Жінка-УКРАЇНКА

Петро Олексійович Остап'юк народився 19 серпня 1954 року в селі Велеснів на Тернопіллі. Закінчив філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка в 1981 році. Працював учителем української мови та літератури. Зараз на творчій роботі.

Поет. Член Національної спілки письменників України  з 2014 року. Видав 4 збірки поезії: «Мелодії душі» (2005), «Торкаюся слова» (2010), «Велеснини» (2012), «Троянда під снігом» (2015). 

Добірки поезій П. Остап'юка опубліковані в часописах «Дзвін», «Літературний Тернопіль», «Буковинський журнал», газеті «Слово Просвіти»,  інтернетвиданні «Port-folio».

* * *

Поміж тисяч облич
на вокзалі примарних чекань,
на пероні надій,
де надії убогі і кволі –
на пожнив'ї життя
я, здається, Тебе відшукав
і ночами, вві сні,
потихеньку докрадую
в долі.
Сни гірчать полином.
Замикають під вії зорю.
Позіхають листком,
із якого росинка упала.
По вагоннях подій
переносять світлину Твою,
що жива і живе,
і по віршах ступа,
як по шпалах.
Не поблякнути снам.
Не затінить вогню омела.
Поміж днів і дощів,
поміж вибором
«хочу» і «мушу» –
хай коротка весна,
хай не надто привітна – була!
Від її промінця
напуваю засніжену душу…

* * *

У цім вертепі бруду й глупоти,
В оркестрі балалайки і ґобою –
Цвіте оаза на імення Ти,
Засвічена і явлена Тобою.

У цім Едемі – пасторальні сни.
Тут час пливе, мов кінопроба сота.
Тут голос літа, й крапелька весни,
І ллється з пліч осіння позолота.

У цім саду – життя хмільний м’якуш.
В цім небі – ні кровиночки, ні плями.
Лиш Ти, прошу, гармонії не зруш.
Над казкою. Над солов’єм. Над нами.

ЗАСПІВНА

Вона прийшла. Ступила на поріг.
І так стоїть, серпанком оповита.
Я мав її прогнати. Мусив. Міг.
А я стою, не можу крок ступити.

«Ти хто?» ‒ «Любов…» ‒ «Любов? Це наче в сні».
«То пробудись…» ‒ «Навіщо?» ‒ «На розмову…»
«Любов була вже». ‒ «Я?» ‒ «Здається, ні».
«То не любов ‒ повір моєму слову…»

«А може, ти ‒ фантазія, мара?»
«Усі твої фантазії поснули…»
«Чому ти тут?!» ‒ «Бо вже прийшла пора…»
«Я …втомлений». ‒ «Ти втомлений минулим…»

«А діти ж від любові?» ‒ «Може, й так…»
«А може, й ні?!» ‒ «А може, лиш від хіті…»
«А як пізнати, де вона?» ‒ «Ніяк.
Продовжень жде усе живе на світі…»

«А може, ти підеш собі звідсіль?»
«Іти?..» ‒ «Іди» ‒ «Подумай до світання…»
«А ти правдива?» ‒ «Як солона сіль…»
«А ти котра за чергою?» ‒ «Остання…»

«Ну що ж… сідай, коли до мене йшла».
Всміхнулася: «А тут хіба є інші?..»
(Всміхнулась ‒ наче вишня зацвіла!)
І на вечерю попросила… вірші.
А я ж не маю! Я їх розгубив:
По суєті, по нервах і по буднях…
«Чи ж я не тут? Не найсвітліше з див?
Тепер вони обов’язково будуть!

Тепер не треба тужитись до сліз,
Вимучуючи образи і рими.
Не сад, не гай ‒ тепер їх буде ліс.
Немов ріка, поезія пливтиме.

Аби лиш ручка і цупкий папір,
Обов’язково білосніжно-чистий.
А словом я допоможу, повір.
Цвістиме кожен, як живе намисто…»

«А світло буде?» ‒ « Від твоїх пожеж…»
«А довго?» ‒ «Ось цього ніхто не знає…»
«А буде сон?» ‒ «Безсоння будуть теж…»
«А ти… минеш?» ‒ «А що не проминає?..»

«А буде біль?» ‒ питаю. ‒ «Буде й смерть.
І воскресіння буде з віршем кожним.
Буде всього. Всього буде ущерть,
Що лиш людська душа вмістити може…»

«А це під силу? У моїх літах…»
«Причім тут сила і літа при чому?
Літа ‒ це плоть, це однокрилий птах ‒
Не злине в небо на крилі одному.

Плоть незнищенна, як душа жива.
А без душі усяка плоть дрімає.
Щороку й гине степова трава,
Бо у стеблі вона душі не має.

Не знав мене, то й хмуришся літам.
А я про небо, про ширяння пташе.
То як, ти згоден?..» ‒ Я промовив: «Так»
Хіба я міг відповісти інакше?

* * *

… А літо минуло. Погасло. Спливло.
Принишкло в сінах. Заблукало в колоссі.
Скінчилося, наче його й не було.
Вітрами у листі виспівує осінь.

Вогкими туманами синь затягло.
Насупилось небо, усміхнене досі.
Ще справжнього літа у нас не було,
То звідки ця осінь? Навіщо ця осінь?

Куди поманила серпневе тепло?
Про що у дротах телефонних голосить?
Та ж літечко ще ‒ а не вже ‒ не цвіло.
Таж в серці моєму ніяка не осінь.

Я мушу це літо вмолити:
‒ Не йди!
Я мушу спинити його на причалі.
Без нього (без тебе!) надалі куди?
Куди і навіщо іти мені далі?..

Сміялося, квітло, світилось ‒ було.
Сміється, цвіте ‒ у твоєму волоссі.
Заквітне, всміхнеться, розхмарить чоло.
Ну хто каже: вересень? Хто каже: осінь?

Закутаю в ласку тебе, як у плащ.
Губами з лиця повизбирую тіні.
Ти тільки не хмарся. Ти тільки не плач.
Ти тільки не вір цим тривогам осіннім.

АПАСІОНАТА

Ця мить ‒ лише наша.
Ця мить ‒ лиш моя і твоя,
Дарована випадком,
Долею чи чаклунами.
А може, з осколків
Нова народилась зоря,
Розплющила очі
І стала у Всесвіті
НАМИ?
Ця мить ‒ непорочна.
З цілющої ткана води.
Без краплі лукавства,
Без фальші у жодному слові.
Без миті облуди.
Без тіні хмільної біди
У хвилі останній
Дитинного моря любові.
Ця мить ‒ горобина.
Та, певне, світліших
Нема.
Колисана снами.
Занурена в скроні гарячі.
Ця мить ‒ сама ласка,
Розпачлива ніжність сама,
Помножена тричі
На всі помилки і невдачі.
Ця мить ‒ прозориста.
Вона зацвітає бузком.
Березовим соком тихенько дріма
Під губами.
Зітхає прощально,
Хвилюється синім ставком.
Тремтить, наче пташка,
Яку ненароком піймали.
Ця мить ‒ благовісна.
Земна і така неземна,
Що слів не знайти,
Що небесної музики ‒
Мало.
Така неповторна,
Така фантастично одна,
З якої, мабуть,
На планеті життя забуяло.

* * *

Ця жінка ‒ із живої плоті й крові.
Хмільна ‒ як дзвони у Пасхальний день.
Народжена любов’ю для любові,
Оливкова галузка між людей.

Святкує світ. Сама ‒ криничка свята.
Не оминає терни і стерню.
У неї доля трішки вузлувата.
Досип їй, Боже, віщого вогню.

Додай. Дохлюпни. Бо вона вартує.
Накрий грозою. Бо вона ‒ жива.
Хай зблисне, зацвіте, забенкетує,
Мов після зливи ‒ небо і трава.

Бодай за те, що молиться правдиво.
Що напилась печалей і жалю.
Бодай за те, що ця людина ‒ диво.
Бодай за те, що жінку цю
Люблю.

Без натяків на гімни Гіменею.
Без блискавки в зіничках на одвіт.
Без навіть права милуватись нею,
Коли цьому не аплодує світ.

Молю, щоб не ступало зле й вороже
До личка їй, у душу, на поріг…
Коли це гріх, прости, Великий Боже.
Прости мені, коли це справді гріх…

* * *

Я вже не я ‒ луна твого вогню.
Відкрита мною. Лиш мені відома.
Зову тебе. Живу тобою. Сню.
Це істина. Це просто аксіома.

Я був стежина. Лінія. Пряма.
Одна з байдужих паралельних ліній.
Із тих, яким перетину нема.
А як же ти в моїй весні осінній?

Я був земля. Пустельна. Крижана.
Ти дощ була, що гасить сни космічні.
Така небесна і така земна.
Така жадана, як весна у січні.

Тебе, мов книгу, ледь відкрив. На мить.
Ще літ і літ роковано читати.
Хіба то зле, як серце так болить?
Іще ж не крапка. Не кінець цитати.

Ми ж недалечко. Ми таки удвох.
В нас рідні душі, а не сни чернечі.
В нас тільки ранок. Досвіток. Пролог.
В нас тільки день із голосом предтечі.

Нас не один осудить і розпне.
Хтось губку з оцтом рад би вже подати.
Хай розпинають. Та лише мене.
А ти ‒ зостанься. Під хрестом ридати.

МЕЛОДІЯ

І

… І збудеться.
Передимлять світи.
Черкне долоня
Щічку,
Мов пір’їна.
Спинись над балаганом суєти!
Послухай серця,
де весна стодзвінна.
Не поспішай промовити: «Відстань!»
Чи «Відчепіться!» Чи «Пішли ви к бісу!»
У цім найзолотішім із світань
Лелечий клин розкрилює завісу.
Як теплий дощ у ниву весняну ‒
Зітхну губами в золоте волосся.
Не поганьблю тебе. Не оскверню.
Лише ‒
блаженно прошепочу: «Збулося…»
Лише ‒
перецілую кожну п’ядь.
Лише ‒
спалю в священному огниві:
Від скронь
і до пульсуючих «карпат»,
Від тиші ‒
до грози в квітучій ниві.
… І збудеться.
І пропадуть, мов сон,
Крихкі табу,
Окрушини опійній,
Мутні дими фальшивих заборон ‒
Над плесами хмільних жіночих ліній.
Переполю губами
цілину,
Насію сонць,
і музики,
і квітів,
Спалю,
усе поріддя полину,
що надбане у сущому столітті.
… І день
воскресне
в росяній імлі
І руки
рук торкнуть,
уперше наче.
І крапля срібла на твоїм чолі
Перецвіте
В моє
«Люблю»
гаряче.
І небом
Засурмить нова зоря.
Загомонять річки і гнізда пташі.
Постане МИ
З абстрактних ти і я,
Твої й мої
перебурчать
у наші.
І ‒ збудеться.
Якщо незнаний ХТОСЬ
Не заманить уста твої і груди.
Тоді ‒ не знаю…
Значить ‒ не збулось.
Або нехай мене тоді не буде.

ІІ

Мені учора снилась Ти.
Уперше Ти мені наснилась
Так солодко ‒ до глупоти! ‒
У сон Мелодія зронилась.

Аж я прокинувся.
Обман.
Пустельний світ.
Холодні дзвони.
Прозріння
срібен ятаган
Кольнув у дихання
озонне.
Мовляв, куди ти? Остудись!
Накинь
На душу
Сірі
Шати…
Ти мав усе це.
Все ‒ колись.
Бувай!
Мені пора рушати.
Та я не дав
Йому
Втекти.
Зв’язав у пам'яті
Насподі.
… Мені учора снилась Ти.
У найсолодшій із мелодій.

Опівнічна каватина

Коли нап’ється днина суєти
Й зімне блакить на зорі вечорові –
Скресає храм. У нім, як завше, – ти,
Смагляво-тепла, із вогню та крові.

Десь поруч – я. Засліплений типаж.
Не сміливий. Розгублено-дитинний.
Ані коханець, ні фальцетний паж –
На вітражах ладнаю серпантини.

Цілую голос. До сигналу «Стоп».
Очима рук торкаюся: медові!
Гнуздаю серце – втишую галоп,
Щоб не злякати дива на півслові.

Стільці м навпроти. Очі – тет-а-тет.
(Так тепло в них дивитися – в жіночі!)
Та щось не дуже між зіниць прикмет,
Що зупиняють серце серед ночі.

Напівпорожня бесіда тече.
Буденні справи. Де там, справенята!
– Тобі полик не стягує плече?
В цім обладунку мало не розп’ята.

Півпогляд-блискавиця :
– Та… мабуть…
– Допомогти?
Спиниться стане сили?
– А потім нічку півні розклюють…
– І день – воскресне? І життя – заквúле?

– Чому «заквиле»? Заструмоче – так.
І ти цвістимеш, як цвіла донині.
– Можливо, інший з’явиться мастак…
– …і затушує сторінки полинні.

– А… як же… ви?
Звичайно, віддалюсь.
Я вже казав це не в одному вірші.
– Ах, ви поет…
Авжеж, не карапуз.
І всі рядки для тебе – не найгірші.

– А як же гонор? Чоловіче «Я»?
– Хіба тобі не все одно, мій світе?
Зоря горить. На те вона й зоря.
Хіба зорі обов’язково гріти?

– Таж ви казали: Ждатиму. Роки.
– І перестав?
– А звідки маю знати?
– Так доторкнися серденьком руки:
Чи є міцніші на землі канати?

– Канатів різних людність наплела.
Лиш не на те, що молоткує груди.
– Що ж, зачекай достойного тепла.
Моє – таке. Навряд чи іншим буде…

* * *

….А крижана ж
мембрана у «мобіли»!
Така
і душу згасить,
мов свічу:
«Пропущений дзвінок. Чогось хотіли?».
І –клякну,
склію,
мервію –
мовчу.
Лише по хвилі
серце
каркне
з плоті,
по мерзлих жилах кров зажебонить:
«Пусте. Одна дрібничка. По роботі…».
Розмова уривається,
як нить.
Срібляста, світла
нитка-нитенятко,
затесана між кілець рокових,
кривавить пальці, хоч снується гладко.
Дротує
горло
мінусом
на вдих.
Уже вчуваю реготи чортячі.
Заносить хуга паморозь до скронь.
Не діждетеся.
Не такої вдачі.
Не задубію.
Сам собі вогонь.

Травнева ораторія

…Ішла з роботи. Недоладно йшла.
Неправильна. Утомлено-сурова.
Мов по стерні студеній ковила.
Мов на камінні танцювала вчора.

Ішла немов засмикана цілком.
Та як не характерникові знати,
Чи душу «вчастували» праником,
Чи біля серця творяться сонати?

Світилася, секунд із п’ять, не більш.
За ріг зайшла, як сонечко у зливу.
А їй під ноги простелився … вірш,
Із тих, котрі обходили цнотливо.

По стежці шелеснув, як оксамит
Чи килим з подорожника і м’яти.
Притишував підбори (небо спить!),
Голубив із дитинністю дитяти.

Навшпиньках вайлувато, як пінгвін,
Руки торкнувся. Ціпенів і в’янув,
Горів і плакав, обертався в тлін,
Леліючи весну недоторканну.

‒ Живи, ‒ шептав,‒ Прокинься. Відісни.
Не сій словами двозвучень і двозначень.
Зелена ораторія весни
Гаптує біллю біль білогарячий.
Ковтни благословенного вогню:
Я не предтеча ні синця, ні рани.
Я тільки легіт ‒ я не оскверню, ‒
Лилось у світ освідчення весняне.

…Хитнуло хвіртку ‒ покордонний знак.
Побляк міраж під небом віршеняти.
Струмочок рим пожебонів успак.
Уже не знав, чи завтра мандрувати.

* * *

І все-таки до тебе думка лине…
Леся Українка

І все-таки… В тернині суєти
Вона живе. Зав'янути не в силі.
Не вбить її, в архів не віднести –
Забарвінкує й на моїй могилі.

І все-таки щебече і сія,
Морозить душу. Воскреса душею.
І має світло-сонячне ім'я.
І сни гарячі дріботять за нею.

В заметах долі стежку промете.
Подасть води, як спека в'яже слово.
Насіє з неба світле й золоте,
Заплаче-засміється веселково.

…Минають миті. Місяці. Роки.
Стриножена, до Неї думка лине.
Хоч інколи й неблизько.
До руки.
До голосу пресвітлої людини.

* * *

…д а л е к о,   а ж   н е м а…
Микола Вінграновський

Набудував собі химер.
Одну заштрихував під мрію.
І стала тягарем тепер:
Приспати – жаль, нести – не вмію.

Хіба, як вензель, край вікна
До шиби пришпилю химерне:
М о в л я в,   б у л а.   Б у л а – м а н а.
Б у л а?   Б у л а.   Н е в е р н е.