Жінка-УКРАЇНКА

Яким побачила Івана Мазепу американська українка в зображенні митців французького романтизму

Постать видатного українського гетьмана Івана Мазепи здавна захоплювала уми європейців. Його діяння цікавили не лише істориків та філософів, а й багатьох майстрів слова, пензля, музики, які, відштовхуючись від фрагменту з «Історії Карла XII» французького філософа Вольтера, створювали поеми, художні полотна, опери. Серед найперших літературних викладів легенди про гетьмана була поема англійського письменника Джорджа Гордона Байрона «Мазепа». Застосовуючи унікальний художній прийом, що полягав у зіставленні минулого і сучасного, автор явив читачеві два образи Мазепи – історичний (гетьман літнього віку) і легендарний (гетьман у зовсім молоді роки).

Слідом за Байроном мазепинську тему підхоплює Віктор Гюго, вмістивши однойменну поему у збірці «Східні мотиви». Долю і пригоди гетьмана відобразив у драмі «Мазепа» поляк Юліуш Словацький, симфонічну поему про гетьмана створив угорський композитор Ференц Ліст, а оперу – Петро Чайковський…

Образ легендарного українського гетьмана Івана Мазепи тривалий час культивувався в образотворчому мистецтві Франції. Цю маловідому сторінку мазепіани ґрунтовно дослідила американка українського походження Христина Пеленська. Її мистецтвознавча праця «Образ Мазепи у французькому мистецтві романтизму» українською й англійською мовами побачила світ у львівському видавництві «Апріорі», викликавши підвищений інтерес як у вітчизняних істориків, так і в мистецькому середовищі.

Вміщена наприкінці видання коротка біографічна довідка про авторку сповіщає, що Христина Пеленська народилася квітневої пори 1935 року в Україні, але все своє свідоме життя прожила у США. Професію мистецтвознавця здобула, навчаючись в університеті штату Айова. На жаль, цієї обдарованої людини не стало 2005 року в момент творчого злету і громадського визнання. Адже її мистецькі праці, створені на межі двох століть, високо оцінювалися фахівцями по обидва боки Атлантики.

Користуючись власною дослідницькою методикою, авторка розглянула творчість одразу п’яти французьких художників ХІХ століття – Теодора Жеріко, Ежена Делакруа, Ораса Верне, Луї Буланже і Теодора Шассеріо. Всі вони, хто більшою, а хто меншою мірою, створили цілу галерею портретів Івана Мазепи у юнацькі роки, коли той служив при дворі короля Польщі Яна-Казимира. Саме тоді він нібито опинився в любовній пригоді з дружиною старого графа, про яку стало відомо зрадженому чоловікові. За легендою, двадцятилітнього Мазепу було жорстоко покарано: роздягнутого і побитого, прив’язано до крупу необ’їждженого коня і пущено у дике поле на загибель. Чи таке відбулося насправді, чи то була чиясь вигадка – і досі достеменно невідомо. Але історична праця французького філософа-просвітителя Вольтера і поема англійського поета-романтика Байрона зробили свою справу: та легенда вразила багатьох, у тому числі нею зацікавилися згадувані французькі митці.

Христина Пеленська, починаючи з перших розділів об’ємної розвідки, намагається з’ясувати, що ж спонукало кожного з художників взятися за розкриття доволі контраверсійного образу майбутнього козацького ватажка. Насамперед, вважає автора, кожен з них перебував під враженням написаного Вольтером і Байроном. Адже саме завдяки цьому біографія Івана Мазепи стала суспільним надбанням у Франції й Англії, де ще пам’ятали взяття неприступної фортеці Дюнкерк войовничими козаками-запорожцями у складі французького війська. Крім того, романтизм, як мистецька течія у літературі та живописі, набув поширився в Європі на межі ХVIII і ХІХ століть, спонукавши творців до пошуку історичних постатей з недалекого минулого, овіяних флером таємничості і загадковості.

Зі сторінок книжки спливають імена людей, які, з одного боку, нібито були свідками далекої юнацької пригоди Івана Мазепи, а з іншого ‑ просто поширили романтичну легенду, не прагнучи пересвідчитись в її достовірності. Христина Пеленська у книзі також не дає чіткої відповіді на два принципових питання: чи справді юний Мазепа заплямував свою репутацію, чи то була звичайнісінька помста з боку придворного шляхтича Яна Пасека, який розповсюдив майстерно скомпоновану плітку, спрямовану проти козака-українця, котрий виявився випадковим свідком його інтриги навколо короля Речі Посполитої.

Кульмінацією цієї літературної містифікації (Ян Пасек написав цілий трактат про любовні пригоди Мазепи) стала вражаюча сцена покарання гріховодника. Авторка у книзі дуже детально описує цей сумнівний епізод з біографії гетьмана, бо ж він ліг в основу всіх без винятку живописних полотен, написаних Жеріко, Делакруа, Верне, Буланже і Шассеріо.

Аналізуючи, приміром, творчий доробок Теодора Жеріко, авторка вказує на його глибоке знання анатомії людини і коня. Мазепа на картинах митця постає дуже переконливо, незважаючи на складний ракурс – прив’язане людське тіло до спини коня. Христина Пеленська робить наголос на тому, що саме цей художник вперше після написання поеми Байроном перетворив словесну форму образу головного героя твору на візуальну.

Серед митців, які уславили Мазепу в образотворчому мистецтві доби романтизму ‑ Ежен Делакруа, на відміну від Жеріко, мав дещо інші переваги у малярстві. На вироблення ним власного стилю у живописі мали вплив роботи Рубенса, Тиціана і Веронезе. Саме від них, як підмітила авторка книги, Ежен Делакруа запозичив динамізм, зображуючи людину у несамовитому русі на тлі стривоженої природи. Привертає особливу увагу його вміння поєднувати колір з формою і змістом.

Дещо осібний вигляд має творчість ще одного французького художника епохи романтизму Ораса Верне, який уславився своїми історико-баталістичними композиціями. Йому належать чотири олійних полотна із зображенням видатного українця, одне з яких «Мазепа серед диких коней», створеного в 20-х роках позаминулого століття, на жаль, було знищено пожежею в Національній асамблеї в Парижі. Характеризуючи художній стиль Верне, Христина Пеленська звертає увагу на маловідомі деталі у його роботах. Скажімо, хто б міг подумати, що Верне у портретному зображенні гетьмана використає риси обличчя… короля Луї-Філіппа, до якого мав прихильність. В картині «Мазепа серед вовків» прототипом хижих звірів, майстерно виписаних художником, став приручений сіроманець, якого утримував в своєму обійсті митець. Аби уникнути помилки в пропорціях, художник, не вагаючись, запозичив фігуру коня з живописних полотен свого батька і діда, відомих у Франції мариністичними й анімалістичними полотнами. Авторка дослідження прийшла до висновку, що саме Орас Верне, як ніхто інший, сприяв подальшій популяризації образу Івана Мазепи, оскільки репродукції, скопійовані з його картин, чималими накладами розійшлися по тогочасній Європі, особливо у Франції, Англії та Німеччині.

Один з плеяди художників-романтиків Луї Буланже відомий у західноєвропейському мистецтві насамперед полотнами історичної та релігійної тематики. Водночас його вабив і потойбічний світ, з якого черпалися вражаючі сцени жахів і привидів. Христина Пеленська, зваживши всі «за» і «проти», називає картину «Покарання Мазепи», датованої 1826 роком, найкращим твором у мистецькій кар’єрі Буланже. На цьому дослідниця не спиняється в оцінці шедевру художника, вбачаючи в ньому аналогії з легендою про Ісуса Христа. І тут з автором книги можна подискутувати. Справді обох персонажів ріднять страждання, муки, заподіяні як покарання за попередні вчинки. Тільки гріховність одного і святість іншого не лише нічого не мають спільного, вони за своєю суттю антагоністичні. В чому мистецтвознавець має цілковиту рацію, то це у сприйнятті французьким людом початку ХІХ століття особи Мазепи: більшість вбачало в ньому бунтівника, котрий фактично повстав проти держави, порушивши певні норми моралі і права.

Низка живописних картин згадуваної тематики належать останньому з плеяди французьких художників-романтиків Теодору Шассеріо. Дві його роботи, виконані аквареллю й олією, мають одну і ту ж назву ‑ «Дівчина-козачка знаходить непритомного Мазепу на мертвому дикому коні». Цікаве трактування сюжету, втіленого на папері і полотні. Як вважає авторка книги, не Мазепа, а саме образ дівчини-героїні починає домінувати на картинах Шассеріо, тим самим відображаючи тенденції у мистецтві Франції, що намітилися у другій половині ХІХ століття. Мине небагато часу і культ жінки раптом вибухне у творчості Ренуара, Мане, Деги, Гогена й інших французьких художників-експресіоністів, які впродовж короткого часу завоюють серця співвітчизників.

Важливим є й те, що Христина Пеленська розглядає мазепіану, представлену в картинах французьких художників-романтиків, в контексті загальноєвропейського мистецтва, зокрема музики. Приміром, мисткиня вважає, що опера «Мазепа» Петра Чайковського є за всіма ознаками найкращою, якщо порівнювати її з подібними музичними творами Ференца Ліста в Угорщині, Адама Мінхеймера у Польщі, Карла Льове у Німеччині, Марі Гранваль у Франції, Карла Педротті в Італії, Філіпе Педреля в Іспанії. Можна лише шкодувати, що при цьому авторка чомусь забула назвати українського композитора Петра Сокальського, котрий, як і його європейські колеги, також створив оперу «Мазепа» у 1859 році.

Варто згадати велику джерельну базу, якою послуговувалась авторка при написанні унікальної мистецької праці. Адже після кожного розділу книги публікується вагомий перелік рідкісних видань, які для вітчизняних мистецтвознавців здебільшого недоступні, бо містяться в запасниках найвідоміших музеїв світу і знаменитих картинних галереях Заходу. Важко уявити, як Христина Пеленська зуміла здобути ці безцінні раритети, щоб спробувати розшифрувати мистецькі таємниці на полотнах французьких майстрів, зачарованих образом Івана Мазепи.

У післямові до своєї розвідки Христина Пеленська висловлює цінну думку: «Цікаво, що образ легендарного Мазепи позначився на історичному Мазепі, і починаючи з ХІХ ст. і до сьогоднішнього дня є уособленням України». До цього, мабуть, слід додати лише один епітет – «нескореної», яким, власне, і був сам легендарний козацький гетьман.

Тарас ГОЛОВКО