Жінка-УКРАЇНКА

«Маленький принц» за мотивами повісті Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944) – таку назву мала вистава-казка зразкового театру ляльок Виноградівського міського будинку культури Закарпатської області. Написана вона в Нью-Йорку в 1942-му і видана весною 1943-го року.

Автор казки народився 29 червня 1900 року в Ліоні. Малий мрійник у свій час писав вірші, гарно малював, грав на скрипці. Хлопчик захоплювався технікою і машинами. В 12-річному  віці французький пілот Ведрин взяв його на борт свого літака і підліток побачив землю з висоти. Це було неймовірне враження і потрясіння! Потім було захоплення архітектурою. В 1921 році призваний до війська. Небо покликало його. В іспанськім Марокко, а згодом в Південній Америці був начальником французького аеропорту. 20-30-ті роки минулого століття були юністю авіації. На гідролітаках літали вночі. Прокладали нові траси для польотів над Кордільєрами і над Сахарою. Не раз розбивався, літав на допомогу товаришу, якого врятував від неминучої смерті. Завжди відчував велику відповідальність за людей, за землю. І чим частіше смерть зазирала у вічі, тим він більше любив життя.

Із творчістю двох наших земляків Петра Матія та Василя Густі виноградівці добре обізнані. Майже щороку з Ужгороду навідуються до рідних місць. І кожного разу звітують перед своїми шанувальниками, розповідаючи про ужинок своїх нових творчих доробок.

Надія Михайлівна Панчук широкому загалу читачів менше відома. Хоча за плечима умудреної життям жінки 57 років трудового стажу на поприщі крайової культури. Народилася 22 листопада 1940 року в Городенці Кременецького району на Тернопільщині, в простій селянській родині. Дівчина закінчила Дубнівське культосвітнє училище. Завідувала сільським клубом. Далі її призначили методистом районного будинку культури на Рівненщині. Землі, овіяні легендами, уславлені в літописах «полуденної Волині», які колись перебували у складі Литовського князівства, Речі Посполитої та Росії, бачили і пережили перемогу Данила Галицького над військом хана Куремси, і сплели в тугий вузол культури українську і польську, російську і єврейську, опосередковані німецьку та італійську, надихали її до творчості.

 На вшанування світлої пам’яті вбитого два роки тому в зоні АТО на Сході України молодого бійця-контрактника 128-ої гірсько-піхотної бригади Станіслава Кіша зібралося чи не все село. Серед них була переважна більшість молоді Оноку. Як художній керівник, Лариса Білак за сім років в цьому культосвітньому закладі провела немало культурно-просвітницьких заходів. Але з гуртом «Оноцькі ластівочки» до цього готувалися особливо ретельно. Під розгорнутим жовто-блакитним стягом своє належне місце зайняв портрет 19-річного юнака. Таким він залишився назавжди в пам’яті земляків. Таким він увійшов у безсмертя…

Його пильний, зібраний і проникливий погляд темно-карих очей наче питає кожного з присутніх: «Чи все ти зробив для України, щоб через 25 років свого державотворення у світовій спільноті вона утвердилась і процвітала?» На розшитій барвистими квітками скатертині (обрусі) дві нагороди молодого захисника Вітчизни – нагрудний знак та урядовий орден, якими він посмертно нагороджений.

Десять років тому римокатоликам Виноградова була повернута унікальна культова споруда. В центрі міста задіяв костел монахів – францисканців, що носить ім’я свого  засновника Святого Івана Капістрана. Цілющим джерелом духовності тут забило життя. Співпала ця подія вшанування відродження костелу ще з однією. За підтримки депутата обласної ради Владислава Поляка та міського голови Степана Бочкая тут відбувся благодійний концерт Заслуженого Закарпатського Народного Хору, його камерного оркестру, які повернулись з небуття відроджений духовний твір «Misso» заслуженого діяча мистецтв України, члена спілок композиторів України та Угорщини, відомого громадського діяча та педагога, талановитого музиканта, автора рідкісних творів для хору, органу та камерного оркестру Іштвана Ференцовича Мартона. Композитор мав усього 24 роки, коли його написав. Вперше він прозвучав в Мукачівському костелі на свято Христового Воскресіння у 1947. Та підійшли інші часи. Почалося гоніння на духовність, закриття храмів, переслідування за віру і цей твір канув у забуття.

Час неможливо зупинити. Вже по тридцятому колу іде життя після страшної Чорнобильської трагедії. Вона дає за себе знати. Хворіють і дорослі і діти. Їх не меншає, а прибуває. Скаржаться люди на патогенні хвороби кровотворних органів та крові, хвороби серця, органів дихання, ендокринні патології, гіперплазію щитовидної залози, інфекційні хвороби. І на цвинтарях ряди ростуть. Заповнюються новими хрестами. Це водночас і жахає, і закликає нас до пильності, до милосердя до тих людей, які стали жертвами некерованого, розбурханого, незримого, не маючого запаху атому.