Дирекція Міжнародного фонду Івана Франка затвердила розмір преміального фонду Міжнародної премії імені Івана Франка у 2018 році.

Як повідомив директор-розпорядник Фонду Ігор Курус, згідно з кошторисом на цей рік, сума преміального фонду становить 400 000 гривень.

Він також наголосив, що, окрім грошової винагороди, лауреат премії отримує золоту медаль та диплом.

Продовжується прийом творів на здобуття поетичної Премії "Ордену Карпатських Лицарів" (4 конкурс).

Поспішайте надіслати добірки віршів!

Детальні умови Конкурсу:

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних наук, професор, журналіст

За свою більше ніж 45-літню журналістську практику не вперше стикаюся з випадками, коли мої публікації викликали в когось гнів і обурення. Здебільше йшлося про конкретних посадовців різних рівнів, неспростовні факти про неправедну діяльність яких тягнули або на кримінал чи адміністративну відповідальність, або, принаймні, на громадський осуд.

Такі герої публікацій діяли по-різному: на початку, під час збирання матеріалу, — прагнули, в різний спосіб, задобрити, а то й підкупити, після публікації — погрожували телефоном, шукали захисту вищого за вертикаллю начальства, збирали компромат на автора, пробували позиватися до суду. Та факти, які є цементуючим ядром будь-якого аналітичного матеріалу, і до відбору яких віддавна ставлюся із особливим застереженням, завжди стояли на заваді публічних дій таких “ображених”.

А ось із випадком, коли невдоволеними виявляються особи, прізвища чи дії яких персонально в публікації жодним чином — ні прямо, ні опосередковано — не згадано, зустрічаюся чи не вперше. Як і з явищем перевтілення такого невдоволення у форму відкритого листа до автора, який надсилається в різні ЗМІ з метою ширшого розголосу власної інтерпретації незгоди.

Саме ця обставина й змусила мене продовжити тему, яку підняв у статті під заголовком “Простіть невігластво земляків, професорко Русова” у числі “Слова Просвіти” від 29 березня цього року.

Втім, тему нинішньої статті окреслюю ширше, виносячи на суд громади задавнене й особливо гостре нині запитання: чому значна частина нашої інтелігенції є неприховано агресивною до проблем українського національного відродження, у чому витоки й причини цієї агресії?

Український осередок Міжнародного ПЕН-клубу оголошує конкурс на здобуття Премії імені Юрія Шевельова з есеїстики у 2018 році.

Цього року вчетверте у межах благодійної акції “Третій вік: задоволення від читання” відбудеться конкурс есе “Моя книжкова полиця”. Організатори запрошують читачів віком від 60 років написати свою історію про особливу книгу чи навіть домашню бібліотеку та надіслати на адресу BookForum у Львові. Обсяг есе має складати не більше трьох сторінок (до 3600 знаків). Ще однією умовою є форма тексту - він повинен бути набраний на комп’ютері або друкарській машинці.   

Текст слід надіслати до 3 вересня на електронну пошту 3vik@bookforum.com.ua (у темі листа зазначити «Моя книжкова полиця») або листом на поштову адресу: а/с 6644, Львів, 79005 з поміткою на конверті  “Моя книжкова полиця”.

Обов’язково вказати контактні дані учасника Конкурсу: ім’я, прізвище, вік, номер мобільного/стаціонарного телефону.

Львів • 20-23 вересня 2018

Акція орієнтована на людей, які, незважаючи на вік, зуміли зберегти смак до життя, активних та креативних членів сучасного суспільства. Організатори ставлять за ціль творити соціальну платформу, на базі якої відбуватиметься діалог, покликаний актуалізувати соціально-культурні проблеми людей похилого віку, наповнити життя літніх людей новими емоціями та просувати ідею актуальності третього віку.

Цьогорічна програма «Третього віку: задоволення від читання» передбачає

• геомандрівки Львівщиною,
• танцювальні майстер-класи,
• заняття зі співу та гри на традиційних інструментах,
• різноманітні майстер-класи, в т. ч. з йоги та медитації,
• екскурсії літературним Львовом,
• лекції психологів, бесіди з лікарями.

Також у межах благодійної акції відбудеться концерт хорових колективів, який збере на сцені Львівського будинку органної та камерної музики аматорські хори з різних куточків області та святковий гала-концерт у Львівській обласній філармонії.

У Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. Коцюбинського відбулися презентація книг письменника та відомого журналіста, заступника генерального директора ТОВ «Земля і воля» Григорія Войтка, а також його урочисте нагородження.

Журі Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» нині відзначило цією престижною нагородою Григорія Андрійовича за його плідну, подвижницьку та багаторічну діяльність у галузі літератури і публіцистики.

Почесну нагороду Григорієві Войтку вручив президент Міжнародної літературної-мистецької Академії України (яка об’єднує відомих людей із 55 країн), заступник головного редактора обласної газети «Деснянська правда» Сергій Дзюба, який високо оцінив творчість Григорія Андрійовича та його подвижництво й активну життєву позицію.

Цю відзнаку у 2005 році заснували Волинське товариство «Світязь» і ГО «Чернігівський інтелектуальний центр» за сприяння Національної спілки письменників України, Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України та міжнародних громадських організацій.

З 1 листопада 2014 року засновником цієї премії стала Міжнародна літературно-мистецька Академія України (президент Сергій Дзюба), котра об’єднує 155 відомих письменників, перекладачів, журналістів та науковців із 55-ти держав світу.

Серед лауреатів цієї почесної нагороди за минулі роки – Іван Дзюба, Юрій Мушкетик, Микола Жулинський, Василь Голобородько, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук, Рауль Чілачава, Михайло Слабошпицький, Кость Москалець, Ігор Калинець, Ігор Качуровський, Віра Вовк, Тетяна Дзюба, Сергій Дзюба, Богдан Бойчук, Ігор Павлюк, Павло Вольвач, Віктор Неборак, Володимир Шовкошитний, Дмитро Дроздовський, Анна Багряна; Кшиштоф Зануссі, Богдан Задура, Боян Ангелов, Димитр Христов, Імант Аузінь, Рісто Василевскі, Бенедикт Дирліх, Ріта Кіндлерова, Ауезхан Кодар, Віра Чорний-Мешкова, Сограб Рагімі, Сейран Сулейман, Інга Крукаускене та інші відомі письменники, науковці, перекладачі, журналісти, громадські діячі і меценати – з України, США, Великобританії, Німеччини, Канади, Італії, Швеції, Болгарії, Чехії, Польщі, Сербії, Македонії, Латвії, Литви, Ізраїлю, Грузії, Росії, Казахстану, Білорусі та Бразилії.  

Не раз жалкую, що журнальний вік такий короткий, а сам журнал – порівняно із книжкою – безпрезентаційний, недарчий тощо. Найбільше скривджені тут реальні місячники, як ото львівський «Дзвін». Але нині гортаю аж три найсвіжіші його зшитки (2018, чч. 3–5) – чи не нагода притримати увагу, навіть у реляційному сповіщенні про них, на слові самобутнішому, ніж перебіжне (з номера в номер); дещо виснувати про запас, часовий?..

Зшиток березневий – суціль молодіжний, з обличчями десь від 16 до 35. І два «вікових винятки»: Петро Сорока з ґрунтовним есеєм, про творчість талановитої школярки-тернополянки Христини Ковальчук (її ж – ілюстративний простір, «Галерея…»), та головний редактор «Дзвона» Юрій Коваль із короткою післямовою. Авторів стільки, що саме читання прізвищ і назов творів може вибити сльозу… Це велика багатожанрова хвиля, на гребені якої встигаєш завважити добре осмислені та прочуті верлібри Назара Данчишина, Катерини Міщук (ямби також), Ростислава Кузика (особливо його!), Мар’яни Гоїк, Івана Радика; несподівано глибокого негуманітарія, військового медика-інструктора, американця в Україні Рассела Вінгейта (перекл. А. Середюк). Серед речей прозових (превалюють новели й образки) запам’ятовуються геть збитошна, «технологізовано-сленгована» спроба роману Артема Бебика «Тихий дім», світоглядне фентезі Віталія Романа «Остання подорож деміурга», сюжетно-екзистенційна оповідь Артема Поспєлова «Листопадові пагорби»; згадаю ще Андрія Олеськіва, Станіслава Новицького, Романа Сліпокоєнка, Сергія Микитюка, проза яких ближча до традиції. Постійну рубрику «Розмисел» посіла Олена Касяненко, витворивши своїми граційними «Листами до незнайомця» певну альтернативу донедавнім у ній текстів. Високий рівень особистісного концепційного мислення продемонстрували Андріана Біла в розвідці «Василь Стус, народжений під зорею місійності», Марія Перепічка (рецензуючи роман В. Гранецької «Мантра-омана»). А загалом, маємо доволі переконливе свідчення, що «українська література не втомилася від свого майже тисячолітнього тривання» (Ю. Коваль).