Жінка-УКРАЇНКА

Не раз жалкую, що журнальний вік такий короткий, а сам журнал – порівняно із книжкою – безпрезентаційний, недарчий тощо. Найбільше скривджені тут реальні місячники, як ото львівський «Дзвін». Але нині гортаю аж три найсвіжіші його зшитки (2018, чч. 3–5) – чи не нагода притримати увагу, навіть у реляційному сповіщенні про них, на слові самобутнішому, ніж перебіжне (з номера в номер); дещо виснувати про запас, часовий?..

Зшиток березневий – суціль молодіжний, з обличчями десь від 16 до 35. І два «вікових винятки»: Петро Сорока з ґрунтовним есеєм, про творчість талановитої школярки-тернополянки Христини Ковальчук (її ж – ілюстративний простір, «Галерея…»), та головний редактор «Дзвона» Юрій Коваль із короткою післямовою. Авторів стільки, що саме читання прізвищ і назов творів може вибити сльозу… Це велика багатожанрова хвиля, на гребені якої встигаєш завважити добре осмислені та прочуті верлібри Назара Данчишина, Катерини Міщук (ямби також), Ростислава Кузика (особливо його!), Мар’яни Гоїк, Івана Радика; несподівано глибокого негуманітарія, військового медика-інструктора, американця в Україні Рассела Вінгейта (перекл. А. Середюк). Серед речей прозових (превалюють новели й образки) запам’ятовуються геть збитошна, «технологізовано-сленгована» спроба роману Артема Бебика «Тихий дім», світоглядне фентезі Віталія Романа «Остання подорож деміурга», сюжетно-екзистенційна оповідь Артема Поспєлова «Листопадові пагорби»; згадаю ще Андрія Олеськіва, Станіслава Новицького, Романа Сліпокоєнка, Сергія Микитюка, проза яких ближча до традиції. Постійну рубрику «Розмисел» посіла Олена Касяненко, витворивши своїми граційними «Листами до незнайомця» певну альтернативу донедавнім у ній текстів. Високий рівень особистісного концепційного мислення продемонстрували Андріана Біла в розвідці «Василь Стус, народжений під зорею місійності», Марія Перепічка (рецензуючи роман В. Гранецької «Мантра-омана»). А загалом, маємо доволі переконливе свідчення, що «українська література не втомилася від свого майже тисячолітнього тривання» (Ю. Коваль).

Мастєрова В. На тому боці : збірка / Валентина Мастєрова. – Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 224 с.

Художній світ збірки новел Валентини Мастєрової «На тому боці» постає як дифузія проекцій: зовнішній подієвий сюжет дисонансний внутрішньому світовідчуттю персонажів, які ідеалізують об’єкти любові, позбавляючи їх тіней і доводячи до абсолюту. Проникна здатність любові-абсолюту безмежна, мов рентгенівський промінь, тому оприявнює флюрограму недуги особистісної, родинної чи суспільної («Сиродій») і водночас позбавляє маленьку героїню критичного підходу й адекватного реагування на дорослі рішення. Дитинна упередженість сприйняття – це феномен радісної любові, помноженої на наїв сподівань.

У київському видавництві «Український пріоритет» вийшла книжка прози «Час. Кохання. Життя» відомого українського письменника та літературознавця з Канади, головного редактора популярного журналу «Порт-Фоліо» Михайла Блехмана. Незабаром вона з’явиться в українських книгарнях, буде презентована на книжкових ярмарках та літературних толоках.

«Шановний читачу! Дуже вдячний тобі за те, що ти вирішив прочитати цю книгу. Вона – своєрідне підбиття підсумків моєї п’ятдесятирічної літературної роботи, – написав автор. – Я почав писати, коли навчався у восьмому класі феноменальної харківської школи № 49, коли мій Вчитель – Зоя Павлівна Коновалова – відкрила мені очі на художню літературу. Продовжив – під час навчання в Харківському університеті, де в мене були чудові вчителі, а найкращою та найяскравішою була Раїса Василівна Погорєлова.

Нову збірочку оповідань для діток «Назустріч сонечку» одержав з рук авторки, талановитої поетеси, дружелюбної землячки Тетяни Череп-Пероганич. І не одну книжечку, а відразу п’ять – для кожного з моїх внучат. Та першим читачем став сам.

Не  братимуся за  читацько-літературний  аналіз оповідань,  рецензію  фахово написала Ольга Рєпіна, а зупинюся, вважаю,  на важливішому - моральній  новизні в стилі дитячої  літератури, в її ідейно-художній своєрідності.

Колись на якій літературі батьки виховували дітей? Звісно,  передусім на добрих казках. Читали вдома й в школі вивчали «моральні» оповідання класичних письменників. Але все те написане на повчальних прикладах, можливо, й «прототипних», але сторонніх, чужих. Навіть в автобіографічних творах літератори,  погодьтеся,  не рвуться повчати читачів моралі  на прикладах своєї анти моралі. А щоб виставляти на суд широкої спільноти  негарні вчинки своїх чад – більше з розряду казок. Адже їхні діти – генії,  високоморальні, з памперсів усе нальоту  схоплюють! Колись казали  – з колиски, з пелюшок…

Про книгу Івана Українського та Тараса Мирного «Про злочин «братнього» народу. Російсько-українська війна чи продовження Росією українського геноциду?» (Бібліотека журналу «Бористен»)

Зрозуміло, що як письменнику, мені доводиться багато читати. І не тільки художніх творів – щоб бути «в курсі» справ, розуміти, якими шляхами рухається творча думка моїх колег. Адже для того, щоб написати щось путяще, багато працюю з довідниками й словниками, науково-популярною й науковою літературою. Історією ж цікавлюсь давно і серйозно. А щоб написати повість «Три сходинки голодомору» та цикл легенд «Великий Луг над Дніпром» наполегливо проводила дослідження в бібліотеках і мережі інтернет. Тому книга, яка нещодавно потрапила до моїх рук – «Про злочин «братнього» народу. Російсько-українська війна чи продовження Росією українського геноциду?» зацікавила, а потім і здивувала.

Зацікавила тому, що одразу з’ясувалось – автори неабияк вправно оперують датами, цифрами, фактажем. В яскравій та доступній формі авторами подаються загальноісторичні питання, значний фактичний матеріал дає змогу читачеві опанувати проблеми, які викликали дії деяких українських діячів, міститься аналіз та опис «ключових» особистостей та головних історичних подій.