Жінка-УКРАЇНКА

Відомий вислів Ернеста Хемінгуея про дзвін, котрий звучить по тобі, можна віднести й до книжки «Люба Елен із Бріджсвіла». Книжки, яка народжена в Україні авторкою Ольгою Рєпіною.

І хоча події твору розгортаються у відомому бастіоні консерватизму та практицизму, як Велика Британія, герої книги ведуть себе нетипово для своєї країни та співвітчизників. Й божевільно, подумки, коли одягнути англійський стрій твору на рамена українських теренів. Бо, зазвичай, яка теща на Україні, де жлобством вражені всі соціальні прошарки суспільства, зостанеться задоволеною, коли невдаха-зять (котрий сидить у неї на шиї) купує старезне, нікому не потрібне авто, заявляючи, що йде працювати до мандрівного цирку. Тобто фактично кидаючи напризволяще дружину й доньку.

Однак недаремно повість в анотації названа авторкою як психотерапевтична. Практична англійська теща не перетворюється на постійний зубний біль для зятя, а з гумором сприймає цю подію. Й тим самим закладає позитив в сприйманні життя, яким би воно не здавалось чорним негативом, у свою онуку – малу Елен. Світосприйняттям якої й написана книга.

Янис Акуратерс. Палаючий острів: повість. Пер. Ліни Мельник. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2018. – 144 с.
В останні роки можна підмітити одну характерну особливість: посилилась увага до книг, перекладених з інших мов. Як на мене, це перш за все продиктовано тим, що люди хочуть ліпше взнати край, де намірились побувати. Тривіальні туристичні довідники не спроможні вгамувати «голод пізнання». І тут на допомогу приходять перекладні видання поезії, прози чи есеїстики. «Палаючий острів» належить саме до таких. Це – перша в Україні інтерпретація повісті відомого латиського письменника Яниса Акуратерса.

Про що йдеться у творі? Звісно, відповідаючи на це запитання, дехто вдасться до викладу вражень від написаного, розлого коментуючи їх. Не буду заперечувати, бо раціональне зерно у такому підході існує. Але автор цього відгуку не хоче ставати на такий шлях. Бо вважає, що радше необхідно зробити сюжетний наголос.

Леся Українка – моя землячка і землячка моєї дружини, дідусь якої розповідав нам про неї, бо жив там, де й герої «Лісової пісні»... І мені доводилося писати й виступати про цю, вже легендарну, поетесу та її творчість чимало у різних текстах та контекстах.

А оце нині маю честь знову погрітися у доброму промінні відразу двох чудових жінок, яких поважно люблю, – самої Лариси Петрівни Косач та Любові Романівни Гонтарук, яка оце написала віршовану книгу «Леся Українка. Сторінки кохання», присвятила її «100-річчю з дня смерті Лесі Українки» і попросила мене бути одним із першочитачів, редактором та автором передмови, що я із етично-естетичною радістю причетності до світлої співтворчості і не претендуючи на марнославні лаври та істину в якійсь інстанції, і роблю...

Любов Бенедишин. Літа проминальна літургія. Вірші.-Львів: Плай. 2017. – 120с.

Здається, що вірші цієї поетки раніше зустрічав у різних виданнях. Але чимось особливим вони мені не запам’яталися. Чи не тому, що тяжію до модернової версифікації? Звісно, що до мене потрапляють і друки з традиційною поетикою. Але тоді «клюю» лише на твори відомих авторів. Несподіванки, правда, трапляються, несучи в собі присмак собості. Подібне було і цього разу. В одному із чисел журналу «Дзвін» надибав поезії Любові Бенедишин. Твори з часопису 2016 року, можливо, привернули мою увагу тим, що вони були вміщені в одному номері з моєю рецензією на книгу Олеся Дяка (маю таку звичку уважно перечитувати тексти тих, що сусідують з моїми опусами). Це було характерним і для перечитування торішнього випуску альманаху «Франкова нива», який почали римотворисокальчанки.

(Відгук на повість Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні»)

Є речі, які багатьом людям здаються невід’ємною частиною життя. Це батьківська любов, піклування, затишок. Чистий одяг, їжа, безпека. Дах над головою. Але є діти, для яких ці «буденні» речі – майже фантастика. Діти, народжені в неблагонадійних родинах – болючий нерв нашого сьогодення.

Коли в дитини відібрано найважливіше – здатність любити самій і здатність приймати любов, вона озлоблюється, втрачає довіру до світу. Замикається в собі. Сприймає доброту старших з недовірою, а часом – з їдким сарказмом.

Саме таким постає перед нами Данило Панкрат – головний герой повісті Ольги Рєпіної «Світло не в моєму вікні». Своєї мами хлопчик не пам’ятав: жінка померла від передозування наркотиками, коли Данилкові було два роки. Його батько – цинічний і жорстокий злодій. Пияцтво і неробство стали «стилем життя» цього чоловіка. Половину свого життя Панкрат-старший провів у в’язниці. Не відомі цьому чоловікові ні любов до сина, ні відчуття обов’язку. Хлопчик з перших років життя відчув, що таке батьківські побої. Тому й звик робити усе крадькома – навіть їсти.