Тарас Головко — журналіст

Тарас Головко народився у Києві. Закінчив факультет журналістики КДУ імені.Тараса Шевченка. Працював у Держтелерадіо, журналі «Трибуна», газеті «Пробудження», секретаріаті Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. З 1991 — член Національної Спілки журналістів України, займається активною журналістською діяльністю.

Спадкоємниця Соломії Крушельницької

Людмила Монастирська увійшла до світового чарту оперних артистів!

Цьогоріч лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка (у номінації «Музичне мистецтво») стала відома співачка, солістка Національної опери України Людмила Монастирська.

Сьогодні артистка на піку творчої кар’єри, її наперебій запрошують відомі в усьому світі театри, на сцені яких вокалістка виконує складні оперні партії. У репертуарі співачки також є камерні твори і народні українські пісні... Критики називають талановиту киянку «спадкоємницею легендарної Соломії Крушельницької».

«Людмилі пощастило у житті, адже у неї з’явилася унікальна можливість співати з видатними співаками на різних сценах, співпрацювати з відомими диригентами і режисерами, які разом з нею зробили оперу «Макбет». У цій виставі партія в її виконанні просто фантастична, — вважає знана оперна співачка і педагог Марія СТЕФ’ЮК. — У Монастирської з’явилася можливість порівнювати різну акустику, зали, публіку. Про неї, як талановиту оперну співачку, у зарубіжній пресі просто злива гарних відгуків, позитивних рецензій. Коли вперше її послухала, то була неймовірно вражена. Адже Людмила Монастирська має фантастичний тембр голосу (могутнє драматичне сопрано). Вона дуже емоційна на сцені. Як актриса постійно творчо прогресує.

Людмила Монастирська справжня патріотка, бо популяризує українське мистецтво у багатьох європейських країнах. Вона увійшла до світового чарту оперних артистів. І дай Боже, їй сил і енергії у творчій праці»!

— На тлі подій, що ми пережили в Україні, багато паралелей можна простежити в опері «Макбет», в якій ви виконуєте партію леді Макбет. З якими думками і настроями працювали над виставою?

— Мені дуже приємно було побачити аншлаг у залі і дяку. Всім, хто прийшов до театру, знайшов у собі сили після жалобних днів за загиблими на вулиці Інститутській, аби долучитися до високого мистецтва. Ці жертви були недаремні! Я вірю, що український народ заслуговує кращої долі. А слова, написані нашим Кобзарем нині сприймаються пророчими: «Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть»... А щодо паралелей між реальним і уявним світом, то в опері «Макбет» Верді рефреном з лунає думка: горе тому, хто здобуває владу вагаючись!

— 167 років тому оперу «Макбет» уперше було зіграно у Флоренції. За цей час чимало співачок з усього світу зіграли роль леді Макбет. Як, на вашу думку, за півтора століття змінилася трактовка образу героїні?

— За своєю природою людина дуже слабка істота. Вона сумнівається, коли доводиться приймати відповідальні рішення. З історії ми знаємо випадки, коли багатьом відомим особистостям не вистачило рішучості, аби вистояти у загрозливій ситуації. Тому внутрішня психологічна нестійкість людини, яку відобразив у трагедії спочатку Шекспір, а згодом Верді в емоційній музиці, нікуди не зникла. Леді Макбет — сильна і харизматична особистість. Вона цілком усвідомлено штовхає свого чоловіка на злочин, проте знає про справедливу відплату і боїться її, як будь-яка смертна...

На мою думку, леді Макбет — не монстр, не кричуще зло, як воно є, в чистому варіанті. Вона просто слабка людина, амбітна, вона жадає влади, але не більше того. Мені хотілося б, щоб це відчув кожен глядач, що сидить у залі...

— Оперне мистецтво завжди було рафінованим напрямом у музичній культурі. А чим опера може привабити сучасного глядача?

— Так, опера — елітарний вид сценічного мистецтва і не розрахований на масового глядача. Особливо коли йдеться про такі складні постановки, як «Макбет» чи «Аїда». Стосовно залучення глядачів до перегляду опер, то це окрема розмова. У цій справі багато залежить не лише від задіяних у виставі артистів, а також і від професійності театрального менеджменту.

Я переконана, що оперний співак повинен не грати, а проживати на сцені життя свого героя. У виставі все має бути щиро, природно, не награно. Опера — це дуже тонкий матеріал, з ним треба поводитися обережно!

В Європі класична опера має давні історичні традиції, а ще дуже вимогливу публіку, яка тонко розбирається в усіх нюансах оперного співу. Не кажу вже про музичних критиків, які фахово оцінюють роботу артистів, режисерів, музикантів, диригентів, хореографів, художників, усіх тих, хто творить сценічне дійство. У нас ситуація трохи інша. Хоч і з’являються публікації про оперні вистави на сторінках ЗМІ, але в них журналісти здебільшого інформують, а не аналізують постановку. Для артистів, особливо тих, хто не має змоги виступати за кордоном, увага преси до їхньої творчості надзвичайно важлива. Об’єктивно сказане і написане слово не лише надихає, а й морально підтримує митця. Отже, дуже важливо знайти відгук у соціумі.

— Ваш дебют у «Ковент-Гарден» у Лондоні був напрочуд вдалим. Так само успішно ви виступили в «Дойче Опер», «Ла Скала» та «Метрополітен-Опера». Як би ви коротко охарактеризували співпрацю з іноземними режисерами-постановниками цих театрів?

— На сценах згадуваних вами театрів за останні роки мною виконано партії у таких виставах, як «Сільська честь», «Аттіла», «Набукко», «Тоска», «Бал-маскарад», «Аїда», «Макбет» та ін. Робота у цих виставах вимагала повної самовіддачі, нервового напруження й особливої концентрації. Водночас відбувалось і навчання під час репетицій, прогону вистави і самого виступу на сцені, адже я мала честь виступати поруч із сучасними корифеями оперного мистецтва, такого рівня, як Лео Нуччі або Пласідо Домінго. А щодо режисерів-постановників, то ними шліфувалася кожна деталь у моєму вокальному співі, щоб досягти максимальної досконалості.

— У вас від природи прекрасні вокальні дані. Першими, хто їх професійно оцінив були Іван Паливода і Діана Петриненко. Які лишились у вас спогади про роки навчання у музичному училищі та академії мистецтв?

— Мені пощастило, що доля звела з відомими в Україні педагогами Іваном Паливодою та Діаною Петриненко. Коли на одному з аматорських фестивалів в Одесі мені порадили вступити до музичного училища, в ньому на той час викладав Іван Гнатович. Мені тоді виповнилося п’ятнадцять років. Іншою життєвою удачею вважаю зустріч з Діаною Гнатівною, яка навчила мене всього того, що я зараз маю. І те, що вклали в мене ці близькі моєму серцю люди, я намагаюся віддати сторицею публіці. Навіть зараз, коли Діані Петриненко далеко за вісімдесят, вона приходить до Національної опери, щоб послухати спів своєї учениці. А після вистави завжди у неї цікавлюсь: чи вдалося мені правильно сформувати високу ноту?

— Партії в «Аїді» та «Макбеті» ви виконуєте італійською мовою. Знаю, що мрієте у майбутньому виконати партії і німецькою мовою в операх Ріхарда Вагнера. Наскільки складно для співачки опановувати іноземні мови, щоб виглядати переконливо на сцені?

— Коли оперний співак досягає певного міжнародного рівня, приміром, підписує багаторічний контракт, він зобов’язаний знати іноземні мови. Бажано дві-три. Адже йому доводиться спілкуватися з режисерами, колегами-артистами, диригентами, імпресаріо. Останнім часом дуже часто виїжджаю до Італії, тому у побуті спілкуюсь виключно італійською. Коли готувався мій дебют у «Ковент-Гардені», користувалась англійською мовою. Але треба пам’ятати про те, що побутова мова і мова, якою виконуються вокальні партії в опері, — не одне і те ж. Тому мені потрібно вивчити не лише німецьку розмовну мову, а також німецьку вокальну, щоб наблизитися до виконання партій в операх Ріхарда Вагнера. Можливо, це станеться за рік-два.

— На вашу думку, нині опера має лишатися класичною чи стати полем для найсміливіших театральних експериментів?

— Я віддаю перевагу класичній опері з її усталеними канонами. Водночас, підписуючи зарубіжний контракт на виконання партій у спектаклях, артист може наразитися на неприйнятні для нього експерименти режисера. Я не є ретроград. Сучасна опера має розвиватися з урахуванням останніх тенденцій у театральному мистецтві. Водночас для мене існують непорушні табу в опері, яких завжди дотримую. Наприклад, мені складно уявити, як можна напівоголеною виступати на сцені. Тому, щоб убезпечити себе від подібних несподіванок, скрупульозно вивчаю контракт, аби розуміти з ким і як доведеться працювати. Нарешті треба пам’ятати і про те, що на Заході для запрошених оперних співаків діє система stagione (дослівно з італ. — сезон в оперному театрі). Впродовж такого сезону артист виступає на сцені театру за дуже щільним графіком, постійно змінюючи репертуар. Виступи відбуваються майже через день, а не так, як у на, — два виступи на місяць. Тому потрібно правильно розраховувати власні сили і вміти швидко відновлюватися.

— Які ваші улюблені оперні співаки — вітчизняні та зарубіжні?

— Із великим задоволенням слухаю ранні записи Діани Петриненко, Миколи Кондратюка, Анатолія Солов’яненка, Белли Руденко, Євгенії Мірошниченко, Дмитра Гнатюка, Марії Гулегіної. Із зарубіжних — Монсеррат Кабальє, Леонтін Прайс і, звичайно, Марію Каллас, творчістю якої я особливо захоплююсь.

— Чи є у ваших планах випуск аудіодиску із записами оперних партій?

— Так, але все впирається у час і вирішення низки організаційних питань. — У Києві є Будинок звукозапису, на базі якого можна на високому професійному рівні здійснити запис. Сподіваюся у недалекому майбутньому реалізувати цей мистецький проект.

Тарас ГОЛОВКО, 21 березня, 2014

Джерело: http://www.day.kiev.ua

Вишивала долю, наче по долоні…

Тетяна Кара-Васильєва переконливо довела, що вишивку, створену протягом XIІ—XVIII століть, можна прирівняти до архітектурної пластики, фрескового та мозаїчного стінописів, іконопису та гравюри.

Її книга-альбом «Історія української вишивки», що побачила світ у столичному видавництві «Мистецтво», відображає всі етапи становлення цього виду мистецтва, без якого неможливо уявити культурну спадщину українського народу.

— Тетяно Валеріївно, ви народилися в Києві, в сім’ї інтелігентів: ваш батько за спеціальністю був ландшафтним архітектором, а мати — літературним редактором. У міському середовищі, де ви зростали, навряд чи захоплювалися вишиванням, яким охоче займалися з діда-прадіда по селах. Як у вас виник інтерес до народної вишивки?

— Зовсім випадково. Справді, я виховувалась у родині міських інтелігентів, де не було ні маминих рушників, ні бабусиних скринь... Після закінчення школи, коли готувалася до вступу до Художнього інституту на мистецтвознавчий факультет, влаштувалася доглядачем у Музеї декоративного мистецтва. Саме там я вперше побачила художню вишивку — на рушниках, килимах, верхньому одязі, — яка мене просто вразила своєю фантастичною красою, а ще високою майстерністю, досягнутою звичайним вишиванням кольоровими нитками на тканині. Це викликало справжній культурний шок, після якого довго не могла оговтатися. Десь підсвідомо це й визначило моє подальше спрямування — вивчати та досліджувати вишивку як вид народного мистецтва спочатку у вищому навчальному закладі, а згодом в аспірантурі при Інституті мистецтвознавства.

— «Історія української вишивки» ніби зіткана з розділів, що увібрали в себе ваші дослідження попередніх десятиліть. Ще на початку 1980-х вийшла у світ книжка «Творці дивосвіту», в якій ви наводите цікавий факт. Була така заслужена майстриня народної творчості УРСР Глікерія Цибульова, котра, як ви пишете, 1923 року вишила сорочку в подарунок Леніну. Цікаво, вождь пролетаріату бодай раз приміряв цю сорочку-вишиванку?

— У мене лишилися теплі спогади про Глікерію Кузьмівну Цибульову. Її кілька робіт представлено в «Історії української вишивки». Це була особлива жінка, яка все своє життя займалася вишивкою. Творчу кар’єру вона розпочинала ще в земських майстернях. Справді, такий факт в її біографії є, коли в країні рад хтось ініціював дарувати тодішнім вождям народні твори мистецтва. Мені невідомо, чи взагалі потрапила вишита Глікерією Цибульовою сорочка до Володимира Ульянова, але я точно знаю, що, скажімо, вишита нею сукня для Олександри Федорівни — дружини царя Миколи І — дуже сподобалась імператриці. Про це мені сама Глікерія Кузьмівна розповідала. А ще згадувала, як цариця на знак подяки подарувала їй за це дорогоцінну брошку. Щоправда, дуже скоро майстрині довелося від неї відмовитися, щоб вижити в голодний 33-й рік. Тому, резюмуючи, я б сказала, що незалежно від зміни політичних режимів талант людини завжди буде поцінований: чи вождем пролетаріату, чи царською особою.

— Коли ви у книзі-альбомі детально аналізуєте вишивку, особливо тоді, коли це стосується язичницьких часів або раннього християнства, обов’язково згадуєте в ній і орнаментальні символи. Далі йдеться про те, що наші пращури щиро вірили у здатність орнаменту, вишитого на верхньому одязі, оберігати людину від злих сил.

— Ця тема останнім часом багатьох хвилює. Я дуже обережно ставлюся до всього, що стосується якоїсь магічної сили, позареального, здатного когось від чогось захистити. Досить скептично сприймаю віщунів, тлумачів різних знаків, символів, одне слово, аматорів, які дуже впевнено трактують те, про що і гадки не мають. Мабуть, акцент потрібно зробити на іншому: людина має відчувати магію народного мистецтва, намагатися зрозуміти, що за ним стоїть. Адже після прийняття християнства протягом віків, включно до XVIII століття, руйнувалася цілісна система уявлень про древні поганські символи, характерні для політеїстичної релігії. Тому до нас не дійшли письмові підтвердження чудодійної сили того ж древа життя, різних міфічних істот, вишитих на тканині. От, скажімо, Берегиня. З легкої руки наших письменників її зробили, по-перше, богинею, по-друге, наділили властивостями оберігати людей нібито від горя і всякого іншого зла. Насправді ж в українській міфології цей персонаж наскрізно негативний. На відміну від цього образу у книжці-альбомі «Історія української вишивки» я розповідаю зовсім про іншу героїню, вишиту на рушниках, сорочках — жінку, котра тримає в руках двох голубів. Цей прадавній символ слов’ян, на противагу Берегині, випромінює лише любов і добро, він завжди сприймався у народі позитивно.

— Але погодьтеся, вишивання як заняття допомагало іноді виживати тій же Ірині Сеник, про яку ви згадуєте у передмові до видання.

— Вишивка для багатолітнього в’язня сумління, якою була Ірині Сеник — українська поетеса, діяч руху опору, колишня зв’язкова ОУН, — уособлювала незримий духовний зв’язок між цією мужньою жінкою й її Батьківщиною — Україною. До речі, про Ірину Сеник я вперше дізналась не вдома, а за кордоном, у США, під час відрядження, коли спілкувалася з представниками української діаспори. Їй належить вірш, в якому вона, як ніхто інший, передала свою закоханість в українську вишивку. Там є такі сумні рядки:

Ці нитки, ці голки,
Незаручені пальці в наперстках.
Все життя у шитві,
І шиття — як життя.

Доживаючи свій вік у Бориславі, вона мені багато розповідала, як ховала вишивку від наглядачів мордовських таборів, немов власну душу від злих очей. Вважаю, що Ірину Сеник з повним правом можна назвати Великою українкою, а її вишивки сприймаю не лише як мистецькі твори, а також як вияв нескореності людського духу.

— У 1970—1990-х рр. вам вдалось організувати і провести виставки українського народного мистецтва в Буенос-Айресі, Софії, Варшаві, Луанді, Афінах, а також на запрошення Українського музею в Нью-Йорку прочитати лекції з українського мистецтва. Які спогади від спілкування з тамтешніми жителями, котрі, мабуть, уперше в житті побачили українську вишивку?

— У всіх цих містах відбувалися виставки декоративного мистецтва, на яких українська народна вишивка завжди викликала інтерес у відвідувачів. І вона сприймалася ними не як якась екзотика, а як високохудожні твори мистецтва. Дві країни — США й Аргентина, в яких мешкає численна українська громада, завжди виявляли інтерес до будь-якої творчості, якою славляться у всьому світі наші народні майстри. Те ж саме стосується й Канади. Пригадую, у Нью-Йорку познайомилася з етнографом Мері Келлі — стовідсотковою американкою, яка професійно вивчає міфологію різних народів, відображену у витворах мистецтва. Вона так захопилась українською народною вишивкою, що спеціально відвідала Україну й об’їздила практично всі регіони, де збереглись осередки художніх промислів. Свої враження від побаченого вона втілила у фотовиставці, яку дуже тепло сприйняли як в Україні, так і в неї на батьківщині. Мабуть, саме так і має відбуватися популяризація вітчизняного декоративно-прикладного мистецтва на чужих теренах.

— Ви були куратором мистецького проекту «Відроджені шедеври», про який кількома абзацами загадується на сторінках «Історії української вишивки». Розкажіть, будь ласка, яка була мета проекту і хто в ньому брав участь.

— Арт-проект «Відроджені шедеври» мав відродити втрачені шедеври — вишиті декоративні панно, які ще в 1910—1915 роках створили такі народні майстри, як Ганна Собачко-Шостак, Євмен Пшеченко, Василь Довгошия, Параска Власенко, вже згадувана Глікерія Цибульова, за ескізами всесвітньо відомих художників-супрематистів — Казимира Малевича, Олександри Екстер, Євгенії Прибильської, Ольги Розанової, Любові Попової. Цьому проекту передувала пошукова та наукова робота в музеях України, Росії, вивчались архівні матеріали та приватні колекції, в яких збереглися до наших днів ось ці безцінні ескізи на папері художників-авангардистів. Для авторів проекту — для мене, і в першу чергу, Георгія Коваленка — доктора мистецтвознавства з Російської академії мистецтв, художниці з вишивки — Валентини Костюкової, яка втілює ці ескізи у вишивці, дуже важливо було показати, як відбувалася співпраця між талановитими майстрами народного мистецтва й відомими в усьому світі професійними художниками, відкрити для широких кіл громадськості призабуті імена митців, а також розповісти, як зароджувалася національна модель українського мистецтва на початку ХХ століття.

ДОВІДКА «Дня»

Тетяна Валеріївна Кара-Васильєва — доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, провідний фахівець у галузі народного та образотворчого мистецтва України. Вона є автором понад 400 статей із питань теорії та практики народного мистецтва, більше двох десятків наукових, науково-популярних книжок і монографій, зокрема «Українська вишивка», «Літургійне шитво України XVII—XVIII стст. Іконографія, типологія, стилістика», «Українська сорочка (Таємниці чарівної нитки)», «Декоративне мистецтво України ХХ століття. У пошуках «великого стилю» та ін.

Книга-альбом «Історія української вишивки» Тетяни Кара-Васильєвої відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка 2012 року за напрямом «Літературознавство і мистецтвознавство». Наклад — тисяча примірників.

Тарас ГОЛОВКО. 20 липня, 2012

Ілюстрації із книги-альбому «Історія української вишивки»