Цього чоловіка на вулицях Хмельницького видно ще здалеку. Кремезний, високий, незвична зачіска темного волосся, ще з молодих літ носить пишні вуса. Ступає тихо, спокійно, наче боїться розбудити маленьку дитину, наче боїться сполохати пташку. Це Іван Пустовий.
І лише приглянувшись пильніше, помітиш, що в душі у цього чоловіка звучить і сміх дитини, і щебет пташки, і шелест першої трави, і соннепозіхання комашини - увесь-всенький світ, що оточує нас, у серці Івана бринить піснею, музикою, неповторною симфонією буття. Щогодинно, щохвилинно, навіть уві сні він зазбирує ті дивні звуки, вистроює їх у тільки йому відомий порядок і віддає людям новими піснями, етюдами, неповторними музичними супроводами, аранжуванням.
НАЗАРУНЮ!
Про це ми з тобою не раз говоримо. Іноді свідомо, а частіше принагідно, я передаю тобі свої власні думки, відчування, переживання, а почасти, то і десь почуті, прочитані. Я мала щастя читати небесно значимі твори Пушкіна і Толстого, Гюго і Антарової, Достоєвського і Шевченка. Вибач нам, синочку, що не привчили тебе до читання. Ті електронні монстри подають тобі інформацію (достеменно, лише інформацію) наче вичавки із соковитих яблук, замінивши твоєму поколінню аромат друкованого в книзі слова. Але повір, що ніякий комп’ютер, телевізор, телефон не в змозі замінити потужну силу читання.
***
Сьогодні першодення падолисту.
Здригнулися тривожно дерева,
Злякалась пташка вітрового свисту,
І стала безшелесною трава.
На службу заступила пані Осінь,
Усім вітрам вказівки роздає.
Цидулки їй на підпис хмари носять,
А дощ іще не йде – лиш заграє.
Тривожно в небі, неспокійно в травах,
Така прийшла неспокою пора.
Серця і душі падають в заграви,
Земля в пустопорожніх прапорах.