“Хто не був на церемонії нагородження, може тепер нарешті побачити (або не побачити… бо не всі ж стали переможцями) свою відзнаку, оцінку свого таланту, обдарованості.
Нагороджені учасники заочного літературного конкурсу, які не змогли з різних причин побувати на святі, отримають грамоти поштою.
Вітаю усіх іще раз! Наснаги, віри в себе! Тим, хто не потрапив до списку переможців – наполегливості і впертості! Успіх прийде, якщо йти йому настріч!”
Васильчук В. Б. Мій друг Пончик. Оповідання. - Житомир: ПП «Рута». 2019. – 64 с.
Є два типи письменників. Перші надають перевагу грі фантазії. Але читачі «ковтають» написане так, як оповіді з реального життя, хоча розуміють роль уяви автора. Майстерність письмака? Безумовно. Але (принаймні так мені здається) є вона і тоді, коли думаєш про других (тут маю на увазі і писання тих літераторів, котрі сумлінно змальовують житейські історії). Не можна скидати з рахунку представників цієї течії, що межує з традиційністю реалістичності… Зрештою, на моє переконання, немає істотного значення творчий метод. Сприймача тексту цікавить не це, а якість літеросплетень…
До цих розмислів спонукала нова книга «Мій друг Пончик» письменника і журналіста Віктора Васильчука з Коростеня, що на Житомирщині. Чому? Спробую це пояснити хоча б кількома реченнями. З поліграфічного виробу можна висновковувати, що ловець слів (так іноді іменують письменника) належить до другого типу слово творців. Я сказав би про прихильність автора до мемуарної літератури. Бо є в оповіданні щось від цього. Але водномить не все є таким простим, як може здатися спочатку.
Письменник-код, письменник-містик і фантастичний життєлюб з душею жайвора – все це можна сказати про видатного українського новеліста і цьогорічного ювіляра Марка Черемшину. Кобаки, Коломия, Відень, Делятин, Снятин – усі ці місця покарбували його характер і світогляд особливою огранкою, а письменник, у свою чергу, залишив яскравий і колоритний слід у історії літератури, громадсько-національної ідеї та юриспруденції. До слова, цьогоріч Марко Черемшина – ювіляр, адже виповнилося 145 років із дня його народження.
І саме з ювілейної нагоди снятинці зробили своєму видатному землякові оригінальний подарунок – Телекомпанія «Снятин» у тісній співпраці зі Снятинським літературно-меморіальним музеєм Марка Черемшини запустили проект автентичного читання творів Марка Черемшини, популяризуючи його у такий спосіб у теле- та інтернет-просторі. Марко Черемшина писав особливим варіантом гуцульських говірок південно-західного наріччя, адже рідне йому село – Кобаки (Косівський район Івано-Франківської області) етнографічно належить до порубіжної зони, тут присутні риси як Гуцульщини, так і Покуття.
Вчора у Мистецькому салоні Київського національного університету імені Тараса Шевченка, відбувся творчий вечір чудової виконавиці Зої Тимченко. Після робочого дня було приємно зануритися з головою у світ творчості цієї непересічної особистості і просто хорошої людини.
Колись Зоя розповідала, що народилася з піснею. І вона з нею все життя – естрадна, народна, українська пісня. "Пісня – це моє джерело натхнення та сили", – говорить завжди. Шляхжінки довеликої сцени довгийі непростий. Але вона занадто сильна і вперта, щоб здатися й опустити руки.
Поміж нас багато тих, хто за звичкою роками чекає манни небесної. Все їм не так, все погано, все хтось чи щось винен. Зоя і її надійна половинка, помічник та захисник – чоловік Віктор Бутко, з тих, хто самі віддаються світові, людям, роботі, творчості сповна, нічого не чекаючи взамін. І тому, мабуть, так багатолюдно було вчора в залі, де проходило свято Зоїної пісні.
З часів виходу в світ першої поетичної збірки прилучанки Ніни Заболотної (Костюк) «Втаємничені слова» пройшло 6 років. За цей час пані Ніна встигла вийти заміж, народити синочка Ігната, повернутися після тривалої декретної відпустки в свою рідну міську бібліотеку імені Любові Забашти, в якій вона працює бібліотекарем юнацького відділу – готує дивовижні сценарії, віртуозно проводить зустрічі з цікавими людьми, організовує виставки та конференції…
Вона повернулася з відпустки з великим оберемком нових чудових віршів. Вже зовсім інших, ніж ті, які складали канву її першої збірки – більш зрілих та досконалих.
Історик за фахом, бібліотекар за професією, поетка за покликанням…
Людина й сама не підозрює, як багато вона може повідомити світові про нього і людей, беручи до рук олівця. Презентуючи читачеві свої нові вірші, поет презентує пошуки своєї душі.
А справжня поезія, буцімто втрачений рай, – вона повертає нас самих до себе, примушує Галактику крутитися в іншій бік.
Хомчаківці із “Книжкового дворика” повернулися з Європи.
Вперше тижневу літературно-туристичну мандрівку “Від серця до серця” учасники “Книжкового дворика” здійснили по Європі, відвідавши ПРАГУ, ВІДЕНЬ, ФЛОРЕНЦІЮ, РИМ, ВЕНЕЦІЮ, ЛЮБЛЯНУ. Повернувшись в Україну, організаторка і засновновниця ГО “Книжкова толока” пані Люба Хомчак в інтерв’ю з редакторм Інтернет-порталу “Моя Жовківщина” призналася, що їхали в Європу за обміном духовності та досвідом, представленням українського видавця та авторів українських книг, та задля відпочинку і зустрічі з українцями за кордоном.
Інтерв’ю записала редактор Інтернет-порталу “Моя Жовківщина” Галина Фесюк Відеооператор – Юрій Кархут.
2019 рік – справді особливий для відомої українсько-білоруської письменниці – прилучанки Лілії Бондаревич-Черненко: цього року вона святкує свій ювілей, а також особливу творчу подію – рівно 20 років тому побачила світ її перша резонансна книга «Зона грає блюз».
Відтоді в її творчому доробку вже 17 книг, більшість з яких я мав честь редагувати та перекладати з білоруської мови українською. До слова, пані Лілія вже десять років вільно і гарно пише українською, і я безмежно радий за неї.
Письменниця зібрала на свою ювілейну мистецьку імпрезу «Спочатку було Слово» тих, хто був із нею всі ці роки, підтримував її та допомогав. Для них вона й презентовала дві своїх нових «дитини» – поетичні «Фрески» та прозового «Янгола на порозі».
На відзнаку ювілейного 20-ого мультимистецького конкурсу “Коронація слова” презентовано перше науково-довідкове видання “Коронація слова”
Цей рік для Міжнародного мистецького конкурсу “Коронація слова” особливий. І не лише тому, що ювілейний: вже вдвадцяте конкурс оголосив про прийом рукописів на розсуд компетентного незалежного журі. Довгоочікуваною подією цієї осені стала презентація першого науково-довідкового видання «Коронація слова», підготовленого у видавництві “Світ успіху” за грантовою програмою «Знакові події для української культури» Українського культурного фонду. “Літопис сьогодення для майбутніх поколінь”, як назвала це видання Тетяна Логуш, співзасновниця конкурсу, умістив у себе нариси про 230 переможців конкурсу за попередні роки, а також науково-критичні статті про тенденції сучасної української літератури. Гортати сторінки цього видання - все одно що перегортати у пам'яті роки становлення молодої української плеяди поетів, піснярів, письменників, митців театру і кіно.
У Чернігівській обласній універсальній науковій бібліотеці імені В. Короленка відбулося ювілейне літературно-мистецьке свято «Примчу на білому коні» з нагоди 55-ліття українського письменника і журналіста Сергія Дзюби та 40-річчя його творчої діяльності.
Хоча була п’ятниця, післяобідня пора, коли люди зазвичай уже лаштуються провідати своїх близьких чи просто відпочити, на це свято чернігівці прийшли. У залі виявилося людно, а головне – з самого початку створилася напрочуд тепла, невимушена та затишна атмосфера. Взагалі, ювіляр принципово відмовився від будь-яких дифірамбів на свою адресу та нудних і пафосних доповідей-промов, запропонувавши натомість цікаві й оригінальні концертні номери.
Почалося свято несподівано – з презентації відеокліпу на нову пісню Сергія Дзюби «Примчу на білому коні» (музика композитора Петра Лойтри) у виконанні народного чоловічого вокального квартету з Полтавщини «Пісенне джерело». Ці артисти – справжні подвижники, які люблять і чудово популяризують українську пісню. Ось і нещодавно вони представили творчість С. Дзюби на Всеукраїнському святі «Осіннє золото», яке щороку проводиться на Пирятинщині для вшанування незабутнього Дмитра Луценка (автора таких шедеврів, як «Мамина вишня», «Як тебе не любити, Києве мій», «Осіннє золото»), до речі, земляка добродія Сергія.
Рішення про надання відомій українській видавчині Анетті Антоненко звання Кавалера ордена мистецтв та літератури ухвалив міністр культури Франції Франк Рістер.
Згідно з листом посла Франції в Україні Етьєна де Понсена, ця відзнака є визнанням особистого внеску української видавчині в популяризацію сучасної французької та франкомовної літератури, зокрема в рамках її діяльності як директорки видавництва, організаторки культурних подій навколо книги та зустрічей з фахівцями в галузі літератури та книговидання.
"Ця відзнака є визнанням вашого особистого внеску у популяризацію сучасної французької та франкомовної літератури, зокрема в рамках вашої діяльності як директора видавництва, організатора культурних подій навколо книги та зустрічей з фахівцями в галузі літератури та книговидання. Вона засвідчує вдячність Франції за вашу відданість справі поширення французької мови та культури", - йдеться у повідомленні.
Книжкову новинку «Секрети українського щастя, або хюґе по-українськи» відомої тернопільської письменниці Ірини Мацко було презентовано днями в рамках 26 Форуму Видавців у Львові.
Що таке щастя? Яке воно і чи взагалі українці щасливі? Від чого залежить українське щастя? Добробуту, сімейного затишку, кар’єрного зростання?.. Що вважали щастям наші прадіди та які рецепти зоставили нам? Чи у буденній віхолі вміємо взагалі бути щасливими? Коли нам добре, затишно, спокійно, «хюжно», як кажуть данці?
«Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи» Міка Вікінга відкриває секрети, відомі й нам. Мені пощастило бути на презентації цієї праці та познайомитися з автором, який досліджує щастя багато років, і створив цілий інститут щастя! У нас теж воно є, бо живе в нашій голові, а не де-інде!.. Та чи помічаємо його, сповнюємось ним, вміємо черпати навіть із маленьких дрібничок, чи опанували мистецтво збирати крупинка до крупинки оті особливі моменти, що роблять нас щасливими тут і зараз? Дрібні росинки щастя виблискують поруч… Зачаровують, ваблять… Та ми, засліплені клопотами, заглиблені в болото щоденних проблем, не помічаємо їх. Оминаємо. Відмовляємось. Не дозволяємо собі бодай на мить забути про все і стати щасливими… Чому?