зовсім тихо сказав він, – є відчуття, що гірше страху. Не знаю, як воно називається, але воно страшніше страху. Страшно було, коли ми йшли усім взводом, і кожний молився, щоби не з’явився німецький літак. Уся колона зайшла на міст через річку, я йшов останнім, не встиг. Німецький бомбардувальник налетів, скинув бомбу, і вони всі зникли. Якби я встиг зайти на міст, то також зник би. А так – стою на березі, внизу річка, а взводу нашого нема. Стою і зрозуміти не можу: ось щойно були, усі дев’ятнадцять, ось же вони, ну ось же вони, щойно тут були, на цьому самому місці, – і раптом зникли.

Клара машинально стискала і розтискала руки на газетному згортку. Зиновій палив, дивлячись кудись убік Будинку проектів і Держпрому.

– Краще вже, аби було страшно, аніж так… – промовив Зиновій. 

Вони довго мовчали, чи їм здавалося, що довго… Потім Клара промовила:

– Теперішній час тільки те й робить, що стає минулим… Не встигнеш оком змигнути, як він минає…

Зиновій заспокійливо розсміявся і обняв її за плечі:

– Дивлячись, донечко, звідки дивитись. Якщо дивитися туди, то ти маєш рацію. А от, якщо подивитися звідти, то ніякого минулого не існує, а є теперішнє, що готується стати майбутнім.

Клара посміхнулася, погладила руку без трьох пальців, а Зиновій додав:

– Коли буває гидотно… З тобою трапляється?

Клара заперечливо похитала головою.

– І слава Богу. Але якщо все-таки трапиться, ні в якому разі не дивися звідси назад. Це як з вершини гори дивитися униз…

Він подумав і додав:

– А краще – це мій найнадійніший засіб – знайди щось радісне, хай навіть зовсім малесеньке, і спробуй зробити так, щоб це малесеньке виросло, розрослося – і закрило всі твої невдачі.

– У тебе виходить? – тихо спитала Клара.

Зиновій знову розсміявся:

– Спробувало б не вийти! Щоби у нас з тобою не вийшло? Це єдине, чого я собі не можу уявити.

З-за Держпрому випливла сувора, схожа на синець під оком, сестра-близнючка тієї хмаринки, яка попливла до Холодної гори чи до Південного вокзалу. Зиновій поцілував Клару в рум’янець над обома ямочками на щоках.

Знову стукнув і дзенькнув ліфт, і Володимир Федорович спитав, посміхаючись:

– Кого це ти обеззброїла?

– З татком зустрічалася, – відповіла Клара, дістаючи кривувате лезо із піхов з бубоном.

Марія Ісааківна обурилася:

– Цей Стольберг нічого путнього не придумає. Взяти і подарувати дитині тесак.

– Мамо, – тоном, що не допускав жодної дискусії, пояснила Клара, – це трофейний кинджал. Бачиш, тут шматок рукоятки відбило вибухом.

Але Марія не бачила і не хотіла бачити нічого подібного. Скільки справ треба було переробити, не вистачало ще думати про якийсь іржавий тесак з його Стольбергом. Стольберга неможливо було назвати навіть пройденим етапом, бо життя, по суті, почалося уже після нього.

І попереду його було ще, здавалося, безкінечно багато, і життя це могло все що завгодно, але не закінчитися.

 

XXX

 

Їсти хотілося так, що було навіть смішно, але і сміятися сили уже майже не вистачало. З останніх цих сил Самуїл дотягував до закінчення ФЗУ, щоби нарешті вступити до свого медичного інституту. Він уже умів відремонтувати будь-який кран, хіба що окрім пожежного та баштового, замінити будь-які прокладки, виточити будь-яку деталь, ну хіба що не якусь особливо премудру, тож на заводі та домоуправлінні його хвалили. Але він рівно половину життя хотів бути лікарем – не мріяв, а саме хотів, бо зупинити його було неможливо.

Щоправда треба було здати вступні іспити, дідько їх забирай разом з екзаменаторами. Ну, мова – це гаразд, тут ніяких питань. Фізика – куди не йшло, якщо не «п’ятірку», то убогу – чого вже там – «четвірку» вишкрябати вдасться. А от хімія – це головний, вірніше, єдиний кошмар. Ні, проти хімії як такої Самуїл нічого не мав – мабуть, навіщось і комусь все-таки вона потрібна. А от навіщо вона, скажіть на милість, практикуючому лікареві, тобто йому? Щоб винаходити ліки? Мало того, що винайденням ліків займаються не лікарі, а фармацевти, так ліки ж іще нікого й нічого не лікують, а в кращому випадку заганяють хворобу туди, звідки вона взялася.

Лікар не має натоптувати хворого ліками. Лікар має навчити хворого видужувати і більше не хворіти. Пояснити хворому, чому він захворів. Примусити – так, примусити його повірити у видужання і пояснити, що треба зробити, аби не захворіти знову. Навчити не переїдати, не перепивати, не пересипати, не перележувати і не пересиджувати. І головне – рухатися, і ще – не менш важливо – бути у гарному настрої. Не хочеш допомагати хворобі? Тоді допоможи лікареві. Посміхайся, а краще смійся. Регочи. Радій життю. Не сиди сиднем, не валяйся колодою. Що може бути кращим за життя? Ну, то й радій йому, яке б воно не було.

Самуїл хотів учитися, він хотів, щоби справжні лікарі навчили його лікувати людей. Щоб розповіли йому про великих цілителів, про чудесні видужання – зцілення словом, а не ліками, про найновіші методи лікування. А реакції заміщення і всілякого – грець його знає – перетворення, опущення, випаровування, випадання і виникнення, – вся оця дурня, може, комусь і потрібна, але не йому, тому, хто вже півжиття поривається лікувати людей, і не його пацієнтам, що чекають, коли їх лікареві, нарешті, дозволять вилікувати їх і навчити, як жити, не хворіючи.

Навчався Самуїл добре, семирічку у Ворошиловграді закінчив відмінником, та й зараз, якби не постійний голод, осилив би і фізику, і навіть, дідько її забирай, хімію. Але голод не минав, і сил сміятися і співати залишалося все менше…

А головне – Клари вже не було на Басейній.

 

XXXI

 

Марія звозила Клару на місяць у Ригу, до моря: треба було оздоровити дитину перед вирішальним навчальним роком. Аби отримати золоту медаль – а це для Марії було єдиним допустимим варіантом, – треба було скласти на «п’ятірку» усі тринадцять іспитів. Власне кажучи, ніяких оцінок, крім «п’ятірок», у Клари, як і у Марії, ніколи й не було – ні в Харкові, ні на Уралі, ні знову у Харкові, – але все-таки тринадцять екзаменів – це вам не по Сумській прогулятися. Конституція СРСР чи, скажімо, російська мова – це гаразд, це легко. А от хімія або тригонометрія – з ними навіть Кларі нелегко було справлятися, так що оздоровити дитину було необхідно. Ну, і правильне харчування також дуже важливе. Марію, щоправда, свого часу не оздоровлювали, але коли це було і що ж тут хорошого.

Вони мріяли – та що там мріяли, у них була мета, а значить результат був передбаченим: в родині буде не дві, як зараз, а три медалі. У Марії Ісааківни та у Володимира Федоровича – «За доблесний труд» з портретом Сталіна, «Наше діло праве». З портретом, що нагадував білий бюст у них на книжковій шафі. Коли Клара дивилася на ці медалі, вона бачила той документальний фільм, котрий ніколи не забували ні вона, ні Марія, ні Володимир Федорович, ні Зиновій, ні сусіди – від Фельдманів до Піпи: сніжний листопадівський парад на Червоній площі, і Сталін говорить: «Нехай овіє вас знамено непереможних Суворова і Кутузова». Клара дивилася на ці медалі і бачила, як бомба падає на міст, яким не встигли пройти товариші Зиновія, і як залишається він один, а більше не залишалось нікого, хто може врятувати Клару, що заблукала, повертаючись зі школи додому.

Тепер у Клари буде своя медаль, третя в їхній родині – велика, не бронзова, а золота, з розгорнутою книгою. Залишилося тільки закінчити одинадцятий клас і скласти тринадцять іспитів на «відмінно». І ви гадаєте – це легше, ніж спроектувати найбільшу у світі електростанцію? Чи відправити на фронт кілька тисяч військових ешелонів?

І все-таки головне – Самуїла не було на Римарській. І у Латвії, на Балтиці, не було також: звідти його родина давно виїхала, – втім, зараз вона про це не знала, а колись-тоді просто не звернула б на нього увагу.

 

XXXII

 

Клара з Мілою востаннє звернули з Басейної на Чернишевську: батька Міли таки перевели до Владивостока.

Спека вилізла з усіх щілин, гаряча і неприємна. Мілка несла зброю, як завжди, достойно і бадьоро, та розповідала тисячу і одну оповідку про загальновідому Розенблюмиху, про невідомих Кацманшу та Атаманчучку, про Дівицю-троянду, про якогось легендарного чи то Льову, чи то Льоню, що насмілився подивитися на неї, Мілку як на жінку.

– Прямо-таки розверзлися хлябі, сонце в калюжу шубовснуло, рак двома п’ятірнями свиснув, – казала Мілка. – Що ж вдієш, якщо у чоловіка, хай не першої  та навіть і не другої молодості, гарний смак і йому захотілося заспівати хоч самому собі лебедину пісню?

– Ти це про кого і про що? – ще проявляючи зацікавленості, але вже намагаючись уявити Чернишевську без Мілки, спитала Клара. Треба було вчитися носити зброю самій.

– Та були тут на гостинах з батьками, – продовжувала Міла, демонструючи аналогічну зацікавленість, але намагаючись уявити Чернишевську без себе, а себе без єдиної подруги. – Там якийсь Льова чи Льоня дозволив собі – підкреслюю: собі – одарити мене досвідченим поглядом. Ну, гаразд, людині – радість, яка випадає нечасто, від мене ж нічого нікуди не поділося, нехай відчує оголений нерв давно забутого щастя.

Кларі усе більше хотілося перестати уявляти, але Чернишевська непоправно порожніла, а владивостоцька набережна все одно не наповнювалася. Кому ж це все-таки було потрібно? Хто вирішив, що вже пора, що так буде комусь краще?

– Оцей Льова чи Льоня, – продовжувала Мілка, – наче обілував мене заіржавілим від явної і давно приховуваної жаги поглядом…

Кларі захотілося плюнути на все і заплакати, але Чернишевська була такою беззмістовно порожньою, що навіть не плакалося. Мілка зібрала залишок сил і продовжувала:

– Я підтвердила, що він щасливо правий у своїх оцінках, але трагічно помиляється в очікуваннях.

– Отож-бо, – через силу кивнула Клара. – Порозпускали очі – від цього сала уже діватися нікуди.

Мілка майже до хрусту напружилася, аби не показати Кларі, як ненавидить оцю порожню дурепу – Чернишевську, і продовжила:

– А мама – ну, ти ж знаєш, що моя мама завжди всією своєю груддю стоїть на сторожі цноти…

– Начебто, якби вона на ній не стояла, ти би образила її почуття якоюсь дією, – ледь-ледь не піддалася бажанню все-таки заплакати Клара.

– Так отож. Моя мама обурилася, аж зашипіла, як розжарене залізо, і каже тьоті Басі – ти ж знаєш мою тьотю Басю?

– Спробувала би я не знати твою тьотю Басю, – відгукнулася, наче з іншої вулиці, Клара.

Чернишевська скрипіла і колола в ноги, її проїжджа частина, куди не сягала тінь дерев, перетворилася на в’язкий гуталін, а Клара – ось-ось, зараз, цієї ж самої навіть не хвилини, а секунди – знімає з плитки сковорідку зі смачнючими латкес, улюбленою стравою Володимира Федоровича, тільки він називає  їх просто картопляними оладками. Сьогодні до них на гостини завітають Крупецькі, і нехай Ісаак спробує латкес, з хрусткою скоринкою, хай спробує – і подивиться на Клару не тільки так, як він дивиться на неї, коли вони випадково зустрічаються на вулиці – це їй також подобається, причому ще й як, – але й інакше хай подивиться також. А там – подивимося. Ось вона ставить сковорідку на стіл, і мама каже:

«Веізмір, що ж ти її ставиш просто на стіл, горе моє? Підстав же підставку під низ».

А тато каже:

«Азохн вей, дитина сама нарешті приготувала латкес, то нехай уже ставить куди схоче. Дай дитині спокій, дай».

І Міла з Кларою розходяться хто куди, зовсім розходяться, всерйоз розходяться, і Мілка говорить на прощання:

– А моя мама – з глузду з’їхати – каже тітці Басі, – Кларко, слухай, ти знаєш мою тітку Басю?

– Мілко, я знаю твою тітку Басю, – вже майже починає рюмсати Клара. – Що ти мені голову морочиш своєю тіткою Басею, дай їй, звичайно, Боже здоров’я. А гіцн паровоз, слово честі.

Міла, збентежена всім разом, а тепер ще й тим, що із Клари, судячи з усього, кудись зникло її вісімнадцяте століття, жалісно і безпомічно завершила свою оповідь, що обіцяла, як завжди, бути захопливою:

– Мама говорить:

«Бася, ти тільки собі уяви: він на неї подивився як на жінку!»

А тьотя Бася відповідає, прямо як Соломон: «Їй-Богу, Фіра, ти що хочеш, щоб на твою доньку дивилися як на чоловіка? Невже твою доньку, дай їй Боже здоров’я, можна так інтерпретувати?»

Клара і Міла зупинилися посеред Чернишевської, що пихкотіла чи то здоров’ям,  чи то спекою. І Чернишевська, що була раніше безкінечною, раптом узяла собі і закінчилася. Вона залишилася за їхніми спинами – порожня, наче нічого і ніколи тут не було і хіба що здалося чи наснилося.

А Клара знайшла-таки підставку, поставила на неї сковорідку, зняла з голови нову хустку бурякового кольору, зав’язану як слід, позаду, і подивилася з гордістю на батьків, не відаючи про те, що Чернишевська стала такою беззмістовною, як з’їдена картопляна оладка. І Кларі стало байдуже до всього на світі, і вона заплакала, як остання недотепа, і Мілка кинула зброю та й заплакала їй у приспів, заспокійливо причитаючи:

– Кларко, не будь ідіоткою, Владивосток же – не якийсь там північний полюс…

Клара раніше ніколи не плакала, навіть на Уралі, і Міла також, навіть коли Клара поцілила їй у голову, замість м’яча, тому зараз обом було якось особливо кепсько. От, здається, саме про такий стан Клару нещодавно попереджав Зиновій…

– Як-небудь зустрінемося, – сказала Мілка першу-ліпшу дурню, що спала на думку.

Клара на пів секунди перестала обіймати її і витиснула з себе невідворотне:

– Дурепа!

Мілка остовпіла, усе нарешті зрозуміла і від жаху відповіла таким же невідворотним:

– Сама дурепа!

І вони завили білугами на всю Чернишевську, яка закінчилася для них назавжди.

А люди ішли і думали, мабуть:

«Чи це не ті дівчата, що тоді, навесні, нюхали бузок і сміялися як божевільні?»

І самі собі відповідали:

«Ні, не ті».

 

XXXIII

 

«Четвірка» з фізики виглядала непогано і навіть, якщо покласти руку на серце, добре, як їй і належало виглядати. Попереду маячила придумана вченими мужами хімія, і от там-то про «четвірку» можна було тільки мріяти… Ну, та Бог не осудить, то й свиня не з’їсть, чи як там мовиться. Не боги, кінець кінцем, глеки випалюють. Зараз можна розслабитися, забути про бісові, нікому не потрібні іспити, тим більше, що бажаючих послухати, як він склав фізику без жодної шпаргалки на «четвірку», в межах досяжності, у тім числі й на Доброхотова, не зменшувалося.

Самуїл вдихнув гарячого, хоч сокиру вішай у ньому, повітря і, нікуди не поспішаючи, подався від поки що недоступного Медінституту, через Тринклера, площу Дзержинського і Сумську, де у скверику Перемоги закінчували будувати якусь чудернацьку чи то будку, чи то пам’ятник, повз порожню, як непочатий аркуш зошита, Чернишевську. Потім – просто від нічого робити – до Пушкінської, на розі якої, якраз де повертає п’ята марка, був дивовижний, ще дореволюційний Юридичний інститут. Цигарки закінчилися, залишився один-єдиний прихований недопалок, на нову пачку в порожніх кишенях грошей також не було, але до всього того Самуїлові було байдуже. Головне – більше ніколи не доведеться зубрити й складати набридлу фізику, а значить – можна благополучно забути не тільки про неї, але й – головне – про те, що вона взагалі існує.

Він брів собі чомусь до Юридичного інституту, з посмішкою роздивляючись захеканих перехожих, і співав майже пошепки нещодавно розучену неаполітанську пісню. Здається, перехожим це не надто подобалося, бо тут смажило не продихнути, а цей шибеник іде сам-собі-пан, руки в кишенях, сорочка так-сяк застебнута, і нахабно шкіриться бозна-чого. А була ж колись Басейна достойною вулицею.

Не знаю, вулиця – як вулиця, тільки от небачена дівчина звернула на Чернишевську саме з неї. Небачена – бо я ніколи не бачив такої раніше і вже, виходить, не побачу ніколи…

 

XXXIV

 

Університет розчарував. Клара зранку привела свій вигляд до найкращого стану, встигнувши зайняти ванну кімнату раніше Стрєлкової і пробувши там рівно сорок заповітних хвилин. Останні п'ятнадцять хвилин Стрєлкова знавісніло переминалася під дверима з ноги на ногу, але висловити Кларі протест так і не насмілилася. Вийшовши із ванної кімнати, Клара показала на павутиння над дверима Стрєлкової, якраз  напроти санвузла, потім на себе, безапеляційно проголосивши: «Чистота – зброя пролетаріату. Чистота, а не каменюка, товариші!» – і пішла до себе одягати шикарну сукню, пошиту для неї, спеціально для університету, Фірою Марківною Фельдман. «Шикарну» – це, звичайно, було не Кларине слово, а мамине. Одначе, якщо бути об’єктивною, то кремовий колір, плечі, талія і все інше були достатньо достойними – тепер уже користуючись Клариним терміном – носійниці.

– Носійниця і те, що носиться, – сповістила Клара перед генеральною приміркою, – мають гармоніювати одне з одним, як щасливі молодята, а не дисгармонувати, як пара остогидлих одне одному старих опеньків.

– Ти задоволена? – з добре замаскованим торжеством, помітним тільки Кларі, запитала Марія.

– Мамочко, ми з тобою обоє не просто задоволені, а щасливі, – відповіла Клара і тисячу разів розцілувала чарівницю Фіру Марківну.

А Володимир Федорович промовчав, посміхаючись – все одно ж такої доньки ні в кого немає. Ось тільки барбариску більше дати було нікому, а так нічого не змінилося. Він дивився на Клару, посміхався і знав, що, поки він при силі, нічого й не зміниться.

Тепер у їхній родині було три медалі, і одна – найдорожча для Марії Ісааківни та Володимира Федоровича – велика, з чистого золота, з розкритою на улюбленім місці Клари «Війною і миром» – лежала в коробочці, в шухляді шафи для одягу.

Клара перецілувала усіх проводжаючих, трасуючою кулею влетіла до ліфту на четвертому поверсі, вилетіла на першому під звичні стук та дзвяк і пішла просто на Університетську гірку. Вона йшла найзручнішим маршрутом, через Римарську, але та була такою ж порожньою, як і Чернишевська та Басейна, хоча народу, що пихкотів, як тисячі неначищених самоварів, снувало назад і вперед, як зазвичай, незчисленно багато.

 А університет, бач, на жаль, розчарував навіть за вторинними ознаками. Чоловіча частина абітурієнтів філфаку (на факультеті іноземних мов малася тільки жіноча частина) відрізнялася від жіночої хіба що посиленою миршавістю та плюгавістю, що мозолила очі. Клара уявила собі палітру емоцій будь-якого з прочитаних нею письменників при виді потенційних трактувальників своєї творчості і розхотіла вливатися у їхні рихлі лави.

Факультет іноземних мов також не надихнув: хвороблива розмаїтість пітніючих на межі незбагненної невідомості осіб аж надто слабкої статі віщувала обов’язкове повторення давно вивчених нею псевдо-неправильних дієслів та обговорення формул «виходу заміж», що лінгвістично і по суті означало гордість того, хто в той заміж бере, і недолугість у своїх спробах не впустити примарне щастя тієї, що в той заміж іде.

Од власного жару навіть сонце спітніло, а небо вкрилося вересаєвською югою. Клара жартівливо зітхнула, співчуваючи університетові, якому її, як виявилося, не бачити, подумала, що все що не робиться –  на краще, і пішла назад, через ту ж порожню, переповнену народом Римарську та через площу Тевелєва – Володимир Федорович називав її Миколаївською. Потім на Пушкінську, повз колись їхнього Пушкінського в’їзду, чомусь убік Юридичного інституту, що знаходився у розкішній Бекетовській будівлі часів одного з двох останніх Олександрів.

 

XXXV

 

А Самуїл, просто від нічого робити у таку спеку, зайшов у скверик перед Юридичним інститутом.

І раптом – зовсім несподівано і зовсім неждано – він зрозумів, чому, виявляється, Басейна і Чернишевська були такими порожніми. Але тепер це перестало мати значення, і плювати стало йому на них тисячу разів, – бо ця дівчина, що більше року тому звернула з Басейної на Чернишевську і, не помітивши Самуїла, – та й з якого дива їй би, якщо розібратися, помічати його, – пішла, здавалося, назавжди, кудись убік Театральної площі, – стояла тепер в кількох метрах від нього і не збиралася нікуди йти. Навпаки, вона пояснювала якусь-там математику чоловікам у погонах лейтенантів і капітанів, що годилися їй щонайменше у старші брати. Офіцерам – їх було, мабуть, із двадцятеро – було спекотно, але не стільки від спеки та френчів, як від математики, зрозуміти яку вони не могли з двох причин: по-перше, спробуй зрозумій математику після такої перерви, а по друге, і це найголовніше, очі, посмішка, ямочки на щоках і сукня у дівчини були такими, що яка вже там до біса математика…

В Юридичному інституті публіка виявилася зовсім іншою. Дівиць на виданні не помічалося, щокатих пестунчиків також. Замість них, вступати на прокурорів і слідчих прийшли демобілізовані лейтенанти – просто якийсь ЦДКА! Знань у них, зрозуміло, було небагато, та й звідки, але за п’ять років можна те, що треба, надолужити і вивчити, зате все інше було при них: після того, через що вони пройшли, серйозних перепон уже не залишилося.

Документи лежали у Клари в сумочці, вона вступила за кілька хвилин, вирішивши вже на східцях, що стане адвокатом рівня Плевако, і повернулася до скверику допомагати офіцерам, що найбільше боялися математики і твору, тобто фактично усього.

Самуїл побоювався, що не зможе зрушити з місця, як під найважчим аркульським лантухом, але вдихнув, видихнув, знову вдихнув – і вирішив, вірніше, наважився підійти.

І тут Клара зрозуміла, чому Римарська була неприродно порожньою, але тепер це не мало ніякого значення, адже цибатий хлопчина з чорним волоссям, зачесаним, як у Миколи Островського, і посмішкою, що пропікала аж наскрізь, рішуче йшов немислимо «моряцькою» ходою прямісінько до них, неначе йому перестало вистачати тієї компанії, якій він півтора року тому травив анекдоти, примушуючи згинатися і помирати від сміху. Клара роздивилася його набагато краще, ніж тоді, і відчула, що він здатен навіть не здолати, а проломити будь-яку стіну – не тому, що та виявиться трухлявою, а тому, що не вважатиме за потрібне ту стіну помітити.

Дівчина охолоджуюче-неприступним поглядом подивилася на нього, і Самуїл відчув, що не знає, що робити: не дивитись було нестерпно, та він і так уже стільки часу на неї не дивився, а дивитись – неможливо. Гаразд уже, була би вона просто красивою, – його аркульська любов та періодично-тимчасові харківські також були нічогенькими, не до такої, звичайно, якості, але більш-менш.  Та у цієї дівчини був такий погляд, що начебто якась шевська нитка сповиває тебе і тягне, хоча в будь-який момент, не зважаючи на свою міцність – чи саме через неї – вона може раптом і обірватися, і всі вулиці одразу ж спорожніють, тепер уже назавжди. Але і це ще не все. Найголовніше – він пригадав, де бачив її, і невесело подумав: «Лікарю, спершу видужай сам, а то раптом узяв – і здурів». Ноги його уже практично не несли, та він уже й не був певним, що у нього є ноги, – хіба можна назвати ногами ці дві ватяні милиці?

Подолавши відстань до них буквально кількома рішучими кроками, хлопець посміхнувся, як Утьосов у «Веселих хлоп’ятах», тільки без капелюха а ля «Наполеона немає вдома, бо він пішов на пляж», і промовив, не звертаючи уваги на офіцерів, але у нього це вийшло зовсім не нахабно:

– А я вас шукав.

Самуїл вибачився перед присутніми і пробубонів щось ввічливе, дивлячись на Клару і надіючись, що напнута швацька нитка не обірветься і він зможе придумати що-небудь веселе і безтурботне, що зможе зацікавити її.

– Тому-то я відчувала, що за мною слідкують якісь темні сили. Гадала – це плід жіночої фантазії, але ні. Як же я не помітила слідкування? Хоча з твоєю комплекцією легко сховатися – наприклад, за древко прапора.   

– Вас не Марією звуть? – невлад і невпопад запитав Самуїл.

– Марією звуть мою маму. Познайомити? Легких стосунків не обіцяю, але посприяти можу. Мене звуть Кларисою. Простіше кажучи – Кларою. А тебе? Тільки не кажи мені «ви», бо я відчуваю себе твоєю колишньою класною керівницею.

– Самуїл, – сказав Самуїл і простягнув Кларі руку.

– Першою руку подає дама, та й то, якщо вважає за потрібне, – відповіла Клара. – Ти помітив, хто з нас дама?

Самуїл спробував відповісти, і Клара задоволено кивнула:

– Будь-який сумнів трактується на користь підозрюваного. Ось тут ми жили до війни, на Пушкінському в’їзді – мама, Володимир Федорович і я. Нас евакуювали на Урал. Вони працювали цілодобово, а я навчалася також цілодобово. А ти що під час війни робив? Учився?

– Та ні, розумієш, вчитися не вийшло, довелося гарувати, щоб родину прогодувати. Я семирічку у Ворошиловграді закінчив. А в Аркулі вчитися ніколи було, мішки з борошном тягав з млина до пекарні. Кілометрів двадцять туди і назад.

– Скільки ж тобі тоді було?

– Спочатку п'ятнадцять, під кінець – сімнадцять. Та тут пишатися особливо нічим, війна є війна, ти ж не гірше за мене знаєш.

– Знаю… А зараз чим займаєшся?

– Вступаю до Медінституту. ФЗУ закінчив, руками можу робити що завгодно. Але я все одно хочу бути лікарем. З хімією тільки кепсько, грець її забирай… Розумієш, я не можу бездумно зубрити, мені треба розуміти і знати, кому потрібне те, що я зазубрюю.

– Ну, як же, наприклад, С2Н5ОН? Адже лікареві необхідно це знати?

– Як сказав би мій тато, а гіцн паровоз. Навіщо лікареві знати усіляку дурню? Лише голову собі забивати? Якщо моїй лікарні буде потрібно сто літрів спирту, я замовлю сто літрів спирту, і нехай мені краще розкажуть, де замовляють спирт, а як його винайшли, мені до одного місця… Вибач за нечемність.

– Не страшно, я знаю про яке місце йдеться. У деяких воно буває не найгіршим із можливих, що маються у наявності. Як говорить тітка моєї подруги, це великий нахес. Якщо хочеш, я тобі допоможу.

– А ти що, і в хімії розбираєшся?

– Я у всьому розбираюся. У мене золота медаль, я вчора вступила до Юридичного інституту. Вирішила – буду адвокатом.

– А я буду лікарем, нехай всі хоч удавляться.

– Не треба нікому давитися. І взагалі, Сеню, не думай зараз ні про що, окрім хімії.

– От якраз зараз про хімію у мене думати якось не виходить.

– Жарти і залицяння при конкурсі десять людей на місце зовсім недоречні.

– А тут, я пам’ятаю, ти квіти нюхала – бузок і яблуні. І сміялася як навіжена.

– Мабуть, Мілка якусь свою оповідку розповідала. Вона здорово розповідала…

– А її що, в живих уже немає?

– Тіпун тобі на язик! Є, звичайно. Вони до Владивостока переїхали… А я тебе уперше тут побачила, ти також щось смішне розповідав приятелям, майже у Мілчиному стилі.

– Це ми, мабуть, пиво ходили пити на Свердлова.

– В розумних межах – не засуджую. Тільки чи варто намагатися сягати своєї межі?..

– Кларо, слухай, а чому, цікаво би знати, чортове колесо називають чортовим? Тому що чорт до чого високо? Чи тому, що народу чорт його відає скільки? – запитав Самуїл, намагаючись запалити свій останній недопалок.

– Нарешті, звершилося! Спершу – недолуге знайомство, а тепер, взагалі… Все життя мріяла цілуватися з попільничко!

– Не буду більше, вибач, будь ласка, це я за звичкою… Тьфу ти, я, й кажучи, зовсім не те мав на увазі!.. Я хотів сказати…

– Самуїле, мені не хочеться відчувати у себе на вустах будь-який бруд – словесний, тютюновий чи який завгодно... Тому прийми це до уваги – відсьогодні і на майбутнє. Якщо, звичайно, сподіваєшся.

 

XXXVI

 

– Здрастуй, Кларочко, – сказала Марія Ісааківна, дивлячись лише на Клару. Вона була на цілу голову нижчою від Самуїла, але височіла над ним, як пожежна частина над пивницею на вулиці Свердлова.

– Мамо, – співчутливо, але суворо відповіла Клара, – це Самуїл. Знайомтеся.

– Дуже приємно, – збрехав Самуїл і посміхнувся так широко, наче вийшов складати хімію, не знаючи, звичайно, жодного білету. Клара із задоволенням помітила, що в даній ситуації він – вилитий Остап Бендер, а зовсім не Корейко.

Марія Ісааківна пройшлася поглядом по Самуїловому обличчю, неначе нежданий і несподіваний град – Харковом. Її шифоновий шарфик ворушився і нашіптував щось майже нечутне.

– Мені також дуже приємно, – заявила вона, перевівши погляд на Клару. – Донечко, дзвонив Марик, хотів з тобою поговорити. Він вступив до Медінституту.

– Самуїл також вступить, – відповіла Клара, задоволено підмітивши, що Самуїл не відволікся від неї на Марика, як раніше не зреагував на офіцерів. – Йому залишилося скласти тільки хімію.

Нічогеньке собі «тільки»!..

Фіра Марківна і Данило Савович привітливо посміхнулися. В протилежному таборі Стрєлкова запишалася, Піпа спробувала кокетувати, Волкова засудила Клару поглядом.

Дощ постукував кісточками невидимих пальців по бруківці Павлівської площі, по асфальту Бурсацького спуску, по лавках парку Горького і Саду Шевченка. Хімія не лізла в голову, бо сиділа вже в печінках. Ліфт гримнув під ногою і дзявкнув за спиною, як собака, якому із задоволенням наступив би на хвіст. Самуїл вийшов на вулицю, пішов до трамвайної зупинки, розуміючи, що завтра вирішиться, чи буде він лікарем, але навіть якщо вони вирішать, що не буде, їм його не зупинити.

– Знайшла кого запрошувати додому, – вже нічому не дивуючись, холодно зауважила Марія. – Чим можна займатися стільки часу у товаристві такого типа?

– Займалися хімією, а ще я його нагодувала. Ти бачиш, який він худющий? Худішим можна бути лише в концтаборі.

– Не худішим, а гіршим, – зневажливо і так само холодно відповіла Марія. – Гіршому межі немає. Але чому він тут?

Клара відкрила чергову книгу і сказала, не підводячи голови:

– Мамо, та кандидатура, яку ти мені нав’язуєш, за визначенням не може бути прийнятною. Крім того, на відміну від більшості кандидатур, що тебе зацікавили, Самуїл не плямкає на вітер. Це рідкісна риса, а для мене – одна з вирішальних.

Володимир Федорович, вражений чи то незвичайною Клариною метафорою, чи то якоюсь іншою невідомою йому реалією, відклав «Ізвестія» і підняв брови, посміхаючись:

– Що ти маєш на увазі?

Клара відірвалася від книги і пояснила:

– Більшість плямкає на вітер, як калоша шльопає по п’ятці.

Марія збентежено і обурено замовкла, Володимир Федорович розуміюче приснув, чим викликав явне невдоволення Марії, а Клара закінчила свою недовгу тираду:

– Самуїл буде лікарем, причому відомим, мамо, як тобі хочеться, анітрохи не гіршим від Марика і таких інших, у цьому ми впевнимося за кілька років. До речі, я не буду проти, якщо мій син буде схожим на нього –  на Самуїла.

– Син?! – остовпіла Марія Ісааківна, почуваючись гірше, ніж у бовтанці на військовому літакові. Одне діло розборонити Піпу з Волковою, захистити проект, кращого за який не було й немає, тримати язик за зубами, навіть коли зуби ті цокотять як несамовиті, – і зовсім інше, – переконати у чомусь Клару, коли вона, здається, вже все вирішила, та ще й як!

– Син? – здивувався, але нітрохи не злякався за Клару Володимир Федорович. Радше він злякався за себе: одне діло було – утримати восьмирічну Клару за руку, і зовсім інше тепер – стримати жах і гнів Марії.

– У мене буде син, – знову відкрила книгу Клара.

Побачивши, що Марія Ісааківна вже майже втратила свідомість від безнадійного гніву навпіл з таким же безнадійним відчаєм, а Володимир Федорович навіть перестав посміхатися, Клара заспокійливо додала:

– Гадаю, що нескоро, але упевнена, що буде.

І нарешті дозволила собі почати читати.

 

XXXVII

 

Небо кольору мокрої курки, здавалося, шморгало нещільно закритим хмарами носом. Сонце даремно намагалося прорватися крізь ті хмари, розриваючи їх, як п’яний роботяга двічі на місяць сорочку на грудях у себе чи у сусіда. Хотілося вбити когось, а краще – усіх довколишніх, але було так нудотно і безвихідно, що і вбивати не хотілося.

– Самуїле, – безпощадно відчеканила Клара, – у тебе ніс і так не надто рівний, а якщо його повісити, буде зовсім некрасиво, та й зовсім не в твоєму стилі. Підніми його зараз же, і давай думати, що робити. Рекомендації Чернишевського у цьому випадку не годяться, спати на цвяхах уже пізно, треба подумати про щось більш конструктивне.

Мені навіть відповідати не хотілося, взагалі нічого не хотілося, але як їй не відповіси, коли дивиться так, ніби ухопила за шкірку і трясе.

– Жити поки що буду на Доброхотова, – відповів він, намагаючись подавити в собі нестерпну злість на хімію і всіх разом узятих хіміків та алхіміків, котрі не мають до медицини жодного стосунку, але пишаються тим, що знають, як із двох нікому не потрібних яких-небудь, з дозволу сказати, кислот зробити ще більш непотрібну третю. – На заводі імені Малишева мене з руками відірвуть, за рік отримаю п’ятий розряд…

– Гаразд, – перепинила його Клара, – ця розмова великого сенсу не має. Монетка у тебе є?

– Яка монетка? – зупинився Самуїл.

– Подзвонити 15 копійок є у тебе?

Телефон, на щастя, працював.

– Татку, привіт, – сказала Клара у слухавку. – Ми з Сенею на Сумській, біля парку Горького. Він сьогодні складав хімію… Ні, це в мене просто такий цілеспрямований голос, ти даремно лякаєшся… Так, поздоровляти поки що не варто… Я якраз хотіла тебе про це попросити… Чудово, ми зараз будемо… Тату, нічого не треба, розмова надто ділова, та й готувати ні з чого, я гадаю… Тільки цього мені ще не вистачало! Що саме ти збираєшся з ним святкувати? Ну гаразд, якщо за знайомство, я не буду проти… Цілую і не прощаюся.

– А що, твій батько може допомогти? – без звичайного ентузіазму спитав Самуїл.

Клара зблиснула потемнілими від зосередженості очима і відчеканила, дивлячись у бік вулиці Маяковського та спрямовуючи за собою Самуїла:

– В гіршому випадку познайомитеся і скромно відсвяткуєте знайомство. Відверто кажучи, я не схвалюю ці банальності і підкреслюю слово «скромно». А в ліпшому – спільними зусиллями щось та придумаємо. Колектив, хоча я його і не надто люблю, буває великою силою.

Сонце, нарешті, розірвало на грудях сорочку, оголивши синю випрану майку. Горобці, беззвучно сміючись і тарабанячи крилами, купалися в пилюці.

– Значить, буде дощ, – задоволено констатувала Клара, вже знаючи, що Клара і Самуїл зараз, просто зараз, цієї хвилини, ну ось же, ось же вони, – ідуть Сумською до Маяковського, у напрямку Сумського базару. Там, в будинку біля трамвайної зупинки, у такій же комунальній квартирі, як і Кларина, жив Зиновій Стольберг, який мав якось їм допомогти. А більше Клара не могла думати зараз ні про що – бо думала про одне: вона прийняла рішення змести перепону на своєму шляху, а значить, нещасній перепоні можна було тільки поспівчувати.

– Знайомтеся, – сказала Клара. – Татку, це Самуїл. Сеню, це Зиновій Йосифович, мій тато.

– Розумію тебе, Кларочко, – погодився Зиновій з Клариним вибором. – Ну, а тебе, юний друже, не зрозуміти неможливо.

Зиновій простяг ліву руку, але Самуїл узяв і потиснув йому праву, ту, що без трьох пальців.

– Ну, як справи, донечко? Як ведеться кинджалові?

– Тато подарував мені німецький кинджал, блискучий, – пояснила Клара і додала, кивнувши на стіл: – На відміну від цих іржавих оселедців.

Зиновій налив собі та Самуїлові, вони чокнулися за знайомство, випили, і Зиновій видихнув:

– Сеню, роз’ясни, будь ласка, суть справи, а я паралельно буду думати, чим можна допомогти.

Вони їли вчорашню, або й позавчорашню печену картоплю з іржавими, але ще майже смачними оселедцями та чорним хлібом.

– Суть зрозуміла, – відповів Самуїл, – не те, що хімія. При конкурсі десять осіб на місце треба було скласти хімію на «п’ять», а я на «п’ять» можу скласти усе, окрім фізики та хімії. Ну, фізика – ще куди не йшло, а ці недолугі солі з лугами та реакції заміщення – я їх навіть визубрити неспроможний. Клара зі мною билася два дні, з ранку до вечора, – все даремно. Та й не люблю я зубрити, чесно кажучи. Поки не зрозумію, все одно не запам’ятаю.

– Що саме ти хотів би зрозуміти?

– Навіщо це мені потрібно. Зиновію Йосифовичу, ну скажіть: як я можу щось скласти, якщо не розумію, навіщо воно мені?

– Отож, – підсумував Зиновій, – ти просто не дібрав балів. Правильно я розумію, якщо відкинути емоції?

– Нічого собі «просто»! – ледве не поперхнувся іржею Самуїл. – У тім-то й річ, що не добрав, тепер доведеться іти на завод Малишева слюсарем.

– Як варіант – непогано, – зазначив Зиновій.

– Правильно, Зиновію Йосифовичу, але мені варіанти не підходять. Працювати я хочу лікарем, а слюсарну роботу із задоволенням робив би після роботи.

Зиновій задумався і розсудив:

– Із цієї розповіді можна зробити висновок, що про необ’єктивність екзаменаторів говорити не доводиться…

Він узяв коротку паузу, потім додав:

– Втім, немає нічого суб’єктивнішого за об’єктивність. В твоєму випадку, судячи з усього, вирішальним чинником став саме суб’єктивізм, сприйнятий як найвища об’єктивність…

Клара насупилася і зазначила:

– Тату, коли це ти навчися так артистично користуватися гранованою склянкою? Хоча це й не відбивається на твоєму логічному мисленні, все одно Самуїл може сприйняти мене не за ту.

Я посміхнувся і хотів заспокоїти їх, сказати, що не сумніваюся в її беззастережно відмінній спадковості, але Зиновій розсміявся і відповів:

– Дякуючи цьому ми їх і розтрощили. Тільки склянок у нас не було, та і не тільки склянок.

– У мене завжди при собі фляжка була, – кивнув Самуїл.

– Точно. Нам у великі морози видавали кожному – не по фляжці, а по бойовій флязі з чистим спиртом. Фляга закривалася алюмінієвою кришкою завбільшки зі склянку: коли в чистому полі мороз сорок градусів, не сп’янієш, скільки б не випив, а зігрітися – тимчасово зігрієшся.

Самуїл кивнув, погоджуючись, розжовуючи при тому останній шматок оселедця, а Клара посміхнулася, чимось нагадавши Володимира Федоровича в ту мить, коли вона розповідала йому про царя та короля.

– У нас кожна дитина знає – треба вдихнути, влити спирт до рота, затим видихнути. А їм – скільки не пояснюй та не показуй, все одно даремно. Ось хороший приклад. Під Сталінградом діло було, у сорок третьому році, у січні, здається. Дивлюся, один полонений німець ледве на ногах тримається, увесь чорний, а давно вже не білявий, як було належно йому від народження. Закоцюб до фіолетового кольору. Треба, думаю, допомогти, все-таки також – людина, якщо абстрагуватися від неприємних подробиць. Показав йому: вдих, ковток, видих. Киває, що зрозумів. Бере повнісіньку кришку, вдихає, випиває, ковтає. «Видихай!» – я йому кажу. А він стоїть, очі вилупивши невідомо куди, як причинний. Хлопці зібралися, також кричать: «Видихни, дурко!» Ні, стоїть і мовчить. А потім, ні з того, ні з чого – плюхнувся ницьма у сніг - ми думали, помер.

– А він?

– Не повірите, заснув, виявляється. Проспав рівно добу і ожив.

За це нічого вже було випити, тому Зиновій сказав без паузи:

– А знаєте, можна спробувати!

У Клари на щоках знову з’явилися ямочки:

– Легкість думок у тебе надзвичайна, – зазначила вона. – То, може, від надихаючих розповідей перейдемо безпосередньо до того, до чого закликав Мопасан?

            – Зиновію Йосифовичу, дорогий, – тенором щасливого виконавця оперних арій вигукнув Самуїл, – жду ваших розпоряджень. Обіцяю робити все, як ви накажете.

– Робити тобі поки що нічого. Я де з ким пораджуся, шанс, по-моєму, є. От якби тобі було все одно, тоді шансів не було би, це тобі будь-який лікар підтвердить. Ну, дітлахи, на цьому розлучимося, ранок вечора мудріший. Ніколи не розумів значення цього виразу, але ми люди маленькі, гвинтики, нам і не треба всього розуміти. Завтра виходьте на зв'язок.

Клара засміялася ямочками, рум’янцем і очима, а Самуїлові найбільше всього у світі хотілося вже почати діяти.

– Ми з Кларою завтра зранку хотіли сходити на відкриття пам’ятника, але якщо треба, я би зайшов до Клари раненько і ми б чекали вашого дзвінка.

– Сходіть обов’язково,  потім розповісте.

Самуїл провів Клару і поїхав через увесь Харків, на Доброхотова, в гості до батьків. П’ята марка, натрудившись за цілий день, неквапною трясцею, та й куди спішити, поклацувала і подзвякувала Басейною,  Пушкінською, площею Тевелєва, проспектом Сталіна, мостом через річку Харків. Самуїл дивився у вікно, на вулиці, що прощалися з ним до завтра, на тротуар, на дощ кольору мокрого асфальту, а в руках тримав отриманий від Клари кульок з баночкою «Чатки» і пласким біло-блакитним пакетиком з написом «Цукор». Клара суворо вимагала, щоб він з’їв усе те сам, але не їсти ж одному в присутності голодних батьків, сестри та племінниці, і не давитися ж, ховаючись за хатою, – розсміявся він, уявляючи собі цю картину.

Стало так весело і легко, а до завтра було ще так далеко, і життя було таким безкінечним, що про нього як про таке навіть не думалося…

Три сходинки, що здавалися мармуровими, ліфт, який звично стукав під ногами звичним глибоким дном та дзвякав звичними чавунними дверима, зачиненими звичними дерев’яними створами.

– Донечко, у тебе таких сонячних  зайчиків в житті ще буде дуже багато, – дружньо, майже не радячи, а радіючи, сказав Зиновій, коли вона повернулася за сумкою.

Я поцілувала його і відповіла, не замислюючись:

– Татку, багато у мене буде тільки його. А інших, надіюся, не буде навіть мало.

Зиновій обійняв її:

– Ти вже упевнена?

– Повну гарантію може дати тільки страховий поліс, перевірено і гарантовано класиками.

– Ну, дай Боже… Дай Боже, щоб ти перевірила і упевнилася, що мін немає.

Клара поцілувала маму, незадоволену її пізнім поверненням, посміхнулася Володимиру Федоровичу, який собі мирно хропів, і – рідкісний талан – Стрєлкова, уже чи іще, дала санвузлу спокій. Мабуть, надолужить завтра – але це коли ще буде. Завтра і сьогодні – це майже різні епохи.

Завтра треба буде подумати, чому сьогодні і вчора такі схожі між собою, що інколи здаються одним і тим же… Обов’язково треба подумати, але дуже-дуже нескоро. Завтра.

 

XXXVIII

 

Сумській, що вміло молодилася, тепер було чим пишатися, і вона сповна користувалася цією можливістю: у неї буде власний Держпром, хіба що мініатюрний. Біла башточка, збудована майже навпроти Саду Шевченка, чимось нагадувала башту Держпрому, але головним була навіть не ця віддалена схожість. І не крихітний ставок з двома плавучими будиночками – ставок, у якому плавали чорні і білі лебеді. Вони були задумливо горді і не звертали уваги на тисячі людей, що зібралися на відкриття Дзеркального струменя.

«Та і яка з того користь, – судячи з усього, думали заклопотані неземними клопотами птахи, – звертати увагу на тих, хто такий печально і безнадійно далекий від величних проблем, які обтяжують лише нас, носіїв головної, лише нам відомої, таємничої, вишньої  істини…»

Подібно до старовинних човнів, безшумно і непомітно борознили вони води свого лебединого озера, інколи зазираючи у плавучі будиночки, інколи виходячи на мармуровий берег, щоби аристократично вигнути білі і чорні довгі шиї, зневажливо ковзнути поглядом по розмаїттю захоплених ними облич і знову поплисти в далеч по безкінечному, малесенькому ставочку біля Дзеркального струменя. 

 Люди, що зібралися тут, у центрі окрилено-грайливої Сумської, були щасливими майже так само, як того травневого дня, коли зірки і музика самі падали їм до рук. Ну, звичайно, не зовсім так, але усе-таки вони були щасливими і не звертали уваги на плитку серпневу спеку.

А сам Дзеркальний струмінь, без жодної, скільки не вдивляйся, хоча би малесенької зморщечки, гладенький, як щічка немовляти, спадав донизу з-під башточки, що нагадувала Держпром, і лився-тік, не зупиняючись, але якось завмерши – від власної краси чи побоюючись порушити загальний захват. 

– Ну, а раптом завтра ударить мороз? – звернувся до самого себе і до Клари Самуїл.

– Мабуть, на зиму будуть вимикати, – невпевнено відповіла Клара

– Та я не про струмінь. Струмінь вимкнув і забув. А от куди лебеді подінуться? Зазвичай же лебеді і всілякі гуси відлітають у вирій… Гадаєш, і ці також відлетять?

Він обійняв Клару за плечі, неначе боявся, що і вона також відлетить. Але Клара прибрала його руку – навіщо ці публічні демонстрації жагучих почуттів, – і розвіяла сумніви:

– Відлітають лише дикі. А домашніх треба ховати від холоду. Тут же зовсім поряд зоопарк, ти знаєш? Я туди до війни водила Володимира Федоровича.

Посміхнувшись тому, як подивився на неї Самуїл, вона пояснила:

– Гадаєш, він без мене пішов би до зоопарку?

– Так, – погодився Самуїл, – буває, що  треба проявити ініціативу, щоби людина вважала, що вона, та ініціатива, – його власна. Це для неї може бути важливішим за все інше.

Клара знову посміхнулася:

– Ні я сама, ні Володимир Федорович добровільно, поодинці у зоопарк не підемо. Не люблю ані зоопарк, ані цирк: там жахливий запах, і над тваринами збиткуються, щоб повеселити народні маси. Терпіти ненавиджу, скажу тобі відверто, щоб мене веселили. Можна подумати, що я сама себе не можу розвеселити, коли захочу. Ходила я тільки заради нього, а він – заради мене.

– Виходить, – посміхнувся Самуїл, – що ви обидва прикидалися? Згода – є продукт повного непротивлення двох сторін, так?

Клара розсміялася:

– Оце учень! До чого ж віртуозно займається плагіатом!

– Слухай, – не перестаючи сміятися, запитав Самуїл, – ви що таки обоє прикидалися?

Клара припинила сміятися, обвела поглядом Сумську, Сад Шевченка, потім знову Дзеркальний струмінь.

– Мені було дуже добре… І виходити вранці з дому, і гуляти з Володимиром Федоровичем, і повертатися до мами додому. Інколи ми зустрічали татка, тільки зрідка… Інколи траплялися усілякі смішні історії.

Вона розсміялася:

– Я побоювалася, що все це для мене уже незворотно закінчилося, але, виявляється, ні.

Самуїл зітхнув:

– Ось кого, значить, я тобі нагадую. Володимира Федоровича – так?

– Ні, – струснула Клара своєю смоляною копною. – Володимира Федоровича мені й досі не вдалося відучити від паління, а з тобою я справилася умлівіч.  

Самуїл розсміявся, а Клара перестала посміхатися і раптом спитала:

– Сеню, ти також думаєш, що на світі щастя немає, а є лише спокій і воля?

Самуїл не замислився:

– Ну, якщо велика людина це сказала, їй видніше. Великі, вони тому й великі, щоб їм було видніше, а не нам з тобою, неборакам. Ніж самому думати – повірив великій людині – і повний спокій.

– А воля?

– Ну, так тебе ж ніхто не неволить, ти ж заспокоїшся з власної волі, якщо повіриш великій людині.

– Ти от блазнюєш, а справа у тому, що мама подарувала мені книгу, коли мені було якихось вісім років, і я думала, що виросту і зрозумію, чому щастя немає. Але виросла, проте все ще не розумію…

– Щоби спокій замінив щастя, треба спершу дуже стомитися. А то ж так добалакаєшся до того, що найщасливіші у світі – небіжчики. Небіжчику, як ти розумієш, спокійніше від усіх. А я навіть в Аркулі, коли стомлювався, як останній собака, ніякого особливого спокою не потребував. Дякую вашій бабусі, мені додаткового спокою і не треба. І волі – предостатньо, і в Аркулі, і тепер. Тільки б до Медінституту вступити – тоді я буду таким щасливим, як твоєму Пушкіну і не снилося.

– А що, як людині здається, що вона щаслива, коли об’єктивно це не так?

– Кларонько, не треба її розраджувати, дай їй порадіти власному щастю. Якщо вона, людина, вважає себе щасливою, вона і насправді щаслива. Нам що, ліпше те знати, ніж їй самій?

– Самуїле Семеновичу, ви – суб’єктивний ідеаліст.

– Кларисо Зиновієвно, я – ідеальний суб’єкт. Чи ви цього ще не зрозуміли?

Добропорядна Сумська заплющилася, побоюючись, що Самуїл зараз свисне трьома пальцями або двома, складеними кілечком, – та так, що від цього свисту здригнеться увесь Харків, від Лісопарку до Холодної гори.

– Але все одно ж людина не може бути постійно щасливою?

– Ну й дурна. Хто ж їй заважає?

– Сенько, в тобі говорить юнацький максималізм.

– Кларонько, до старечого мінімалізму я ще не доріс!.. Мова ж не про те, щоб людина, як недоумок, постійно посміхалася від щастя. Та нехай у неї буде навіть найгірший настрій, – але, якщо потім повертається хороший, значить, вона щаслива. Поганий настрій, якщо тільки його не затягувати до безкінечності, для щастя не завада. У виважених дозах, я гадаю, він навіть корисний, бо опускає на землю. А от у невиважених – у цю землю заганяє. Як лікар тобі кажу.

– Молодець, дискутуєш з авторитетами. Мені це подобається.

– Та який сенс дискутувати з класиками! Класикам легко: добре поснідав, відпочив після трапези, подумав знічев’я, і придумав щось чергове розумне, щоб ми з тобою замислювалися і зітхали: «Та-ак, глибоко помічено». Давай, Кларонько, краще самі будемо одне одному класиками. Ти – мій класик, а я – твій. Згода?

– Згода! Я в дитинстві обожнювала гратися у «класики»!

Бундючна, але помолоділа Сумська пірнула гримкотливими трамвайними рейками у затишну вулицю Маяковського. Клара натиснула кнопку дзвінка потрібну кількість разів, і Зиновій Стольберг відчинив їм двері.

 

XXXIX

 

– От, – задоволено кивнув Петро Антонович, – я знову маю рацію. А ти, Зямо, інколи все-таки в цьому сумніваєшся. Ніяк не можеш визнати, що я завжди правий.

– У чому це ти знову маєш рацію? – виразив зацікавлену незгоду Зиновій. – Хлопець поставив питання руба, а ти хороводишся, замість того, щоб узяти та й розвіяти його закономірні сумніви.

– Закономірних сумнівів не існує, – задоволений розвитком бесіди, заперечив Петро Антонович. – Хто сумнівається, той уже неправий. А я, – довершив він складну думку, – правий завжди.

Клара, яка занепокоєно слідкувала за тим, що відбувалося, була вимушена вклинитися в академічну дискусію:

– Тату, ти споюєш заслужену людину.

– Це він мене споює! – не погодився Зиновій. – Усім відомо, що вони нас споюють і усіляко збивають зі шляху істинного.

– Зовсім навіть і навпаки, – відповів Петро. – Це ви нас споюєте і збиваєте. От побачиш: настане час, вас і в цьому звинуватять.

Усі четверо замислилися, хоча і ненадовго.

– Петре Антоновичу, – продовжив розмову Самуїл, – ну все-таки поясніть, бо я не розумію.

– Чого саме ти не розумієш, дитино? – терпляче запитав той.

– А якщо все розкриється, то як тоді бути?

– Усе ж таємне колись стає явним, – підтримала Клара.

Петро Антонович знову кивнув, так само задоволено.

–Зямо, я собі і тобі також завжди говорив: помиляється народ, ох, помиляється… Хоч і пишуть на кожному розі, що народ завжди правий, а от, бач, правий не народ, а я.

– Точно, – кивнув Зиновій, – народ німує…

– Тату, – знову втрутилася Клара, – перестань наливати! Ви зараз обидва наговорите на таке ураження в правах, що самі здивуєтеся, коли проспитеся в іншому місці.

– Так це ж не я сказав! – скрикнув Зиновій.

– Точно, – підтвердив Петро Антонович, – не він. І з іншого приводу. Він би так не сказав.  

– Quod licet jovi, non licet bovi, – строго зазначила Клара. – Говорю вам як майбутній юрист.

– Виросла, – зітхнув Зиновій.

– Ростуть, – погодився Петро Антонович, також зітхаючи.

Вони чокнулися за це з Самуїлом і знову замислилися, тепер уже трохи довше.

– От же що народ говорить? – поновив дискусію Петро.

– Що? – зацікавлено і, як перше, замислено перепитав Зиновій.

Мудрі чоловіки і їхній юний вихованець закусили з консервних банок. Кларі ж не закушувалося, вона намагалася дістатися до суті, але поки що ніяк не могла.

– Народ, Зяма, – трішки засмутився Петро Антонович, – говорить про… про… про…

– Петре Антоновичу, дожуйте і не хвилюйтеся, – співчутливо порадила Клара, вирішивши, що на того напала гикавка. – Ось, запийте і помовчіть дві секунди. Як сказав би Володимир Федорович, аллах його забирай, той народ. Ось так, добре. Тепер кажіть, будь ласка.

Той насварився вказівним пальцем, а Зиновій похитав головою.

– Ні, Кларочко, – хитро всміхнувся Петро Антонович. – Ні, питання-то не просте!

– Важливе питання, донечко, – засмучено кивнув Зиновій, раптом зрозумівши, що наливати більше нічого.

– Про…лаз...ли...ві, – нарешті спромігся вимовити ключове слово Петро Антоноич. – Ось що каже народ.

– А що виявляється на повірку? – зітхнув Зиновій.

– А виявляється все навпаки, як я й казав. Ви, виявляється, толком пролізти нікуди не здатні.

Петро Антонович припинив закушувати, бо закушувати було вже не тільки нічого, але й нічим, і дістав цигарки – собі та Зиновію.

– Тільки цього мені ще не вистачало! – зітхнула Клара і відібрала у нього пачку. – Це вам, шановні, не фронт, а уже, слава Богу, тил. Перейдімо до справи.

– Ростуть, – зітхнув Петро.

– Виросла, – погодився Зиновій і також зітхнув.

І вони обоє журно засміялися.

 

XL

 

Проректор медінституту Михайло Петрович Драгончук витер уже безнадійно мокре чоло безнадійно вологим носовичком і повісив піджак на спинку крісла. Маленький вентилятор робив усе, що міг, але що він міг у такому пеклі? Хіба що ганяти кабінетом розжарене повітря чи вже й пару та розганяти пушинки, що залетіли до кабінету невідомо і як.

Роботи було більш ніж багато, і він звик до цього, а от спека палила і тиснула навіть сильніше, ніж завжди. Серпень є серпень: природа, хай їй грець, розійшлася не на жарт – жоден термометр не витримував її натиску. Якби у людини так піднялася температура, як зараз по обидва боки професорського вікна, їй би прописали… А що в таких випадках прописують? Краще за все – чай з малиною, хоча спека неймовірна. І постільний режим, спокій та посилене харчування. Найкраща медицина – не та, недолуга, якій вчать у його інституті, – несподівано подумав Михайло Петрович, – а бабусина й матусина.

Михайло Петрович сумно зітхнув. Ех, оце добре було б перейти на спокій та посилене харчування. Але, на жаль, роботи було стільки, що про постіль не варто було навіть мріяти, не кажучи вже про посилене харчування, бо де його взяти? Десять претендентів на місце у середньому по інституту, а на деякі факультети – ще більше. Звіти, довідки, листи, звернення, рапорти, бухгалтерія, цифри, літери, слова, слова, слова… Де одній людині знайти стільки сил, потрібних для стількох справ? Він хотів пожаліти себе, але було так спекотно, що якось путньо навіть і не жалілося…

Господи, ну де знайти сили на все, що доводиться робити? Господь не відав, а проректор – знаходив. Бо не знайдеш – сам потому не радий будеш… Так що краще – не жалітися, а просто тягти лямку. Та й, слава Богу, клята війна закінчилася, а що може бути гірше від війни?.. Тепер прорвемося. Бог не дозволить, то й свиня не з’їсть.

Михайло Петрович зітхнув веселіше, обтер чоло носовичком, що став іще більш непридатним, покрутив головою біля вентилятора і взявся за черговий документ. І тут раптом трапилося таке, чого навіть він, людина, котра бачила, здається все можливе бачене й небачене, уявити собі не міг.

Сталося це тоді, коли сонце шкварчало над Харковом розпеченою вишкваркою, пихкотіло забутим у комунальній кухні чайником, запаленим чолом торкалося землі, яка вже стомилася від нього нестерпно. Сонце і саме уже не раділо своїй безжальній розжареності, воно вже стомилося від самого себе. Але, як скандальний мешканець комунальної квартири, воно, якось розпалившись, тепер уже хоч і хотіло би заспокоїтися, але не могло і ще більше розжарювалося, розпалялося, розпікалося. А може, воно ніяк не могло змиритися з тим, що до початку беззастережної  осені залишилося якихось кілька днів, і намагалося сказати своє вирішальне слово, запам’ятатися спраглим людям та вулицям надовго, до наступного літа.

Тополі на проспекті Леніна пожухли й поникли, сірий пух літав безборонно і безкарно, невідомо звідки взявшись, залітаючи у зачинені, затуманені вікна просторих будинків, в одному з яких Михайло Петрович Драгончук підписував черговий документ – список абітурієнтів, що вступили на лікувальний факультет. Не встиг він дійти ще до літери «к», як щільно зачинені двері проректорського кабінету розчинилися – так стрімко, що не розчинилися навіть – розверзлися ніби, і в кабінеті, прямісінько перед ним, щасливо, але строго посміхаючись, проявився старшина, вдягнений у чоботи, галіфе і гімнастерку, на котрій висіло десятків зо два бойових нагород. Але якби тільки це! Головне – те, що всі ці нагороди меркли перед однією – перед його зіркою Героя.

– Здоров’я бажаю, товаришу проректоре! – з суворою веселістю звернувся старшина до Миколи Петровича і простягнув руку.

Проректор перестав відчувати власний язик: точно так само, – подумав Петро Антонович, – як до цього Клара і Самуїл, коли вони вперше зустрілися у Зиновія Стольберга. Смішно, але приємно. А головне – інколи корисно.

– Старшина Косаченко! – ще чіткіше і голосніше представився Петро Антонович, потискаючи руку проректорові та посміхаючись – йому і своїм думкам.

В евакуації, у військовому госпіталі, Михайло Петрович більше двох років різав та латав героїв і негероїв, і кавалерів будь-яких орденів, і довоєнних кавалерів, що стали на війні рядовими й офіцерами. Скільки їх було сотень чи тисяч, він не знав, і замислюватися над цим не було часу ні тоді, ні зараз. У самого Михайла Петровича нагород теж було немало як для лікаря, але що доведеться здоровкатися за руку з Героєм Союзу – от чого він уявити не міг собі ні вві сні, ні наяву.

Михайло Петрович стояв, не знаходячи у роті язика, що бозна-куди задівся, потім вдягнув піджак, витер мокре чоло іще більш мокрим носовичком і, відшукавши, нарешті, язик, промовив:

– Прошу, сідайте, товаришу Герой Радянського Союзу.

– Що ж це виходить, – ще суворіше посміхнувся Петро Антонович, сідаючи на хисткий як для нього стілець по інший бік столу. – В такому солідному закладі ображають сироту?

Микола Петрович вологою від носовичка  рукою намацав у бічній кишені піджака партквиток і хотів було покласти його на стіл, але вчасно стримався, сів у крісло на своєму боці і наважився заперечити:

– Ніяк ні, товаришу Герой Радянського Союзу. Мабуть вийшло якесь непорозуміння… або вас неправильно проінформували. Сироту у нас образити ніяк не могли.

Посмішка у Петра Антоновича з суворої стала майже батьківською. Він пригостив проректора цигаркою, запалив сам, дав припалити Михайлові Петровичу і продовжив:

– Розумієте, я щойно демобілізувався, повернувся в рідне місто. Учора зустрічаю племінника, а він сумний, нещасний, з лиця померклий…

– Може, я можу допомогти? – полегшено і запопадливо спитав Михайло Петрович.

– Так тільки ви й можете! – підтвердив Петро Антонович. – Сенька хороший хлопець, ФЗУ закінчив, руки золоті, все життя мріяв стати лікарем. Вступав до вас на лікувальний факультет і не дібрав якихось нещасних двійко балів.

Михайло Петрович зовсім розслабився і навіть перестав помічати спеку, палив і зі спокійним задоволенням слухав старшину.

– Батьків у хлопця немає – сирота він. У евакуації з п’ятнадцяти років тягав мішки з млина на фабрику. Усе сам, ніякої допомоги йому чекати нізвідки. Юнак геройський, тільки – один-одинак, як перст.

Петро Антонович затягнувся і завершив розповідь:

– То що ж тепер – залишати країну без хорошого лікаря, через якийсь недолугий бал? Поставити на хлопцеві хрест? Ви ж не бюрократ, товаришу проректоре, правильно?

 

XLI

 

Сонце, не зазираючи в розжарені за день харківські вікна, важко і вже безсило пішло за небокрай, закритий високими, майже висотними будівлями. Згадкою про розчервонілу, палахку вишкварку залишилися тільки пушинки, які сонно осідали на усе ще м’який асфальт проспекту Леніна.

– Петре Антоновичу, ну справді, – уперто повторював Самуїл, – який же я сирота? А раптом все розкриється? Мене тоді взагалі нікуди не приймуть, і це у кращому випадку.

– І потім, – розсудливо зауважила Клара, – яким чином у дядька Косаченка та ще й Петра Антоновича, може бути племінник Блехман, та ще й Самуїл Семенович?

Зиновій і Петро зітхнули, бо випити і закусити вже нічого не залишилося, потім задумливо подивилися один на одного.

– Хороша, Зямо, у нас молодь, – з сентиментальною ноткою в голосі сказав Петро.

Зиновій трішки журно погодився:

– Прекрасна у нас з тобою, Петре, буде зміна.

Узявши зі старої вази велике біле яблуко і задумливо відкусивши від нього, Клара подумала, що сміятися з них поки що ніхто не збирається, та й нагадують вони скоріше Фурманова з Чапаєвим чи приятелів зі «Свята святого Йоргена», ніж аксакалів, що намірилися поступатися шляхом юній парості. А на вулицю виходити не хотілося, в будинку було так спокійно та надійно, і годинник тіктакав, наче то крапала вода, – трішки весело, трішки сонно. Клара зазирнула у батькову майстерню: він саме закінчував дивовижну шафу – її замовили, здається, минулого вівторка.  Темно-вишнева шафа. Чи темно-коричнева?.. Вельмишановна шафо, так? Нова-новісінька, важка, надійна, як увесь їхній будинок, як усе їхнє життя, яке – Клара про це навіть не замислюється – буде завжди, бо куди ж йому подітися! Ось батько озирається на неї… ні, спершу він смішно, як завжди, – Господи, до чого ж гарно, що як завжди! – шморгає носом – зараз, цієї миті, – і ось тепер, так-так, саме тепер – повертається до неї, кладе пензлик на столик, посміхається – ось він посміхнувся, як завжди, завжди! І говорить:

– Нема нічого, донечко, кращого за сьогодні.

Клара посміхнулася чи засмутилася – їй і самій це було незрозуміло, – і подивилася повз Зиновія у вікно, в котрому вже зник Самуїл. По підвіконню застукали градинки, неначе матуся розсипала коралі, і як же тепер іти на гостини до Крупецьких? Клара зажурилася та посміхнулася одночасно і продекламувала, дивлячись у вікно:

 

 

 

 

 

Ми підносили будні, як зоряний стяг.

Раптом стало і холодно, й грізно.

Озирнулись і бачимо: скінчено шлях,

Отже, й жити тепер уже пізно.*

 

– Теперішнє іде, а минуле, на жаль, ні, – журливо посміхнулася Клара. – Давай, татку, жити сьогоднішнім днем, яким би він не був, тим більше, що він дуже хороший, навіть коли поганий…

– Звучить програмно, – кивнув Зиновій. – А ти щось новеньке розкопала, як я чую?

– Це, татку, Володимир Бенедиктов.

Зиновій похитав головою, не пригадуючи:

– Хтось із класиків, судячи зі стилю та рим?

– У класики йому пробитися не вдалося, хоча він і мав успіх не менший від Пушкіна, особливо на усіляких поетичних зборах у обраних товариствах. Бенедиктов був сумним, як Самуїл після іспитів з хімії. Тільки у Самуїла це швидко минулося, а у Володимира Григоровича не миналося.

Зиновій сів на диван поряд із Кларою:

– Ну, у Володимира Григоровича не було Клари, інакше б його сплін, чи то пак, російська хандра, швидко минувся. А де ти відшукала цього Бенедиктова?

– Читала у бібліотеці Короленка. Двохтомник, дуже хороше видання, старовинне, дев’ятсот дев’ятого року.

Зиновій посміхнувся:

– Мамин рік – Марія народилася у дев’ятсот дев’ятому. А ти – рівно через двадцять років.

 

XLII

 

Марія суворо подивилася на Самуїла, одаривши його старовинним, як світ, карбованцем, і промовила, знову дивлячись на нього зверху вниз, хоча він був вищим на цілу голову і ніколи не сутулився:

– Здрастуй, Самуїле. Щось у тебе сьогодні обличчя, як дуля.

* Настоящему всё мы кричали «Иди!»

Но вдруг холодно стало, морозно.

Оглянулись и видим: вся жизнь – позади,

Так что жить-то теперь уже поздно.

XLIII

 

Проректор уважно роздивлявся племінника: той невловимо нагадував йому дядька. Михайло Петрович виключив вентилятор, відчинив вікно. Про вчорашню спеку уже нічого й не нагадувало, сонце махнуло на все рукою, засмикнуло сіро-багряну завісу, від Держпрому війнуло прохолодою, що віщувала зливу, а може – чим дідько не жартує? – град.

– Дякую, Михайле Петровичу, – дзвінкоголосо відповів Самуїл, і Михайлові Петровичу здалося, що хлопець ось зараз свисне на увесь білий світ, бо й шибки у проректорському кабінеті про всяк випадок задзвеніли. – Не сумнівайтеся, не підведу!

Проректор знову посміхнувся:

– Ти ж іще не знаєш, що я тобі запропоную.

– Так ви ж поганого не запропонуєте! Михайле Петровичу, дорогий, можете бути у мені впевненим, як у самому собі!

– Звучить обнадійливо, – констатував Михайло Петрович, закриваючи вікно, по підвіконню якого застукали маленькі градинки, і сідаючи в проректорське крісло.

Надворі навісний град перетворився у проливну зливу, що прошуміла-протарабанила над Харковом і врешті плюхнулася у незчисленні калюжі останніми краплями. Краплі були важкими, стомленими, знесиленими після шаленої зливи, і Клара, посміхнувшись, подумала, що у них уже не вистачило сил висіти у небі, тому-то вони безсило і полегшено упали на асфальт Маяковського та Сумської.

«Ішов-ішов такий, здавалося, безкінечний дощ, а залишилося від нього всього нічого наче кіт наплакав», – посміхнулася вона, дивлячись у вікно. І Зиновій посміхнувся, дивлячись на Клару.

– Мене зачислили вільним слухачем! – на верхньому «ля» неіснуючої октави увірвався до них промоклий до нитки Самуїл.

– Ти мені батька намочиш! – вигукнула Клара, віддираючи його від Зиновія. – Тату, дай йому щось сухе і тепле, але не алкогольне.

 

XLIV

 

Нормальний студент має приходити на всі пари – не тому, що він, не дай Боже, без цієї пари не уявляє свого життя (чому би і не уявити?), а тому, що інакше його виженуть з інституту, і тоді – після армії – доведеться вступати знову і знову приходити на всі пари, інакше виженуть. А вільний слухач – вільний слухати, але вільний і не слухати, це його особиста справа. Самуїл терпіти не міг,  коли ним командують, а тут ніхто не командував, і головне – він нарешті-таки вступив, хоч і вільним слухачем, до Медінституту.

– Походиш перший семестр, складеш зимову сесію… – по-батьківськи, замінюючи сироті батька, пояснив Михайло Петрович. – Складеш зимову сесію?

– Та куди ж вона від нас із вами подінеться, Михайле Петровичу, дорогий! – браво посміхаючись, вигукнув Самуїл голосом Карузо, що готувався до першої тріумфальної поїздки безмежними просторами батьківщини.

Михайло Петрович, по суті, і не сумнівався, але спитати було треба, адже батьком рідним він був лише у другу чергу, а в першу все-таки проректором.

-Тоді поки що походиш на лекції, – продовжував він, – складеш зимову сесію, а як тільки хтось із матусиних синочків чи донечок відсіється, я тебе переведу у студенти… Не переживай, хтось обов’язково відсіється, бо вчитися на лікаря ненабагато легше, ніж працювати лікарем. А працювати лікарем непросто, я точно знаю.

– Все одно, Михайле Петровичу, краще бути лікарем, ніж хворим! – розсіяв його сумніви Самуїл, знову посміхаючись, наче Карузо, що цього разу уже вийшов на уклін до рампи.

– Теж правильно. Жити тобі є де? А то ночуй просто в інституті, всі парти у твоєму розпорядженні. Або краще – спи на столі. Твердувато, але зате – повна свобода і жодного набридливого сусіда, як на кладовищі. Ти не проти? 

Самуїл обійняв Михайла Петровича і поплескав його по плечу:

– Михайле Петровичу, дорогий ви мій, та якби ж на світі усі були такими ж, як ви, ну я просто не знаю… Дай вам Боже здоров’я!

Проректор посміхнувся:

– Дякую. Тільки ти, Сеню, не плескай і не обіймай усіх без розбору, а то ж люди різні бувають.

– Михайле Петровичу, я ж з любові! – радісно вигукнув Самуїл, як перше скидаючись на Карузо, що тепер посилав удячній публіці повітряний поцілунок.

Проректор щось записав в офіційні папери, подивився у вікно, посміхнувся і сказав наостанку:

– Досвід показує, що далеко не всі хочуть, щоб їх любили… Декому хочеться якраз протилежного.

Самуїл вийшов на проспект Леніна. Той був байдужим-байдужісіньким і зовсім не нагадував аркульський шлях з його вказівними пальцями дерев, що намагалися всіма своїми круками наврочити йому невиконання його найбільшого жадання. Зараз це жадання збулося, хай там як би ці чорні виродки не каркали, але віднедавна у нього з’явилося ще одне, не менш, а радше більш – важливе. Самуїл розсміявся від щастя і так свиснув, що мирні харківські горобці втратили навіть той первинний дар мови, котрим їх нагородила скупа на подарунки природа. А перехожі роздратовано і тому не подаючи виду відвернулися: куди не ступи, скрізь наткнешся на сявку. Мало того що жахливі кльоші та розхристана сорочка, так ще й свистить нахабно по-хуліганському – мізинцем. Усе-таки вулиця – це вулиця, щоб ви мені там не казали…

– Сеню, ти поки що можеш пожити у мене, – запропонував Зиновій. А з наступного семестру тобі дадуть місце в гуртожитку. Ти ж будеш студентом, а студентам гуртожиток належний.

– Ні, Зиновію Йосифовичу, дорогий, – рішуче заперечив Самуїл, – вам треба налагоджувати особисте життя, заважати вам ні в якому разі не буду.

– А як щодо Балашівки? – спитав Петро Антонович. – Воно, звичайно, далекувато діставатися щодня туди й назад, але дім усе-таки – це дім, ти ж насправді-то не сирота.

– Сміливо мислите, Петре Антоновичу, – безапеляційно посміхнулася Клара. – Не сирота, як мені завжди здавалося, це не той, у кого є батьки, а той, у кого батьки – є.

Стольберг і Косаченко зітхнули, помовчали і чокнулися.

– Ростуть, – печально закушуючи, промовив Петро.

– Виросли, – ще більш печально, а тому закушуючи посилено, промовив Зиновій, хоча закушувати було фактично нічим.

 

XLV

 

Audiatur et altera pars.

Білі слоненята на їхньому серванті виглядали точнісінько слоновою кісткою, але яка вона насправді та слонова кістка, Клара могла лише здогадуватися. А зараз, слухаючи лекції професора Фукса, під час яких яблуко скоріше засохло б на своїй гілці, ніж знайшло би у забитій до неможливості аудиторії місце, куди упасти, знала напевно: у латини і, безперечно, тільки у латини – первісний білий колір і така ж первісна, непіддатлива міцність. Латинські фрази, по-імператорському безпристрасні і величні, стають доступними лише тому, хто здатен на планомірне, старанне, шанобливе їх осягання. Вони вимагали – дещо бундючно і відсторонено – шанобливого преклоніння та вселенського душевного спокою. Вони були вічними і тому – завжди первозданними, адже вічність, розуміла Клара, зовсім не стара, як багатьом здається, а вічно молода, бо невідомо коли ще закінчиться, та й чи закінчиться взагалі коли-небудь?

Латинські слова, втілена біла кістка, подібні білим мармуровим колонам палаців: кожне однаково прекрасне і так само необхідне для того, щоб ніколи не рухнула анфілада величної латинської фрази. Фрази ці не допускали ані найменшого посягання на свої вічні суть і форму, ані мікроскопічної зміни, ані малісінької легковажності, ані хоча би невинної інтерпретації.

Інтерпретації?

Хіба це закон, – дзвеніли латинські фрази, нависаючи над партами, що амфітеатром спускалися до ніг професора Фукса, – хіба це закон, якщо його можна інтерпретувати? Закон, що допускає інтерпретацію – це не закон, а шарада не для народу навіть, а для юрби. Закон можна тільки вивчати і треба лише виконувати. Закон – привілей імператора. Трактовка ж, інтерпретація закону – потуги плебсу. Ні, не народу, народ великий і одночасно нікчемний, як і його імператор, тож стає плебсом при імператорові-плебеї, і хтозна, що тут первинне?

Латинські фрази не піддавалися перекладу: їх форма була невіддільною від суті, так само ж, як суть – від форми. Це було якраз те, чого Клара очікувала і що знайшла у білій, неначе римський палац, неначе башта зі слонової кістки, Бекетівській будівлі Юридичного інституту: для неї «що» і «як» були єдиними, як дві сторони її шкільної золотої медалі.

Audiatur et altera pars.

Ця фраза, блискуча і гладенька, наче меч гладіатора, звучала в повітрі аудиторії, відлунювала апофеозом майбутнього, безсмертного, вічного Римського права. «Інша сторона» – саме до неї хотіла належати Клара. Дві сторони закону. Одна – рішуча і рушійна, як тренована рука римського воїна, іде на Ви, на таран, знищуючи супротивника міццю залізних доказів і масою сталевих свідчень. Друга – її вічний суперник – тендітна, але непоборна, гнучка, але незламно жорстка – відповідає на кожний удар – своїм, але ще більш точним, на кожний випад – своїм, але ще більш гострим, на кожний доказ – своїм, але ще більш прямим і невідворотним. Ці сторони неможливі, немислимі одна без іншої, бо, – віщував професор Фукс, – якщо одна з них зникне, інша залишиться без діла і втратить сенс, тож право відступиться перед безправ’ям.

«Сторона має бути лише одна! – напучує імператор-плебей свій зацьковано мовчазний плебс. – Інша сторона – причина хаосу, а будь-який хаос – є першопричиною усіх бід».

«Отож, послухаймо іншу сторону!» – притлумлюючи плебейський писк, відлунюючи фразою кольору білої кістки, вимагає Римське право від великого імператора і його громадян, що не жадають німувати. І Клара була, відчувала себе цією другою, іншою стороною і розуміла, що хаос буває тільки одностороннім, двохстороннього хаосу бути не може, двохстороннім може бути і є, і буде саме антипод хаосу – усталене законом вічне право.

Слухаючи професора Фукса, Клара мріяла бути прийнятою до загалу тих, хто формував цю altera pars обраних, до привілейованої другої сторони. Вона відчувала себе єдиною послідовницею справи московського золотовуста Федора Плевако. Їй буде нічим не легше, але чим же може полонити легкість? Так, двоє засідателів - це не дюжина присяжних, одначе той, хто здатен переконати одного, зможе переконати всіх.

Скільки не витійствував прокурор, як би не вихлюпував грімко-кипучі кубки праведного гніву на винні і невинні голови, як би  і скільки б не намагалися він і товариш прокурора, - хіба перемогти їм Клару? Хіба після того, як прозвучить величне  Audiatur et altera pars! – не знайде вона слів порятунку для зневірених попика-забрьохи, що вщент прогуляв гроші приходу; бабці, що потягла з посудної лавки чайника вартістю тридцять не срібняків, а копійок; перезрілого поета, який давно уже подав усі можливі надії і за відсутністю таких перестав їх подавати?

Поета, що написав раптом злу, майже езопівську епіграму на такого собі високого чина і був запроторений на лаву підсудних цим самим високим чином, що так само неждано розкусив видрукуваний в популярному журнальчику катрен і правильно сприйняв його як особисту образу власної персони. Клара прийме виклик смішного у своєму праведному гніві прокурора і зараз переможе його в нерівному – для прокурора і всіх його товаришів – поєдинку.

– Сьогодні – посміхнеться вона так, що прокурор з товаришами відчують себе малесенькими пічкуриками на пекельній пательні і миттєво зрозуміють  неможливість і даремність змагатися з нею в логіці та красномовстві, – сьогодні я, як завжди, звернула з Сумської на Басейну і раптом побачила, що сусід-першокласник малює на тротуарі віслюка.  

Суддя, аби продемонструвати нейтральність, зіпреться головою на руку і тим самим закриє від публіки обличчя, на якому сяє посмішка захвату, а народні засідателі, тобто присяжні, теж не захочуть відмовити собі в задоволенні посміхнутися, дивлячись на спітнілого обвинувача.

– І от, – з суворою безжалісністю промовить Клара, – уявімо, тільки уявімо, що я зупинилася в роздумах над цим творінням сусіда-шибеника, напружила хворобливу фантазію і, додумавшись до логічного, як мені здавалось, кінця, гнівно звернулася до найближчого городового з вимогою арештувати юного нехтувача його імператорської величності.

Високий чин почне чи то гикати, чи то рохкати і вже не здаватиметься аж надто високим.

– Вибачте, пані, – зауважить городовий, – але ж це зовсім не государ імператор, а, пробачте за недоречне у дамському товаристві слово, віслюк.

– Так отож, – відповім я, будучи, зазначте, при здоровому глузді, – саме віслюк. А ви хіба не бачите зневажливої схожості?

Суддя і присяжні перестануть стримуватися і закриють обличчя долонями, і навіть нещасний звинувачений скромно посміхнеться, відчувши себе вже не нещасним, а зовсім навіть щасливим і не таким уже й звинуваченим. Одному лише дійсному, та що там, таємному радникові, від якого вже й прокурор мусив відвернутися, буде печально і самотньо, і захочеться раптом кусати лікті, а безпомічне його рохкання стане чутним аж за межами суду, ледве не на Миколаївській площі.

– Тобто, – витріщиться городовий, – ви хочете сказати, що наш государ… що наш государ…

Клара посміхнеться, уважно дивлячись на нещасного, що відрохкав уже своє і тепер лише беззвучно гикав, і вразить його останнім, рішучим ударом:

– Ну, що ти, братику, – заспокою я обуреного городового, – я то якраз не хочу сказати нічого подібного на цю дурницю. Але, бач, мені відоме одне начебто солідне їхнє благородіє, що страждає гидкою пристрастю знаходити неіснуючі зв’язки та вишукувати небезпечні в своїй недолугості аналогії. Спочатку воно, це саме благородіє, проводить немислимі паралелі між власною персоною і невинними, такими, що не мають жодного до нього стосунку віршиками, в яких йому чомусь забагалося побачити себе. Потім – у віслюкові – я підкреслюю – у віслюкові – воно вбачає августійшу особу. Дозволити їхньому благородію і в подальшому патякати подібним неблагородним чином, - так це благородіє, дивись, іще й побачить Спасителя на дні власної гранованої склянки.

Sic transit gloria mundi! – задзвенить у вухах нещасного, знесиленого генерала, і він, відчуваючи себе колезьким асесориськом, що випадково чхнув на лисину справжнього таємного радника, притьмом гайне світ заочі, аби тільки ця красномовна  адвокатеса перестала знищувати його своїми пронизуючими до кісток фразами. Дванадцятеро присяжних, двоє народних засідателів, суддя і навіть прокурор з товаришем безсоромно, вбивчо зарегочуть і зааплодують їй, а недолугий писака заплаче від неочікуваного щастя.

– Браво, пані Стольберг, – посміхнеться їй Плевако.

– Дякую, колего, – спокійно посміхнеться йому Клара.

І тихенько прошепоче на вухо поетові, щоб не почув суддя, який щойно оголосив виправдальний вирок:

– Якщо наступного разу знову наважитеся сотворити отакого римованого віслюка, зауважте: ні Федір Михайлович, ні я не зможемо вам допомогти.

Ні, вона скаже так:

– Ні Федір Михайлович, ні навіть я не зможемо вам допомогти.

І тут одразу ж знову, безжально продзвенить вічне попередження-констатація:

Sic transit gloria mundi!

Небо кольору слонової кістки насупиться кожною своєю хмаринкою, і тоді виявиться, що це зовсім не хмаринки, як комусь хотілося б надіятися, а безнадійні, схожі на величезні синці хмари, які зараз зіткнуться одна з одною і почнуть метати громи і блискавки. Чи дослухаються до цього попередження нещасний поет, що раптом відчув себе ощасливленим, і щасливий колись генерал, що раптом відчув себе не таємним радником, а явним нікчемою?

А професор Фукс і адвокат Плевако, і майбутній адвокат Клара Стольберг напевно прислухаються, і тому їхня мирська слава не закінчиться ніколи.

Так думала і так надіялася Клара.

Та ні – була впевнена.

 

XLVI

 

– Заходьте, Самуїле, – Володимир Федорович, посміхаючись, впустив Самуїла, і вони потисли одне одному руки. Піпа, що проходила повз, скоса окинула старого знайомого зацікавленим поглядом, Фіра Марківна привітно помахала йому з кухні, Данило Савович підморгнув, а Стрєлкової та Волкової поблизу не було, інакше б вони заздрісно почервоніли і лиховісно зачаїлися.

– Як навчання? – спитала Марія Ісааківна, – дивлячись у протилежний бік. -Ти усе ще вільний слухач?

– Мамо, – спокійно відгукнулася Клара, – Самуїл уже третій рік - нормальний студент, такий самісінький, як твій Марик чи Боря Вийди-з-Моря.

Боря був відомим Кларі тим, що ледве аж не до одержання паспорту його матуся особисто возила цього Борю до Криму. Вона сиділа під грибком і, варто було Борі затриматися у воді більше визначеного йому строку, волала голосом репродуктора:

– Борю! Вийди з моря!

При цьому вона витворяла зі звуком «р» таке, що море у священному трепеті виходило з берегів раніше від Борі, аби тільки не сердити Борину матусю.

– Я би не сказав, що такий же, – радісно, оперним голосом заперечив Самуїл. – Я набагато кращий у всіх відношеннях.

Марія Ісааківна зметнула брови в захмарну височінь, намагаючись не здогадуватися, які «відношення» має на увазі цей виходець з Аркуля та  Балашівки, але Клара, як завжди, прийшла йому на допомогу:

– Мамо, – зазначила вона розсудливо, – пізнано ще не все, тому слово «всіх» треба розуміти, як аванс на віддалене майбутнє, – хіба що ти раптом почнеш наполягати. Втім, я надіюся, що твій вплив на рідну доньку не розповсюджується так далеко, правда?

– Час уже обідати! – усе так же привітливо посміхаючись, спробував розрядити напружену обстановку Володимир Федорович.

Марія Ісааківна знову подивилася у протилежний бік і сказала:

– Ми ще не обідали. Кларочка буде готова за півгодини.

Самуїл зневажливо махнув рукою:

– Кларонько, я поки що погуляю, зустрінемося біля пам’ятника Шевченку, гаразд?

Але Клара, що почувала себе в цій ситуації і другою стороною, і першою, не стала вступати в нікчемну дискусію:

– Не народилася ще людина, яка відмовилася б від мого розсольника.

– Згоден! – засміявся Самуїл. – Я вже народився! Все, що мені зараз потрібно для повного щастя – це справжній розсольник та ваше приємне товариство.

Розсольник був більш ніж справжнім: перловка і шматочки огірків створювали смак, що не піддавався опису жодною мовою, бо хотілося просто проковтнути язика. Тих мов, якими Самуїл володів, було достатньо аби виразити своє захоплення з приводу будь-якої іншої страви – першої, другої чи третьої, – і лише розсольник вимагав таких епітетів і навіть таких дієслів, яких ні в російській, ні в українській мовах, ні в ідиші, ні в латині, ні в ще не зовсім забутих німецькій та латвійській не було. І, звичайно ж, не тільки тому, що Самуїл завжди був голодним, як будь-який нормальний студент, а тому, головним чином, що Кларин розсольник, попирав усі немислимі стандарти, не кажучи вже про мислимі. Але і якби так трапилося, що Самуїл раптом би виявився не голодним (Самуїл – не голодний?), він все одно б щоразу ковтав свій язик, дзвінко висьорбуючи розсольник з дерев’яної жовтої ложки, мереженої червоними та чорними квіточками.

Доївши розсольник до половини і відчувши достатність внутрішньої енергії, Самуїл повідомив:

– Маріє Ісааківно і Володимире Федоровичу, хочу вам оголосити, що хочу вас попросити, щоб ви дали згоду, аби Клара стала моєю дружиною.

За столом, як сказав би Петро Антонович, запанувала страшна тиша. Володимир Федорович ще нижче нагнувся над тарілкою, але Марія Ісааківна не сказала йому, як завжди, «Володю, не сутулься, їж правильно!», бо хоча й чекала цих слів уже не один рік, все одно не очікувала на них. Кларі було безумно весело і бентежно, хоча подібні просьби, як такі, для неї особливого значення не мали: вона свою згоду Самуїлові уже дала, і це було навіть не найголовнішою, а єдиною чинною згодою. З притлумленим жахом і цікавістю вона слухала, боячись здогадатися, чого чекати в найближчому майбутньому.

А тиша, як і перше, не розвіювалася.  

Вирішивши будь що завести застільну бесіду, Самуїл продовжив свою багату на сенс та наслідки думку:

– А у весільну мандрівку ми з Кларою влітку поїдемо до Криму.

Щодо Криму – те лише щойно спало йому на думку. Адже гіршого й не буває, ніж коли мовчать, от і спало спасіння ради. Хтось колись вирішив, що мовчання нібито –  ознака згоди і взагалі – золото, і ця, як вважав, та що там вважав – знав Самуїл – дурниця стала набридливим афоризмом. Більшої дурні і придумати неможливо. Якщо людина згодна, вона не мовчить, а сміється, кричить, шепоче, горлає від захвату – у кого як виходить і до якого ступеню згоден, – але мовчить вона тільки тоді, коли або боїться заговорити, або не вважає за можливе і за потрібне продовжувати розмову. До того ж, як без п’яти – ну, гаразд, без десяти – хвилин лікар, Самуїл вважав і знав, що набагато краще виговоритися, ніж мовчати. І тому, щоби мовчання не затягувалося, він повторив, дивлячись на присутніх невинно і запитально:

– Я кажу, влітку ми з Кларою їдемо до Криму, у весільну подорож. Audiatur тепер et altera pars.

Якщо найперша фраза була очікуваною і не дуже інформативною, то тепер Клара посміхнулася та поринула у приємне передчуття. Володимир Федорович відкрив було рота, щоб зі смаком обговорити деталі обох приємних новин, але тієї самої миті зрозумів, що досі була не тиша, а просто – відсутність шуму і ґвалту. Тиша ж, як така, запанувала – так-так, саме запанувала – лише тепер. На кухні тривожно і судомно закапала вода. Внизу, на Сумській, тролейбусні штанги рявкнули і злетіли з проводів. Усі семеро слоників підібгали хоботи і хвости. Кларі здалося, що хмари зібралися у їхній кімнаті і від того навіть бюст кольору слонової кістки трішки спав з лиця і став не білосніжним, а суворо сіруватим.

– Пристойна дівчина, – майже беззвучно порушуючи цю тишу, що на них навалилася, відповіла Марія Ісааківна і подивилася повз усіх, ніби прибиваючи цих усіх цвяхами слів, що звучали наче вирок військового трибуналу, – пристойна дівчина ніколи не поїде бозна куди бозна із ким.

Залишки розсольника зашкварчали під Самуїловим поглядом. Володимир Федорович не зміг посміхнутися, чого з ним не траплялося навіть на Уралі, після шістнадцяти годин безперервної роботи на скаженому холоді. Лише Клара стенула плечима і посміхнулася за всіх:

– Дуже правильно, матусю. От ми з Сенею зараз підемо прогулятися і уточнимо, куди саме ми з ним їдемо і чи бозна це куди. Ну, що, дорогий мій бозна хто, ти вже готовий романтично прогулятися улюбленими місцями майбутньої дружини?

Самуїл, що зараз нагадував Володимирові Федоровичу та Кларі морську зиб зі старої родинної історії, підскочив на ноги так, як Клара з Мілкою колись злітали, щоб забити суперникові вирішальний м’яч, і відсалютував:

– До цього – завжди готовий!

І додав на одній зі своїх верхніх нот, але без найменшої погрози, просто констатуючи уже дійсний для обох сторін факт:

– До скорої зустрічі!

Марія Ісааківна, обачливо, але холодно зникаючи на кухні, завершила бесіду найбільш нейтральною з усіх можливих фразою:

– Хто спішить, той людей смішить.

Самуїл поцілував Клару вище однієї з ямочок на щоках і сказав услід Марії Ісааківні:

– Усе буде гаразд! Нікого я не насмішу і нічого не забуду. Omnia mea mecum porto.

Володимир Федорович співчутливо похитав головою, сказав «Ох, їй-богу» і, зітхнувши, сів у крісло читати «Ізвестія».

 

XLIV

 

Вогники поступово червоніли. Сумська вулиця поволеньки втікала від Клари та Самуїла до парку Горького, а вони, не дозволяючи їй покинути їх, так само не поспішаючи, ішли Сумською вулицею до Саду Шевченка.

– Це чому ж ти все своє носиш з собою? – трохи весело, трохи жартома, трохи печально спитала Клара, беручи Самуїла під руку. Тому що бідний чи тому що жадібний?

– Тому що щедрий, – знову поцілував її Самуїл, – нічого не копичу.

– Не по-хазяйському, – посміхнулася Клара. – Як сказала б Мілчина тітка Бася, «Кларочко, азохн вей, із ким ти пов’язала свою долю?» Іще вона сказала би «Мулю, ти говориш «алтер парс» просто як «алтер ід». Ти певен, що Римське право також придумали ми?»  

– Мілка пише? – обійняв її Самуїл. – Як у неї справи?

Клара подивилася кудись униз, за Саламандру, за площу Тевельова, за невидиму околицю Харкова, де вони ніколи ще не гуляли.

– Інколи пише… Інколи я пишу…

Самуїл не перебив її, і вона договорила:

– Час – це, виявляється, далеко не тільки години, дні і всілякі тижні. Це, виявляється, головним чином люди… Тому, Сенько, я з тобою згодна: давай усе своє носити з собою..

– А що за один цей Боря? – не ревнуючи, звичайно, до кого там ревнувати, а просто для закриття теми запитав Самуїл. – Толковий хлопець?

Клара посміхнулася:

– Парубійко рідкісного розуму. Причому надто рідкісного. Цього розуму у нього, як казали ми у школі, палата, от тільки ключі загублено… Громадянине Блехман, вам не здається, що цілуватися на публічній лавці – низ пристойності? Не думаю, що народ багато втратить, якщо не побачить наглядно усю глибину глибин наших почуттів. Поклади руку на безпечне для себе місце і дай можливість людям включити ліричну уяву, а не похітливі очі.

Самуїл, жартома, скрушно посміхнувся:

– Кларонько, ти тримаєш мене у чорному тілі.

– Не таке воно вже й чорне твоє грішне тіло, – розсудливо відповіла Клара. Ну, і взагалі, у такої світлої особистості деяка темність тіла виглядає навіть пікантно. Краще повернемося до суті питання.

– Запитуй, з радістю відповім на будь-яке твоє запитання!

Клара забрала руку і сказала саркастично:

– Ви мене з пантелику не збивайте, одруження – крок серйозний. Що це за спорадична поїздка бозна кого бозна куди та ще й бозна із ким? Самуїле, скажи мені, навіщо було ініціювати виверження Етни?

– Етна сама вивергнулася, – стенув плечима Самуїл. – Твою Етну, Кларонько, хлібом не годуй, дай лише вивергнутися quantum satis.

– З деяких пір, мій любий, Етна ця не лише моя, але й твоя, розділимо неминуче задоволення в розумній пропорції. Ну, то куди ми з тобою їдемо – якщо припустити, що я чомусь погоджуюся.

Самуїл загадково посміхнувся:

– Кларунчику, ти собі навіть не уявляєш, яка там краса! Харків ні в яке порівняння не йде, тим більше – ти сама кажеш – влітку у нас пилюка та бруд, та комарі, та мухи.

– Отож, якраз саме й не уявляю, – усміхнулася Клара. – А крім того, не уявляю, звідки тобі відомо, красиво в Криму чи зовсім навпаки. Коли ти там устиг побувати? Мотався потайки від мене?

Самуїл заперечив, так само загадково:

– Перед тим, як щось зробити, треба як слід собі усе уявити.

– А раптом реальність розчарує? – подумавши кілька секунд, спитала Клара.

– Кларонько, те, чого людина по-справжньому прагне і що собі по-справжньому уявляє, ніколи в житті не розчарує. От, якщо хочеш сам не знаючи чого і толком сам собі того не уявляєш, тоді – хто тобі винен? Кивай на себе: будеш розчарованим, це – як води напитись.

Клара замислилася трішки на довше, неуважно роздивляючись густі вогні авто, що розчервонілися, і вогники цигарок, що блимали зрідка.

– Буває, уявляєш собі одне, – сказала вона, – а в дійсності виявляється зовсім інше… Хто знає, що краще: надіятись і потому розчаровуватися чи просто не надіятися? Можливо, щоб не розчаровуватися, краще взагалі не зачаровуватися?..

Самуїл засміявся і поцілував її:

– Якщо не надіятися, життя, так чи інакше, обернеться на суцільне розчарування. А ми з тобою будемо надіятися і уявляти собі таке, що начебто і уявити неможливо! Тоді воно напевне здійсниться і буде ще кращим, ніж ми собі його уявляли.

Клара довго думала, наче чекала, коли легендарний матрос із дитинства нагодиться і допоможе їй вибратися з Дніпра. Потому зітхнула глибше і твердо сказала матросові, що вчасно нагодився:

– Ти маєш рацію, любий мій зовсім-навіть-не-бозна-хто. Розчаровуватися – сумне заняття, а ми сумувати не хочемо і нізащо не будемо. І не розчаруємося ми з тобою не тому, що не зачарувалися, а тому, що зачарувалися так сильно, що і розчаруватися уже неможливо.

У Харкові посутеніло. Сумська вулиця стомилася бігти, як навіжена, і задрімала біля лавки під величезним дубом, де Клару та Самуїла зовсім уже не було і видно…

 

XLVII

 

– Татку, чому ти мене ніяк не напучуєш? – не здивувалася Клара.

– Чому ж я, Кларонько, можу тебе напучити? – розвів руками Зиновій. – Хіба що як тримати себе в руках? Ну, по-перше, у тебе є кому тримати тебе в руках, і руки ці міцніші від моїх. А по-друге, для того, щоб у руках не утриматися, виїздити за межі Харкова необов’язково. Як там мама, як Володимир Федорович?

– Мама полетіла на Севан. Володимир Федорович передає тобі вітання. Татку, у тебе тут пахне не моїми парфумами.

Зиновій, схвально зітхнув:

– Рознюхала!.. Донечко, відпиратися немає резону, повністю визнаю: нюх тебе не підвів, він у тебе тонкий, батьківський.

Ця відповідь мене не задовольнила, тож я розвинула думку:

– Оскільки ти визнаєш себе винним, значить, твою вину доведено. Чекаю подробиць.

Зиновій чи то поморщився, чи то посміхнувся:

– Кларочко, мені це досягнення юридичної мислі не надто подобається, ти б не посилалася на нього, краще цитуй вічно-живих древніх.

Клара сплеснула руками:

–  Татку, ти не здогадуєшся, що вуха є не лише у нас з тобою, але й у стін? Поговоримо краще про більш важливе: як звуть щасливицю?

Зиновій налив Кларі та собі чаю і урочисто промовчав.

– Батечку рідний, чи не затягнулася пауза? – поквапила його Клара. – Кажуть, навіть у Комісаржевської це виходило швидше.

– Комісаржевська, – не менш урочисто відповів Зиновій, – мовчала на службі, і не тому, що не знала, що сказати, а тому що хотіла помучити захоплену публіку. Я ж, донечко, на службі аж занадто балакучий, а мовчу – після роботи, і тільки від перенасиченості почуттями.

Клара поблажливо кивнула і відпила з чашки з легковажною квіткою збоку:

– Радісно чути, що ця особа, поки що безіменна, викликає у мого батька перенасиченість почуттями. Отож?

– Берта, – наважившись, вдихнув і видихнув Зиновій, наче перед тим , як припасти навіть не до наповненої кришки, а до цілої заповітної фляги.

– Передбачувана сталість смаку, – достатньо розуміюче сказала Клара, і вони обоє витримали ще одну паузу, відпиваючи зі своїх чашок.

– Берта Файвелевна, – уточнив Зиновій. – Вона трішки молодша… молодіша.

– Взагалі-то, – з позиції сили наголосила Клара – якщо Залманівна стає Зиновієвною, то нехай Файвелевна стане Павлівною. У всякому разі, будемо послідовними. Хоча, судячи з усього, мені буде зручніше, а їй приємніше, якщо ми будемо з нею спілкуватися без зайвих церемоній.

Зиновій, зашарівшись, але не без прихованого задоволення, притакнув:

– Ну, не до такої міри, звичайно, але в принципі ти, можна сказати, маєш рацію.

Клара відставила порожню чашку і з розумінням підсумувала:

– Отже, ситуація прояснюється. Ну що ж, татку, ти хочеш вислухати і другу сторону?

– Ти не друга, сонечко, – посміхнувся Зиновій, – ти первинніше… я хотів сказати, головніше будь-якої першої сторони.

– Не  перебільшуй мого впливу, – примирливо промовила Клара. – І до того ж, ти мій вибір сприйняв без пломінких емоцій.

– Так Самуїл же не дав ні найменшого приводу для сумнівів! – вигукнув Зиновій. – То до чого ж тут зайві емоції?

– Тим не менш, вони могли би запалахкотіти. Емоції вибухають не тільки з приводу, чи ж не нам з тобою цього не знати. Я б навіть сказала: чим дріб’язковіший привід, тим більше даремного палахкотіння, і навпаки.

Клара обняла Зиновія і додала:

– Так ось, татку, мій висновок: не остерігайся доньчиної ревності, я тебе не підведу. Не хвилюйся і розкажи мені про Берту все – з допустимими подробицями.

 

XLVIII

 

ЗІМ котився по бруківці Сумської, залишаючи позаду гладенький, як непочатий аркуш, Дзеркальний струмінь, бундючну Саламандру, крихітну і тендітну Римарську, і Бурсацький спуск, повний шуму та веселощів, що тік  до Благовіщенського базару, і грандіозний Благовіщенський собор з картинами Рєпіна, і вулицю Свердлова, що задихалася від спеки, поки нарешті не під’їхав до Південного вокзалу.

Привокзальна площа, подумала Клара, це площа Дзержинського в мініатюрі. Власне, і не в такій уже й мініатюрі, якщо придивитися до неї уважніше, адже будівля вокзалу нагадує Держпром, хоча, звичайно, менш грандіозний, зате – в порядку компенсації – з високими східцями, на котрих не вистачає лише червоної килимової доріжки і які урочисто ведуть тебе до колон і до важких дверей, таких гордих, як увесь Південний вокзал.

Самуїл та Володимир Федорович несли валізи, а Клара дивилася на Привокзальну площу, що залишилася внизу, високу стелю будівлі Південного вокзалу, довгий перон і, нарешті, поїзд, що поволеньки наче випливав, наче з іншого життя, наче з незакінченого сну.

– Ну, ні пуху вам, ні пера! – посміхнувся їм Володимир Федорович, поцілував Клару і потиснув руку Самуїлові. – Черкнете там листівочку, коли приїдете.

– Не сумуйте без нас! – про всяк випадок сказала Клара, розуміючи, що навряд чи таке можливе.

– Навпаки! – весело обіймаючи Володимира Федоровича, попросив Самуїл. – Сумуйте і чекайте! А ми скоро приїдемо, ви ж нас знаєте!

Провідниця прибрала сходинку, з таким гуркотом зачинивши двері, наче то зачинилися двері їхнього ліфту, і поїзд відчалив від перону, зневажливо дозволяючи проводжаючим та від’їжджаючим домахати одне одному на прощання і додивитися, як солом’яний бриль Володимира Федоровича обертається на дитячу панамку, на носовичок, на булавочну голівку, на спомин.

 

XLIX

 

– Давайте я вгадаю ваше прізвище! – привітно, московською чи, радше, ленінградською говіркою запропонував один із сусідів по купе, молодий хлопець, чимось схожий на Самуїла – мабуть, кольором волосся і, можливо посмішкою. Другий сусід уже спав на верхній полиці, навіть як слід її не застеливши.

– Ваша задача вдвічі ускладнюється, – зауважила Клара. – У нас різні прізвища – у всякому разі, поки що.

– Точно! - підтвердив Самуїл і засміявся. – Я ось – простий бляхар, а Клара…

– Бляхар?! – вигукнув сусід. – Слухай, так ми з тобою, мабуть, тезки? Ну, тобто я хотів сказати, що ми маємо однакові прізвища?!

– А що, ти також Блехман? – недовірливо запитав Самуїл.

– З глузду з’їхати! – сплеснув руками також-Блехман. – Представляюсь: Олександр Блехман, естрадний артист.

Клара і Самуїл були спантеличені таким перебігом подій.

– Ми вас кілька разів чули по радіо, – сказала Клара і подала руку. – Клариса Стольберг.

–  Та ну, про яке «ви» може йтися? – Блехман скромно потиснув руку спершу Кларі, потім – міцніше – Самуїлові. –  З мене більш ніж досить і спокійного обожнювання.

– А ти з якого року? –  поцікавився Самуїл.

– З двадцять другого.

– Саню, так ми з тобою майже одного віку, я – з двадцять шостого! – майже проспівав Самуїл. – Дуже приємно – Самуїл, краще – Сеня.

– Обоє Блехмани, один Сеня, другий Саня! Народе, за такий рідкісний випадок не випити – страшний гріх! – вигукнув Блехман, беручись до діла. – Як на це подивиться дама?

– Крізь пальці, але пасивно – відповіла Клара і посміхнулася так, що Блехман ледь не розхлюпав напій, якого для гарної бесіди у поїзді, здавалося, було достатньо.

– Кларо, Сеню, за вас і за всіх Блехманів! – виголосив Блехман. – Нас мало кількісно, але ми, як я бачу, беремо якістю.

Чоловік на верхній полиці безнадійно спав, і було незрозуміло, навіщо треба спати, коли не спати – краще й цікавіше.

– Люди, а ви чим займаєтеся? - зацікавлено спитав Блехман.

– Клара буде юристом, а я лікарем, – із задоволенням відповів Самуїл. – Саню, слухай, ти краще про себе розкажи. Ти прекрасний артист, заявляю авторитетно. У мене смак бездоганний.

– Так, – мрійливо зітхнув Блехман, активно закушуючи, щоби не подивитись на Клару в цей момент. – Приємно розмовляти з людьми, що знаються на мистецтві.

– І не тільки на ньому, – посміхнулася Клара і мудро перевела розмову в більш універсальне річище:

 – Ваше середовище – я маю на увазі акторське – мабуть, вельми специфічне?

Блехмал посміхнувся і злегка стенув плечима:

– Я для себе давно вже сформулював свої висновки щодо цього, але вони  надто суб’єктивні…

Клара заспокоїла його:

– Сашо, цікавими бувають тільки суб’єктивні висновки. Об’єктивні можна прочитати в газетах.

Обидва Блехмани розсміялися.

– Кажучи суб’єктивно, – продовжив Блехман, – мої суб’єктивні – дуже-дуже суб’єктивні - висновки ось які: в той час, як артистичні жінки – це сполука інтелекту та емоцій, артистичні чоловіки – лише емоції. Чоловік-актор беззахисний і ранимий. Йому понад усе подобається відчувати себе ображеним, знехтуваним і обділеним. Артистичні чоловіки обожнюють художньо капризувати, артистично супитися, складати ручки на черевці, а губки гузочкою, пихато бундючитися та ображено маніритися. Вони ображаються на всіх довколишніх, що нібито обділили їх увагою та почестями, скільки б тих уваги та почестей не діставалося на їхню долю. Головна радість художньо обдарованого чоловіка – поображатися. Такі чоловіки ображаються і супляться, дмуться і тужаться, як маленькі дітки на нічних горщиках.

Самуїл розсміявся, але все-таки заперечив:

– Ну, ти, Саню, щось аж надто беззастережно їх затаврував. Я гадаю, різні чоловіки бувають і серед вашого брата, актора.

– Наприклад, ви, – величаво, майже як Марія Ісааківна, дозволила собі комплімент Клара, тим не менш, ледве стримуючи сміх. – Не уявляю собі, щоб ви манірилися і складали губки гузочкою. Та вони у вас і не складуться, по-моєму.

Блехман іще хильнув і легко погодився:

– Звичайно, бувають приємні винятки серед чоловіків і неприємні серед жінок. Скажімо, артистичні жінки також не проти час-від-часу ображено копилити губки, але вони це роблять в міру необхідності, а не для задоволення, як чоловіки.

– Ось це – об’єктивна картина! - підняв великий палець Самуїл, а Клара додала:

– Отже, не усякі суб’єктивні висновки такі вже й необ’єктивні.

Блехман розсміявся:

– Це, мабуть, завдяки моїй роботі. Адже я не просто артист – не трагік, не герой-коханець, Боже борони. Ви ж знаєте, я – гуморист. Моя професія утримує в тонусі і не дозволяє дивитися на самого себе без посмішки. Сміху, як вам відомо, боїться навіть той, хто вже нічого не боїться. То що вже там казати про мене? От я і вимушений сам себе побоюватися. Тут уже не до складання губок гузочкою. Набундючився, побачив себе у дзеркалі – і одразу ж здувся до нормальності.

Клара подивилася у вікно. Там уже нічого не було видно, тільки іноді виринали ліхтарі, але щезали так швидко, що було незрозуміло, чи є вони насправді чи тільки привиділися.

– У мене була подруга, – сказала Клара. – Мама називала її моїм Санчо Пансою. Ну, на Санчо, насправді, вона була схожою так само, як я на Дон Кіхота. Так от, її неможливо було слухати серйозно, хоча вона була дуже серйозною людиною. Дуже розумною і серйозною людиною.

Блехман задоволено кивнув:

– Мало що може бути більш серйозним, ніж гумор. Але тільки не те, що я називаю гумором апельсинової цедри.

– Це коли апельсин намагається пожартувати перед тим, як його з’їдять? – не зрозумів Самуїл.

– Ні-ні, це коли увесь гумор складається з того, що от людина наступила на апельсинову цедру і впала, а публіка має цьому вельми зрадіти і гомерично реготати, як юрба божевільних. Або комусь в обличчя загилять тортом – також дуже весело. Творчі можливості в цьому жанрі безмежні.

– Вам не подобається Чаплін? – посміхнулася Клара.

– Мені подобається гумор, який спрямовано не в сонячне сплетіння, – охоче пояснив Блехман, – а у мозок. Знаєте, з чого я найбільше любив сміятися, коли мені було років дванадцять-тринадцять? Я читав «Мертві душі» і, коли дійшов до прізвища «Коробочка», упав з дивану – гадав помру від сміху. Вдихнув, а видихнути не можу, навіть страшно стало. Просто – Коробочка і все, і ніхто їй не поціляв ніякими тортами у мармизу, і на апельсиновій цедрі вона посковзалася. Просто Коробочка – це гумор на усі часи.

– Ну, для того треба бути Гоголем, – зауважив Самуїл.

Блехман розвинув його мисль:

– Звичайно! Набагато важче бути Гоголем, ніж ходити гоголем і вважати себе генієм.

Вони розсміялися, а Блехман, натхненний згодою, продовжував:

– Кларочка всує згадала ім’я Санчо Панси. Воно нам із вами не говорить нічого, так само, як іспанцям наша Коробочка, а для іспанця у йменні «Панса» – великий сенс і гумор. Адже «Панса» іспанською означає «черевце».

– Не може бути! – на ноті «ля» розсміявся Самуїл. – Ще можна сказати «пузце», так звучить ще краще!

– Уявляю собі, – засміялася і Клара, – як би обурилася Мілка, якби дізналася, яким іменням називала її мама. Мало того, що Санчо був не з хирлявого десятку, так ще й ім’я у нього, виявляється, було відповідним. Сеню, ти пам’ятаєш, яка у Мілки фігура? Надіюся, забув?

– Пам’ятаю: як у королеви Вікторії на довоєнних марках. Там, щоправда, нижче шиї  нічого не видно, але й шиєю все сказано!

Коли присутні досміялися, Клара продовжила вже серйозно:

– У Мілки нижче шиї все нітрохи не гірше, ніж вище… Сашо, а як же Чехов: чиновник чхнув на лисину генералові – чим це аж так уже відрізняється від апельсинової цедри чи від торту у мармизу?

– У тім-то й справа! – вигукнув Блехман. – У Чапліна цим все би і закінчилося, і народ реготав би над тим, як чиновник чхає, а генерал витирається, а далі б вони знову кидались б тортами чи лупили одне одного. А Чехов тому і Чехов, що все найголовніше у нього – потім. Цей чих для нього – тільки початок, основа, привід, тоді як для Чапліна – кульмінація.

Самуїл одночасно погодився і не погодився:

– Що ж, якось воно ніби й так, але ж у кінці там, Саню, смішного мало: чиновник той помер.

Блехман кивнув – не надто сумно, але й не надто весело:  

– Я, братця, стільки міст об’їздив, стільки концертів дав – вже й сам не пам’ятаю точно, скільки… Люди, я вам скажу, шукають веселощів навіть там, де їх немає, а прихованих за сміхом сліз намагаються не помічати. Яким би веселим актор не був, якщо він талановитий, в душі у нього – жура. Незрозумілий парадокс, загадка якась… Надіюся, що я колись-таки її розгадаю… Чим веселіший автор – талановитий автор, тим він, варто лише вдуматися, аби по-справжньому відчути, –  сумніший. А той, хто не сміється, а лякає усілякими кошмарами та жахами, той у дійсності зовсім навіть не печалиться, йому якщо і не весело, то вже, у будь-якому випадку, не сумно… Автор, що сміється, відкриває свої почуття лише тим, хто хоче його зрозуміти, тобто найближчим – нам з вами. Знаєте, це мені нагадує сюїту Баха: поверхнево весело, але насправді, в глибині, сюїта – мінорна…

Блехман посміхнувся і додав:

– Один мудрий філософ сказав, що іншого доказу існування Бога, крім музики. Я гадаю, він мав на увазі музику Баха.

Клара уважно подивилася на обох Блехманів, потім у вікно і промовила задумливо, але жорстко:

– Для мене найкращим доказом існування Бога було би – якби не загинули сім мільйонів людей. Втім, хто ж їх рахував…

У купе стало так само тихо, як нещодавно за обідом, коли Самуїл оголосив, що вони з Кларою їдуть до Криму. З верхньої полиці перестало долинати хропіння, навіть колеса стугоніли майже нечутно, прислухаючись і про щось начебто замислившись.

– Але ці мільйони загинули, Сашо, і музика мене не переконує.

Блехман зітхнув і продовжив:

– Вип’ємо, братця, за сорокові роки. Я, коли воював, гадав, що вони ніколи не закінчаться, а вони взяли – і ось уже майже немає їх – сам не знаю, на щастя чи на жаль…

– Мабуть, як зазвичай, – і на те, і на інше, – посміхнулася Клара.

– І за п’ятдесяті також давайте-но вип’ємо – додав Самуїл. - Нехай вони тягнуться так довго, щоби ми не хотіли, аби вони закінчувалися.

– Точно! – кивнув Блехман. – І щоб у них знаєте чого не було? Того, що я страшенно не люблю: скепсису. Коли посміхаються – обожнюю, це мій робочий і життєвий принцип, а коли насміхаються – терпіти ненавиджу.  

– Посмішки ми вам гарантуємо, – знову посміхнулася Клара.

– І нехай хтось спробує насміхатися! – підтримав її Самуїл.

Випивка і закуска, яких виявилося менше, ніж здавалося на початку бесіди, закінчилися. Блехмани пішли у тамбур палити – в порядку винятку, як пообіцяв Самуїл, запопадливо і благально подивившись на Клару.

Клара сиділа за столиком і дивилася у вікно – туди, де, розчиняючись у незвичному жовтувато-чорному нічному кольорі, поволі зникали сорокові роки. Вона дивилася на нереальну будівлю станції, слухала гучний, чіткий, але нерозбірливий голос чергової – такий голос буває тільки вночі на маленькій станції, де пробудеш кілька хвилин і назавжди поїдеш, а там навіть не здогадуватимуться про те, що ти була на цьому поїзді.

Клара дивилася і дивилася, і надіялася, що п’ятдесяті роки будуть довгими-предовгими, краще безкінечними, – вони ж бо ще навіть не починалися, а значить, коли ще закінчаться…

Клара дивилася у вікно і питала себе, що зараз робить Клара. Ось Кларин батько встав, пішов у сіни, ось він у сінях – зачерпнув сірим бляшаним кухликом води з відра, випив, вода свіжа, холодна і смачна, ліг знову в ліжко. Ось якраз зараз він лягає, вкривається ковдрою. А Клара… Клара дивиться у вікно, намагаючись побачити Клару, котра зараз, от саме зараз дивиться у вікно свого вагону, намагаючись побачити, роздивитись її. Клара не хоче спати, хоча спати нестерпно хочеться, і, можливо, ну можливо ж! – здогадується, що зараз, цієї ж самої хвилини, цієї ж самої миті, Клара їде до Криму і дивиться у вікно.

Ось – саме зараз – поїзд поволі зрушив з місця, і голос із репродуктора залишився в тому нереальному минулому, яке щойно було теперішнім, і жовтий ліхтар на чорному тлі залишився у тім же минулому теперішньому. А поїзд зітхнув, видихнув, зрушив з місця і поїхав далі, до Сімферополя.

До цього Сімферополя було ще так чудово далеко, тож Клара дивилася і думала: «Невже він і справді існує, цей далекий-далекий Крим?» І доїхати до нього хотілося так сильно, що вона мріяла, аби поїзд приїхав туди ще зовсім-зовсім нескоро. Безкінечно нескоро…

Засинаючи, вона посміхнулася майже гамлетівській фразі Самуїла:

– Навіщо мені ця людина?..

Судячи з усього він мав на увазі попутника, що нещадно і безжалісно хропів на верхній полиці.

 

L

 

Володимир Федорович посміхався – помітно чи непомітно: коли йшов додому з роботи, коли їхав у трамваї з Москалівки від сестри Наді, коли розмовляв на кухні з Фельдманами, розігріваючи котлети, які Марія залишила йому перед своїм відрядженням.

Сорокові роки добігали кінця, але попереду було ще стільки життя та щастя, що хіба можна було не посміхатися? «Ну що ж мені плакати, чи що?» – як зазвичай, сплеснув би він руками, якби Марія, також як зазвичай, обурилася: «Петкевичу, чому ти постійно посміхаєшся?»

Інколи він виглядав серйозним, наприклад, коли читав «Ізвестія», але в душі-то все одно посміхався. І, розгортаючи тисячну «барбариску», посміхався, хоча і жалкував, що розгортає лише одну і лише для себе, але був якщо і непевен, то принаймні надіявся, що це ненадовго, адже Клара та Самуїл прекрасно підходили одне одному. Втім, суперечити Марії було би глупством, от він і не суперечив, думаючи, що час візьме своє і все якось-таки владнається.

Робота, слава Богу, не закінчувалася. Володимир Федорович щовечора брав її додому, і, вдягнувши окуляри для читання (окуляри для далини йому ставали непотрібними), писав без жодної помарки у товстелезних канцелярських зошитах, стукотів кісточками рахівниці, як стукоче дощ по підвіконню, як нетерплячі пальці стукочуть по столу, як Сімферопольський потяг стукотить на стиках рейок…

Або увечері виходив із їхнього величезного, воістину парадного під’їзду на Сумську. Не ховаючись, поки Марія була у від’їзді, діставав цигарку з дивовижної світло-коричневої коробочки невідомого дерева, запалював і, посміхнувшись, ішов неквапно Сумською, звертав на Басейну, потім на Дзержинську, Каразинську, Чернишевську, Артема, – та хіба ж мало у Харкові вулиць, якими просто ідеш собі і думаєш, як безкінечно багато довкола щастя та спокою.

Або сьогодні – допаливши і посміхнувшись, він увійшов у будинок на Маяковській, в якому, у комуналці, жив Зиновій Стольберг: поки Марії не було, Зиновій запросив Володимира Федоровича до себе, познайомити з Бертою.

Вони сиділи утрьох за круглим столом, застеленим світло-зеленою скатертиною, підхожою за кольором і навіть якось за формою до абажуру, що висів над столом.

– Володю, мені Зяма сказав, що ваша найулюбленіша страва – картопляні оладки, – Берта поклала всім у тарілки по декілька оладок з великої сковорідки. – Надіюся, він  не помиляється? А ось ковбасу ви чомусь не жалуєте, так?

– Дякую, – посміхнувся Володимир Федорович. – Ви, Зиновію, з такою пам’яттю ще років зі сто проживете. А з такою дружиною – ще сто п’ятдесят на додаток.

– Якщо від різкої зміни в особистому житті мені не відмовить пам'ять! – розсміявся Зиновій. – Хоча є важливі аспекти, щодо яких зміни не радикальні. Ось наприклад, Берта куховарить не гірше Кларочки.

– Як діти? – поцікавилася Берта.

– Відправив, – смакуючи хрумку скоринку оладка, задоволено сказав Володимир Федорович і запитав:

– А де ви познайомилися?

– У нас в управлінні, – з готовністю пояснила Берта, – Дивлюся, іде коридором неприкаяний чоловік небезнадійного віку, намагається не здаватися сумним. «Щось він, – думаю, – невеселий. Треба його прикаяти і зробити йому весело».

Зиновій вимушений був втрутитися:

– Володю, подивіться на мене уважно. Як ви гадаєте, мені весело?

– Тепер уже, як я подивлюся, повеселішало, – розсміявся Володимир Федорович. – Як Берта задумала, так і трапилося. Я вам скажу відверто: у них завжди все виходить. Ось Марія: хоче, щоб мені не було занадто весело, і у неї це виходить. Не можу сказати, що мені сумно, Марія цього не допустить. Весело, звичайно, але в міру.

Стольберг з Петкевичем солідарно чокнулися, після чого Зиновій зітхнув:

– Бачте, яка ковінька, Володю… У нас із Бертою  деяка різниця у віці. Я Кларочку вже підготував… Згоден, мій вік не безнадійний, але ж Бертин, навпаки, спонукає до великих надій, тож факт залишається фактом, різницю видко і  неозброєним оком…

– Не перебільшуй, Зямо, – сказала Берта і симпатично посміхнулася, – Точніше, не применшуй.

– Хіба вік треба перебільшувати чи применшувати? – посміхаючись, запитав Володимир Федорович. – Він у вас найкращий, і далі буде ще кращим, я по собі знаю. А Зиновій – по собі.

Петкевич зі Стольбергом знову розуміюче чокнулися. Берта не заперечувала, а навпаки, згідно кивнула:

– Можна вважати, що я дама бальзаківського віку, і цим багато сказано.

Володимир Федорович зацікавлено спитав:

– А ви все-таки не перебільшуєте? По-моєму, Берто, вам бальзаківський вік ще зовсім не загрожує.

– Уточнюю, Володю, – охоче пояснила Берта. – Бальзаківський вік буває, як нам відомо, тільки у жінок, а тому він надто мінливий. Я знаходжуся на самісінькому його початку, як Євгенія Гранде, скажімо, або мадам Боварі.

– Пані, – дозволив собі дещо поправити Берту Зиновій. – Мені «пані» більше подобається, бо в цьому зверненні відчувається призначення. А «мадам» краще звучить десь у черговій черзі.

Берта кивнула, налила чай у філіжанки з квіточками на стінках і спитала у Володимира Федоровича:

– Володю, ви ковбасу так і не скуштували?

Володимир Федорович посміхнувся, чи то загадково, чи то критично, і відповів:

– Я ковбаси, аллах її забирай, не вживаю.

– Тут явно присутня якась тайна! – вигукнув Зиновій, закушуючи чай шматочком «чайної» ковбаси. – Володю, розкажіть, у чому справа!

– Краще хай це залишається таємницею, – похитав головою Володимир Федорович. – Бо за столом про такі подробиці не те що слухати, а й згадувати не варто.

Берта дещо настрахано подивилася, як Зиновій дожовує «Чайну», почекала, поки він проковтне, і тихенько промовила, готова на все і до всього:

– Зямо, як ти почуваєшся?

Зиновій прислухався до свого організму, але той, судячи з усього, мовчки відпочивав.

– Життя продовжується, – невпевнено сказав Зиновій. – А що мало трапитися?

– Та воно і буде продовжуватися! – розсміявся Володимир Федорович. – Головне на забивати собі голову усілякими дурницями. Тому я вам нічого і не розповідаю, просто сам ковбаси не їм, та й по всьому.

У Берти ще зовсім не відлягло від серця, і вона зазначила обережно, неначе боялася злякати організм Зиновія, що досі мирно дрімав:

– Зайва інформація користі не приносить. Ось не знаєш нічого про ковбасу – і слава Богу. А тепер я дізналася і більше нізащо у світі ковбаси купувати не буду.

– Та що ж ви дізналися, Берто? – винувато розвів руками Володимир Федорович. – Я ж вам навмисне нічого не розповідав!..

– Якби ви розповіли, – зітхнула Берта, відводячи підозрілий погляд від блюдця із залишками ковбаси, – я б її взагалі зненавиділа. А так – лише боюся.

Зиновій поцілував Берті руку і підморгнув Володимирові Федоровичу:

– Володю, ви більше нічого такенного не знаєте?

Звичайно ж, Володимир Федорович знав (Петкевич, і щоби не знав?), але вирішив не турбувати присутніх своїм знаттям, тому посміхнувся:

– Хто хоч одного разу побував на м’ясокомбінаті і на кагатах (при згадці про кагати Берта і Зиновій наче остовпіли, чекаючи найгіршого), той багато чого знає. Ну, оскільки тут немає квашеної капусти, я вам розповім, так тому й бути. Ви знаєте, як квасять капусту?

Зиновій і Берта прикрили роти руками, чекаючи страшної правди.

– Та не лякайтеся ви так! – розсміявся Володимир Федорович. – На кагатах капусту засипають у величезний басейн, тільки сухий, туди стрибають баби у гумових чоботях і топчуться по капусті, як ведмеді, поки вона кваситься. Тому я її потім і не їм.

Берта прибрала руку від рота і промовила:

– Моя мама ніколи не топче капусту ногами…

– І слава Богу, а ці топчуть, мнуть, щоб вона утрамбувалася і розкисла. Вони мнуть, а ви потім наминаєте. Коли щось випадково упаде в басейн, вони виймати не будуть, утрамбують з усім разом. Пам’ятаю, одна на мене строго так подивилася, наче я у чомусь був винен, і каже: «Хто на що вчився!..»

– А де на таких учать? – спитав Зиновій.

Володимир Федорович посміхнувся:

– Мабуть там, де усіх ведмедів навчають, – тут недалечко, у Саду Шевченка, в зоопарку. Ну, та грець із ними. Краще розкажіть, які у вас особисті плани?

Поки Берта, мовчала, перебуваючи в стані легкої переляканості, Зиновій, що зрадів зміні теми, прорік:

– Ми, Володю, вирішили з’їхатися, поміняти мою комуналку і Бертину, москалівську, на щось більш придатне.

Володимир Федорович відпив із чашки з квіточками і реалістично зазначив:

– Що ж може бути придатнішим за комуналку?

– Дві комуналки – це, як то кажуть, дві великих різниці, Володю, – посміхнулася Берта, що почала приходити до тями. – В моїй, наприклад, усі належні зручності – надворі.

– Знайомо, – погодився Володимир Федорович. – Тільки різниця не така уже й велика. У мене Надя, старша сестра, також на Москалівці мешкає. Зручності там, справді, надворі, але незручності все одно – у хаті. Там свої Піпи, Волкови, Стрєлкови, аллах їх забирай.

Зиновій кивнув:

– Так, Володю, така вже наша з вами комунальна планида. І шумно, і, не при дамах буде сказано, гамно, і хочеться уже не з’їхатися, а просто з’їхати хоч світ заочі, або, як ви вірно кажете, хоч до аллаха.

– Від мене не з’їдеш! – розсміялася Берта разом із ними і, поцілувавши Зиновія, продовжила:

– Зручності надворі – це ж, можна сказати, суспільне явище. Ви помітили, про що мріє людина, у котрої зручності надворі? Ось я вам зараз розповім страшну історію, страшнішу, ніж м’ясокомбінат з кагатами, разом узятими. Попереджаю: буде дуже страшно, отож, якщо ви в собі не впевнені, краще вам одразу вийти на вулицю, там повністю безпечно.

Упевнившись, що Зиновій та Володимир Федорович готові до всього, Берта почала розповідати:

– У нас є молода родина, прекрасні люди, Тоня і Федя, на прізвище Густокоша, чоловік з дружиною і дитина, хлопчику Михайликові три з половиною рочки.

– Клара також хоче назвати сина Михайликом! – озвався Зиновій.

– Марія нізащо не погодиться, – похитав головою Володимир Федорович.

– Не дай Бог Клариному Михайликові пережити те, що пережив наш Михайлик! – сумно зітхнула Берта.

Зиновій відчув недобре, як нещодавно з ковбасою:

– Берто, – напівшепотом запитав він, – дитина жива?

– Тіпун тобі на язика, Зямо! – махнула на нього рукою Берта. – Невже б я розповідала, якби, Боже упаси… Щоб ти був таким здоровим, Зямо: ну, подумати ж таке!.. Живий, звичайно, Михайлик, але ж якою ціною?

Володимир Федорович посміхнувся, а Берта, трішки заспокоївшись, продовжила:

– Вони попросили Тоніну бабусю, бабу Клаву, посидіти з дитиною, поки хлопчик не підросте і не піде до дитсадку. Бабуся погодилася, переїхала до них з села. Жінка вона хороша, але глухувата на обидва вуха, а головне – висока і гладка, як носоріг, особливо спереду, ну, і знизу, тобто ззаду.

– Берто! – буркнув Зиновій. – Не помічав за тобою схильності до натуралізму а ля Еміль Золя. Ти просто на очах змінюєшся в невідомому напрямку.

– Слухайте, слухайте, – наполегливо і попереджуюче кивнула Берта. - Якось пішов Михайлик у важливих справах до наших зручностей надворі. Там тіснувато, але повернутися можна, і є сидіння, – кажу це не заради любові до натуралізму, а щоб ви все явно уявили.

Зиновій та Володимир Федорович перезирнулися, явно не підозрюючи, як будуть далі розвиватися події у цій історії, котра досі здавалася зовсім і нестрашною. Берта ж продовжувала, напускаючи туману та нагнітаючи напруження:

– Михайликові зайти і вмоститися простіше простого: зайшов, сів і сиди собі скільки потрібно. А ось бабі Клаві туди втиснутися – ціла проблема: боком не зайдеш – бюст заважає, передом – неможливо розвернутися, щоби сісти як слід. Залишається одне – роздягтися, пардон, біля входу, зігнутися у три погибелі і заходити, тобто точніше кажучи, посуватися, задом. Всувалася вона поволеньки, акуратно, щоби не вдаритися плечем об стінку або головою об стелю.

Володимир Федорович та Зиновій почали, здається, здогадуватися, але боялися самі собі признатися, що здогадалися. А Берта безпощадно розповідала і розповідала, підводячи сюжет до розв’язки, що ледве не стала трагічною:

– Тоня з Федею не дозволяють Михайликові зачиняти двері на гачок: не дай Бог з дитиною щось трапиться – завжди можна встигнути забігти, не треба втрачати час, щоби ламати двері, хоча, що, здавалось би, може трапитися? Ну от: зайшов Михайлик, усівся, як раптом двері відчиняються, і на нього починає насуватися жахливий у своїй грандіозності зад баби Клави.

Уявивши ту картину, чоловіки остовпіли, вдихнули і не могли наважитися видихнути. А Берта, не дозволяючи їм прийти до тями, продовжувала розповідати:

– Якщо вам, чоловікам, так страшно, то уявіть собі, що відчула бідна дитина! Михайлик кричав, горлав, ридав, а баба Клава зосереджено заходила спиною – це я так кажу, аби позбутися звинувачень у натуралізмі, – і нічого не чула, бо ж була глухуватою.

– Та якою ж це треба бути глухуватою, щоб не чути, як горлає перелякана дитина?! – видихнув нарешті Зиновій.

– Між дитиною та вухами баби Клави, Зямо, знаходилася та її необ’ємна частина, котра, як танк «Тигр», невмолимо насувалася на бідного хлопчину.

– Пам’ятаєш, Берточко, я тобі розповідав, що ми робили з цими «тиграми»? – прокоментував Зиновій.

– Здогадуюся, – посміхнувся Володимир Федорович. – Дитина погнала бабу Клаву аж до Берліна?

Берта урочисто закінчила розповідь:

– Навіть далі. Коли баба Клава усім своїм безкраїм м’яким місцем нависла над обличчям Михайлика, він щосили вкусив її за це м’яке місце. Вірніше, навіть не вкусив, а гризонув, та так, що нещасна баба Клава, схопивши обома руками, скажемо літературно, нижню білизну, вилетіла зі згубної «зручності» і підняла такий ґвалт, що навіть сама почула власний лемент: вона особисто нам потім розповідала, коли ми її в лікарні навідували. 

– А дитина? – боячись розсміятися, одночасно спитали Володимир Федорович та Зиновій.

– Гільман вилікував, – заспокоїла їх Берта. – Водними процедурами, відволікаючими розмовами та посиленим харчуванням. Власне, посиленим харчуванням лікувала Тоня, поки баба Клава лежала в лікарні.

Тут уже вони дозволили собі розреготатися, тож сусідам довелося спочатку кашлянути кілька разів, усе гучніше і гучніше, а потому постукати у стіну, у стелю, і навіть, що найдивніше, – у підлогу. Втім, що ж тут незрозумілого: Зиновій, захлинаючись сміхом, так тупотів ногами, що навіть баба Клава напевно почула би.

Вийшовши на вулицю, Володимир Федорович вийняв цигарку зі своєї дивовижної коробочки і, нікуди не поспішаючи, подався додому, на Сумську. Він ішов і чомусь думав про те, що в бальзаківському віці Кларина шкільна подруга Мілка могла би бути схожою на Берту. Ну, і Клара, зрозуміло, і зараз, і в майбутньому є і буде красунею.

І ще він думав, що сорок п’ять років – це хоч і не бальзаківський вік, у чоловіків же бальзаківського віку не буває, але все одно – добре, спокійно і затишно, тільки б усі були здоровими.

Він подумав, затягнувся і додав майже у голос:

– І щоби не було війни…

     

LI

 

В Криму – Боже мій, невже – в Криму? – ти вже в чарівно іншому, дивовижно не харківському житті.

Поїзд зупинився на обов’язкові двадцять хвилин у Джанкої, і ти відчуваєш щось таке, чого у Харкові з тобою не відбувалося і відбутися, скоріше за все, не могло. Прокидаєшся рано – всі, окрім тебе, ще сплять, та і ти сама не впевнена, що все це відбувається насправді. Піднімаєшся на подушці, якомога вище, і дивишся у вікно. Вокзальна платформа – загадкова, чужа, але чужа приємно, а не відразливо. І так рано, і тиша у вагоні вранішня, харківська, привезена здалеку.

А на платформі – інший вимір усього, що піддається вимірюванню, там – починається Крим. Жінки з відрами, накритими кришками, під якими щось напевне хрустке… Черговий по перону… Носильники… І всі вони там такі, що давно прокинулися, такі заклопотані, такі, що знають куди і навіщо спішать, неначе в цьому, кримському світі вони зовсім не сплять, хоча, звичайно ж, сплять коли-небудь, але уявити їх сплячими неможливо…

Я зараз вдихну вранішнє-вранішнє повітря, і воно пахне Джанкоєм – і, значить, Кримом, уже Кримом… Кримом, що так очікувано і так раптово виник для мене, про який я знала, здогадувалася і все-таки думала, нікому у своїх казкових сумнівах не признаючись: «Боже, мій! А хіба він є? Я знаю, що є, але… – хіба він все-таки дійсно є, десь там?»

І ось він – ось він, Крим: це не вигадка, хіба мені таке вигадати?

Але, якщо не вигадка, тоді звідки ж він, Крим? Його ж не було, хоча я про нього все знала, – і ось він – раптом. Одна справа – знати, що Крим є, і знати про нього геть усе, але зовсім інша – прокинутися, поки ще майже і не прокинулася навіть, і побачити: так ось він, Крим.

Прокинутися в цьому купе після ночі, що вже майже закінчилася, перед ранком, що майже настав такою тишею, як на лекції професора Фукса. У цьому вагоні – з фіранками на вікнах у безкінечно-порожньому і безмежному коридорі за зачиненими на ніч дверима. В цьому поїзді, по величезних колесах якого обхідник стукає легкою кувалдою, неначе – ну, спаде ж таке на думку, вмерти зі сміху, – неначе зубний лікар постукує по зубах пацієнтки, що не може через те як слід розсміятися: «Стольберг, ваші зуби в ідеальному стані!» Дівиця-Троянда сказала б: «Стольбехг!»

Джанкой пахне піщаником, ракушняком, і весь цей Крим – для мене, і Харків – для мене, хоча вони такі не схожі одне на одного, і прекрасно, що не схожі. І щось по-ранковому хрустке у великих темно-зелених відрах, накритих кришками, і цей поїзд, з вікна якого я дивлюся на світло-рожевий перон, – тільки вони і з’єднують, об’єднують дві моїх різних частини світу: Харків, Боже мій, чи ж він залишився десь насправді? – і Крим, який я чекала і не очікувала, готуючи до нього себе… Крим, що виявився таким нежданим, Крим, який раптом виник переді мною… він також – мій.

Поїзд безкінечно акомпанував собі на рельсових стиках, квапився повз полустанки, де суворі залізничники стояли з піднятими прапорцями і щезали, не встигши з’явитися, і повз дерева з вузькими зелено-сріблястими листками, і повз жовтуваті будинки, і повз простори, за якими раптом виявиться, – невже, Боже мій, раптом візьме і виявиться – море…

Задовго до Сімферополя кримське – не харківське, а уже кримське – сонце розбудило усіх у їхньому купе. Блехман заспівав, грасуючи так, як, мабуть, грасував Шарль Перро, розповідаючи слухачам, що мліли від захвату та вдячності, казку про Червону Шапочку чи Попелюшку:

 

В банановім, лимоннім Сінгапурі – в бурі…

 

– Я також люблю Вертинського, – посміхнулася Клара, намагаючись не пропустити мить, коли море вирветься з-за обрію.

Самуїл поцілував її, але заперечив:

– Дещо слащаво у нього виходить. Я маю на увазі не Блехмана, а Вертинського.

– Та ти що, Сеню! – розсміявся Блехман. – «В лимоннім» звучить тут достатньо нейтралізуюче. В межах розумного кислинка ніколи не завадить.

Поїзду не вперше було їхати цією дорогою, схожою на розкладену між Харковом та Сімферополем драбиною, і він ніби й спішив, але, здається, навмисне хитро затягував задоволення, і море,  як і перше, ввижалося, але не виникало.

– Піду, подумаю, що треба зробити кислинці, щоб її визнали такою, що перебуває в межах розумного, – весело відповіла Клара Блехманові, поцілувала Самуїла і вийшла до коридору, що вже перестав бути порожнім і безкінечним.

Вона стояла в півоберта до вікна, вітер сміявся і хуліганив у її чорному волоссі і в білих фіранках з красиво намальованим пам’ятником Шевченку, колеса постукували, заспокоюючи та заколисуючи. Вони стукотіли, наче нетерплячі пальці по столу, наче кісточки на рахівниці, наче дощ по підвіконню. Клара мружилася від вітру і дивилася, і дивилася на цю суху солону землю, на сріблясто-зелені дерева, серед яких не було жодного лимонного, не кажучи вже про бананове, та і звідки їм узятися, банановим та лимонним, якщо вона навіть не уявляла собі, як вони виглядають.

Вона раптом сама над собою розсміялася і сказала – сама собі, бо ж Мілки не було, щоби сказати Кларі:

«Ну, Стольберг, ти даєш! Просто не золота медалістка, а остання Розенблюмиха! Якщо – Крим, значить, море їй подавай на блюдечку. Якщо належиться, щоб було море, значить, вийми, і, можна сказати, поклади. Господи, та звідки ж тут море, тут суцільний суходіл – посушливіший від Сахари, та ще й суцільна сіль, як на зубах у сушеної тарані. Може, в пріснопам’ятні часи і було тут якесь-таке море, але з тих пір висохло, навіть йоду не залишилося».

І вони би розреготалася до кольок, і усім пасажирам стало б спокійно і весело від того,  що так весело і спокійно цим двом красивим дівчатам, двом брюнеткам з очима, майже непомітно завеликими, що подорослішали з часів травневої весни на Чернишевській.

А море було ще так щасливо далеко звідси, і про нього можна було ще довго мріяти… Спершу треба доїхати до Сімферополя, потім сісти в казковий автобус, котрий плавно похитується, їдучи веселими кримськими горами, без зупинки, цілих три години, і ти мрієш про те, щоби море нарешті виникло, і про те, щоб воно все-таки якомога довше, ще трішечки, манило і не з’являлося.

Поїзд загримкотів, відсапався і зупинився, терпляче чекаючи, коли пасажири дадуть йому спокій. Провідниця відчинила двері, підняла східні – наче харківський ліфт відкрився перед ними. Поїзд приїхав, нарешті, в це місто з назвою, схожою на білий зефір, – Сімферополь.

Блехмани обнялися, Блехман поцілував Кларі руку і заквапився до юрби зустрічаючих.

А Клара та Самуїл, сміючись від передчуття безкінечної кримської дороги та синього чи смарагдового моря, що ховалося десь за зеленими горами, пішли на автостанцію.

 

LII

 

– Доброго дня, Мері Ісааківно, – запобігливо майже вклонилася їй Піпа, здається, побоюючись того, що потрапила на очі, але радіючи, що хоч не під гарячу руку.

Марія байдуже кивнула і пройшла до себе. Відрядження скінчилося, Володя зустрів її на вокзалі, відвіз додому і поїхав на роботу. А у неї ще залишалося години зо дві, аби привести себе в належний порядок і знову, як завжди, як, слава Богу, безкінечно завжди, перейти через Сумську, через площу Дзержинського і ввійти в золотавий, хоча і дещо обважнілий після реставрації, тому вже не летючий, Будинок проектів. На щастя, час Стрєлкової закінчився. Не в загальновідомому сенсі слова, – посміхнулася Марія, – а в чисто утилітарному.

Втім, чи до Стрєлкової їй було? Вона не спала ні в літаку, ні в поїзді, та й коли займалася справами, в котрих їй і близько не було рівні, вона увесь час розмовляла з Кларою.

 Донька щось відповідала, але що ж можливо відповісти на такі довершені докази, і Марія знаходила усе нові аргументи, і вони звучали ще більш вагомо і впевнено, але Клара заперечувала, просто через вроджене почуття суперечливості, і Марія продовжувала переконувати її, мовчки, спокійно, упевнено, без ґвалту, неначе пливла через Дніпро мірними, вивіреними вимахами, і чим переконливіше вона говорила, тим сильніше віддалялася від доньки, неначе речицький берег Дніпра від протилежного, а повернутися назад уже не вдавалося, і переплисти на інший берег також – іще чи вже?

Бюст на шафі дивився суворо повз неї, неначе хотів сказати:

«Допомагати не буду, сама впораєшся, як миленька. А будеш просити про допомогу – тоді ображайся на себе».

Мері намагалася справитися, але справитися було неможливо, – а якщо цього не може вона, то хто би тоді і зміг?

Петкевич не рахується, він усім задоволений, мені б його витримку, невідомо чим наснажену. Спокійний собі і щасливий, просто не подає виду через солідарність. Але солідарність у нього – награна, а насправді він незрозуміло чому радіє і, якби не її дисциплінуючий погляд, він би зовсім відбився від рук, хоча і солідна, начебто, людина. Та яка там, як він сам сказав би, аллах його забирай, солідність!

Вода крапала з поламаного крану, неначе у нього стався напад тахікардії. Треба буде викликати слюсаря, нехай замінить прокладки, бо оце крапання доведе мене до інфаркту.

Марія витерла ганчіркою двійко годинників з кришечками та ланцюжками, що стояли на полиці в книжковій шафі: сірий, менший, з дарчим написом до дня народження Володимира Федоровича Петкевича, і більший, білий, з аналогічним написом, Марії Ісааківні Крупецькій. Дні народження у них були поряд: у Петкевича – другого вересня, у неї – п’ятого, ось, мабуть, чому її годинник був більшим, ніж його. Марія посміхнулася, висунула шухляду. Кларина медаль сяяла чистим золотом, книгу було відкрито на її улюбленому місці. Ще дві медалі – це її та Петкевича, за доблесний труд – «Наше дело правое».

На полиці, затиснута межи іншими книжками, стояла досить стара книга у схожій на перламутрову обкладинці. Цю книгу Марія давним-давно, ще до війни, ще на Пушкінському в’їзді, подарувала Кларі. А в цій книзі – рядок про те, що щастя немає. Марія не відала, що Клара почала розуміти, що – є.

Так, Марія і сама знала, що є, звичайно, адже вона була ще молодою. Щоранку йшла з Сумської через площу Дзержинського, а на Сумській уже стояв найкращий у світі пам’ятник Тарасові Шевченку, і вже був Дзеркальний струмінь, схожий на її шарфик та, як здавалося Кларі, на маленький Держпром. Підбори слухняно стукали по бруківці та асфальту, вона не кваплячись, але і ніколи не спізнюючись, ішла проектувати наступну станцію – так, як, крім неї, не вмів у цілій країні ніхто. Сумська повільно пливла униз, повз старі будівлі, повз будинок Саламандри, повз величезний банк, повз Пушкінський скверик, повз ошатний український театр, і впадала у площу Тевелєва, на якій Марії посміхалися своїми сяючими вікнами дореволюційні твори академіка Бекетова, а ще далі височіла спокійно-сіра будівля, збудована давно, майже чверть віку тому, у 1925 році.

Після роботи вона інколи виходила на балкон і дивилася туди, звідки головним щастям ринуло на неї життя.

Вона була зовсім ще молодою, адже сорок років їй виповниться не надто скоро – через цілих два місяці.

 

LIII

 

Автобус бездумно-спокійно підіймався на величезну, розлогу кримську гору, виписуючи чудернацькі візерунки на гладенькім, кольору сухого асфальту, гірському шосе. Неначе сильна, м’яка долоня казкового велета, за виграшки, але обережно підняла їх над урвищами, над гірськими схилами, що квапилися донизу, над морем, яке все ще не наважувалося виникнути, над усім-усім світом, що дивно зменшився. І не зрозумієш, що саме так туманить тобі голову: піднебесна височінь, любов, що аж підступає до горла, чи сонце – вранішній червоний мускатний камінь.

На всі почуття не вистачало слів, та якби й вистачило – то що б ці слова змогли і насмілилися розповісти? Як би вони, не маючи ні запаху, ні кольору передали співочу смарагдову тишу і гучну правильність кисло-солодких виноградників, і сокровенні ієрогліфи таємничої кримської дороги, і – головне – очікування моря, що небаченою, невидимою чайкою ширяло над урвищами.

І раптом – скільки не чекай, все одно – раптом, неждано, як грім з ясного смарагдового неба, наче увесь світ посеред безкінечної тиші палко і зухвало ляснув у всі свої досі нечутні громоголосі долоні, – і гори розкотисто розреготалися, і зморшки стежок, які звивалися на старих схилах, вирівнялися, і виноградники весело не насварилися, а вказали своїми дамськими пальчиками:

«Ось воно, ось воно – море! Там, унизу, – ось воно!»

Небачено, нечувано, раптово, неждано-негадано. Море – незрозуміла ніким до кінця, та що там до кінця, – ні малесенької крапельки не осягнута раптовість. Море!.. Хіба можна чекати його? Хіба може бути море – очікуваним? Його не дочекаєшся, його неможливо просто взяти і дочекатися, його не чекаєш, скільки не чекай. Воно – неначе таємничий сюрприз, неначе подарунок на один з перших твоїх днів народження, який матуся з ночі поклала на стілець біля твого ліжка, і ось ти прокинулася вранці, і знаєш, що подарунок – поряд, треба тільки розклепити очі, – і ось очі відкриваєш – і не віриш власним очам, такий цей подарунок неможливий, такий нежданий і негаданий!    

Море вирвалося звідкись, з’явилося межи горами та небокраєм, неначе заморська красуня, дражнячись, осяйно підморгнуло зеленим оком і одразу ж закрило його повіками гір. Але як тільки ти розчаровано зітхнеш: треба ж таке, море з’являлося знову, а до нього ж іще їхати і їхати цілу безкінечність, цілу годину, – і тут же, не дозволяючи тобі вдосталь назітхатися, воно вискочить до тебе, як пробка зі святкової пляшки «Старого Світу», і ти вже не зможеш відірватися від нього, від цього незбагненного у своїй неочікуваності моря.

Це – Крим, який неможливо описати фарбами і передати словами, де різнокольорові назви міст нікому не вдасться придумати, а хіба що поталанить підслухати на божевільному східному базарі чи в урочисто древній Греції. Ці кольорові назви – солодкі на слух, неначе східні солодощі на смак: фіолетове місто, місто жовте, яро-червоне місто, сріблясто-біле, два багряних близнюки, білосніжне, сизе, золотаве…

Ти будеш дихати Кримом, пити його очима, вухами, усім тілом, як цей ведмідь біля підніжжя міста з золотавою назвою, солідний, вільний від турбот і ґрат, не те що харківський, зоопарківський – справжній ведмідь, навіть не господар, а цар. Він вибрався звідкись зі свого нетутешнього царственого барлогу і тепер солідно і ліниво хлебче солону, прохолодну  морську воду, що пахне сіллю та йодом.

І ще ти будеш, прикривши долонею рота від захвату і жаху, дивитися на замок, схожий на корону королеви-ластівки, що злетів у бузкове небо поряд із містом, яро-червона назва якого нагадує ласкавий плескіт води під кілем ялика, а над ним і над цією фіолетовою та смарагдовою водою, літають чайки, немов  подорослішалі метелики-капустянки, що прилинули з Пушкінського в’їзду.

А поряд, у місті з іменем, таким же древнім, як сама Древня Греція, ти не зможеш відвести очей від безсніжно-білосніжного палацу, і тобі видасться, що бюст, тимчасово залишений тобою на книжковій шафі, оживе і посміхнеться тобі. Він посміхнеться й уважно подивиться на тебе, коли в одному з багряних міст ти будеш сходити східцями до графського палацу, розкішнішого від багатьох царських, роздумуючи про те, як забрели сюди ці мармурові леви, що так пишаються своїм африканським походженням, а внизу, біля причалу, буде гойдатися на хвилях загадкова багряна шлюпка. 

І будуть про щось перемовлятися хвилі під містом, названим за іменням чудернацької, нетутешньої риби. Під містом, яке дісталося старою, але з вигляду досить ще міцною генуезькою фортецею на гору-скелю, котра сонно перераховує незчисленні морські буруни, що з’являються і щезають біля її поблажливого підніжжя.

В місто з дивовижною фіолетовою назвою – начебто гукнули до прекрасної, непокірної розкольниці, і оклик той повис над будиночками, що слухняно квапляться з гори, – в це місто, яке виявилося реально чарівним, в’їжджає поїзд, в’їжджає і неспішно лине вздовж набережної, вздовж піщаного пляжу, вздовж пам’ятника великому знавцеві морських кольорів та відтінків, за спиною і перед очима якого – його і наше з ним картате море.

А там, в тій стороні, незрозуміло, хоча і безпечно далеко, – там – море безжалісного мертвого зибу, що погрожує заманити і заколисати. Але тобі не буде страшно, ти впевнена, що він врятує тебе, не кине на поталу, не дозволить заснути.

Увечері сонце смішно тоне у морі, як морквяне кружальце в бульйоні. Розімлілий харківський дзеркальний струмінь прикинеться вечірнім чорним морем. В ледве чутній воді багатокольорове підводне місто віддзеркалиться ліхтариками шелесткої набережної і нечутного в цю пізню годину порту. І тоді місяць зіграє з вами нескінчену сонату, неспішно і трішки несмішливо докотиться до небокраю і сипне звідти у море щедру жменю сріблястої солі, з його ж милості – блискучої та сяючої, як старовинні срібні рублі: я вже й не сподівалася розшукати їх, а вони ось, виявляється, де – несподівано розсипалися в чорне море.

– Дивлюся я, Кларонько, на небо та й думку гадаю, – глибоко зітхне Самуїл, переходячи з однієї рідної мови на іншу. – Світ же, виявляється, величезний, а ми в порівнянні з ним такі малесенькі, просто як піщинки в якомусь оці… Образливо…

А я тут же йому відповім, бо думаю про те ж самісіньке:

– Зате у нас величезний світ у душі, і він набагато більший, ніж навіть той, що довкола.

А коли ніч скінчиться, ти спитаєш себе: чи він це співає свою найкращу пісню і його голос зривається від хвилювання і любові, чи це  мінливий фальцет вітру, що бризкається морем, яке пропахло йодом, і зводить вас з розуму? І ти спитаєш себе: чи це її волосся пахне ранковим морем, чи це хвилі гойдаються в такт її волоссю і пахнуть ним?

І коли ви обоє розсмієтеся над тим, як смішно над зеленувато-фіолетовою водою літає самозакохана чайка кольору вицвілої наволочки, мабуть, уявляючи себе альбатросом, при тому схожа на майже аркульську, тільки білу, ворону або на звичайну мокру качку чи звичайну ж мокру курку, тільки з поглядом до смішного не свійським – і від упевненості у своїй незугарності – забавно нахабнуватим.

І ще ви розсмієтеся – Sic transit gloria mundi! – над пласким, як невдалий жарт, камінцем, який застрибає по воді чудернацькою цілеспрямованою жабкою, бо недовго буде йому стрибати: він клюне гладеньким носиком, і залишиться від нього лише згадка про такий собі, що дострибався, відстрибав своє і вник у спокій пляжний камінець, який здавався, поки його не чіпали, пихатим і ошатним майже-каменем. 

І ви будете сміятися над тим, як ти порвав сорочку об гострий дах низенького будиночка на шляху до моря. Ви будете реготати і згадувати, що у Ворошиловграді, аби порвати сорочку об дах, треба спершу залізти на нього, а в Криму – на те він і Крим, правда ж? – ідеш собі чинно, нікого не зачіпаєш, а дах шкарябається, як злюща кицька, і ти відчуваєш, що виріс вище даху.

І – головне – ви розсмієтеся тому, що життя тільки-тільки почалося, у нього немає кінця, бо від закінчення його оберігають гори і небокрай, і де ж він, той неіснуючий кінець – за горами, чи за горизонтом? Та й хіба він є?

Тільки б нічого не забути! Якщо я не забуду, це ніколи не закінчиться, а значить, буде у мене завжди. Ось я зараз, саме зараз, стою і дивлюся на море, і це обов’язково треба запам’ятати. Адже минуле нічим особливим не відрізняється від майбутнього і теперішнього, тобто воно і є, по суті, теперішнім і майбутнім. Якщо нічого не забути, то минуле не стане минулим. І Клара зараз, от саме зараз, дивиться і думає про мене, як і я про неї, і це також треба не забути. Тоді Клара завжди в цю секунду буде так само, хоча і зовсім по-іншому, стояти і так само, хоча і зовсім інакше, разом зі мною думати і жити.

А море не перестане підступати і підступати до берега, як любов до горла.

І буде – довкола і в душі – спокійно і вільно, надійно і дивно, бо щастя це і є – спокій і воля, хоча у тій подарованій матусею перламутровій книжці було сказано, що щастя немає, і мені знадобилося цілих дванадцять років, аби зрозуміти, що ось воно – є.

А може, для того і сказано було, щоби замислитися, не погодитися і -зрозуміти?

 

LIV

 

Підсолюючи і куштуючи улюблений буряковий борщ Данила Саввовича, Фіра Марківна ефектно проспівала:

 

Я знаю: навіть кораблям

Таки потрібна пристань,

Та не таким, як ми, не нам –

Бродягам і артистам…

 

– Боже мій, як вам вдалося дістати квитки, навіть заздрісно, – без ознак заздрості зітхнула вона і проспівала на октаву вище:

 

В банановім, лимоннім Сінгапурі, в бурі…

 

– Сеня може усе, – без погорди, але явно пишаючись, відповіла Клара, помішуючи свій борщ, не просто буряковий, а справжній.

– Щось ви не поспішаєте, – порадила їй Фіра Марківна. – Уявляю, яке там буде стовпотворіння! Ці люди, аби лише потрапити на знаменитість, готові днювати й ночувати не знаю де. А кому дійсно потрібно, залишається но пасаран.

Клара зітхнула:

– Слово честі, Фіро Марківно, він зміг дістати лише два квитки… Ви вже нас вибачайте… Мабуть-таки, навіть Сеня може не все…

Фіра Марківна махнула рукою і заспівала:

 

Здається, ви тоді любили португальця…

 

– Азохн вей, щоб це було нашим з тобою найбільшим горем, Кларочко! Ти мені, сонечко, краще дай знати, коли мені тобі почати шити весільну сукню? Служіння музам, я тобі кажу, не терпить і найменшої суєти, тож ти мені сповіси наперед, домовилися?

Клара посміхнулася їй, відповівши «так!» самими очима.

Самуїл не перший рік уже робив їй пропозицію. Спочатку вона лише не заперечувала, потім погодилася, але згода довгий час залишалася лише принциповою, тобто не набувала достатньо конкретних для Самуїла обрисів.

– Судячи з усього, – посміхнулася вона, коли вони підходили до Юридичного інституту і Самуїл уже вкотре відчув себе пічкуром на розжареному піску або щонайменше на сковорідці, – вам, докторе Блехмане, вже заміж непереливки, так?

– Звичайно! – радісно зреагував Самуїл на слово «заміж», наче той же пічкур на гачок з наживкою. – А тобі, Кларонько, невже ж не кортить?

Клара легко витримала нестерпну, здавалось би, паузу, і Самуїл заклопотано уточнив:

– Чому це ти раптом замовкла у таку найвідповідальнішу мить?

Клара, обнадіюючи, поцілувала його:

– Докторе, спішка потрібна лише при полюванні на бліх, і то – тільки тому, що вони швидко скачуть і боляче кусаються. А нас з тобою ніхто не кусає і не жене ні в шию, ні в які інші завуальовані місця. Одружуватися на четвертому курсі, коли професією, не кажучи вже про житло, навіть і не пахне?

Вона витримала ще одну паузу і додала на прощання:

– Іди учись, я перевірю.

По цих словах Клара пішла до свого розкішного бекетовського інституту, в якому їй залишалося учитися ще цілих два курси і в якому вона була найкращою з усіх студентів. По суті, адвокатом вона уже стала. А Самуїл звично і весело сплеснув руками, розводячи їх так широко, неначе хотів розсунути і без того зовсім навіть не вузьку Басейну, і подався до себе на проспект Леніна. Конкретне питання так і залишилося без конкретної відповіді…

То що ж відповісти Фірі Марківні?

Поки Клара наливала борщ Марії Ісааківні, Володимиру Федоровичу і, нарешті, собі, Марія зібралася з силами і поставила головне запитання:

– Кларочко, ти мені скажи як своїй матусі: навіщо він тобі потрібен? Ви ж зовсім різні…

– Мамо, – розсудливо і зовсім не збентежено сказала Клара, – я тобі завжди кажу як своїй матусі, і зараз скажу: мамо, було би набагато гірше, якби ми з Самуїлом були однаковими.

Вона поцілувала Марію і додала:

– Я собою цілком задоволена. І, чесно кажучи, мені так подобається оригінал, що копія б мене тільки дратувала. Крім того, нам із ним належиться бути різними, це необхідна умова і велика зручність. Ти знаєш, що я маю на увазі.

Марія відвела очі і спитала, аби змінити тему:

– Як у нього справи в інституті?

І тут же строго додала:

– Петкевичу, ти знову посміхаєшся? Що за людина, слово честі! Сидить і увесь час посміхається, мені наперекір!

Володимир Федорович гмикнув:

– То що ж мені, плакати? Ось заплакав би, а ти сказала б: «Петкевичу, чому ти увесь час плачеш мені наперекір?»

– Як вам борщ? – мудро припинила дискусію Клара. – Ви бачите, скільки у мене талантів?

Володимир Федорович наминав борщ з таким апетитом, який і без слів усе пояснював. Марія також не виказала великого невдоволення і навіть зауважила:

– Молодець, донечко.

Побачивши, як заспокійливо діє її витвір на Марію Ісааківну, Клара вирішила дещо роз’яснити:

– Сеня – природжений лікар. Він ще не народився, а уже був лікарем – скоріше за все, терапевтом.

– А я гадала, що він природжений співак, – поволі заспокоюючись, але не бажаючи заспокоїтися остаточно, зауважила Марія.

– Великої різниці немає, – стенула плечима Клара. – Усе залежить від хвороби – деякі з них лікуються bel canto. Посидьте, я сходжу за картоплею.

– Красно дякую, – сказав Володимир Федорович і посміхнувся.

Після компоту вона пішла одягатися, думаючи про те, що Самуїл уже мабуть під’їжджає, треба поквапитися.

 

LV

 

Самуїл насправді під’їжджав – він якраз їхав п’ятою маркою з Доброхотова.

Щоби заслужити у батьків цю можливість – жити в умовах, хоч віддалено наближених, як говорила Клара, до нормальних, – він два семестри спав на інститутських столах, вмивався та приймав крижаний душ у тамтешніх вбиральнях, здав дві сесії, а потім хтось із татусевих або матусиних синочків чи донечок, як і передбачав Михайло Петрович, завалив рівно стільки іспитів, скільки було потрібно для відчислення, і Самуїла зарахували на одну з вакансій. Семен Михайлович та Роза Самійлівна вирішили, що тепер їхній син – порядна людина, майбутній лікар, і дозволили йому жити у них, на Доброхотова.

Він жив разом з батьками, старшою сестрою Ідою та її донькою Майєю і діставався до інституту та назад п’ятою маркою – усього нічого навіть менше години, ну, ще пішки хвилин із десять. Доброхотова – вуличка маленька, тихенька, хтось інший сказав би, що задрипана, але Самуїлові вона сподобалася, він звик до неї майже одразу. Курява довкола, Балашівський вокзал поряд, але жити ж – це не те що на гостини приходити. Ну то й що, що туалет надворі, зате там зачинився, і ніхто тобі не заважає, не те що у ФЗУшному гуртожитку. Митися – рукомийник також надворі, або до лазні сходити можна, про що, взагалі, мова.

А «п’ятірка» – це ж диво-дивне, бо їде аж до центру, майже до самісінького Клариного будинку. Вийшов на розі Дзержинської та Басейної, перейшов через Басейну, пробіг повз гастроном – і ось він, Кларин будинок, Сумська, 82. Їдеш у трамваї, дивишся у вікно, дихаєш трамвайним харківським повітрям і думаєш про все, про що тільки думається, в основному – про Клару, ну й про багато чого іще.

Ось, наприклад, Самуїл сьогодні думав про те, що фраза «Не зашкодь» йому категорично не подобається.

«Яка ж користь від лікаря, який тільки й може, що не зашкодити?! – подумки вигукнув він. – Постояв поряд із нещасним хворим, потримав його за руку, поспівчував, язиком поплямкав і пішов додому їсти бульйон із галушками? Ну, не зашкодив, а далі? Заради чого – шість років гарувати, як каторжник, здавати жахливі, нікому непотрібні іспити, в «анатомічці» не втрачати свідомість, посміхатися, щупати, колоти, вислухувати, – а в результаті – всього і тільки що не зашкодити?»

Він так зневажливо присвиснув, що народ у трамваї обурено здивувався: начебто порядний юнак, а свистить, наче сявка. Проте Самуїлові було не до народу, тобто до народу, звичайно, не вистачало ще подумати таке, просто цей народ був здоровим, от нехай і їде собі у своїх справах, не заважаючи думати.

З професором Кацнельсоном він був повністю згоден:

«Відсутність зла – не є саме по собі добром! – говорив Кацнельсон. – А ось відсутність добра – є злом відвертим».  

«Лікар має робити добро, а не перейматися тим, щоб не вчинити зла», – полегшено кивнув уже повністю сформованому висновку Самуїл і на радощах ледве не заспівав свою улюблену пісню «Скажіть, дівчата, ви подружці вашій». Але народ був настільки строгим і впертим у своєму неприйнятті зайвих емоцій, що Самуїлові довелося весело оголосити на увесь вагон – в прямому і переносному сенсі слова:

– Родимці, здоровенькі будьте!

Потому він вискочив на вулицю, щоби пройтися пішки і тепер подумати про найважливіше – про Клару.

Перехожі нарешті-то здавалися вповні задоволеними: їм і на думку спасти не могло, що якихось три або чотири роки тому вони вважали сявкою такого, хай і не надто респектабельного та показного (Самуїл – респектабельний і показний?), але досить порядного юнака і що це він був щойно в трамваї, де обурливо посміхався та бажав їм здоров’я. Може, тому, що Клара мене підгодувала і я вже не виглядав у їхніх очах «глистом дистрофічним» і не міг уже «сховатися за древком прапора», хоча ще важив набагато менше від норми? Втім, гріш їм ціна, цим нормам!

Чи тому, що, як перше посміхаючись, він не збирався раптом взяти і – начебто ні з того, ні з сього – по-аркульському свиснути на увесь тихий центр мізинцем, кілечком або двома пальцями. Він-то якраз збирався (щоб Самуїл, і не збирався?), просто з деяких пір не показував виду, і це заспокоювало перехожих, і від їхнього спокою йому теж ставало так до божевілля спокійно і весело, що свиснути хотілося нестерпно, аж він сам собі дивувався – як же вдається стриматися і який же все-таки Клара молодець. Вчитися йому залишалося ще доволі довго, але він уже був одним з найкращих студентів та й, по суті, уже став лікарем.

 

LVI

 

«Скільки ж це треба було перенести мішків, щоб натрудити такі біцепси?» – посміхнулася Клара про себе і про Самуїла. Вона тримала його під руку, і вони йшли алеєю Саду Шевченка – йшли, мовчали, посміхалися, думаючи, як казала Клара, про діаметрально протилежне – одне про одного, і, не дивлячись, роздивлялися людей, лавки, лаковані каштани, що впали з дерев, неначе вимиті у Дзеркальному струмені і акуратно вкладені в колючі зелені футлярчики.

Сонце підморгнуло останніми на сьогодні променями і попливло кудись до себе, за стару, як ламаний гріш, Клочковську, за грандіозний Благовіщенський собор, – щоб завтра, схвально розсміявшись власній усім відомій хитрості, випірнути з протилежного боку – ні дати, ні взяти – дитячі жмурки.

«Вечірня курка сліпа, як дурка!» – чомусь задалася Кларі забута дитяча приказка.

Ось на цьому самісінькому місці їм з Володимиром Федоровичем зустрілися пихатий Цербер і безстрашна Миша, і тут від зухвалої безстрашності Миші залишилося лише мокре місце. Прямо стежкою – зоопарк. Туди Клара більше ніколи не ходила, аби не бачити задрипаних, позбавлених лісової величі ведмедів, про тигрів та левів, що забули про свою саванну велич, не кажучи вже про сірих від рутинної буденності слонів, які лише віддалено нагадували їй упевнених в собі та власній хазяйці порцелянових слоників.  

Трохи лівіше, поряд зі східцями, що спускалися від Саду Шевченка до пилюжної, нестерпної, як вольєр зоопарку, Клочковської, був літній театр, і саме туди нині йшли Клара та Самуїл і всі непомітні для них перехожі. Театр був звичайним, а тому красивим – з концертним роялем на сцені та пломінким, сьогодні ще не надто потрібним, освітленням. Люди всідалися, зневажливо хлопаючи сидіннями, і озиралися навсібіч – так, як озираються і роздивляються лише в театрі, постійно щось чи когось помічаючи і по страшному секрету передаючи побачене одне одному шепотом на вухо.

А світло тим часом ставало все потрібнішим, і, нарешті, шептання та оглядання припинилися, бо за рояль сів піаніст, а до роялю неспішно підійшов високий чоловік уже в літах, такий всім відомий і такий же всім таємничо незнайомий. Він так тримався і подавав себе так, що бути схожим на нього мав би за честь член якогось королівського роду з Клариного улюбленого вісімнадцятого століття. Самуїл і Клара перезирнулися, загадково посміхнулися і завмерли, вслухаючись і вчуваючись у знайомий нереальний романс – невідчутний подарунок до їхнього грядущого Дива, створеного цією загадковою людиною, яка навідалася до них на гостини проїздом чи то з салону Анни Шерер, чи то із замку на Луарі, чи з палацу біля Фінського заливу.

Граючи і грасуючи – Дівиця-Троянда схвально кивнула би, – він підіймав голос, неначе келих «Мадам Кліко», тримав свою дорогоцінну ноту-паузу, як тримає тацю над головами відвідувачів умілий офіціант, і, солодко стомивши всіх безкінечно коротким очікуванням, стрімко і надійно опускав, не розхлюпавши жодної краплі і віддаючи вміст келиху Кларі та Самуїлові. Він співав, розхристуючи себе перед ними, але, і розхристаним, залишався аристократично недосяжним і закритим.

Всидіти було неможливо. Нечутно і непомітно – та і хто, крім них, міг помітити? – вони пройшлися Садом Шевченка, хвилину постояли на парапеті біля каскаду, що стікав по штучних уступах до чистої і блискучої, як нова копієчка, Клочковської, утворюючи затон, досить широкий та глибокий не лише для баркасів та шхун, але й для справжніх кораблів. Справжніх – значить пристойних розмірів, форми та зовнішнього вигляду команди: жодного любителя рому – одноокого, на дерев’яній нозі, – одночасно розсміялися вони.

Східцями-плитами, які багатозначно вели вздовж каскаду, Клара та Самуїл спустилися на осяйну Клочковську, прикрашену мерехтливими китайськими ліхтариками, що пахли духмяними лимонами - золотисто-жовтавими у картатому освітленні.

– Ну, нарешті! – суворо сказала Марія Ісааківна. – Я була упевнена, що ви, як завжди, спізнитеся.

Вона поцілувала Клару і потисла руку Самуїлові.

– Вже оголосили усадження на судно, – усміхнувшись, уточнив Володимир Федорович, допомагаючи Кларі зійти на трап, що хитався, наче старий речицький місток. – Дощ обіцяють шалений… Подзвонюйте, гаразд?

– Ти ніяк не можеш обійтися без своїх жартиків, Петкевичу! – ще суворіше зазначила Марія Ісааківна.

– Щасливо, Кларочко, щасливо, Сеню! – помахала їм рукою Берта і добродушно натякнула, беручи Зиновія під руку:

– Я б також нічого не мала проти такої весільної мандрівки.

– Постараємося, – обнадіяв її Зиновій. – На щастя, хоч це залежить лише від нас з тобою.

– Донечко, черкнеш пару слів, коли буде можливість, – поцілував він Клару і обійняв Самуїла.

Розбитний хлопчина прибрав трап і віддав швартові. Тихо та трішки урочисто зазвучав концерт Сарасате, повідомляючи про відплиття їхнього корабля.

 Прибережна Клочковська, обсаджена зелено-рудими апельсиновими деревами, які нагадували білочок, що розсілися на ялинках, освітлена лимонними ліхтарями, відпустила їхній корабель у весільне плавання – можливо, до Сінгапуру, а може бути, до Гонконгу чи Макао. Вони не знали, куди пливуть, та й кому дано і треба знати це достеменно?

 

LVII

 

Буряковий борщ – гордість Рози і любов усієї родини, був справжнім і правильним, але не радував, а навіть – сьогодні уперше – дратував. Семен Михайлович та Роза Самійлівна сиділи за столом, не дивлячись ні одне на одного, ні на накриту кришкою каструльку. Майя була іще в школі, Іда на роботі, вони мали повернутися з хвилини на хвилину.

А Самуїл повинен був приїхати з нею на днях, тобто вже зовсім скоро.

Голодні часи закінчилися, тож Самуїл нещодавно поселився у них. Він став солідною людиною, учився на лікаря, приносив додому стипендію. В руках у нього все горіло – не вогнем, а в хорошому сенсі слова. Подарунки завжди дарував, особливо 8 березня та на всі дні народження. Маму поцілує. Сестру обійме. Племінницю по голівці  погладить. Батька розпитає як слід про справи на заводі.

І раптом він нам заявляє, навіть не попередивши, що у нього, виявляється, якась там любов, ні з того, ні з сього. І він хоче нас з нею познайомити, привести її до нас на обід, чи що.

– Як її звуть? – для порядку запитала Іда, а Роза Самійлівна та Семен Михайлович нічого запитувати не стали – яка різниця, як її звати? І так уже все ясно.

Роза промовчала і не стала говорити, хоча могла би, і треба було, мабуть, сказати:

«Ти, Мулечко, з батьками не радився, що ж ти тепер вирішив узяти і показати свою ненаглядну?»

І Семен не сказав, але міг би, та гаразд уже:

«Слава Богу, вона хоч Стольберг, бо та, аркульська, була взагалі невідомо ким. Та ще й, олтер бобкес, років на десять від тебе старшою».

Але примусити Самуїла не радіти невідомо чому і не співати безкінечні пісеньки різними мовами було неможливо.

– Якщо так важливо, щоб вона прийшла, – озвалася нарешті Роза Самійлівна, не дивлячись на Самуїла, – нехай, звичайно, приходить…

– А хто вона така? – знову запитала Іда.

– Не хвилюйтеся, дорогі мої! – розсміявся Самуїл, неначе беручи верхнє «ля». –  Якщо вас цікавить («щоб нас це аж надто вже цікавило…» – промовчали Семен з Розою і стенули плечима), з якої вона родини, так вона з порядної родини.

Він знову розсміявся, цього разу – своєму акцентові, який давненько вже не проривався.

– Матуся у неї – інженер-конструктор видатний (уточнюючих подробиць у Самуїла було багато, проте лише уточнюючих подробиць цього разу явно було малувато), татко – також будівельник, чимось там завідує. До речі, дуже хороший чолов’яга. Вітчим, Володимир Федорович, прекрасна людина, працює на Південній залізниці. У Клароньки – золота медаль, вона вчиться в Юридичному інституті, вступила без іспитів. Я вас запевнюю, – він посміхнувся і майже свиснув, як свистів у дитинстві, – таких більше немає і бути не може. Мені страшенно поталанило!

– У тебе також срібна медаль, – не піднімаючи голови, промовила Роза Самійлівна, перебираючи якісь нові викройки.

– А гіцн паровоз, – додав Семен Михайлович.

– Я так і знав, що вам ваша майбутня невісточка заочно сподобається! – майже проспівав Самуїл, цілуючи всіх по черзі, у тому числі і Майю, що прислухалася до гостросюжетної бесіди.

Тут, як сказав би Петро Антонович, «запанувала тиша».

– Вей із мір!.. – відсунувши свої викройки, прошепотіла Роза. – Яка невістка?! Шимене, ти чуєш? Прибери цю праску, слово честі! Ти чуєш – Муля сказав «невістка»… Ой, Господи!

Петро Антонович тривожно повторив би свою  ремарку. А Самуїл, як перше, посміхаючись, чекав, поки родичі знову що-небудь скажуть.

– Як це так? – здивувався Семен Михайлович. – Що таке, що ти раптом зібрався одружуватися? Ти ж іще нині – бідак-голота, вітром підперезаний.

– Де ж ти її надибав? – усміхнулася Іда, не даючи Самуїлові відповісти на перше запитання. – Чому їй заміж не терпиться?

Довелося поцілувати їх ще по одному колу і потому відповісти на останнє у черзі запитань:

– Ми терпимо вже чотири роки, тож і Кларі терпиться, й мені. Але всякому терпінню приходить кінець!

І він розреготався так, що у сусіда, дядька Моні, повна склянка випала з рук.

Ось тепер – сиди і жди…

– Ну що, сказали? Сказали, коли приїдуть?! – забігла до хати Майя.

– Ще не сказали, – відповіла Іда. – Їх величність про все повідомлять нам у потрібний час.

Пахло буряковим борщем, тому Майя не надто засмутилася:

– Ну, якщо не прийдуть, нам більше залишиться!

Жарт не сприйняли, ніхто навіть не посміхнувся, скоріше навпаки.

– Вона зі своїми родичами прийде? – без явних емоцій поцікавилася Іда.

– Прямо ми так сильно здалися її родичам, – не дивлячись ні на кого, відгукнулася Роза Самійлівна. – У неї що не родич – то а грейсер інженер. Шимене, що ти сидиш і мовчиш, неначе води набрав не в те місце? То він усе зі своїми хохмес, а то набундючився, як надутий пузир, і просидить собі надутим цілу годину чи не знаю скільки.

– А що мені, радіти, чи що? – стенув плечима Семен Михайлович, дивлячись у вікно на величезні рожеві квіти, що росли із високого стебла. – А гіцн віник, теж мені подія – Муля приведе свою красуню. У нього таких красунь ще буде мільйон.

– Що значить «а гіцн віник» і що значить «мільйон»? – обурилася Роза Самійлівна. – Можна подумати, що Мулечка щодня когось приводить. Шимене, що ти оце верзеш на мою голову?

– А що, вона красива? – спитала Майя.

– Звідки ми знаємо? – посміхнулася Іда. – Ми що, коли-небудь її бачили? Де ми живемо, а де вони.

– А де вони живуть?

– Ен тохес, – роздратовано відповів Семен Михайлович.

– Десь на Сумській, – додала Іда.

– Не знаю, яка там вона красуня, – продовжувала Роза Самійлівна. – Це нехай Муля собі думає. Нам треба їх прийняти як годиться, а Мулечка нехай уже сам вирішує. Шимене, скажи вже що-небудь, що ти сидиш такий  набурмосений?

Семен Михайлович хотів було відповісти:

«Киш ен тохес, Розо, що ти мені морочиш одне місце, що? Ніякий я тобі набурмосений, що ж мені тепер – стрибати на одній ніжці вздовж усієї Доброхотова, бо Муля збирається когось привести?»

Але який сенс було відповідати, якщо Роза все одно щось таки скаже, що б ти їй не відповів?

 

LVIII

 

Малаєць поштиво, але уважно дивився на Клару.

– Ви, як я подивлюся, маєте, м’яко кажучи, необережність, дивитися на мене? – несмішливо запитала вона.

Той вклонився і даремно спробував підлабузнитися до неї – нав’язливо, але в міру – під строгим Самуїловим поглядом:

– Мадемуазель повністю достойна свого імені: вона така світла, що тінь не наважується упасти на неї. 

– Мадам не потребує нічиїх виправдань, – зауважив капітан, що саме підійшов до них. – Мадам таки світла, аж сонячна. Що ж до тіні – це явище їй взагалі чуже.

Самуїл задоволено розсміявся, позираючи то на Клару, то на сонце, що навіть почервоніло, запишавшись від нежданого порівняння, і вирішило скромно пірнути у воду, аби відпочити там до ранку.

– З цього і треба було починати, – доброзичливо зазначила Клара, відвертаючись від малайця, – замість того, щоб роздивлятися несуттєві для вас подробиці. Як вас звати, капітане?

Капітан посміхнувся. У нього були дещо завеликий ніс, як і у Самуїла, тільки рівніший.

– Мадам, ваше право – називати мене так, як вам буде завгодно.

– У мене є одне ім’я на прикметі, подивлюся, чи виявитеся ви достойним його. Втім, можливо, моя думка суб’єктивна? – посміхнувшись, подивилася вона на Самуїла.

– Не існує нічого об’єктивнішого за суб’єктивну думку, – зауважив капітан. – Це ваші слова, мадам, я їх добре запам’ятав.

– Як дозволите звертатися до вас? – спитав, підійшовши до них і уклонившись, матрос, що скидався на португальця. На плечі у нього сидів сивий – од віку чи від солоної морської води – папуга.  – Мадам чи міс? Чи, можливо, міледі?

– Тільки міледі ще мені не вистачало! – вигукнула Клара. – У міледі був гидкий характер, надіюся, всім присутнім це відомо. А я – ангел, і той, хто досі цього не знав, буде вимушений дізнатися.

– Ну, це не так уже й важко – бути ангелом у порівнянні з міледі, – спробував заперечити (заперечити Кларі?) португалець.

– Не треба ніяких зайвих порівнянь! – перепинила вона португальця і додала риторично:

– Надіюся, всі згодні?

– Кларонько, – розсміявся і поцілував її Самуїл, – хіба з нас двох, ангел – не я?

Капітан також розсміявся:

– Пропоную паритет. Хіба обоє не можуть бути ангелами?

Клара подивилася на нього ласкаво, але строго:

– Запам’ятайте, капітане, вам це напевне згодиться: якщо обоє – ангели, то один з двох точно навпаки, просто уміло прикидається. Будемо вважати дискусію завершеною, не заперечуєте?

Про заперечення не могло бути і мови, тож вони спустилися в кубрик.

На капітанському дивані Клара побачила зошит, схожий на книгу, проте до книжкової шафи зошиту, судячи з усього, було ще далекувато.

Клара, Самуїл та капітан сіли під зеленавим абажуром, за круглий стіл, вкритий скатертиною кольору кави з молоком.

– Ну, що новенького на суходолі? – голосно запитав папуга, але питання його було одразу ж заблоковано португальцем та малайцем.

– Мовчати, старий дурню, коли розмовляють старші! – хором цикнули на нього роздратовані матроси.

– Попка – не дурень, – гордовито труснув той сивиною. – В моєму віці («все-таки сивина у нього вікова, а не від піни», – подумала Клара) можна дозволити собі не звертати уваги на табелі, ранги та чини. Ген їх, – показав він загнутим дзьобом на Клару та Самуїла, – мабуть-таки перебивати остережетеся, а мене затюкати, бач, вважаєте допустимим.

 – Quod licet Jovi non licet bovi, – суворо зауважив капітан, але все-таки посміхнувся. Кларі здалося, що цю фразу він почув колись саме від неї – чи ще почує.

– А вам, шановний, – продовжив капітан, - до  bovi («не кажучи уже про Jovi» – додала Клара) ще далі, ніж звідси пішки – я підкреслюю: пішки – до Києва.

– Теж мені – вечірня курка сліпа, як дурка, – ображено і не до ладу, грасуючи, буркнув папуга, аби тільки його слово було останнім.

Самуїл підморгнув одночасно і капітанові, і папузі:

– Повертаючись до поставленого запитання, – на суходолі все прекрасно. Було би погано – ми із Кларою про вас і не дізналися би.

– Було б погано у морі – ми б теж не дізналися про вас, – поштиво повернув комплімент папуга, але під строгими поглядами команди повів бровою, стенув крилами і поринув у мудре мовчання.

– Попереду у нас з вами предовгий рейс, – показав капітан, на розкладену карту, яку неможливо було відрізнити від прозорого вікна. – Хотілось би пообіцяти, що наш маршрут, за великим рахунком, ніколи не закінчиться, але це залежить не тільки від мене.

– Не виправдовуйтеся, – посміхнулася Клара і поклала на його руку свою. – Краще розкажіть нам, де ми знаходимося.

Капітан охоче почав розповідь:

– Не забудьте це місце: мені доведеться часто повертатися сюди. Бачите жовто-чорні, як у моїх улюблених віршах, соняшники і ген ті дивовижні оранжеві квіти? Вони ростуть лише в Голландії, у самісінькому її серці.

– А це що за церква? Вона схожа на тутешні церкви, але невловимо чимось від них відрізняється.

– Усі думають, що це церква, – розсміявся капітан, – а насправді це таверна «Одинадцята заповідь». У всій Бельгії є лише одна така, та і у всій Європі таких більше не знайдеш. Перші десять заповідей сповідують ген у тім соборі навпроти а в «Одинадцятій заповіді» – подають найкраще в Антверпені чорне пиво, це і є «одинадцята заповідь». 

– Цікаво, чому у тутешніх кухлів аж чотири ручки? – здивувався Самуїл, пригадуючи пивницю на Свердлова, напроти пожежної башти, де частенько не вистачало навіть склянок.

– Чорне бельгійське пиво ніколи не розбавляють водою, – пояснив капітан також подумавши про ту пивницю, – інакше воно стане занадто світлим, а це уже за всіма показниками – зовсім інший сорт. Ну, а після другого кухля нерозбавленого чорного пива знайти одну-єдину ручку, як показує досвід, стає нелегко. Чим більше ручок, тим легше відшукати одну з них.

Клара обережно відставила кухоль подалі, вони сіли на широке сидіння гановерського трамваю. В Німеччині посутеніло, і в трамваї ввімкнули світло. Перед ними сиділа велелюдна юрба місцевих жителів, схожих на того, про якого Кларі розповідав Зиновій, але щасливих та веселих завдяки уже початій пляшці шампанського. Обіймаючи одне одного за плечі, вони розгойдувалися і радісно співали старовинну, протяжну пісню.

На наступній зупинці у трамвай, важко дихаючи і намагаючись не спіткнутися об безнадійно високу сходинку, увійшли двоє богатирів, яких Самуїл точно бачив – по-моєму, у м’ясному ряду на Благбазі або у тій же пивниці на Свердлова. Може, пиво було і розбавлене, але аж ніяк не водою, бо погляд у богатирів був важким, гнітючим та пронизливим. Спіймавши фокус огляду, наче настраханого кота за хвіст, вони суворо подивилися на чужинців, що співали неприйнятно чужою мовою і грізно заревіли «Підмосковні вечори» - так, що трамваю довелося напружитися, аби зберегти рівновагу на вузькій дорозі. Аборигени спочатку заледеніли від жаху, але одразу ж знайшли єдино правильне рішення, зібралися з духом і підхопили почату пісню, причому без суттєвих лінгвістичних помилок.

– Буває, – посміхнулася Клара, – що відмінність неначе лише підкреслює єдність духу.

– Невже цю пісню знають уже у всій Європі? – перезирнулися малаєць та португалець.

– Ще й як, хоча вона ще зовсім навіть і не написана, – буркнув собі під гачкуватий ніс папуга.

Клара подивилася вдалеч, на величезну, як речицький Дніпро, ріку Святого Лаврентія, що енергійно впадала в Атлантичний океан, і спитала – у капітана, у Самуїла та у себе:

– Ми, здається, дуже далеко від нашої рідної землі?..

– Мадам, – поцілував їй руку капітан, – батьківщина набагато більша, ніж здається…

Потому, трохи пізніше, так, що Клара із Самуїлом, можливо, уже й не почули, він промовив:

– Виявляться уся земля однаково рідна і чужа… Приплав, де підняв якір, забути неможливо, але ще важливіший той, де ти його кинув…

– Тільки не варто квапити час, – дозволив собі зітхнути малаєць і журно подивився на милі його серцю Азорські острови. – Це, на жаль («або на щастя» – додумав малаєць), не має ніякого сенсу: все мине точно у свій час і настане належно і своєчасно. Острови, які щойно з’явилися і зникли – тому підтвердження.

Клара привітно махнула Кларі знизу, з пилюжної, але все-таки в’юнкої, як її волосся, дороги, і Клара помахала їй також на чергове прощання. Вона дивилася униз, на себе і на Клару, на Ісаака, на їхніх супутників, які невтомно і неспішно – чи ж можна стомлюватися і квапитися у суботу вранці? – йшли із Речиці в дальню, що стояла кілометрів із десять від Толедо, синагогу. Вони йшли собі і йшли – через Україну та Білорусію, Німеччину та Бельгію, через рідну, як і всі пройдені ними країни, Голландію, і їм було спокійно та вільно. І там, внизу – Кларі ясно було видно згори – йшли вони всі: і капітан їхнього корабля, і поряд вона з Самуїлом, і Марія, і Мілка – вилитий Санчо, тільки худий та красивий, і Володимир Федорович, і Зиновій, і Берта, і навіть (як же смішно та дурнувато звучить це «навіть»!) Дівиця-Троянда, і навіть (смішно ж звучить це «навіть», слово честі!) Петро Антонович, і Самуїлів проректор, і професор Фукс, і професор Кацнельсон, і Плевако, і Блехман, і Вертинський, і Фельдмани, і – «аллах їх забирай!» – посміхнеться Володимир Федорович – Стрєлкова, Піпа, Волкова і Зайцева. Усі вони йшли цією дорогою, і хоча би без одного з них чи однієї з них, як без Клариних завитків, усієї цієї в’юнкої дороги не було би і в помині, як без цієї дальньої толедської синагоги не було би їхнього Благовіщенського собору, як без толедської гори – будівлі на Сумській, 82, а без Бурсацького спуску – цього корабля.

Там, угорі за горою, закінчувалися сорокові роки, за які вони пили в купе сімферопольського потягу, а внизу, на пилюжній, але прекрасній дорозі, що вела їх з Толедо в дальню синагогу, назви століть та десятиліть звивалися, сплутувалися, подібно до Клариного волосся, зливалися і розливалися рікою Святого Лаврентія навсібіч світу. Там, на горі і під горою, пух летів невагомими лелітками і неслухняними метеликами, а листя падало з харківських каштанів…

Аж ось португалець  ледь чутно звернувся до Клари:

– На жаль, мадам, уже падає листя… Вам пора вертатися?

Їй не хотілося відповідати, але підійшов малаєць і, вклонившись, нагадав:

– Це Сінгапур, місто левів, остання пісня маестро і кінцева точка нашої мандрівки.

І король Георг – шостий за рахунком, але явно не за значенням, – не надто печально кивнув зі свого кутка і поправив корону, що постійно спадала:

– На щастя, вам пора…

Клара непомітно поставила розгадану перламутрову книгу у книжкову шафу, поряд з книгою, яку капітан, очевидно, виймає частіше від інших, взяла Самуїла за руку і трохи сумно спитала капітана чи то на прощання, чи то – хотілося їй надіятися – навпаки:

– Ви бували у всіх цих країнах?

– Обов’язково побуваю, – пообіцяв капітан. – Прямо чи опосередковано, мадам, але побуваю – от побачите.

– Побачимо? – подивилася Клара на Самуїла, і той кивнув та поцілував її, хоча, здається, упевненим ні в чому не був.

– Обов’язково побуваю, – знову посміхнувся їм капітан, – і обов’язково – разом з вами.

Португалець та малаєць зітхнули, а папуга зажурився і, щоби не просльозитися, заплющився, як остання дитсадкова курка.

Бананово-лимонне місто левів щезло, не встигши як слід виникнути. Проте одразу ж леви і тигри у харківському зоопарку, неначе почувши, що про них говорять, загарчали у своїх вольєрах, заглушуючи останній романс, та так, що сивий папуга злякано заскімлив у клітці. Вертинський, оглушений та здивований, розвів руками і, як би сказав Володимир Федорович, безнадійно грасуючи, звернувся до публіки:

– Моєму скромному баритонові не під силу конкурувати з басами царів та королів природи.

Кларі і Самуїлові, і всім іншим довелося чекати майже вічність, поки збуджені царі втихомирилися, і він знову заспівав, і жодна з його пісень, на щастя, не виявилася останньою.

Він співав, поки в літньому театрі не стало зовсім світло, а у всьому іншому величезному світі – зовсім стемніло.

 

LIX

 

– Чому у простих людей завжди стільки родичів? – вагомо запитала, не потребуючи відповіді, Марія, і з таким виразом обличчя проковтнула ложку супу, неначе він, у крайньому випадку, скис (щоби у Клари щось скисло чи пригоріло?).

– Чим простіше людина, – продовжила Марія, – тим більше у неї родичів. Родичі – як підліткові прищі, проте ніколи нікуди не подіваються, як з ними не борися. Та й не бореться ніхто, хто ж там бореться.

Володимир Федорович їв суп, як зазвичай, з апетитом.

– Що ж тут такого? – стенув він плечима. – Бувають маленькі родини, бувають великі. Ну й, аллах їх забирай, і ті, і інші, у нас своя родина, слава Богу, є.

Клара не приставала до жодної зі сторін, хоча власна думка у неї майже сформувалася, щоправда, заочно.

– Петкевичу, запам’ятай і намотай собі на вус, – сказала Марія («Звідки у мене вуса?» – мовчки посміхнувся Володимир Федорович), – родина і родичі – це різні речі. Родичі, щоб ти знав, до родини не мають жодного стосунку. І добре було би, щоб і родина до них жодного стосунку не мала.

Доївши суп, вона кивнула «Спасибі, доню» і нарешті окреслила свою думку, поки Клара, не вступаючи в дискусію, насипала другу страву:

–  Родич, Петкевичу, це – лише поняття. А родина – факт.

– Ох, ти Господи, – буркнув Володимир Федорович, – Самуїл хоче, нарешті, познайомити Клару зі своєю родиною, ну то і правильно робить. Вони ж її ні разу за п’ять років не бачили, хай подивляться, помилуються, – він посміхнувся Кларі так само, як тоді, коли вона розповідала йому про короля – вилитого царя.

Смаженина вдалася у Клари ще кращою, ніж зазвичай, тому дискутувати він фізично не міг, та й взагалі – що-що, а дискутувати Володимир Федорович не любив і не вважав за правильне. Якщо людина у чомусь упевнена, то, аллах її забирай, навіщо їй заважати? І навіщо позбавляти людину задоволення упевненості?

– Не за п’ять, – строго уточнила Марія, – а всього лише за чотири роки.

Володимир Федорович посміхнувся, але промовчав, і Клара також.

– Потерпіли чотири роки – потерпіли б іще двадцять чотири. Кларо, – звернулася вона до доньки, побачивши, що та посміхається, – а чому ти мовчиш?  Я тільки почала звикати до твого Самуїла, як невідомо звідки з’явилася його рідня. Тобі що, обов’язково їхати до них на уклін за тридев’ять земель у цю Касрилівку?

– До чого тут Касрилівка? – знову озвався Володимир Федорович. – Вони живуть на Балашівці, звідси п’ятою маркою півгодини їзди. Між іншим, набагато ближче, ніж до Речиці.

Клара схвально оцінила цю сміливу думку, але Марія була непогамовною і впертою:

– Петкевичу, – поблажливо («Ну що можна взяти з простака?») посміхнулася вона, – ти коли-небудь бував у Речиці? Там немає твоєї улюбленої п’ятої марки, але там, слава Богу, і родичів немає.

Я міг заперечити Марії (заперечити Марії?), що в Речиці у неї прорва родичів. Взагалі-то, вона і на Балашівці не бувала, а я був одного разу, на товарній станції, з інспекцією, і в душі, чесно кажучи, погодився, що Кларі там особливо робити нічого, ну хіба що з’їздити разочок, щоби мати якесь уявлення.

– Красно дякую, – сказав Володимир Федорович і запропонував невпопад, як це він робить завжди, що за людина така, слово честі:

– Кларо, може, хай краще Самуїл приведе їх до нас познайомитися?..

– Що?! – обурено встала з-за столу Марія. – Нагукати сюди пів-Балашівки?! Ти з глузду з’їхав, Петкевичу?!

Клара поспішила її поцілувати і заспокоїти:

– Мамо, не будемо будувати барикади між Сумською та Доброхотова. Від єдиного візиту у лігво родичів я нічого не втрачу: все своє я все одно ношу з собою, що принесу, те й винесу. А може, навіть щось надбаю.

– Що ти можеш там надбати, у цих босяків? – набурмосилася Марія.

– Самуїл натомість любитиме мене ще більше, – розсміялася Клара, в душі сподіваючись, що величина його любові ніколи не буде залежати від родичів.

Втім, мені було не надто весело.

До цієї зустрічі, необхідної, як візит до зубного лікаря, Клара почала морально готуватися після першої ж пропозиції, яку зробив їй Самуїл, навіть іще раніше. Зрештою, трохи потерпіти можна, зате, якщо один раз – але тільки один раз! – потерпиш, потім уже зуби не болітимуть ніколи.

– Сеню, – спитала вона за пару днів перед візитом на вулицю Доброхотова, - ти хоч і спеціаліст іншого профілю, але повинен знати: як почувається людина, коли їй пломбують здорові зуби?

Самуїл вражено похитав головою і розсміявся:

– Понад усе я боявся, що моя дружина виявиться садисткою.

– Ще не пізно передумати, – посміхнулася Клара.

– Це вже давно пізно – зітхнув Самуїл і знову розсміявся. – Чотири роки вже як пізно.

І Клара остаточно вирішила іти лікувати здорові зуби.

 

LX

 

Взагалі-то вони довго обирали, коли ж усе-таки розписатися. Зрозуміло, що не раніше останнього Клариного курсу – п’ятого, тобто зрозуміло це було Кларі, а Самуїл так до кінця і не зрозумів, але ж згода, як вони з Кларою вже добре знали, – це є продукт повного непротивлення сторін, тому він і не противився.

Зима не годилася тому, що у грудні та в січні – Новий рік, потім у Клари день народження, а стільки свят, казала вона, мені не осилити, плюс зимова сесія – не свято, але причина, важливіша за будь-які свята. Лютий – не місяць, а огризок якийсь, та й лютнева погода у Харкові така – вітри, як говорить Володимир Федорович, навіжені, – що перебороти і бурани, і весілля навіть Клара не в змозі. Ну, гаразд, не навіть, а просто не в змозі.

Весна також не підходить. У березні – 8 березня, чоловіки перебувають у ліричному стані, а ліричний чоловік – це все одно що безпристрасна жінка і набагато гірше, ніж повна відсутність чоловіка. У квітні, аналогічно січню, – Самуїлів день народження, у них з Леніним день народження в один і той же самісінький день. У травні – прорва свят, одне краще і важливіше за інше, а потім – заліки.

Літо зовсім не годиться. У червні – літня сесія, у липні та серпні хочеться відпочити, а не одружуватися, та й спека, як говорить Володимир Федорович, навіжена, аллах її забирай, до якого ж тут одруження, згоден? Ну, гаразд, згоден при повнім непротивленні сторін.

Осінь? Добре, давай думати. У вересні – початок навчального року, хто ж тоді одружується? До того ж у вересні – два дні народження: мамин і Володимира Федоровича. А в листопаді – Жовтневі свята і татів день народження.

Залишається жовтень – один із двох найулюбленіших Клариних місяців, хоча, втім, вона любила усі місяці, просто по-різному. Найбільш з них любимий, звичайно, травень, але й жовтень – також любимий. Хіба що він і не такий веселий та урочистий, і не цвітуть білі, бузкові, рожеві кущі та дерева, і не змінюється нітрохи не грізна гроза сонцем, яке нагадує відполіровану монетку, і сонячним дощем, що дріботить по харківських дахах – таких недосяжно цибатих, що футболку об них не порвеш однозначно.

Жовтень – інший. Жовтень з травнем один на одного несхожі, наче море з кримськими горами, а значить, обидва так само – частинки якогось дивовижного цілого, – як воля і спокій, вони складають це осяйне  диво, яке і є – щастя.

Жовтень – це ж далеко не тільки його жовті, червоні, коричневі кольори у Саду Шевченка, у скверику за Дзеркальним струменем, у парку Горького. І не тільки сумний, терпкуватий запах Каразінської, Дзержинської, Маяковської, Чернишевської, Гіршмана, що в цей час так ненав’язливо посміхаються. І не тільки лоскітні, ласкаві сонячні ниточки. І не тільки сонце, хоча ще й червоне, особливо в кінці дня, який нездатен закінчитися і не бажає закінчуватися. Воно вже не грайливе травневе, а неквапне, неспішне, задумливе, обтяжене невідомим, нетутешнім досвідом.

Харківський жовтень – це нескінчений час ще більш нескінченого року, коли так тихо і спокійно, що навіть не хочеться розмовляти і сміятися, а просто вдихаєш терпке жовтневе повітря, піддіваєш передком черевичка шурхотливий оберемок листя, береш Самуїла під руку і посміхаєшся, дивлячись, як пожовклі невагомі листки у червоних судинках-прожилках опускаються на землю, ховаючи від наступних дощів листопада притихлу, але ще не заснулу Каразінську алею.

І тоді Самуїл цілує мене і, мабуть, здогадується, про що я подумала, бо і він подумав про те ж самісіньке.

І тоді Клара поцілувала мене і повторила про себе те ж самісіньке, що їй мовчки сказав я.

 

LXI

 

Посмішка на обличчі Рози Самійлівни застигла, наче візерунок на січневій шибці.

– Ласкаво просимо, – промовила вона, і чи змогла би як Клара відмовитися від ласкавості?

– Щось довго ви добиралися, – посміхнулася Іда. – Просто наче у тридев’яте царство.

– Тридев’яте не тридев’яте, – тихо сказала Роза Самійлівна, – а живемо ми, звичайно, не надто близько, вибачте. Заходьте, Мулечко, сідайте.

«Мілко, я знала, – посміхнулася Клара, – що Далекий Схід далеко звідси, але й уявлення не мала, наскільки те правда».

Міла засміялася:

«Ти, Стольберг, суб’єктивна ідеалістка. Це не Далекий Схід далеко від Харкова, а тепер уже якраз навіть навпаки».

 Самуїл не без симпатії вставив свою тираду:

«Судячи з цього висновку та Клариних розповідей, ти точно така ж самісінька суб’єктивна ідеалістка, і тобі це вельми личить».

«Зовсім-таки і навпаки, – поетично не погодилася Міла. – Я не суб’єктивна, як Стольберг, а об’єктивна. Клара суб’єктивніша від самої Марії Ісааківни, а я об’єктивніша навіть від своєї тьоті Басі».

«Санчо Панса також любив посперечатися з Дон Кіхотом», – зауважила Марія Ісааківна.

Мілка задоволено кивнула:

«Правильно й чинив, бо Дон Кіхот утратив би кваліфікацію. Що за Дон Кіхот без Санчо? Все одно, що Вершник без найпотрібнішої кожному порядному Вершникові частини тіла».

Над Балашівкою нависли хмари. Не стримавшись, вони чи то бризкнули, чи то приснули.

– Місця у нас не багато, – сказала Роза Самійлівна, – тож вибачайте в разі чого.

– В тісноті – не на хресті! – цього разу обійшовся без оригінальностей Самуїл. – Та і на кого нам ображатися? Кларонько, познайомся: це Роза Самійлівна, Семен Михайлович, Іда, Майя. Я тобі про них уже розповідав.

– Клара, – відповіла Клара.

Клара непомітно посміхнулася їй, а ще більше тому, що вона також Клара. Власне, чому «також»?

«Ну от, , – шепнула Мілка,  дограємося до того, що змокнемо всі до найостаннішої нитки, якщо не далі». Дощ не був ні чутним, ні вологим, він спадав тихо і плавно, як передноворічний сніг спадає на дахи Сумської.

– А ти живеш на Сумській? – спитала Майя.

– Так, недалеко від площі Дзержинського, – відповіла Клара, – До війни ми жили на Пушкінському в’їзді, але ту квартиру у нас забрали.

– А де ви навчаєтеся? – спитав Семен Михайлович, накладаючи собі латкес.

– Може, краще на «ти»? – підказала йому Іда і поклала латкес Майї і собі.

«Ховайтеся під парасольку, пані, – запросив капітан, що своєчасно зійшов на берег. – Вона невелика, але для всіх своїх під нею місця завжди достатньо».

«Красно дякую, – посміхнувся Володимир Федорович. – Своїх, слава Богу, завжди небагато».

«Дожилися, – зітхнув Зиновій. – І оком не змигнули, як парасолька логічно перейшла від нас до них. Втім, тут, як і обіцяно, хоч і тісно, але – не на хресті»

«І кліпати очима тепер необов’язково», – посміхнулася Клара.    

– Звичайно, можна на «ти», – погодилася Клара. – Навчаюся я в Юридичному інституті.

– Будеш адвокатом? – знову запитала Майя. – Нам Муля розповідав.

Самуїл ствердно кивнув і поклав латкес до Клариної тарілки, потім Розі Самійлівні, потім собі.

– Надіюся, що буду, – сказала Клара. – Якщо, дасть Бог, здам іспити і отримаю диплом.

– Ну от, в разі, коли щось трапиться, матимемо свого адвоката, – посміхнулася Іда.

– Цікаво, що може трапитися? – стенула плечима Роза Самійлівна, не підводячи очей. – Зай гензунд. Щоправда, я не знаю, чи ви таки любите латкес.

«Красно дякую, – кивнув Володимир Федорович. – Я дуже люблю картопляні оладки».

«Особливо з кірочками, – уточнив Зиновій. – А ці якраз з кірочками».

«Кірочки, Зямо, видають уповноваженим, – у свою чергу уточнив Володимир Федорович. – А на оладках – шкуринки».

Зиновій не погодився:

«Щоб ви знали, Володю: якщо воно хрумтить, воно – кірочка. А що вони там одне одному видають – то їхня особиста справа».

«Офіційний розгляд особистих справ кожного з присутніх пропоную перенести на як-небудь потім, – запропонував капітан. – Гадаю, що чим далі на потім, тим краще для кожного присутнього».

«Бачиш, Сеню, – по-речицькому посміхнулася Клара, – а мені всі казали, що молоде – зелене».

– Мабуть, багацько книжок перелопачуєш? – спитала Іда.

– Мулечці також доводиться багато читати, – холодно відгукнулася Роза Самійлівна.

Самуїл розсміявся і поцілував Кларину руку:

– Стільки, скільки читає Клара, мені ніколи не прочитати. А якщо примушу себе і прочитаю, все одно не запам’ятаю. Але, повинен вам сказати, я також і більш, ніж нічогенький, до того ж у всіх відношеннях!

Він розсміявся як мінімум на всю вулицю Доброхотова, аж у дяді Моні розбилася ще одна склянка. Клара посміхнулася разом із Самуїлом і подумки поцілувала його у щоку.

«Чим більше читаєш, – розвинула його думку Мілка, – тим більше забуваєш. Найкращий спосіб тренування пам’яті – взагалі нічого не читати, тоді хоч щось у пам’яті залишається. Отак її по-справжньому і натренуєш».

«Чи не спробувати потренуватися за твоєю методикою? – із сумнівом спитав Самуїл. – Бо щось читати зовсім не хочеться, пора б уже в цьому житті ділом зайнятися».

«Тренер з Міли нікчемний», – озвучила гірку і банальну правду Марія Ісааківна.

«Є обов’язки, – знову зовсім не образилася Міла, – які я виконую бездоганно. Ось, наприклад…»

– З Мулечки завжди всі брали приклад – сказала Роза Самійлівна, не дивлячись на присутніх, у першу чергу на Клару. – Він у нас не якийсь там шлепер, як зараз стало модно.

– Азохн вей, що це раптом стало модно бути шлепер, що? – пробурчав собі під носа Семен Михайлович. – Як скаже, так на голову не налізе, слово честі.

Роза Михайлівна хотіла відповісти як слід, але Клара випередила її:

– Семене Михайловичу, ви працюєте на заводі?

– Малярем на Механолиті, – сказав Семен Михайлович.

«Чому ж ви вирішили піти в юридичний інститут? – своєчасно втрутився капітан. – Адже вам завжди буде цікавою література. І схожі ви більше на філолога, ніж на юриста».

«На юриста я також схожа – посміхнулася Клара, – радіючи його зацікавленості. – А на філфаку мені не сподобалася публіка. Знаєте, буття визначає свідомість, навіть мою - хоча й частково. І до того ж… Що нового я можу сказати про літературу? Мені подобається просто читати, а не писати про прочитане. Я б сказала, що про прочитане краще мовчати, інакше ризикуєш поставити співбесідника у незручне становище – дозволиш йому висловити дурість, яка його розпирає».

Капітан замислився а потім спитав невпевнено…

– А ви, Ідо?

– А я на миловарній фабриці.

– Мама приносить тваринок, – похвалилася Майя.

Тваринки стояли на шафі. Вони були різнокольоровими, особливо багато червоних і синіх, і пахли милом, на відміну від сімох слоників зі слонової кістки.

Капітан невпевнено запитав: «Як ви поставитеся до того, що…»

Клара хотіла подякувати йому, але Самуїл сказав твердо:

«Якщо вас цікавить моя думка, – не приділяйте цьому питанню занадто багато уваги».

– Мулечко, – дуже тихо, майже не розтуляючи міцно стиснутих вуст, сказала Роза Самійлівна, дивлячись повз тарілку Самуїла, – можеш узяти мою порцію.

Капітан довго мовчав разом з Кларою та Самуїлом, але все-таки відповів – їм і собі:

«Я розумію… Але в мене є виправдання… Ця книга – виправдання літератури. Без неї література була би занадто ризикованим ремеслом… а можливо, і непотрібним. Як ось ці рожеві квіти на довгому стеблі не мали би сенсу без вікна, через яке Семен Михайлович дивиться на них».

Семен Михайлович дивився у вікно на рожеві квіти з довжелезним, як ходуля, стеблом, які здавалися запраними, і розумів, мабуть, що головне – уже там, а не тут… Тут зараз все закінчиться, то й гаразд, нічого не вдієш, тим більше – якщо спеціально спробувати щось зробити. А Роза цього не розуміє, тому хотіла як краще, і замість як краще – сказала, майже нечутно, майже не розтуляючи міцно стулених вуст, так що спробуй її почути:

– Мулечко, можеш узяти мою порцію…

Клара з Самуїлом ішли до зупинки п’ятого трамваю, Клара тримала його під руку.

– Сеню, промовила вона, дивлячись перед собою, – ти хочеш, щоб ми були разом?

– Хочу, Кларонько, – невесело відповів Самуїл. – А ти?

– Я поки що також. І якщо ти хочеш щоби це «поки що» продовжилося якомога довше, дай мені, будь ласка, можливість любити твоїх родичів заочно. А я створю тобі умови для любові їх очно, в мені ти можеш не сумніватися.

Цю конструктивну пропозицію я, звичайно, прийняв, тим більше що ніякої альтернативи і не було.

 

LXII

 

– Що за необхідність так спішно одружуватися? – рішуче стенула плечима Марія Ісааківна. – Піпо, причиніть двері зі свого боку, будьте ласкаві. Можете залишити мою каструльку? Якщо вона вам так заважає, поставте її на підвіконня, я прийду заберу. Ця Піпа здорового чолов’ягу доведе до інфаркту, щоб їй порожньо було.

– Мамо, ти готова вислухати відповідь? – з посмішкою спитала Клара.

Володимир Федорович також посміхнувся, але не припинив читати «Ізвестія», а Самуїлові, як і Марії Ісааківні було не до посмішок, проте з діаметрально протилежних причин.

– Звичайно, – продовжила Марія Ісааківна, – ти тепер можеш обґрунтувати що завгодно. Цей Фукс, щоб йому потім було так весело, як мені зараз, навчив тебе доводити і те, що довести неможливо. Гаразд, Самуїле, ось ти дорослий чоловік (Самуїл зітхнув глибоко, але непомітно), ось ти мені скажи: що за поквапливість така – взяти і раптом, ні сіло, як говорить Піпа, ні впало одружуватися. Це що, мода така нова?

Самуїл внутрішньо побагровів:

– Маріє Ісааківно, що значить – ні сіло, ні впало? Ми ж із Кларою уже півжиття зустрічаємося. Пора б уже, врешті решт, вирішити все остаточно і поставити крапку в цій справі.

– Одруження, Самуїле, щоб ви знали, це не крапка. Досвід показує, що це взагалі не розділовий знак. Петкевичу, скажи, врешті решт, що-небудь, якщо тобі є що сказати! Ну, що за людина, їй-богу! Заховається за свою газету, коли тут вирішується найважливіше питання!

– Маріє, – миролюбно сказав Володимир Федорович, як завжди, бажаючи загасити конфлікт і відновити тишу і спокій, – все ж прекрасно. Нам з тобою що, так уже аж надто не подобається Самуїл? Чим він може, взагалі, комусь не подобатися? І потім, головне – щоби він подобався Кларі, правильно? Всім все подобається, всім добре, і будемо на цьому щасливими, аллах їх забирай, оці вияснення стосунків.

– То як, Кларонько, я тобі підходжу? – поцікавився Самуїл, дозволивши собі посмішку.

– Не знаю, – посміхнулася Клара. – Спершу треба одружитися, а там уже побачимо.

– До чого тут хто кому підходить чи не підходить? Може, я також Самуїлові не подобаюся (Самуїл непомітно позеленів), але ж йдеться про принципове рішення. Що ж тут незрозумілого?

– Мамо, – сказала Клара – що ти маєш на увазі, вживаючи слово «також»? Чи не в цьому, як завжди, суть проблеми?

– Доню, не чіпляй мене за язика. Це тебе Фукс навчив не поважати батьків і чіпляти матусю за язика, так? Також – не також, яка різниця? Я інше кажу: навіщо, скажіть, будь ласка, поспіх у такому важливому питанні?

Володимир Федорович посміхнувся, і Марія помітила те навіть крізь газету.

– Володю! – ще гучніше, ніж до того, гримнула вона. – Що ти знову заховався за свою газету і кривляєшся, га? Знайшов що порівнювати! Які тоді був часи і які зараз!

– Ох, їй-богу! – спробував ласкаво і з посмішкою виправдатися Володимир Федорович. – Зовсім я і не кривляюся, і мовчу. Маємо тут, взагалі і в основному, здається, єдиного доповідача. Вони вже стільки років зустрічаються («Причому безрезультатно!» – зазначила Клара), що інші б уже встигли одружитися, розлучитися, надбати корисні і некорисні знайомства, купити дачу в Масандрі, і ще раз одружитися.

– Яку-таку дачу, в якій Масандрі?! – заволала Марія Ісааківна. – Він і сам з глузду з’їде, цей чоловік, і мене за собою потягне! У кого ти бачив дачу в Масандрі, що ти верзеш?

– Мамо, це просто метафора, аби було зрозуміліше, – спробувала заспокоїти її Клара. – Володимир Федорович має на увазі, що купити дачу в Криму декому простіше, ніж іншим зробити такий життєво важливий крок – одружитися.

– Я не знаю, що ти маєш на увазі, – махнула на них рукою Марія Ісааківна, – але якщо ти не здаси на відмінно державні іспити, червоного диплому тобі не бачити. Тоді ображайся на себе.

Клара розсміялася і поцілувала її:

– Мамо, як ти можеш уявити собі, що я не здам щось там на відмінно? Ти сама в це віриш? Легше повірити у наявність кримської дачі, як на мене.

Звичайно ж, ніхто і не вірив. І найперше Марія Ісааківна: її донька – без червоного диплому?

– І до того ж, – мирно, але вагомо додала Клара, – ти ж сама говориш, що я вже готовий юрист. А готовий юрист не може собі дозволити не вийти заміж. Не жити ж особі, що призвана охороняти закон, в беззаконні і гріху?

Величезні очі Марії стали ще більшими, аж до неможливого. «Ізвестія» перестали шелестіти. Навіть бюст на книжковій шафі виглядав таким, що прислуховується.

– Що?.. – чи то вдихнула, чи то видихнула Марія Ісааківна. – Ти про що це?.. В якому гріху?..

Самуїл всередині укрився плямами, а Клара, оцінивши ситуацію, розсміялася так, як сміялася хіба що з Мілкою колись на Чернишевській.

– Мамо, – промовила вона після кількох хвилин нездорового, як здалося Марії Ісааківні, сміху, – мамо, під гріхом я мала на увазі відсутність штампу та підписів, і поки що не більш того. Подивися на нас: ми ж, на жаль, – явне усталення чистоти помислів і висоти моральності. Піпо, з’їжте ви вже той нещасний суп на здоров’я, я потім зварю ще. Тільки новий уже не їжте.

І вона розсміялася так, що не витримав ніхто з присутніх, навіть Марія, а у дяді Моні, вірогідно, не залишилося б у запасі жодної цілої склянки. 

   

LXIII

 

Листя падало і вкладалося у жовтневий килим, якого не вистачало районному РАГСові. Цей РАГС був на Басейній, поряд з Клариним будинком, якраз на розі Чернишевської, де Самуїл уперше побачив її, а вона востаннє його не помітила.

Марія Ісааківна та Володимир Федорович стояли по один бік, а Зиновій з Бертою – по інший, ну, й іще свідки якісь, Марія не надто розібралася. З Зиновієм Марія не зустрічалася з тих пір, як від нього пішла, і зараз вона також не дивилася на нього. Дивилася вона лише на Клару і майже плакала, хоча ні під час війни, ні на Дніпрі, ні в будівельному інституті, з маленькою дитиною на руках, ні на уранових копальнях, ні в перельотах та переїздах ніколи їй і на думку не спадало не те що поплакати, а хоча би просто як слід пожуритися: ні часу не було, ні бажання, ні потреби.  Та й зараз того на думку не спадало і бажання такого не було, і тому ще важче вдавалося стриматися. Вона дивилася, як Клара підписує папери, як цілує Самуїла, як одягає йому на палець обручку, як у неї на пальці з’являється така ж обручка, тільки товща, і РАГС, який і до того був тісним, ставав ще тіснішим та недолугішим, а вона відчувала себе такою ж недолугою жабкою в такій же тісній, як РАГС, коробочці.

Потім жінка офіційно щось продекламувала, ґвалт піднявся, як тоді, коли оголосили про закінчення будівництва станції на Севані, потім вона поцілувала Клару і, здається, Самуїла, і вони вийшли на свіже повітря – Клара, з нею разом Самуїл, за ними Марія з Володимиром Федоровичем. Петкевич, мабуть, посміхався і, як завжди, усьому на світі радів, але їй це було зараз неважливо і нецікаво.

Іти було зовсім недалеко, через Чернишевську та Дзержинську, але виявилося – занадто довго, і Марія ішла, не помічаючи Харкова. Басейна безкінечно витягнулася, поворот за ріг продовжувався  півжиття, а потім іще від рогу Сумської треба було дійти до їхнього будинку за номером 82, а це – ще не менше. І Марія, замість того, щоби заплакати  чи побажати молодятам щось мудре, раптом чомусь подумала, що число її власних літ становить рівно половину числа номеру їхнього будинку, 41 рік, і ось мине ще стільки ж, і вони зрівняються, їм обом буде вісімдесят два, адже залишилось же, виходить – усього й трішки.

Їй потрібна була… вона не знала, як це висловити точніше: «точка опори» звучить зовсім уже задрипано і спрощено, а хто підкаже, як подумати інакше?... Та їй і не підказував ніхто й ніколи: одні просили поради, інші дозволяли порадити… А ось тепер… Їй потрібно було щось таке, про що подумаєш – і відчуєш впевненість і радість, як раніше…

«А що це – «як раніше»? – подумала вона, коли проходила повз гастроном на самісінькому розі Сумської. – Що це і як це було?

Те, що щоранку вона іде з Сумської на площу Дзержинського? Те, що вона, не кваплячись, не спізнюючись, іде проектувати чергову станцію? Чи те, що у неї є ге-е-ен той балкон на четвертому поверсі, бозна на якій висоті, куди вона інколи виходить і дивиться на Харків?

Вона поглянула на їхній балкон, і він здався їй таким же безнадійно порожнім і недолугим, як РАГС: ну, є собі, та й годі, бо, якщо вже є, то хай залишається, нікому ж не заважає…

І раптом – адже таке буває тільки раптом, якщо, звичайно, постійно шукаєш відповіді, без відчаю, хоча вона і не приходить безкінечно і безнадійно довго, – раптом вона зрозуміла… І навіть зупинилася – чи навпаки прискорила ходу, одразу і не зрозумієш, та і яка різниця, не в цьому і справа… Вона зрозуміла, і сенс повернувся – щодо Харкова, їхнього будинку, її балкону і навіть цього задрипаного РАГСу.

Марія зрозуміла – і вперше в житті розреготалася. Не розсміялася – таке бувало, чи й не диво, не така вже я понура шерепа, – ну, гаразд, взагалі не шерепа, яка різниця, – а саме розреготалася від щастя чи від полегшення, чи це одне й те самісіньке…

Вона повернулася до Клари та Самуїла, чи наздогнала їх, – господи, та яка ж знов-таки різниця, не в тім же суть! – а вони очам своїм не повірили, і спитала у них про оте «щось» найголовніше – вірніше, сказала, бо важливіше було зрозуміти для самої себе і сказати їм, але й спитати було, звичайно, важливо. І відчула себе потому так само спокійно і вільно, як тоді, коли вперше перепливла з протилежного берега Дніпра на свій, додому, і матуся погукала її обідати.

Спитала вона, коли Клара з Самуїлом, не помічаючи Чернишевської та Дзержинської, йшли із РАГСу і сміялися на всеньку Басейну, а потому на всеньку Сумську, і Володимир Федорович посміхався, слухаючи їх…

– Наше щастя, що вона не сказала «Гірко!», – зауважила Клара. – І її, до речі, також.

– Кларонько, вона ж при виконанні, яке «Гірко!»? – розвинув її думку Самуїл. – «Гірко!» кричать лише гості та родичі.

– Гості та родичі – це функціонально одне й те ж самісіньке, – продовжила Клара. – Якщо тобі горланять «Гірко!», ти звертаєш увагу на суть горлання, а не на статус того, хто горланить.

– Щоби дозволити собі глупство з тобою дискутувати, треба бути твоїм родичем. Слава Богу, чоловіки – не родичі, і, слава Богу, та бідна жінка не підвела і сказала всього лише: «Молодята, можете засвідчити своє кохання поцілунком».

– Отож. Не їм гірко, а ми – хочемо, значить засвідчимо, а якщо не хочемо…

– Як це не хочемо?! – вигукнув Самуїл.

– Ні, ми, звичайно, хочемо, але цілуватимемося будемо тому, що це наша особиста справа, а не тому, що їм, бачте, стало гірко чи тому, що комусь там захотілося. Слухай, а ти звернув увагу, що вона назвала нас «молодятами»? Цікаво, а якби нам було по дев’яносто років, як би вона нас назвала? Невже «стариганами»?

– Якщо стало сили дійти до РАГСу, значить – поки що «молодята», – продовжував реготати Самуїл.

– Добре було би до того часу залишитися при тому ж розумі, при якому і розписувалися…

Клара на півсекунди замислилася і сказала:

–  «Боже, спаси від втрати глузду…» *

Вона розсміялася і додала:

– Сенько, а раптом ти до дев’яноста років впадеш в маразматичне буйство і станеш на мене накидатися? Одне заспокоює: в дев’яносто років ти будеш уже не надто небезпечним.

– Кларонько, – переконливо сказав Самуїл, – коли б і як я не звихнувся, тобі зі мною завжди буде все краще і краще.

І він так подивися на Клару, що будь-яке «Гірко!» для перехожих стало зайвим.

________________________________________________________________________

 

* Не дай мне Бог сойти с ума. – Пушкин.

Ось саме в цей час Марія і прийшла на допомогу перехожим зі своїм питанням про найголовніше «щось». І Клара, вражена дальніми далями, в які раптово зазирнула неня, шепотом промовила:

– Мамо, це питання можна вирішити лише вдома і не одразу, а не посеред Сумської і миттєво. Ти згодна?

 

LXIV

 

– Сідай, донечко, – сказав Зиновій, – в ногах правди немає.

– Але ж правди немає і вище, татку, – весело відповіла Клара, сідаючи на диван з ногами, в яких немає правди, і відкушуючи від великого білого яблука, що чекало її приходу у тій же, що і завжди, вазі. – Слухай, а де ж твоє батьківське благословення? Донька вдало вискочила заміж і має право почути від мудрого батька мудру промову.

– Тим-то я і дивлюся, навіщо і куди скаче ця цікава двадцятиоднолітня Дівиця-Троянда. Виявляється, відповідь однаково проста і складна: заміж вона скаче, куди ж їй іще скакати.

Зиновій поцілував Клару і зітхнув, так само, як колись зітхав із Петром Антоновичем з приводу схожої теми:

– Зміна не примушує себе чекати.

І неждано для Клари прочитав напам'ять:

 

Ах ти, юносте-рахубо,

Ти втекла, як утіка,

І на горе, і на згубу,

Гріш з кишені бідняка. *

 

Однак засмученим він не виглядав, навіть навпаки, тому Клара могла не відволікатися на слова, які нібито нічого й не означали.

– Татку, ти ходив до бібліотеки Короленка?

Зиновій зробив відсторонено-загадковим вираз обличчя, повільніше, ніж завжди, підійшов до книжкової шафи і дістав схожі одна на одну дві невеликі книги в твердих сизуватих палітурках.

– Бенедиктов?! – вигукнула Клара. – Татку, ти пограбував бібліотеку?!

Зиновій вручив їй книжки і знову поцілував:

– Їздили з Бертою до Талліна, у весільну подорож. Зайшли в букіністичний магазин що в Старому місті, і раптом бачу – Бенедиктов. Видавництво Товариства Вольф, обидва томи. Тільки зверни увагу: не 1909 рік, а 1902. Тож, як ми тепер бачимо, таки часом і у бабці крадуть капці: це не мамин рік народження, а мій.

Клара відкрила книгу навздогад і прочитала:

 ________________________________________________________________

 

* Ах ты, молодость-злодейка!

Ты ушла от старика,

Как заветная копейка

Из каримана бедняка. – Бенедиктов.

«Вхід заборонено – цей напис креслить небо

Так часто там, де ти хотів пройти,

Де більшість йде. Та шлях цей не для тебе

І воля, і світи. *

 

– Татку, – трішки знічено похитала вона головою, гортаючи книгу. – Як у тебе це виходить?

– Це, донечко, мій тобі весільний подарунок, – задоволено сказав Зиновій. – І хай тобі, Самуїлові і твоїй майбутній донці чи майбутньому синові…

– Синові, – сказала Клара, не відриваючись від книг.

– … хай вам усім ніколи не буде заборонено входів. Лише не ходіть туди, де ходить так звана більшість. Там, чесно кажучи, занадто натоптано.

– Погоджуюсь. Там ще й тісно, татку. А тіснота, на мій погляд, заважає навіть більше, ніж пустота.

Зиновій посміхнувся:

– Ну, це залежить віт типу тісноти – кількісна вона чи якісна.

Клара зітхнула:

– На жаль, вона завжди неякісна. Це один з тих випадків, які ілюструють принцип діалектики: кількість безнадійно і обов’язково переходить у якість. З милим, звичайно, і в курені – рай, але мені поки що раю якось і не жадається.

– А чого ж тобі, доню моя, жадається? – з награною занепокоєністю поцікавився Зиновій.

 – Поки що все здійснилося, а нові бажання ще тільки народжуються.

Клара розсміялася і розцілувала Зиновія в обидві щоки так, що вони, на подив, аж дзвякнули.

Вона мрійливо зітхнула і додала:

– А коли у нас буде син…

Клара не договорила – про це їй вдавалося лише думати, казати поки що не вдавалося.

Вона думала про найголовніше натепер, а Клара – зараз, у цю самісіньку мить, непомітно зазирнула з речицького дворику до них у вікно, заспокоїлася та побачивши, що Клара задумливо посміхається, вирішила не заважати і, тихенько зачинивши хвіртку, повернулася додому, до Ісаака.

 

LXIV

 

– Мамо, такі речі раптово не відбуваються, – примирливо відповіла Клара. – Я для себе це вирішила вже давно, і Сеня зі мною згоден. Сеню, ти згоден?

Самуїл розсміявся:

 

_______________________________________________________________________

 

* «Вход воспрещается». Как часто надпись эту

Ты видишь на вратах, где ты хотел войти.

Где входят многие. Тебе же – видишь – нету

Свободного пути.

– Кларонько, я згоден з двох причин, по-перше, тому, що я розумний (його регіт напевне почули всі сусіди по комуналці), а по-друге, тому, що ти маєш рацію.

Клара поблажливо кивнула:

– Друга заява тільки доводить справедливість  першої. Але рацію я маю все-таки не по-друге, а по-перше.

– Ох, ти Господи, – посміхнувся і гмикнув Володимир Федорович. – Ну яке це має значення, слово честі. Головне, щоб дитина була здоровою, а як її назвати – теж мені важлива проблема.

– Петкевичу, – обурилася Марія Ісааківна, – чому ти мені заперечуєш? Що за звичка така: що би я не сказала, він тут як стій, і вічно заперечує.

Обурено відвернувшись від усміхненого Володимира Федоровича, вона знову звернулася до Клари:

– Доню, чим тобі не подобається Ісаак? Ні, от ти мені спокійно поясни, чим погане це ім’я? Чому воно тобі не підходить?  

Римське право було вимушене зачекати, але не надто довго, бо іспит у професора Фукса невмолимо наближався.

– Мамо, – твердо відповіла Клара, – як ти собі уявляєш це, з дозволу сказати, ім’я: Блехман Ісаак Самійлович? Ні, ось ти не скипай, а спокійно («Спокійно? Про який спокій може бути мова, коли вирішується таке питання?») спокійно подумай: чи може мій син бути «Ісааком Самійловичем»?

Марія зробила вигляд, що спробувала подумати:

– Цікаво, а якщо б він був не Самійловичем, а Івановичем чи, я не знаю, Васильовичем, тоді що?

– Ти хочеш сказати, – не повірила почутому Клара, – що я могла би вийти заміж за якогось невідомого мені Васю? Як говорила Мілчина тітка Бася, невже твою доньку можна так інтерпретувати?

Проте спина Марії Ісааківни ще не відчувала килима.

– Доню, у нас заведено, щоб дитину… гаразд-гаразд, сина, чому ти увесь час присікуєшся?! Щоб сина називали на честь дідуся. Твій дідусь, царство йому небесне, був Ісааком, то що ж тут поганого, якщо син також буде Ісааком? Ти ж – Клара? Хоча я і хотіла назвати тебе Оленою.

– А мені подобається ім’я Віктор, – все ще раптово для Марії Ісааківни запропонував Самуїл. – Бог з ними, з дідусями, земля їм пером. Хлопцеві жити власним життям, це зараз ми знаємо про дідуся, бабусю і про всіх родичів, а у нього ж не спитають, як звали його дідуся, ви зі мною згодні? Спитають: «Блехмане, як вас звуть?» Він відповість: «Віктор». Звучить красиво, по-чоловічому.

– Самуїле, як ти можеш виступати проти імені «Ісаак»? – обурилася Марія Ісааківна. – Ти ж сам ніякий не Віктор, а Самуїл!

– Я був би не проти стати Віктором, – засміявся Самуїл, – тільки ж хто у мене запитував? Мама наполягла, щоб мене назвали «Мулею», наче якусь продавщицю в кіоску, а якби вони зі мною порадилися, я б їм запропонував поважне чоловіче ім’я.

Клара із сумнівом похитала головою:

– «Віктор» звучить непогано, мені навіть подобається. Але ж «Вітько», «Вітюня»… Або ще оце – «Вітьок»… Ні, «Вітька» мені точно не пережити, відпадає однозначно і беззаперечно.

– Тобі не догодиш! – махнула рукою Марія Ісааківна. – З твоїм духом суперечливості ти правильно вчинила, що пішла в адвокати. Що б тобі не сказали, ти завжди знайдеш, як і що заперечити. В кого ти така вдалася, я не знаю!

Всі знали, і саме тому не стали заперечувати. Зате Самуїлові раптом спала на думку геніально проста і продуктивна ідея:

– Слухайте, – вигукнув він і дзвінко ляснув себе по лобі, – а чим прадід гірше  діда?

Йому також не заперечили, навпаки: подивилися уважно і напружено, а Клара подумала: «Ну, якщо ми вже взялися за пращурів, то можу собі уявити… Якщо дід – Ісаак, то чи прадід, часом, не Сруль?»

– Мій тато – Семен Михайлович. Значить, давайте назвемо хлопця Михайлом!

Запанувала тиша, після чого всі – і Клара, і Володимир Федорович, і, дивовижно, але факт – Марія Ісааківна – кивнули, замислилися і знову кивнули.

– Михайло – це значить Михайлик, Михасик, Мишко, –  задумливо промовила Клара. – Дуже непогано… Слухайте, мені, здається, подобається!..

– Що означає «здається»? – здивувалася Марія Ісааківна. – Якщо ти і в «Михайлові» не впевнена, то я, доню, слово честі, уже й не знаю… Що, залишити дитину безіменною, як невідомого солдата?

Клара помовчала, повторюючи подумки і саме ім’я, і всілякі можливі його інтерпретації, а потому, врешті, сказала:

– Я подумаю.

І сіла за стіл – готуватися до іспиту з Римського права.

 

LXIV

 

Ліфт, як зазвичай, гулко стукнув східцем і дзвінко гримнув дверима. Самуїл стрибнув до їхньої кімнати, навіть не перевзувшись, бо часу не було абсолютно, та й думати про перевзування та про всілякі інші подібні подробиці зараз було би дивно. Він пробув у пологовому будинку усю безкінечну ніч, потім увесь безкінечний ранок, і ось, коли він вже мало не зомлівав від чекання, бо ждав уже й бозна скільки часу, хоча готовий був ждати скільки завгодно, аби там було усе гаразд, – раптом, як море з-за гір в Криму, як Клара тоді, на Чернишевській, з’явилася медсестра і сказала йому те, чого він чекав, хоча вже й не в змозі був чекати:

– Ви Блехман?

Самуїл зблід так, що медсестра перелякалася і швидко додала:

– Все гаразд, Блехмане, у вас син. Три кілограми триста грамів, здоровенький.

Він стрибнув у їхню кімнату, не роззуваючись, і ледве знайшов на Клариному столі новорічні листівки – власне кажучи, знайти їх було не важко, тільки ж часу на пошуки вельми бракувало, а бажання шукати – ще й більше того. Він схопив першу ж, що трапилася під руку, з двома Новими роками – старим, бородатим, і новим, дитиною, вони чокалися келихами шампанського і посміхалися один одному: старий – мудро, хлопчак – задоволено.

– Істина, Кларонько, – у вині! – заявив  був Самуїл, коли вони купували цю листівку.

– Ось, виявляється, якого татуся приготувала доля моїй дитині, – зауважила Клара, але Самуїл спробував роз’яснити їй ситуацію:

– Син має отримати першу чарку від батька. Батько йому поганого не побажає.

Проте, в цьому питанні переконати Клару було неможливо.

– Істину, – відповіла вона, – дитина має всотати з молоком матері, а не влити у себе з батьківським портвейном.

– Згоден! – розсміявся всім задоволений Самуїл. – Ну, а коли вже всотає і підросте, пару унцій щоденно я йому буду наполегливо рекомендувати як лікар, з медичної точки зору.

Яка різниця – минулий це рік чи новий? Він схопив листівку, не роздумуючи, і написав беззаперечно рівними, без усяких ухилів та нахилів, майже як у відмінника, бісерними літерами щось зараз уже не дуже й важливе, а тоді найголовніше, і побіг до них, а по дорозі купив фруктів на передачу.

Я прибіг ранувато, якраз відбувалося годування, а потім мені, в решті решт, винесли Кларину відповідь, і вона була, слава Богу, такою, якої і слід було чекати, а значить, вони були здоровими і ні про що не треба було хвилюватися.

«Можеш ні в чому сумніватися, Михайлик – твоя копія. Червоненький, страшненький,  я його уже люблю. Цілую обох, щоправда, цілувати вас поки що не можу, з різних причин».

Розсміявшись, Самуїл полетів містом, розповідати про цю найголовнішу в його житті новину. Він влетів у Дім проектів до Марії Ісааківни, і в Управління Південної залізниці до Володимира Федоровича, і до Зиновія з Бертою, і на Доброхотова до батьків, до Іди і Майї. Він усім горлав і співав, всіх обіймав і майже підкидав у повітря.

Потім знову побіг у пологовий будинок, передав нову передачу, і вже було зовсім темно, а він не помічав цього, бо Клара показалася в освітленому вікні з їхнім сином, і Самуїл раптом розплакався, і навіть не помітив, що плаче.

– Мишко! – загорлав він так, що гайвороння, що обсіло грудневі дерева і чомусь було зовсім не схоже на аркульське, дружно побіліло від здивування та переляку.

«Це ж треба, – подумав я. – Скільки разів він подумки називав мене цим іменем, а вголос вимовив уперше тільки зараз».

Я хотів відгукнутися, але не зміг…

Вірніше, зміг, але Самуїл не почув…

 

LXV

Вона дивилася в мій зошит, який завдяки їй ставав книгою. Вона дивилася в мій зошит і у тролейбусне вікно, на якому був намальований такий же візерунок із символів дивовижної абетки, як і на їхньому вікні, у яке дивлюся я. Вона загадала бажання і посміхнулася, дивлячись на Самуїла, що йшов чи біг вздовж лікарняної алеї, що виходила на вже заснулий проспект Сталіна. Самуїл співав неаполітанську пісню, не даючи заспокоїтися усьому стомленому за минулий четвер Харкову, коли до нього підійшов міліціонер, який, за звичкою, підозрював уже й найгірше, і сказав, як йому, міліціонерові, здалося, тихо-тихесенько:

– Громадянине, ви при своєму глузді?

Самуїл обняв його і загорлав:

– Друже, у мене син народився! Ти можеш це собі уявити?!

Міліціонер приємно здивувався тому, що побоювання, як буває рідко, не справдилися, і відповів:

– Поздоров за мене дружину і поцілуй. Тільки не буди народ, бо завтра ж робочий день усе-таки.

– Брате, я її поцілую лише за себе! – знову прокричав Самуїл і заспівав ще одну італійську пісню, хіба що трішки тихіше. Він уже знав про мене, а я про нього – ще ні.

Наші міста відсвяткували Різдво і готувалися до Нового року, а потім – до Різдва…

Я закрив зошит, що ставав книгою, але зошит, на щастя, не закрився, хоча я й дописав останню, як мені здавалося, сторінку. Зошит залишився розгорнутим, і кожне слово у ньому просило мене – не закривай.

У них і у мене наближався Новий рік. Вони і не думали, що п’ятдесяті роки линуть невпинно невідомо куди, бо зовсім ще нещодавно пили за сорокові. Вони не думали про це, адже у них було так багато про що думати, вірніше вже – про кого.

Вони думали про мене, а я про них думати ще не міг…

І ось тепер на підході черговий Новий рік, і ми помінялися ролями, тільки моє «ще» стало їхнім «уже».

Я дивився на сніжні зірочки, що спадали на мене, линули до мене, і загадував одне і те ж самісіньке, те ж самісіньке бажання. Але воно не збувалося – можливо, на небі для цього головного мого бажання уже не вистачало вільних зірочок…

Я дивився на річку, відчуваючи себе капітаном нашого з ними незвичайного корабля, і думав про них, адже без них не було би ні мене, ні цієї ріки, ні цих книжок у шафі – ген тієї, у перламутровій палітурці, розгаданій з їхньою допомогою, і ген тієї, що стала для мене виправданням мого зошита.

Мого зошита, який перестав нарешті бути безіменним…

Мого зошита, який без них не перетворився б у найголовнішу для мене книгу – відображення не мною написаного рукопису.

Звичайно, не мною.

Ними.

Тими, кого дай мені, Боже, бути достойним.  

 

Монреаль, 2006-2007 р.р.

 

Переклав українською Олег Гончаренко
2015-2016 р.р.