Жінка-УКРАЇНКА

Щасливі

Літо холодне теплом нас огорне,
Буде нам добре в обіймах міцних.
Кажуть, любити сьогодні не модно,
А на волосся цілунок твій ліг.

Білих ромашок яскраві букети
Заплетемо у вінок поміж мрій.
Хай про нас пишуть сучасні поети,
Що ми щасливі в любові своїй.

Літо холодне теплом нас огорне,
Травами схилиться радість до ніг.
Кажуть про те, що любити не модно
Ті, хто любові в серцях не зберіг.

Зустріч

Сховалось сонце у жита,
Захмарилось безкрайнє небо.
Змінилась я - давно не та,
І не такого стріла тебе.

Дощем сипнула літня ніч,
Замовкли солов’ї-нахаби.
Та не піду від тебе пріч, -
Мене ти усмішкою звабив.

Дарма, що вітер розгнівивсь,
До ранку спокою не буде.
Візьми мене… І, як колись,
Цілунками розбещуй груди.

Крізь морок вирвалось тепло,
Роса росинку обіймає.
Як добре знову нам було.
Та хай про це ніхто не знає.

Спомин

Моя печаль торішнім пахне снігом,
В моїх очах – давно пролиті сльози.
Згадай, як мчали ми кіньми по сіно
Через замети і через морози.

Неслись стрілою ситі, дужі коні,
Збивали сніг копитами до неба.
Була я не остання в цій погоні…
Та чи була я першою у тебе?

А ліс шумів, стрічаючи гостинно,
Мелодію даруючи знайому.
На сани нагромадивши те сіно,
Уже спокійно їхали додому.

Згори до ніг летіли зорі тихі,
Не спали снігурі - до гри готові,
Тоді зазнало серце моє втіхи,
Сп’янила душу музика любові.

***

Ви про щось казали? Я не знаю.
Я не зрозуміла Ваших слів.
Ні, я поза хмари не літаю,
Просто човник мрій моїх згорів.

Той вогонь хотіла погасити,
Та чомусь затрималась в путі.
Я не зможу більше Вас любити, -
Ви печальна втрата у житті.

І нехай душа болить прощанням,
Та повірте сказаним словам:
Я сьогодні віддаюсь востаннє
Нашим скороспілим почуттям.

***

Не від морозу сльози, ні,
А від набридлої розлуки.
Прийди і усміхнись мені,
Я простягну назустріч руки.

Між нами зовсім не зима.
Лише обставини. Так треба.
Але без тебе я сумна,
І нещаслива я без тебе.

У снах лиш ти, в думках лиш ти.
Снігами засріблились далі.
Та почуттів не замести,
Вони з добра, а не з печалі.

Надворі заметілі знов
Ведуть свої набридлі жарти
Тільки ж цвіте в серцях любов,
І ради цього жити варто.

Холоди

Перші вересневі холоди…
Ти зігрій мене ласкавим словом.
Ти мене від смутку розбуди,
Щиру поведи про щось розмову.

Бачиш я розгублена й сумна
І не знаю, що мені робити.
Бо любов твоя – вона земна.
А мені б за хмари полетіти.

Щось зі мною коїться не те,
Та даремно я «штурмую» тебе.
Перші вересневі холоди,
Ах, лукаві, що, скажіть вам треба.

***

Як тепло у батьківській хаті
Регочуть дрова у печі.
На дворі ж морози кудлаті
Потріскують вдень і вночі.

Смакуєш сидиш пирогами,
Забувши про все і про всіх.
А січень - то в шибку вітрами,
То снігом впаде на поріг.

Сусіди заходять. Розмови
Цікаві, кінця їм нема.
Я щиро їх слухаю мову,
Ділюсь одкровенням сама.

В душі моїй так, ніби свято.
Нема ні турбот, ні тривог.
Хвала тобі батьківська хато,
Нехай береже тебе Бог.

Ремонт

Познімали
старі фотокартки із стін,
рушники вишивані.
На яких
солов’їно лунав передзвін
кольорами кохання.
На долівку
підлога соснова лягла
і шпалери на стіни.
Вже хатина не та,
що раніше була
у старої Марини.
Вийшла тихо
на двір,
щоб думки розігнать
неспокійні, невтішні.
А до неї
ще свіжим гіллям шелестять
вранці спиляні вишні.
Діти роблять ремонт,
внуки роблять ремонт.
Не питають поради.
А в старечій душі
третій день дискомфорт,
і ні краплі розради.
Може, треба радіти
турботам сім’ї –
обновили ж хатину.
Та, здається,
поклали нащадки її
ще живу в домовину.

Одинока

Вона одна. Дочка живе десь в місті,
Колись писала, що й онуки є.
Та поруч тільки ластівка у стрісі
Із року в рік свої гніздечка в’є.

Вона одна. Самотня і печальна.
А ще літа – нестримано-швидкі.
А ще негода люта і безжальна
Вітрами загляда в усі кутки.

Душа болить... Ну чим так завинила
Старенька перед Богом та людьми.
Усім завжди одне добро робила.
А що за те – лиш згустки сивини.

Зайшла сусідка розтопити грубу,
Кладе на стіл гарячі пироги:
- Та Ви не плачте, тітко. Щось вже буде.
Не все ж тільки погане навкруги.

На стінах – родичів старі портрети,
Їй би до них, у ту далеку путь.
Щоб з пам’яті земне навіки стерти,
Щоб всім усе пробачить і забуть...

Вона одна. Дочка живе десь в місті,
Колись писала, що й онуки є.
Та поруч тільки ластівка у стрісі
Із року в рік свої гніздечка в’є.