Головна

Тетяна Череп-Пероганич — автобіографія

Народилася я в 1974 році на Чернігівщині у селі Стара Басань Бобровицького району. Батьки Павло Федорович та Людмила Олександрівна Черепи вчителювали. Мене з молодшим братом виховувала здебільшого бабуся. А вона була мудра, щира, справжня. У неї було чому повчитися.  Писати почала у сьомому класі, тоді й у районній газеті надрукували мій перший вірш. Відвідувала школу робсількорів. Отримувала перші журналістські завдання і з радістю виконувала їх. Тому з вибором професії ніколи не вагалась. У 1992 році, закінчивши середню школу, стала студенткою Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка.

Опісля – робота в рідній районці, кореспондентом ТРК «Обрій» та літературним редактором-журналістом в журналі «Ветеринарна медицина» (м. Київ). Працювала також певний час директорм Бобровицького історико-краєзнавчого музею та завідуючою відділом організації виставково-масової роботи Київського літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини.

Переймати досвід у колег-журналістів їздила до Польщі (2002). У 2003 році стала переможцем Чернігівського обласного фестивалю журналістики у номінації «Відкриття року». Член національних спілок України — краєзнавців та письменників.

Я є автором збірок поезій «Ідуть дощі» (1996), «Берег любові» (2012), «Ліки для душі» (2013) та прози - «Із саду – дві стежини» (2012); упорядник та редактор збірки  «Як хочеш буть поетом...» (2011)

Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2012) та дипломант у номінації «пісенна лірика» Міжнародного конкурсу романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики «Коронація слова» (2013).

Ввійшла в сотню кращих авторів, твори, яких варто прочитати цього літа. Конкурс було оголошено видавництвом "Лілія".

Друкувалася у різних періодичних виданнях, а також журналах «Літературний Чернігів», «Соборність», альманасі «Скіфія».

Доля не завжди дарувала мені приємні сюрпризи. Але вона дала зрозуміти, що щастя йде до тих, хто крокує йому на зустріч. Я своє, дякувати Господу, зустріла. Маю люблячого, турботливого чоловіка Юрія Пероганича, та двох прекрасних синочків Віталія (17 років) та Богдана (один рік). З родиною віднедавна мешкаю у Києві. Чотири роки тому пережила страшенну втрату – помер мій батько. Але в селі, де народилася, мене щовихідних зустрічає дорога матуся, брат Анатолій з дружиною та дітками.

Себе не уявляю без родини, друзів та поезії. Намагаюся жити за принципом: життя не кінчається смертю, якщо залишається сад.

Посилання