Жінка-УКРАЇНКА

Час неможливо зупинити. Вже по тридцятому колу іде життя після страшної Чорнобильської трагедії. Вона дає за себе знати. Хворіють і дорослі і діти. Їх не меншає, а прибуває. Скаржаться люди на патогенні хвороби кровотворних органів та крові, хвороби серця, органів дихання, ендокринні патології, гіперплазію щитовидної залози, інфекційні хвороби. І на цвинтарях ряди ростуть. Заповнюються новими хрестами. Це водночас і жахає, і закликає нас до пильності, до милосердя до тих людей, які стали жертвами некерованого, розбурханого, незримого, не маючого запаху атому.

Той, хто побував у епіцентрі людської біди, повік незабуде опустілих на Поліссі сіл Рогівці, Вовчкове, Бобер, Мар’янівка, Діброва, Зелена Поляна… Це колишній край картоплярів, бджолярів, льоноводів. І досі вони обгороджені колючим дротом. Попереджуючі написи «Небезпечна зона. Підвищена радіація» збереглися і донині. Сняться вони ночами і ліквідаторам Василю Реплюку, Павлу Волощуку, Зіновію Соснику, Борису Тимощуку, Івану Росоловичу, Василю Поляришу, Андрію Вовчаруку, Михайлу Трикуру, Андрію Вершиніну… Коли гірка зірка Полин неждано і неочікувано впала на груди всієї України, зчинила вона катастрофу планетарного масштабу. За одну ніч назва невеликого українського містечка Чорнобиль на березі світловодної Прип’яті стала відомою всьому світові. Аналогії явища, з яким ми зіткнулися не було. Чорнобильська біда одразу зачепила майже всю Європу. Хмари радіактивного пилу пройшлися над Україною, Білоруссю, Нідерландами, Бельгією (не зачепили лише Іспанії та Португалії). Свій смертоносний слід вони залишили навіть в Китаї, Японії, США, на далеких холодних просторах Арктики і Антарктиди. На історичному шляху поступу технічного прогресу людства виник межовий стовпець. Він розділив світ на «до» і «після» страшної Чорнобильської трагедії.

У двобій з некерованим атомом, який вийшов з – під контролю людського розуму першими вступили пожежники, військовослужбовці, працівники міліції, медицини, будівельники, кухарі, водії…

В епіцентрі людської біди.

У небезпечну Чорнобильську зону отримали відрядження і офіцери та військовослужбовці колишньої 81-ї артилерійської дивізії. У той час вона дислокувалась в Виноградові. Із служби радіаційної безпеки Виноградівського військового гарнізону у перші дні після аварії був сформований штаб 39-го полку радіаційно-хімічного захисту, який приступив до роботи у епіцентрі людської біди. Весь тягар евакуації жителів із зони відчуження, дезактивізація населених пунктів та інші виснажливі роботи – виробка Жовтого лісу, розчищення дворів, людських домівок, забрудненої в колодязях води, нерухомих пожежних машин, автоцистерн, промивання забруднених радіаційним пилом установ, доріг, тротуарів, зняття верхнього шару забрудненого радіаційним пилом грунту, спорудження могильників, в яких хоронили небезпечні відходи – це не повний перелік того, що щодня робили наші службовці. Це були звичні робочі будні. Лише сама втома валила людей з ніг. У серці не вщухав біль за людей, яких біда змусила зриватися з обжитих місць і у нескінченному потоці однаковісіньких автобусів рухатися у напрямку, протилежної колонії військової техніки, яка безперервно сюди прибувала.

Час у пам’яті нестертих днів.

Командир взводу радіаційної розвідки 39-ї бригади хімічного захисту Василь Реплюк згадує: «Мені тоді було 28. Вірний військовій присязі разом з однополчанами без сумніву і страху ступив на землю, пронизану некерованим атомом. Працювали ми на совість. Чесно служили своєму народу. Щоранку отримували конкретний об’єм робіт. Переодягалися, розбивалися на групи. Нас чекали поливомийні машин, автобуси і «рафіки». На найнебезпечніших ділянках працювали вертольоти. Ми полишали табірне містечко і на роботу нас відправляв транспарант «Місце подвигу – Чорнобиль». І це було справді так: ми ремонтували і прокладали проїзні дороги, обробляли наявну техніку, численні будівлі, споруди, будівельні майданчики де зберігалася вся задіяна тут автотехніка. Наші хлопці робили все можливе, аби заслонити світ від цієї жахливої біди. Згадую однополчан Анатолія Клімова, Василя Лукандія, Юрія Тарнопольського, Михайла Демнищука… Передчасно пішли із життя наші ліквідатори Равіль Ризванов та Олександр Добош з Хуста, Олександр Антонюк та Віктор Куницький з Виноградова… Щоб зберегти чиєсь життя і дитинство, відвернути біду люди робили все можливе і неможливе. Час у пам’яті не стер тих днів, коли ми працювали на березі Прип’яті. Там гартувалася наша відвага, мужність і милосердя. Там росла відповідальність за долю людей і рідну землю, уражену некерованим атомом. Це була наша плата за чиюсь безпечність, що стала еквівалентною вибуху 500 Хіросімських бомб.

Із 108-ми чорнобильців – військовослужбовців, які раніше проживали в Виноградові, більшість виїхала за межі області. На місці вже залишилися лише 20 ліквідаторів, які об’єдналися в добровільну громадську організацію «Спілка інвалідів Чорнобиля Виноградівського району» (включаючи і ветеранів атомних випробувань та учасників військових навчань із застосуванням ядерної зброї). Вірні Чорнобильському братству вони збираються разом, вирішують свої проблеми, беруть активну участь у громадському житті міста, бо навіть така неочікувана техногенно-екологічна катастрофа не зламала людство, не спинила життя. Ми пам’ятаємо ваш подвиг, чорнобильці, віддаємо вам данину шани і поваги та пишаємося вашим внеском у загальну справу ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС. Хоча ваш біль з роками не вщухає та пам’ять серця хвилюючі ці спогади надалі береже.

Марія Конкіна
м. Виноградів