Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Поезія Надії Пукас
МІЙ СВІТОЧКУ
Мій світ такий багатий на красу,
Душа моя від нього все добріша.
Я скарб цей крізь життя своє несу,
І в цьому світі кожен день я інша.То, мов метелик, на вогонь лечу,
То заховаюсь в покривало ночі,
То у задумі квіткою мовчу,
То розбудити світ піснями хочу.Готова часом вітер цілувать,
Ласкавість дарувати гілці кожній.
То можу гнів у меч перекувать,
Щоб зло усе убити було можна.У соняшнику тихо джміль заснув,
А той переступити хоче межу.
Мій світ такий багатий на красу –
Йому я до останку вся належу.І я не ображаюся на світ,
Що тернами мені полоще ноги.
Забрав, мов з літепла,
мене з дитячих літ,
І так веде від отчого порогу,Ллє клопоти на мене, мов з ковша,
І хвильки не дає на спочивання.
Завруниться неспокоєм душа,
Мов поле житом на крилі світання.Ношу в собі праматері любов,
Старечу мудрість і дитинну радість,
Пурпур знамен і врочість корогов,
Полин зневіри і любисток правди.Мій світ – то зойк пташини у росі,
Коли на неї звір лихий полює,
То радощі людей і їх печалі всі.
Мій білий світе!
Як тебе люблю я!Ношу, мов плід, любов ту у собі,
Тулюсь до тебе, мов зоря до неба.
У світлій радості, у мовчазній журбі,
Мій світочку!
Завжди іду до тебе!
КИЛИМ ДОЛІ
Червоне – то любов,
А чорне – то журба.
Д.Павличко
Роки мчать, мов на крилах,
Літо, зима з вітрами.
Витчу я літ моїх килим
Різними кольорами.
Витчу з самого краю
Чорним печаль і тугу.
Синім – жур вишиваю.
Жовтим – розлуку з другом.
Сірим – зимовий вечір,
Радість в зеленім бачу,
В ружовім – цвіт-малечу
(Гарна ж вона, одначе).
Юність у білу нитку
В килимі вишиваю.
(Як пролетіла швидко –
Вже її не гукаю).
Руки моєї мами
Шию під хліба колір.
Отак всіма кольорами
Вишию свою долю.
Сонячним різнобарв’ям
Моє життя сплелося!Лиш для твоєї зради
Кольору не знайшлося!
У НАС НЕ КАЖУТЬ ТАТОВІ НА „ВИ”
У нас не кажуть татові на “Ви”
І не цілують мамі руку діти.
То й сивими покосами трави
Лягає пам`ять на зів`ялі квіти.Як болісно життя переливать
У пустодзвонний і дірявий збанок
І забуття дітей передчувать!
Помилуй, доле!
Господи, ізбав нас!При матері –
дитина-сирота –
На тілі людства невигойна рана.
Адже страждає муками Христа
Покинута,
дітьми забута,
мама.
ГРІХ
Той гріх –
сильніший за любов!
Той гріх –
страшніший за розп`яття,
Бо він розводить з брудом кров,
Він душу спалює багаттям.
Той гріх скидає з висоти
Таких атлантів і титанів!
Хто з лицарства,
хто з простоти,
хто з глупоти
Грішити стане.
О, Боже праведний, єси!
Не видно грішникам тим краю.
Помилуй кожного й спаси,
Хто грішну долю вибирає.
КАЛИНА
Коли тобі ще небагато літ,
І долі смак тобі ще не полинний,
Перед тобою весь широкий світ –
Ти посади під вікнами калину.Як пишним цвітом зацвіте краса,
І ти сповитий чарами кохання,
Щоби не випила його роса,
Ти посади калину на світанні.Коли тебе манить далека путь,
Душа летить в світи, не знає втоми,
Ти не клянися матір не забуть,
А посади калину біля дому.Пройшли літа і обрій вже погас,
І ти озвавсь на тихий голос неба.
У твій останній надвечірній час
Цвіте калина спомином про тебе.
ДОЛЯ
Сідайте, Доле!
Ви ж з дороги.
У мене повно чистих лав.
Поставмо свічку перед Богом,
За те, що Вас мені послав.
Спочиньте,
покладіть торбину,
Зігрійтесь – за вікном зима.
На двох розмочимо хлібину,
До неї цукру в нас нема.А ще тихенько заспіваєм,
А ще просушимо зерно,
Яке ми словом називаєм,
Щоб в дітях проросло воно.Сідайте, Доле!
Так вже вийшло,
Що Ваш трудний тернистий шлях –
Не обрус самобранний вишитий,
Що руки й серце в мозолях.Ми, як горох той край дороги:
Хто не захоче – не скубне.
Добридень, Доле!
Дяка Богові
за те, що вибрали мене.
КОЛИ МЕНЕ НЕ СТАНЕ
Коли мене не стане –
я не вмерла,
А відійшла тихенько на спочинок.
Отак, немов сліди зажури стерла
З лиця свого, мов доторки сніжинок.Коли мене не стане –
не кажіте,
Що я могла б ще довго й довго жити.
А тих, кого покину, пожалійте.
Мені ж поставте свічечку у жито.Коли мене не стане –
це не тому,
Що я з життям звела якийсь рахунок.
Бо я благословляю навіть втому,
Печаль приймаю, наче подарунок.Коли мене не стане –
ви згадайте,
Що так відходять всі співці й поети.
Мене між трав, між квітів пошукайте,
Поміж пісень –
і там мене знайдете.
МИТЬ СУЧАСНА
Ніч.
Догорає ватра.
Місяць, як стій,
на чатах.
Хто з нас не мріяв,
Завтра!
Почати усе спочатку.– Завтра!
душі дам спокій.
Завтра!
розбуджу совість.
Завтра!
злечу високо.
(Ох вже ті звички „совкові”)
Завтра!
створю прекрасне.
Завтра!
піду в Почаїв.
Завтра!А мить сучасна
Нікому цього не прощає.
НЕ ЗАЛИШАЙТЕ КВІТКУ НА МОРОЗІ
Не залишайте квітку на морозі,
Бо кожна їй пелюсточка болить.
Не залишайте душу у тривозі:
Так її, бідну, можна спопелить.Не залишайте квітку на морозі:
ЇЇ чуже тепло не зігріва.
Не покидайте друга у дорозі:
Йому потрібні ви, а не слова.Не залишайте квітку на морозі:
Вона не дочекається тепла.
Так зірка плаче в місяця на розі,
Коли любов минулася, пройшла.Не залишайте квітів на морозі
І слів прощання їм не говоріть.
Якщо не залишити їх не в змозі,
То краще вже ніколи не беріть.
СВЯТ-ВЕЧІР
Дванадцять страв на вечерю святу
Варили мама і хрестили кожну.
А ми дивилися на тайну ту
Й чекали, коли сісти було можнаЗа стіл,
накритий сіном і під ним.
Бо так було з правіку і понині!
Бо так було під світлом осяйним!
У сіні породила Мати Сина.Молились тато.
Падала зоря.
Палахкотіли над кутею свічі.
На всі часи, у всіх календарях
Творилось таїнство, святе і вічне.Збирається до столу вся сім’я,
У сіні діти лускають горішки.
Уже дванадцять страв готую я,
І знову світ в цю мить стає безгрішним.
БУЛА ДОРОГА
Була колись дорога,
потім стежка,
А потім все травою заросло.
І одинокий місяць, мов сережка,
Повис над тим, що звалося селом.То що, село?
Ці дві старенькі хати,
З яких уже ні диму, ні вогню?
Та ще хмарина тінь свою кудлату
Поклала на незорану стерню.Живуть тут люди
(в місті син і дочки).
А їм вже трудно й стежку перейти.
А з лісу-бору молоді грибочки
В село до запитання шлють листи.
МАТВІЙКІВСЬКА БУВАЛЬЩИНА
1
В кофтині перештопаній,
В хустині підлазуреній,
У черевиках стоптаних –
Зовуть її Мазуркою.
Вона кохала поляка,
Що мчав по степу риссю.
Така дівоча доленька –
Знайшлася в них Марися.Чи відала, чи думала,
Як Юзика любила,
Яку дорогу тугою
Їй доленька стелила?2
Впали зорі у роси,
Коник стежечку будить.
На Марисині коси
Заглядалися люди.Аж до п`ят досягали
Дві дороги-змії.
В лузі птиці питали:
– А чиї ви? Чиї?Не змагався із вродою
Навіть папороть-цвіт.
По селу ішла гордо
(У сімнадцять-то літ!)Парубки – ті аж плакали.
Матері потерпали,
Між собою балакали,
Що синів чарувала.3
Упали хмари чорно-грізно,
Розстріляна шарпнулась тиша.
Біда, тривожна і залізна,
Німецьким чоботом притисла
Дубів безстрашних аж додолу,
Свинцем вп`ялася в серце, в груди,
До кожного ввірвалась дому.
Що з нами буде?
Що то буде?
Дні ясні ночами здалися,
А ночі освітили зблиски.
А де ж Марися?
Де Марися?
Нема в селі такої близько!
Зате з`явилась нечупара
Замурзана,
коса, як віхоть.
Така-от жінка – Божа кара
Якому хочеш чоловіку.
От тільки очі...
Ох, ті очі!
Таких ніхто не бачив зроду.
У них поглянеш – жити хочеш,
Пірнаєш в них як в чисту воду.І він, німчура,
він уздрів їх!
Він їх неначе упізнав,
Бо перед нею
(а згорів би!)
О Боже!
На коліна впав.Село не чуло про Вандетту,
Про Трою,
знало лиш про турка.
– Марисю, де ти?
Де ти?!
Де ти?!
Надривно плакала Мазурка.
4Її знайшли в глухій долині
Застрелену...
Кругом війна.
Мазурка слова не зронила –
Така зробилася страшна.
А люди посхиляли чола,
Плив над селом тривожний дзвін.Всю ніч в селі горіла школа.
Згорів там староста і...
він!!!
Кого колись родила мама
Далеко, під якимось Руром.
А кари мало!
мало!
мало!
Пішла з села в ліси Мазурка.Вернулась, як настала тиша,
Як сонце ясно засіяло.
З тих пір Марисю все колише.
Як кажуть,
“не при собі стала”.
Така ласкава, добра, тиха,
Та тільки всохла і зів`яла.
Нікому не робила лиха,
Марисями дівчат всіх звала.5
Таке було...
таке було...
Димок сочиться з комина.
Пливе Мазурка над селом,
Пливе уже у спомини.Попід селом біжить ручай,
Десь місяць забарився.
Стоїть під вишнею дівча.
Зовуть її Марися.
КИЇВ
Вгризаюся у Київ, як в граніт.
І день, і ніч скалу тоту лупаю.
З Троєщини до Золотих Воріт
Таким, як я, тут не належить паю.Ти – велетень!
Ти – стоголовий змій!
Душа ж у тебе ніжна, як дитина.
Мій Києве! Мій батьку!
Зрозумій:
Поза тобою також Україна.
ЛИСТ У МАЙБУТНЄ
Зоря на чистому крилі
Нечутно догорає.
Мої праправнуки малі,
Я вам себе звіряю!Свої пісні, свої слова
Лишаю вам за свідка.
Життя моє, як тятива,
Немов шовкова нитка.Засудите?
Не в тому річ –
Я на суді щоденно.
Я зіткана із протиріч,
Мов береги зелені.Я знаю радість і біду,
Льоди й вогонь гарячий.
Я то за поводом іду,
То, мовби кінь на скачках.До вас я хочу доплисти
Крізь бурі, шторми, повінь.
До вас пишу свої листи,
Перо вмочивши в совість.
УМІННЯ ЖИТИ
Життя іде:
то фініші, то старти.
А доля чітко ритми береже.
Душа вже стала, як осколок Спарти
І як останній витвір Фаберже.Та наперед загадувать не треба,
Минуле двічі хоронить не варт.
Щодня повідчиняйте вікна в небо
І не питайте мудрості у карт.Не треба у ворожки ворожити,
На себе приміряти гороскоп.
А кожною хвилиночкою жийте,
Приборкайте скажений днів галоп.Радійте сонцю, жайворонку в полі,
І як синичка перший сніг мережить.
І серця біль терпкий,
і ласку долі
Прийміть достойно, мудро,
Як належить.
ПРО МОВУ
Колись я знала так багато мов!
Могла із цілим світом говорити:
З хмаринами, з яких вже дощ пішов,
З ромашками, що вміли ворожити.
Мені шептав на вушко деревій,
Що пурпур маку –
то не колір крові.
Сльозу прощання скапував з-під вій
Орлинник-папоротник.
Зірка вечорова
Мені розказувала про світи,
Яких вона побачила немало.
Із цілим світом я була на „ти”,
Із ним сміялась, плакала, співала.
Я розуміла шелест корогов,
Папіруси – і ті вели розмову.
Колись я знала так багато мов!Тепер я знаю тільки мітингову.
ВОГНЮ ВКРЕСАЛА Я
У хату перші холоди впустила,
Вони клубками всілись по кутах.
Зазимилось.
І підморозив крила
Мій срібноперий на покутті птах.Засумував, не докінчив співати
Весняну пісню,
поглядом погас.
Згорнувши руки, я сиділа в хаті,
Хоча вогонь розводить було час.Листок промерзлий заглядає в шибу,
Хотів би в теплій хаті ночувати.
Засумували окрай вікон липи,
Пливуть над ними хмари пелехаті.І раптом двері прочинились рвучко,
Пробіг по стінах промінь золотий.
Залопотів мій птах, затьохкав гучно:
Стояв, усміхнений, в порозі
ти.І знов пісні полинули веселі,
І засвітився радості прибій.
І потепліло у моїй оселі.Вогню вкресала я об погляд твій.
СПАСІТЕ ДУШУ
Якось пройшлася я по базару.
А там – якого хочеш товару:
Килим турецький висить багатий,
Кофта німецька горить багаттям,
Стоять черевики великі й малі,
Куртки і джинси із Сомалі.
Звідкись он тітка навезла краму
Такого, що глянеш – забудеш маму.
А он Марійка – моя землячка,
Продає Коста-Рікійську жувачку.
Далі знайомий – номенклатура,
Продає свищики із Сінгапура.Базар чи ринок – сама не знаю.
Куплю, не куплю, хоч так поблукаю.
Дядько торгує:
– Індійські лимони!
Продаю дешево, по півмільйона!Китайські дині, болгарські груші...
І раптом табличка:
„Продаю душу”.
Стоїть чоловік, незначний, в окулярах.Як продаєте? Одну чи парами?
Підходить до нього якась молодичка,
Нічого собі, струнка, невеличка:
– Чим приторговуєш? Та це ж не діло!
Я он теж торгувала.
Тілом!
Роздавала, немов з весілЯ коровай,
А їм, бачиш, душу іще подавай!
Е ні, – цокотіла дрібно, –
не продається,
Собі потрібна!
А ти продаєш!
Схаменися! Не смій!
З таким товаром тут навіть не стій!– Та я її ладен і дурно віддати:
Вона ж мені не дає спати.
Волає, благає:
„Роби щось! Роби!
Та тільки мене збережи, не згуби!”
А що я зроблю, що я вдіяти можу?
Змурую мур чи поставлю сторожу?!Підходить „крутий” до такого товару.
Сплюнув недопалком з фільтром цигари.
(Його підхопили в один момент:
Це ж не „Подільські”, це – „Президент”).
– Платити чим тобі? Бакси чи бабки?
– Грошима.
Грішми, а можна бартер.
– Та я шуткую! – „крутий” крутнувся,–
Своєї ледве недавно збувся.Підходить підліток (молокосос):
– Ну що, дєдуля, беру за кусок!
– А ну, на місце товар положи.
Ти краще свою не продай, збережи!Директор фірми підходить Вася:
(Два рази вчився в п’ятому класі).
– Ціну не питаю. Беру і точка!
Бо моя жінка, ну чисто квочка,
Не хоче путівку на Уругвай.
Все їй, бачиш, душу якусь подавай!
– Йди собі, чоловіче, нехай вам ведеться.
Душа моя з вами не уживеться.Ніхто ще такого дива не бачив.
Душа чоловіча стогне і плаче.
Сонце в зеніті!
Кінчайте базар!
Несе чоловік свій додому товар.
Йде, як сомнамбула, поміж людей
І душу притиснув до кволих грудей.
Вона його просить:
– Роби щось!
Роби!
Та тільки мене сохрани!
Не згуби!
СВІТОЛЮБИВА
Я виросла серед садів зелених,
Серед ланів розлогих, золотих.
Ясна зоря всміхалася до мене.
Коли я спала, буйний вітер стих.
Сповита я була в м’які тумани,
Купалася у весняних дощах.
Мов діаманти, щедрі роси ранні
Світанок розсипав в моїх ногах.Премудростей усіх мене навчали
Щонаймудріші в світі вчителі:
Хорошії мої односельчани –
Із діда-прадіда господарі землі.Вони мене навчили шанувати
Хлібину на столі, роботу, честь,
Вінок плести, лунких пісень співати
І
прислухатись до людських сердець.Отак живу.
Якби то сталось диво,
Й земля до мене словом зацвіла б:
– Яка ти, дочко?
– Я – світолюбива!
Такою моя відповідь була б.
Я НЕ СУДДЯ
Не судіть,
То й не судимі будете.Я не суддя тобі, мій світе!
Мені судити не з руки
Того, що натворили діти
І що зоставили батьки.Суддею бути – річ невдячна:
Правічне ж бо:
„А судді – хто?!”
Були вже голови гарячі.
О, скільки крові пролито!О скільки мрій знялись у вирій!
Ще й досі в серці передзвін.
Онуки винесуть нам вирок!
Чи буде справедливим він?Чи буде виважена плата
За стільки страчених надій?Я хочу бути адвокатом
Для тебе, рідний світе мій!
МОЇМ ОПОНЕНТАМ
Та що ви знаєте про мене?!
Зневірена?
Немолода?
Та ж я, як дерево зелене,
Як бистроплинная вода.Здаюся вам дитям застою
Із вірою в пустий міраж?
З тих, що мирились з глупотою
Й пускали правдоньку в тираж?Піднятись не могла я, звісно,
На непокори висоту.
Та зберегла я в серці пісню!
А значить –
зерном проросту.
КВАПЛЮСЯ
Голосом б’юся об душі людей,
Прошуся на ніч до кожної хати,
Щоб заколисувать їхніх дітей.Кваплюсь співати!
Нічки шкодую на плетива сонні,
З любощів буду мережива ткати.
Серце вкладу в твої рідні долоні.Кваплюсь кохати!
Думка за думкою, слово за словом...
Діло за ділечком треба робити.
День мій згасає, ясний, пурпуровий.Кваплюся жити!
ЖИВУ БОСОНІЖ
Біжу босоніж по своїм житті,
У ноги коле спогадів стерня.
Долаю гори й виярки круті,
Не йду в обхід –
крокую навмання.Мої усі ще в небі журавлі,
За ними лину в радісні краї.
Веселий посміх і гіркі жалі
Беру з собою.
Всі вони мої!Я продираюсь крізь тенета хащ,
Трава під ноги стеле оксамит.
Завія біла прогуде:
– Не плач,
Коли застогне серце, заболить.Вклоняюсь низько каменю й ріллі,
Скажу зозулі літ нарахувать.
Біжу босоніж по своїй землі:
Так легше рідну землю відчувать.
ДУША НЕ КАМ’ЯНІЄ
Ніколи я не крокувала маршем –
Лиш тінню за хмаринами пливла.
В сім’ї – найменша,
у житті – найстарша!
Оце і все, що матінка дала.
Ніколи я Жар-птицю не шукала,
Ні під зорею,
ні як день ясніє.
Собі я долю з каменю тесала!Тому й душа моя не кам’яніє.
СВІТОСПРИЙМАННЯ
Не ображаюся на ворога:
На те він ворог –
щоб карати.І не цураюся убогого:
Спішу, щоб милостиню дати.Я дивакові не дивуюся,
Котрий від берега гребе.Красивими я не милуюся:
Красиві люблять лиш себе.Не заздрю гордим і високим:
Їх погляд завжди тільки в небо.Тебе, що взяв любов і спокій,
Кляну щодня й молюсь за тебе.
СУДИЛОСЬ
Я проросла крізь роки й рубежі,
Як паросток крізь тріщину в асфальті.
Судилось
бути завжди на межі
Між злом й добром,
поміж омега й альфа.
Стою на протягах та на семи вітрах,
Що виють, б’ються об, скелясту, мене.
Я осідлала їх!
Віжки в руках
Тримаю міцно,
аж болять рамена.
Пасу їх на світанні в споришах
Та в подорожнику
при шляху битім.
І
прислухаюсь,
щоб якась душа
Не застогнала під важким копитом.
То я до неї притулюсь чолом
І словом,
серцем зболеним зігрію.
Судилось
бути між добром і злом!
Судилось
нести до людей
н а д і ю
МОЄ ІМ’Я
Придумала не я
Просте моє ім’я.
В твоїх вустах
Воно звучить прегарно так.
Як пахне голос твій,
І погляд з-поміж вій.
І день
Такий щасливий
І розхмарений.
ВИЗБИРУЮ СЕБЕ
– Не роздавай себе так щиро
Деревам, людям, сонцю, обрію, –
Мені шептав ти.
– Вірю, вірю,
Що наміри ти маєш добрії
І що мені ти щастя зичиш,
Мов ластівці легкого вирію.Але ж приглянься –
і помітиш,
Як я себе у них визбирую.
ВЕРТАЮСЯ
Вертаюся із молодих доріг!
Вертаюсь легка, чиста, неоружна.
Ніхто мене від лиха не беріг.
Вертаюся
із щастям неодружена.
Вертаюся –
у сріблі голова,
І хліб голодному в торбинці за плечима.
Та в луці ще напнута тятива,
Іще бринять мої пісні й слова,
Душа і серце –
до людей очима.
О, як нелегко в куряві доріг
Було не впасти ницьма, не спіткнутись!
Дороговказами ніхто не застеріг.
Та я щаслива:
є куди вернутись!
БЛАГОСЛОВЛЯЮ КОЖЕН ДЕНЬ
А дні мої
то мчать, немов зірки,
То їдуть возом, то чвалають піші,
То спогади карбують на віки,
То вицвілі, немов старі афіші.
Бувають дні, що пахнуть чебрецем,
Настояні „люби-мене” травою.
А то намокнуть затяжним дощем
І ввечері нема від них спокою.То падають, мов переспілі груші,
При місяці в подолок синій ночі.
А то роз’ятрять, розтривожать душу,
І вже до ранку не склепити очі.Та жодному немає вороття!
Хвилині, миті вороття немає!
Не лічу днів:
вони є суть життя –
Врочисто кожен день благословляю.
НЕ ОГЛЯДАЮСЯ
Не оглядаюся назад,
Минуле двічі не хороню.
Від слів, що ти колись казав,
Я вже тепер не відборонюсь.В моїм покинутім саду
Цвітуть троянди біля плоту.
Не оглядаюсь,
бо впаду!
Бо стану, як дружина Лота.Не оглядаюся назад!
ПРИРЕЧЕНА
Я приречена на неспокій!
Інше навіть мені не сниться.
Знаю, буду такою,
поки
Моє серце гаряче б’ється.Дуже жаль мені всіх спокійних,
Жаль до болю, до сліз, до гніву,
Що не знають хвилин тих рвійних,
Засівають спокоєм ниву!Потім родить на ній байдужість
І підлота росте куколем.
Потім сила, міцна та дужа,
Не пройметься слабкого болем.Неспокою цілющі соки
Поять душу на щастя й муки.
Я приречена на
н е с п о к і й
І віддам його в спадок внукам.
НЕ ЗАЙМАЙТЕ МОГО БОЛЮ
Не займайте мого болю –
Хай собі болить.
Не займайте мого серця –
Хай собі щемить.
Тільки зірку не гасіте:
Хай поспить земля.
Тільки дощиком посійте
Рано на поля.
Тільки дайте пташці співу,
Хоч кругом зима.
А для свого болю сили
Я знайду сама.
ХТО МАЛО ПРОСИТЬ, БАГАТО МАЄ
Хороші діти,
робота,
друзі,
Яскраве сонце на виднокрузі,
Моя посестра – весняна злива –А ти питаєш, чи я щаслива!
Кохаюсь в пісні,
купаюсь в слові,
Під ноги трави,
та все шовкові.
Теплом зігріта батьківська хата –А ти питаєш, чи я багата!
А що самотньо в`яну поволі –
Не можна ж стільки просити в долі!Високу мудрість не кожен знає:
Хто мало просить –
багато має.
БАГАЧКА
Я така несказанно багата!
(Та не сріблом, не золотом, звісно).
Є у мене і будні, і свята,
Є у мене і праця, і пісня.Є у мене світанки і роси,
Я володарка лісу і саду.
Це для мене видзвонюють коси
І пташина виводить рулади.Кароокий весняний вечір
Найясніші дарує зорі.
Накида мені вітер на плечі
Пелеринку із щастя прозору.Степ для мене розкинув шати,
Сотню літ накують зозулі.
Я така несказанно багата!Чим за все це віддячу долі?
ЗАПІЗНО
Так щедро розторговувала весни,
Так рідко в землю кидала насіння.
Так певно думала: „Я ще воскресну!”
І не зважала на зів’яле зілля.Пливуть тумани над землею, ніби
Понад чолом моїм зажура сива.
Уже в людей в коморі повно хліба,
А я свою лиш засіваю ниву.
ДЕ МЕНІ ДІТИСЬ
А мене люди у зубах носять!
Ой, мамо!
Чом поговори,
як трави, не косять?
Якби усе те жалось,
косилось,
Ото було би трави і силосу!
На зиму стачило б
і на літо.
Де мені дітись?
Куди себе діти?!
ТАКА ВЖЕ ВДАЧА
Така вродилась я,
таку вже маю вдачу,
Даровану, мабуть, від журавлів.
На людях закурличу – не заплачу.
Що людям до гірких моїх жалів?Я понесу їх у глибоку осінь,
Напою срібною водою із струмка.
Залишу їх в гаю.
Гірка самотність...
А до людей прийду
усміхнена й дзвінка.
СУДЬБА
Тихо сія
Вечірня зоря.
Обрій горить в загравах.
В поле піду,
Може, знайду
Долю свою неласкаву.
У поля – тополя,
У річки – верба.
А ти – моя доля,
Ти – моя судьба.
Судьбу не об’їхать
І не обійти.
Зірок стільки світить,
А в мене – лиш ти.День наставав,
Чародій роздавав
Дівчатам судьбу щасливу.
Мамцю моя,
Зоре моя,
Чом ти мене не збудила?
У поля – тополя,
У річки – верба.
А ти – моя доля,
Ти – моя судьба!
СІМ РАЗ МІРЯЛА
Сім раз міряла,
Раз відрізала –
Та й по живому.
Як жила я
І як я вижила –
Вже по тому.
Пізно каятись!
Нащо згадувать –
Спогад гіркне.
Від вуглинок
Почну запалювать
Нову зірку.
Нову пісню
Почну нанизувать,
Мов корали.
По життю йшла,
Як по карнизу,
Але не впала!
І не схибила,
І не зрадила,
Хоч на рівному
Часто падала.
І не скрикнула,
Хоч боліло.Ой, чи так, чи ні,
А по-іншому –
Я не вміла.
НАЙВИЩА СУТЬ
Душа наповнена чеканням,
Як цвіт росою навесні.
А час лиш спогади чеканить –
Лихварські грошики малі.Душа все рветься в чисте завтра,
А суще вчора все було.
Повільно догорає ватра,
Де ясне полум’я гуло.Було щось вперше, щось востаннє,
Ніщо не має вороття.
В тих спогадах і в тім чеканні –
Найвища суть мого життя.
ЩОДНЯ
Щодня!
Народжується день!
Велично, мудро, малиново.
Чи пада сніг,
чи дощ іде,
А він гуде!
А він гряде!
Він настає –
життя основа.Рожеву радість і біду
Всяк сущому розподіляє.
І я йому назустріч йду!
Щ о д н я
його благословляю!
ДВА БЕРЕГИ
А там,
на тому березі,
Все весни, та все березні.
А тут,
на цьому березі,
Все зими, та все грудні.
Переплила б, дісталася –
Так весла обламалися.
А в морі у житейському
Без весел –
трудно!
О, як я заздрю чаєчці!
Вона там зустрічається
Із веснами, з веселками,
Все літо їй та й літо.
А тут вітри та зливоньки
Стирають білі крилонька!
Мені до того берега –
не долетіти.В народі, кажуть, водиться,
Що й бережечки сходяться
І трави-коси дивнії
сплітають.
Дві квітки зустрічаються
І вже не розлучаються.
Лише над ними чаєчки
літають.
ДУШЕ МОЯ
Не живу –
оживаю,
Свою душу назад вертаю.
Де ж ти, душе моя, блукала?
Я у нетрях тебе шукала.
Я гукала тебе, я кликала,
А ти, бідная, ледь не зникла.
Біля ватри чужої грілася
І до мене ледь не спізнилася.
Ти об камінь важкий спіткнулася,
Ледь зі мною не розминулася.
Я од вітру, від гроз пручалася,
Я з тобою уже прощалася.
Але дав Бог і ми зустрілися.Поживемо –
ми ж не нажилися!
ДРУГОВІ
Де тепер Ви, мій добрий друже?
Навіть думкою Вас не кличу.
Телефон мій, за день натруджений,
Не обізветься голосом звичним.
У Ваших вікнах щовечір темно,
Тільки зірка загляне з неба.
Не плекаю надій даремних,
Сумно...
Важко...
А жити треба!
БІЛЬ
Було, дитиною поріжу пальчик,
То мама подорожника зірве
І мовить щиро так,
ні зерна фальші:
– Не плач, то до весілля заживе!І я, що так завжди боялась болю,
Тулила все до ран цілюще зілля.
І по-дитячому просила долю,
Щоб швидше вже було оте весілля.А над селом моїм дощі висіли,
І голови в саду схиляли квіти.
Не знала, що лише після весілля
По-справжньому буде мені боліти.Стежки дитинства під стома снігами,
І навіть спогад в пам’яті зітерся.
Нема ні подорожника, ні мами,
Щоб зранене моє гоїти серце.
МОЄ СЕЛО
Моє село, колиско світанкова!
Дитинства недочитаний роман!
Любові першої листок кленовий,
Що з вітром полетів.
Мій талісман!З тобою в серці я іду по світу,
До тебе лину, мов досвітня мла.
Я знаю, ти без мене можеш жити,
А я прожить без тебе не змогла б.Не зможу без весни і зерносіву,
Без пісні солов’їної в гаю.
Тобі належать розум мій і сила.
Все, що взяла від тебе,
віддаю.
МОЇ МАТВІЙКІВЦІ
Село моє засноване Матвієм.
Яким він був, цей дядечко Матвій?
Був ратаєм, був добрим гречкосієм,
Таким, як дід і прадід мій і твій.Любив, мабуть, вареники гречані,
І щоб в трудах проходив кожен день.
Тому-то ми, усі матвійківчани,
До праці люті.
А що до пісень!То вже, мабуть, Матвієва дружина
Такий талант нам до пісень дала.
Співає кожна змалечку дитина,
А танцюристів чи не півсела.Над нашим полем сонечко високо,
Радієм щиро осені й весні.
Як рекрутів проводимо до Собка,
Пливуть над нами хмари, мов пісні.Тут знають чари і діла відьомські.
До молодиць тут ходять парубки.
Пани Небельські і пани Гадомські...
Де були їх маєтки,
лиш ярки.Мої Матвійківці! Моя колиско!
Моє джерелечко! Мій тихий рай!
За все, за все тобі вклоняюсь низько.
Не стань неперспективним!
Не вмирай!
МОЯ РОДИНА
З села приїхала моя родина.
Цвіте барвінком усмішка моя.
У тітки Гані вся в квітках хустина,
В очах промінчик молодий сія.Виймає з кошика вона гостинці:
Із саду яблук, кетяжок калини.
У білій накрохмаленій хустинці
В печі домашній спечену хлібину.Вбираю в себе рідний запах дому,
Вслухаюсь в незаснулий шепіт трав.
А тітка на руках колише втому:
– Зак поробила все, то хто там спав!Я тітці ніжно заглядаю в очі,
Новин чекаю жадібно і млосно.
Вона у мене до новин охоча,
Зна, хто де був і як діла в колгоспі.І вже удвійзі ми сумуєм з нею,
Що син сусідові давно не пише,
Що суховій пронісся над землею
Й пшениця на горбах заледве дише.Радієм, що городина вродила,
На сінокіс була ясна погода,
Що Ваську коваля нагородили.
(А жінка в нього, наче пава, горда).У душу спогадів мені налила,
За руку поводила по селу
Й заквапилась.
А я ще б так хотіла
Побути з нею хвилечку малу.Проведу тітку Ганю на вокзал,
Привіти передам селу і хаті.
І заблищить в очах моїх сльоза,
Як мій талан,
солодко-гіркувата.
НЕ ЗАБУВАЙ МЕНЕ, МІЙ КРАЮ
Не забувай мене, мій краю,
Моя родима сторона!
Я місця іншого не знаю,
Де б цілий рік була весна.
Де б цілий день співали роси,
І вили гнізда солов’ї.
Де б верби полоскали коси
У бистроплинній течії.
Не забувай мене, мій краю,
Мене в біді не залиши.
І серце, болями розкраяне,
В своїх долонях колиши!
КАЗАЛА НАСТЯ
Чи на біду, а чи на щастя,
(Кажім сюди, кажім туди)
Вдалася я в бабуню Настю,
Мов крапля в крапельку води.Така ж, як бабця, балакуча,
Така ж удатна до пісень.
В життя кидаюсь, мов із кручі,
Стрічаю радо кожен день.Було ( бо ж ніде правди діти),
Коли голодний падав люд,
Настунині зростали діти:
Вона трудилась, як верблюд.В колгоспі, вдома, на городі
Вона крутилася млинця.
І не хилилася, бо –
горда.
Була їй гордість до лиця.Коханкам бабця вікна била,
В льоху запертий,
плакав дід.
І я свого не уступила,
Коли зацвів кохання цвіт.В біді вона не голосила,
Лиш мовчки стиснуті вуста.
У Бога правдоньки просила
Моя бабуня золота.
Почну і я усе спочатку.
Що б не було –
а треба жить!Настунечка – моє внучатко
Ондо по стежечці біжить.
СІЛЬСЬКА ПЛІТКАРКА
Сільська пліткарка – баба Зінька –
хвора.
Уже три дні не видно у дворі.
Про це сусіди взнали лише вчора:
Сказали всюдисущі бахурі,Бо на її солодку паперівку
Вони косилися уже давно.
Та баба Зінька, хлепнувши горівки,
Чекала їх на виході з кіно.А то якось дітиська прислідили,
Що баба з хати все не йде й не йде,
І паперівку ніжну обліпили
Та й трусять душу їй, аж дим іде.Це бачила сусідка, тітка Мотря,
Але ж до Зіньки не зайде у двір,
Бо це ж не раз, не вдруге, а вже вкотре
Пустила на Мотрину поговір,Що ніби-то, як тільки ніч зазірить,
То в клуню Мотрину шугає темний звір.
І хоч у це ніхто ніби не вірить,
Та скоса поглядають –
поговір!Завидівши, як діти трощать ловко
Сусідську паперівку через пліт,
Так налетіла на онука Вовку,
Що вся ватага –
курява услід.
Довідалась про Зінчину хворобу
Федькова Катря (п’ятеро дітей).
Кляла їй Зінька:
– Щоб в твоїй утробі
Не було зав’язі!
Смішить людей.Катруся старшеньку провела чрез дорогу:
– Іди, провідай побрехуху ту,
Може, крий Боже, поламала ногу
Чи, мо’ інфаркт.
Тьфу, що це я плету.Аж з тої вулиці прийшла Фросина.
( „В неї не так охрещена дочка.
Щітки на стінах, стеля дуже синя” )
Принесла бабі Зіні молочка.А кум Давид („Шелепкуватий трошки.
Така ж була його небіжка мама”)
Узявши костур, шкандибав на пошту,
Послати Зінчиній онуці телеграму.Всією вулицею те дитя ростили,
Бо мама десь повіялась в світи.
Воно ж – кирпатеньке –
набравши сили,
В науках набирало висоти.Як перша зірка вийшла на сторожу
І місяць глянув з темінь-висоти.
Молилась в хаті Зінька:
– Святий Боже! Святий безсмертний,
Господи, прости!
ПРОСКУРІВСЬКИЙ ВАЛЬС
Вечірні вогні
Горять в вишині.
Серпанками землю туман огорта.
До неньки-землі
Летять журавлі.
Їх радо стрічають
І села й міста.Тут зорі схиляються низько,
Тут сяє намисто обнов.
Плоскирів, Проскурів, Хмельницький –
Кохання, надія, любов.Тут юність моя
І спів солов’я.
Він пісню кохання тут вперше почав.
Хай гаснуть слова,
Та пам’ять жива,
Як потягу голос із древніх Гречан.Тут зорі схиляються низько,
Тут сяє намисто обнов.
Плоскирів, Проскурів, Хмельницький –
Кохання, надія, любов.
НА ЗАКЛАДИНАХ ПАМ’ЯТНИКА
Всі стоїмо, схиливши низько
Пониклі голови в журбі.
Нарешті
пам’ятник в Хмельницькім
Буде закладено Тобі.
Нарешті
нам вернуло пам’ять,
Мов паруси до голих щогл,
Мов до засохлих яблунь зав’язь!
Знов до палаців і трущоб
Приходиш Ти, Тарасе-батьку,
Тарасе-сонце!
Освіти!
Нас, вірнопідданих нащадків
Прихованої глупоти.
Твою Вкраїну, душу Твою
Кавальцювали, як могли.
То лестили, то брали з боєм,
То кликали, то так тягли
Й напівживу таки пустили.
І ось ми на семи вітрах.
О дай же нам, Тарасе, сили,
Щоб вистояти на ногах,
Щоби не впасти в семибої!
Хоч дітям дати кращих доль.
Не залишить Вкраїни-Трої.
(Маєм Чорнобильську юдоль).
Нарешті нам вернуло пам’ять.
Панове і товариші!
Нехай то буде перший камінь,
Який скидаємо з душі.
Березень 1991р.
АНТИТЕЗА
Збудити день вчорашній спомином –
І знов забути.
Помчати в завтрашній із дому нам –
І повернути.
Реставрувати в храмі фрески –
Й до глини стерти.
Із праху тлінного воскреснути –
І знов померти.
Широководную рівнину
Зробити полем.
Але щоб зрадить Україну –
НІКОЛИ!
ПАНІ НА МАЙДАНІ
Висока пані на Майдані!
Чи Вам не сумно там одній
Пливти в молочному тумані
Хрещатиком, по Прорізній,
Увись до хмар піднявши руки,
З вінком грайливим на чолі?
У інших діти є й онуки,
Вони –
ногами по землі.
А Ви все вгору, вгору, вгору...
Але до ніг прикутий стовп!
Мабуть, Ви знали радість, горе,
Можливо, чули про любов.
Можливо, Ви були між нами
І поцілунків знали смак.
Напевно, мали тата, маму...
Хто ж познущався з Вас так?
Хто Вас розп’яв у піднебессі?
Над Вами сніг і холод злив.
Вам ані вмерти, ні воскреснути!
Хто долю Вам таку вділив?
Ви, кажуть, зірка і калина,
Над Вами круки й солов’ї.
Якщо така в нас
Україна,
То дуже жаль мені її!
А ДАЛІ ЩО?
Пливу, пливу в човні дірявім.
Де весла?
Де ті береги?
Котрий з них лівий?
Котрий правий?
Де друзі?
Хто з них вороги?Ті он, цитуючи поета,
Здають Вкраїноньку за гріш.
Другі кричать: „Многії лєта!”
Деруть її за цих не згірш.Чому в нас не сміються діти?
Чому родити їх не час?
Коханим не дарують квіти!
Все це задорого для нас?А що дешевше?
Вільним бути?
Гукнув: ”Ганьба!” –
І вільний ти.
Ідеш, ідеш, а ноги в путах.
І далі нікуди іти!
ІЗБАВ НАС ОД ЛУКАВОГО
А ви,
що падали і лестили, й лизали,
І вірнопроданими назавжди були,
Що й нам рекли з трибун – а не казали,
Чи вам ті зорі і тоді пекли?!Квиток – на поїзд щастя перепустка –
Чи й так тоді його боялись ви?
А ваші душі, що відгонять пусткою –
Це прояв теж
„проклятої Москви”?Ви народились й помрете
рабами
Продажництва, лакейства, глупоти!
Прошу я побілілими губами:
– Ізбав нас од лукавого й прости!
ОБДУРЕНА ІСТОРІЯ
Пані Історія сни мала віщі,
Був Мікеланджело, Пушкін, да`Вінчі.
Був для історії – не для прикрас
Мудрий учитель – Шевченко Тарас.
Хто на Голгофу душі мав сходження,
Хто проповідував людству Відродження.
І не для себе – тільки для нас
В муках творили Олімп і Парнас.
Люди ж тих геніїв не впізнавали,
Навіть за мудрих їх не визнавали.
І, перед нами не маючи страху,
Їх ізгоняли,
а то й – на плаху!
Нащо ж то людям така морока –
Мати посеред своїх пророка?
Хоч це не скіфи, не палеоліт.
Це ж сотня-дві,
ну, півтисячі літ.
Зате сьогодні маєм, нівроку,
Стільки геніїв, стільки пророків!
Їх легіони маєм тепер!
І кожен в Історію пішки попер.
Всім віддаємо,
всіх величаєм,
Най-найдрібніших –
і тих помічаєм.
Молимось їм увечір і вранці,
Їхні портрети вставляємо в рамці.
Ладні до раю їм двері відкрити.
Хто ж дав нам право
Нащадків
д у р и т и?
ХТО МІЙ НАРОД?
Хто мій народ!?
Хто люди?!
Звідки родом?!
Кому вручаю доленьку свою!?
Тим, хто шапкує перед всяким збродом?
Тим, хто плазує перед модним
“нью”?
То це за них Богдан із булавою?!
За них на дзот кидалися грудьми?!
Готова я накласти головою,
Але ж, о люди!
Будьте ви людьми!
МОНОЛОГ ЗАВОДУ
Завод застиглим динозавром
Похмуро, мовчки в даль пливе.
Завод не дивиться у завтра,
Та вже й минулим не живе.Забув слова він “треба”,”мушу”,
Позаржавіли лемеші.
Із нього витаскали душу!
А як заводу
без душі?Він неприкаяно блукає
Поміж спустошених цехів.
Сюди ніхто не завітає:
Це не завод, а просто –
хлів.Він просить в Бога вже і в дідька –
Хтось Христа ради подає.
Душа ж його – продажна дівка –
В Стамбулі тіло продає.І праві, й ліві –
всі торгують!
Продали матір і завод.
А він, могутній, шлях торує
Туди, де люди –
не народ.До тих, хто був!
І є!
І буде!
Хто до заводу ще озветься.
Отямтесь,
ЛЮДИ!
ЛЮДИ!
ЛЮДИ!
Поки моє ще серце б`ється.
ВЕСЬ СВІТ – ТЕАТР
Весь світ – театр!
І я у ньому граю.
Одна з провінціалочок актрис.
Живу у грі.
По-справжньому – вмираю
У затінку натомлених куліс.Ніхто не плаче і не аплодує,
Хіба що місяць визирнувши з хащ.
Ще вишенька в саду не погордує –
Рубіновий мені постелить плащ.А я щодня виношу на Голгофу
Свою складну і непомітну роль:
Мелодії, прості слова і строфи –
До душ людських і до сердець пароль.До біса партитури і суфлерів!
На авансцену йду!
В руках вогонь.
Злітає “Браво! Біс!”
навстріч з галери,
Для мене їй не жаль своїх долонь.Моїм ім`ям афіша не сіяла,
Мить зоряна для мене і не сниться.
Пусте!
Лише б ніколи не стріляла
В спектаклях тих почеплена рушниця!
СЛОВА ОНІМІЛИ
Слова оніміли,
Не просяться більше в душу.
Куди там проситись,
Як в неї такий надлам!
Як зорі Героям
На голови попіл струшують,
Коли у суспільстві
Панує такий бедлам!
Коли купина,
неспалима,
Уже задиміла!
Коли усе чорне
Зуміли так одбілить!
В перехрестях століть,
Як в морозах, душа задубіла.
То лиш в пісні співають:
–„Не плач, все пройде, одболить!”
А воно не проходить,
Воно при дорозі кигиче.
Вся земля!
При дорозі!
Як чайка,
з підбитим крилом.
Чаєнят недолугих,
Голодних, осліплених,
Кличе...
Хіба захистять такі,
Стануть до бою
Зі злом?
Але ж ми – її діти!
Нехай жовтороті і кволі.
І на те вона – мати!
На те вона ненька-земля!
Всім вітрам навкірки,
Вперекір чорним крукам і долі
Ростимо в своїх гніздах
Здорових
І мужніх
Орлят!
З ЧОГО ПОЧАТИ
Чого кричати в світ?
Кричи – не докричишся.
Лише почує Бог з ясної висоти.
Так гамірно кругом,
Холодне незатишшя.
І темний день такий,
Хоч свічку засвіти.
Добро заснуло, спить,
А з ним вляглася й совість.
Лиш злоба й дефіцит
Шулікою кружля.
І ні до кого вже
Приходити на сповідь.
Осквернені людьми
І небо, і земля.
Давайте ж бо хоч раз
Заглянем правді в вічі
І скажемо собі,
Які ми, хто ми є.
Для цього нам не треба
Ні зборів, ані віче:
Всерівно один одному
Там очі заплює.
Лише з собою сам
Побудемо одверті!
Лише самі собі
Зізнаймось в самоті!
Побудьмо щирими,
Неначе перед смертю,
Щоб визнати нарешті,
Що зовсім ми не ті,
Якими поклялись
Для України бути.
Не стали, не схотіли,
А, може, не змогли.
Для неї ми, крилатої,
Лиш вив’язали пута.
Як ворони, по кісточці
Роздерли, розтягли.– Та ми бажали всі
Їй долі не такої!
То що ж робити нам? –
Лунають голоси.– Почнімо, люди, з правди,
Колючої, гіркої,
Але почнімо з чистої,
Мов крапелька роси.– А що ж тоді робитимуть
Неправда, лжа, облуда,
Вони вже проросли в нас! –
Знов голоси кричать.– Але ж ви ще живі!
Та ж ви поки що люди!
Чи ж варто їй з такими
Було і починать?!
НЕСУЧАСНА
– Така несучасна,
Така немодна!
Не знаєш в бізнесі
Жодного толку.
В бійку кидаєшся,
Наче ти годна
Спинити,
Хто дурить
Відверто і ловко.
Нащо тобі совісті
Око недремне?
Кому ти пишеш
Ті свої вірші?-– Не клопочіться
Про мене даремно:
Мої читачі
Ще під стіл ходять
пішки.
НАРОДЖЕННЯ СЛОВА
Я кожен вірш народжувала в муках.
На світ являла кожен, мов дитину.
Вони до мене простягають руки,
До сонечка лицем, мов цвіт калини.
На гріш пошани –
на довічний клопіт.
Голублю кожного, тулю до лона.
Щодня душа за них горить на попіл
І серце у тривожному полоні.
Той –
спокій зруйнував комусь,
розрушив.
Той –
припечатав злодія, хапугу.
А другий он коханням зцілив душу.
А той – знедоленому став за друга.
Якби й хотіла –
вже спинить не можу.
В нелегку путь я їх благословила.
Одних, як і мене, приймуть вороже,
В других для злету хтось попросить
крила.
Про спокій думати –
на все життя облиш,
Поки в ясну годину світанкову
У муках світові не запалиш
Нову зорю, якій наймення
с л о в о.
ГРАНІТНА СКЕЛЯ
Виготовляємо
надмогильні
пам`ятники з гранітної
крихти
(З оголошення)
Гранітна скеля –
горда і висока!
Об неї вітер груди розбивав.
На ній гніздився зіркоокий сокіл
І, шолом знявши, воїн спочивав.Вона серцям давала міць і силу
Свою,
бо скеля.
А розбившись в дрізки,
Годиться, ну хіба що на могилу.
Із крихт –
хіба що тільки обеліски.
СУПЕРЕЧКА
Один ув одного питають:
– А як ти в ті, застійні, жив?
– А ти в котел неситій зграї
Свого червінця доложив?
– Чом на неправедність, на зраду
Ти сам не кидався грудьми?
– Чому похнюплену громаду
Народом звав, а не людьми?
– Чому за стіл у твоїй хаті
Сідали всі, але не ті...?
– Чому ти ситий і багатий,
Коли крамниці всі пусті?В очах вогонь, зневага, жовчність,
Уже й беруться за грудки.На них дивився третій мовчки
Й зітхнув,
згадавши Соловки.
ДВА ДІДУСІ
Два дідусі сидять на призьбі
Такі білесенькі, як біль.
На них би одягнути ризи
За їх страждання, горе, біль.
За мудрість їхню –
їм корону б,
За святість –
німб намалювать.
Один із них стріляв зі схрону,
Щоб влучно другого вбивать.
Сидять, кібцем встромивши око
В спориш на стежці, на краю,
Пославши спогад у неспокій:
Душа ще досі у бою.А навкруги погожа днина,
Мов дзвін, гуде травневий жук.Одна на двох їм
Україна.
Один на двох у них
онук.
КОБИ-ТО ЗНАТТЯ
(Подільський говір)
Коби-то знаття,
Де правда, де гріх.
Коби-то знаття,
Що день принесе нам.
Ділилися люди,
Як стиглий горіх –
Під різні піддашшя,
Під різні знамена.
Сіяли сварку!
Коби-то знаття,
Що після неї –
Бійка до крові.
У всіх революцій –
Кволе дитя,
Бо це плід ненависті,
А не любові.
Сіяли жито!
Коби-то знаття,
Що вродиться в ньому
Стільки куколю.
А на майдані –
Розшарпаний стяг.Коби-то знаття,
Що буде стільки болю!
ЄВГЕНІЇ МОЙСЕЇВНІ ГІНЗБУРГ
Ми дружимо з Вами!
Кому що до того,
Що нас розділяють літа?
Самотність Ви носите пишно,
мов тогу.
А тога ота – золота.Ви – у синагозі,
я в церкві молюся,
А Бог над нами
один.
До рук Ваших ніжних чолом
притулюся,
І смуток зникає,
мов дим.Зустріч із Вами –
дарунок не таний!Як вітер задує свічу,
З долею я торгуватись не стану:
Пам'яттю їй заплачу.
МУДРА ВОРОНА
Поле мережить Ворона Чорна,
Спогади вправно з-під крил вигортає.
Що було сто літ тому і вчора,
Чорна Ворона все пам’ятає.
Скільки тій Чорній Вороні років?
Може, їй сто літ, мо’, більш – незвісно.
Скільки побачило сизе око?
Аж в голові від тих спогадів тісно
Ось закружляла над чорним шляхом...
– Чорна Вороно, чого Вам тривожно?–
– Знову згадала, як билося з ляхами
Військо козацьке неперможне.Ще тоді молодо, пружно летіла
До височенних курганів у квітах.
(Як вони пестили зранене тіло,
Як голосили над кожним убитим).– Пані Вороно, що ж було далі?
– Цебто коли? В дев’ятнадцятім році?
Як немовлят зерном талували? –
Лють кресанула в воронячім оці.Чорна Ворона чорніша ночі.
Скільки стругав її крилонька вітер!
– А щось хороше бачили очі?
Чи час хороше з пам’яті витер?О, пам’ята, як неслося до тракту
Чорноворонне горласте військо,
Щоб, хоч і лячно, та стріти трактор –
В світі нечуване ще звіриськоЯк повертались дівчата з поля,
Як в парубків розправлялись плечі.
Боялась Ворона накаркати долю,
Лиш соловейко – пан цілий вечір.Все пам’ятає Чорна Ворона,
Як по-звірячому вила, стогнала:
Танки прорвали тут оборону
І лиця солдатам у землю вминали.Чорна Ворона багато що знає:
Стільки ж бо років за світом цим зирить.
Як воронятам розповідає,
Слухають,
але вірять-не вірять.Чорна ж Ворона до пари пару
Мовчки визбирує спогади дивні.
Щоб восени (бо вона не скнара)
Кинуть в ріллю їх, свіжу і рівну.Спогадів стільки, що враз не змірять
І не розсіяти по ріллі.Хоч у далекий, хоч в близький вирій,
А птах відштовхується від землі.
КАРТИНКА З ВОКЗАЛУ
Вокзал...
Перон...
Прибув черговий потяг...
Коло вагонів черга, метушня.
Важливе все відкладено на потім.
Спалахують тут сварки, мов сушняк.
Комусь востаннє щось,
комусь уперше.
Розлуки слід, як хірургічний шов.
І наркоман стоїть, стовпа підперши.Його вже поїзд в безвість відійшов...
БУРШТИНОВІ КРАПЛИНИ
Увечері, коли вже сам з собою,
На засув двері й можна йти до ліжка,
Для завтрашнього дня почистить
зброю:
З-за пазухи каміння,
З вуст усмішку.* * *
Не маю ні вершин, ні нагород,
Ні слави марнотратної облуди.
Мене не пам’ятатиме народ,
Лише ніколи не забудуть люди.* * *
Один був Авель,
Другий був Каїн.
А ми все третього чомусь шукаєм.* * *
Одним – “не положено!”
Другим – “всьо мона”.
А як тоді з мудрістю Соломона?* * *
Від злиднів духу, розуму
і мислі
Попіднімалися у королі.
Витають в небесах.
Вже й там їм тісно!
А нам тут моторошно на землі.* * *
А мені доля подарувала крила!
Ой леле!
Де ж мені їх тепер подіти ?
І по землі ступати несила,
І вже не можу в небо злетіти.* * *
А ви мені навіть і не вороги!
Для мене ви просто ніхто і ніякі!
Не стачить ні підлості вам, ні снаги
Поставити душу мою на якір.* * *
З любов’ю порівнюють кетяг калини.
Усе найясніше рівняють із сонцем.
А з чим порівняти забуту дитину,
Що в дитбудинівське зирить віконце?!* * *
Клясти минуле – пресловута тема.
Ну, хто там ще з ораторів клятьби?
Сам дурень дурнем –
винна в тім система!
Її він проклинає і ганьбить.* * *
Здавалося б, навіщо ноша та?!
Живи простіше:
діти, дім, робота.
А вірш – як власяниця до хребта.
Щодня звітуй йому:
яка ти,
з ким ти,
хто ти!* * *
Гріхом карає,
гріхом карається.
А потім кається, кається, кається.
Просту задачку вдалось рішити:
Хто любить каятись –
любить грішити.* * *
Якщо для будь-якої міні-влади
Ти розсипаєш похвальби рулади
І строчиш вірші, наче кулемет, –
Ти навіть не людина!
Тим паче – не поет!* * *
Усі ці “альфи”,”беркути”,”омони”,
Вони ж не Богу служать, а мамоні.
А той, хто їх створити здогадався,
Душею він, кому,
кому продався?* * *
І де взялася в українців риса –
Чи прищепив хто, чи прийшла сама:
Ввійти в історію старим Нарцисом
І длубатись у тім, чого нема.* * *
Співать осанну лицарю удачі –
Не треба тут великого ума!
Не відвернутися, коли він плаче –
Таких співців у нас, пардон,
катма.* * *
– То як ся маєш? –
часто так буває,
Цікавий в душу зазира мені.
– А як себе зернина почуває
На жорнах лютих в тихому млині?* * *
Життя прожить – не поле
переходжувать!
А поле те, а полечко без меж.
Хто зрадив раз – удруге зрадить може.
Хто раз любив…
Це не одне і те ж!
– Скажи, веселий міхоноше,
Чого в очах блакитний сум?
– Все більше попиту на гроші,
Все менший попит на красу!* * *
Дні неповторні,
Бринять, як валторни,
А ночі – чорні,
Всі під копірку.
Ой, гірко!* * *
Були колись орли,
а зараз різні круки!
Готові клюнуть макове зеренце.
Злетілись на міцну державну руку –
А звідти недалеко вже до серця.* * *
Минуле на „зелененькі” виміняли,
Пані Історію на панель вигнали.
Тепер над нами весь світ сміється:
Все в нас купується і продається.* * *
Ганьба! Ганьба!
– Кого ганьбиш ти, русявочубий подоляк?
Ну, одягнув сорочку вишиту.
Ну, крикнув.
Жити далі як?* * *
Ще, кажуть, страуси в пісок
ховають дзьоб.
Отак і ми –
в історію обличчя.
Вертаєм до палаців і трущоб
І боїмось, що хтось вперед покличе.
Давно Боги вже не спускались
На грішну землю з вишини.
А то б самі перелякались,
Що натворили тут вони.* * *
Хотіла б нині я спитати
В Шевченка, Пушкіна, Толстого,
А чи могли б вони писати,
Щоб дізнавались:
– А для кого?* * *
Не убий надію в сповиточку,
Дочекайся, щоби розцвіла.
Щастя треба пити по ковточку,
Як студену воду з джерела.* * *
Зайшлася я дитинячим плачем,
Заходить сонце в надвечірній круг.
Здригнулось усамітнене плече,
Бо руку з нього зняв мій вірний друг.* * *
Яку маєш зранку славу –
До вечора зносиш.
Та з поганої отави
Сіна не накосиш.* * *
Уміти втішатись прожитим життям –
Значить, прожити двічі!
Ні перед минулим, ані майбуттям
Не соромно глянути в вічі.* * *
О Боже, праведні твої діла,
Як прийде час, то я тобі сказала б:
– Ще не зробила всього, що могла,
Іще не всі пісні переспівала.* *
Мені б лиш пташки спів,
мені б лиш небо зірне.
Та ще два береги, де річечка біжить.
Хоч день, та мій!
Хоч слово, але вірне.
Заради цього всього варто жить!* * *
Облиш на завтра відкладати.
Досить!
Твоє залізо нині у вогні.
Те древо восени не плодоносить,
Яке не дало цвіту навесні.* * *
Ця ноша і почесна і важка –
Плекати виноград і цвіт калини.
Що вдієш –
ти не виліпиш горшка,
Якщо для цього не замісиш глини.
