Жінка-УКРАЇНКА

Відколи   вмерла  його баба, старий Олекса жив самотою, хоча мав шестеро дітей. До дітей не хтів, та вони його не дуже й кликали через одну паскудну ваду: коли напивався, починав дошукуватися правди. А напивався у свої  неповні 78 частенько. А потім брав гармошку, грав  до знемоги, заплющивши очі , і  горлав усі  пісні, які знав.

Я з покоління онучат війни.
Вона обох моїх дідів забрала.
Постали обелісками вони
Там, де пройшла коричнева навала.
А вдома виглядали їх сини
І доньки, що без них попідростали.
Тепер їх чемно звуть "дітьми війни".
Тоді ж їх просто сиротами звали.
А вдома виглядали їх лани,
Дружини їх, солдатки виглядали.
Впрягались в плуг солдатки і сини
І землю закривавлену орали.
Вкидали упереміш із слізьми
В ріллю свою гірку сирітську долю.
Засіяне жінками і дітьми
Вродило перше повоєнне поле.
А скільки їх ще довелось зорать
Малим синам полів на білім світі!
Батьки, що десь зажурено стоять,
Чорніли з горя в темному граніті.
Прокляття всім, хто прагне до війни!
Хто оскверняє правду цю велику!
Аби не звались доньки і сини
Дітьми війни віднині і довіку!

Тетяна Іванчук

Біда ніколи не прийде одна –
Сім бід по світі за собою водить.
То не біда, що в косах сивина,
Як є душа, що розуміє поряд.

Як поруч є синів міцне плече,
Чи доньчині надійні теплі руки.
Біль самоти тоді не так пече,
Стають коротші місяці розлуки.

Як вирахувать мамине тепло,
Чим виміряти татові тривоги?
І хоч би скільки років не пройшло –
Батьки дітей чекають край дороги.

Спаси їх,Боже, бідам всім на зло!
Не дай батькам зазнати смертну муку!
Щоб їм на схилі літ не довелось
В чужих людей випрошувать притулку.

Тетяна Іванчук

Тих, кого вже нема, хто на небо вознісся,
Ми, схиливши чоло, пом'янемо усіх.
Нам лишилася їх недоспівана пісня,
Недосміяний сміх, недоплаканий гріх.
Ще летять їх думки- схарапуджені коні,
Їх не спинить ні час, ні мораль, ні закон.
Їх не спинить і час на своїм Рубіконі,
Бо вони вже самі перейшли Рубікон.
Світ стоїть і без нас. Не спиняються ріки.
Тільки гаснуть зірки, як стихають вітри.
Люди, наче зірки, теж згасають навіки.
Дуже шкода, що кращі із них до пори…

Тетяна Іванчук

І. І. Даценко, перший секретар Ставищенського райкому СПУ (з Київщини), попросив допомогти з виходом поетичної збірки своєї землячки Тетяни Іванчук. При цьому він передав підбірку її віршів. Вони здалися непідробними, щирими.

Дякуючи небайдужим людям, збірка вийшла (хоч і малим накладом — 1000 екз.) під назвою «Роса ріки». Не буду оцінювати майстерність автора, бо не про те йдеться. Коли писано душею, то у вірші є все: замальовки життя, неспокій, переживання, чистота почуттів, — те, без чого поезія неможлива. А ще є підтвердження справжньої майстерності і таланту. Фах Тетяни Іванчук до літератури стосунку не має, але вона — одна з тих, хто своєю творчістю безпосередньо формує середовище культури. Переконайтесь у цьому самі.

Олександр МОРОЗ

Тетяна ІВАНЧУК

*  *  *

Дощі осінні на вікнах скачуть,
Сльозини-краплі на землю гублять,
Не плачуть люди, які не люблять,
Не люблять люди, які не плачуть.