Довелося нам вчора…
…потрапити на Майдан.

Цього разу я не стану висловлювати свою думку стосовно того, що там відбувається. Просто розкажу те, що бачили очі.

Каталися на велосипедах знайомим маршрутом. Вирішили завернути на Майдан. Перше, що кинулося в очі, перше, що відрізняє Майдан нинішній від того, який ми бачили два місяці тому – сувеніри. Вся площа затикана різного калібру торгівельними точками, що блищать жовтоблакитними кольорами.

- Купуйте обкладинки на пачпорт! Стильні! Патріотичні! – верещить хлопчик.
- І дуже доречні, - кажу я йому, проходячи повз.
- І місце для торгівлі що треба, - додає дружина, яка йде позаду.
Хлопчик тимчасово затикається.

Вечоріє. На небі – зорини,
Понад містом лягає туман.
Я стала мовчазна, змінилась,
Не чекаю тепла від життя.

Україна і я стомились,
На Донбасі - жорстока війна.
Звідкись взялись москаль і кадири,
Хочуть виграти в Бога життя.

Ворог нищить дорогу до раю,
Красу скронь розпинає біль.
Смерть у вікна батьків зазирає,
Що чекають живими синів.

Слова Володимира Потебні, музика Володимира Сірого, виконує Володимир Сірий.

Сьогодні всі ми повинні об’єднувати свої зусилля і допомогати тим, хто стоїть на захисті нашої держави. Маємо багато добрих прикладів для наслідування. Про один з них розповідає письменниця, журналіст Оксана Радушинська:

- Працівники старокостянтинівського районного радіо, а якщо в персоналіях, то я і Сергій Грищук, додали свою краплю до океану підтримки нашої армії. 

В мене найдорожчий – ти, моя кровинко!
Тільки час настав твій: віддатись боротьбі.
Щоб не відчував ти на собі провину,
Я не зупиняю твій порив у бій.

В нас нема й вагання. А як небезпека –
Я тебе прикрию сильними крильми,
Мовби Берегиня. Відверни ж від пекла
Україну-Матір. Хто ж, якщо не ми?!

Доведи, що витязь, що звання «людина»
Носиш не даремно, навіть як… війна.
Ти в моєму серці і в житті – єдиний,

У час, коли наш край в жорстокій боротьбі
Злий ворог рве, лишаючи глибокі рани,
Багато так сказати хочеться тобі,
Наш Брате, Батьку, Сину, Друже і Коханий.

Тобі безмежна дяка за незламний дух,
Що серед вибухів, війни страшного пекла
Тримаєшся ти стійко серед путлерських потуг
Спрямованих на те, щоб Україна вмерла.

Захоплююсь тобою й дякую тобі,
Що свій патріотизм доводиш, взявши зброю
Й на захист ставши без пустопорожніх слів,
Багато ж тих, хто тільки на словах герої.

Бо чуємо, як голосно гримлять слова
Тих патріотів, що сховались за мандати,
Лиш в кабінетах вони вміють воювать –
Парламентські щури й нахабні бюрократи.

Зоряна Макаренко: «Мені 17 років. Мешкаю на кордоні між Києвом та Борисполем.
Співаю, пишу вірші, читаю реп. Вірші почала писати ще з 12, хоча свій перший "віршик" склала у 6 років.
Пишу для душі і від душі. Дуже вдячна всім, хто підтримує мене. Для мене це дуже важливо! Слава Україні!»

Юрій Мушкетик живе з онуком на дачі в Кончі-Заспі під Києвом. Трикімнатну квартиру в столиці здає.

– У кого паркан високий, там багатії живуть, у кого сітка – то письмен­ники, – казали ви, як була у вас чотири роки тому. А зараз у вас паркан, – заходжу на подвір’я до 85-річного Юрій Мушкетика.

Він живе на письменницькому хуторі в Кончі-Заспі під Києвом. 1955-го Микита Хрущов виділив землю під дачі літераторам. Усім тодішнім класикам – Андрієві Малишку, Миколі Бажану, Петрові Панчу, Андрієві Головку, Олесеві Гончару, Наталі Забілі та іншим – усього 27. Отримали по 45 соток, зібрали гроші за гонорари й звели майже однакові одноповерхові будинки.

Слова Ольги Тимофієвої, музика і виконання Сергія і Тетяни Раховських.

Мати

Хіба ж вона думала, знала, 
Що в долю ввірветься війна.
Ростила сина, плекала
Без батька, одним одна.

Високий, стрункий, завзятий
З Майдану – гайда на Схід.
– Матусю, не довго чекати…
Й розмило дощами слід.

А вже через місяць тривога
Постукала жінці в вікно.
– Вас син тепер десь біля Бога,
Убили бандити його.

Сказали, що він загинув,
Та тіла ж нема ніде.
І мати єдину дитину
Картоплю копати жде.