Жінка-УКРАЇНКА

Голосила навзрид барикада

Київ. Революція. Зима 2013–2014.

1

Нарекли Пілатом

Одягайте, хлопці, камуфляжі
І візьміть набоїв про запас,
Постріляйте друзів учорашніх,
Бо вони повстали проти нас.

Проти мене.
               Влади хочуть, слави?
Хочуть перевибрати главу?
Як захочу, то продам державу.
Я її «розсиплю, розірву».

Обзивають злодієм проклятим
І несуть усяку каламуть.
Нарекли мене якимсь Пілатом,
А його моїм ім’ям вже звуть.

Поки в них іще немає зброї.
Палиці, каміння? – В чому річ?
Вам зарплату в доларах подвою,
Як Майдан зачистите за ніч.

2

Голосила навзрид барикада

 пам’яті Небесної Сотні

Голосила навзрид барикада.
Небеса обпеклись на вогні.
Тут війна.
              Брат стріляє у брата,
А осколки – у душу мені.

Не стріляйте! Спиніться! Не треба!
Ми ж рідня. Й живемо тільки раз…
Юний погляд востаннє до неба… –
Снайпер виконав чітко наказ.

Інститутська від жаху німіла.
Патріоти, синочки, брати…
Ще здригнулося в кожного тіло…
Ні стерпіти це.
 Ні помогти.

Світ не згоден, зима ця не згодна!
Зглянься, Господи наш, де ти є?
Їхня кров на снігу вже холодна.
Сльози виплакати сил не стає.

3

Не стрілятиму нізащо

 Правоохоронцям, які перейшли на бік народу,
 і пам’яті тих, що загинули

Чорні хмари в небі синім.
В Києві – чорніші.
Небесам нема спасіння.
На землі – ще гірше.

Кулі б’ють, набої повні.
Падає каміння.
Совість стукає у скроні.
Боже, дай прозріння!

- Хлопці, правда не за нами.
Цей наказ є злочин!
Влада нашими руками
Кров пролити хоче.

На тім боці барикади
Вже сніги криваві…
Офіцери, Бога ради –
Зупинім розправу!

Гріш ціна присязі нашій.
Клятва у скорботі.
Не стрілятиму нізащо!
Бо як жити потім?

Не стріляйте, хто зі мною!
В кого честь зосталась!

Раптом впав…
                    Повів рукою. –
Серце розірвалось.

4

Ой, синочки…

пам’яті Небесної Сотні

Готувалися до свята
Хризантеми білі.
Буде радості багато
Так, як на весіллі.

Будуть хлопці і дівчата,
І весела пісня.
Буде музика звучати
Й мова українська…

Лютий холодом повіяв.
(Ой, не може бути…) –
Замість пісні на весь Київ
Голосіння чути.

- Ой, синочки! – стогін лине, -
Що ж ви наробили?
Знов Героям України –
Слава і могили…

Як же ми без вас, синочки?
Нащо нам світання?
Лежите ви тут рядочком
Просто на Майдані…

Стали квіти поміж люди,
Як осиротілі…
- Ми тепер тут вічно будем –
Хризантеми білі.

Плачуть пелюстки, як очі.
Свята вже не буде.
- Покладіть і нас рядочком
На криваві груди…

5

Небесна музика
(пісня)

 Музика Івана Пустового
 Співає і грає на бандурі Світлана Мирвода

 Пам’яті Небесної Сотні

Місяцю ясний,
Золота промінь,
Дай ти їм ласки,
Ніжності повінь.

Місяцю в ночі,
Стежко до раю.
Виплачу очі,
Сил вже немає.

Приспів

Небесна музика луна.
Для вас вона.
Небесна музика луна –
Журби струна.

Небесна музика луна.
Співаю я.
Звучить душевна і сумна
Мелодія.

Болем озвися,
Світочку білий…
Не нажилися.
Не долюбили.

Як ви там, хлопці?
Хто вам поможе?
Я помолюся –
Господи, Боже…

6

Душа розіп’ята

Душа розіп’ята, мов тіло Іісуса.
Стіка снага, неначе кров з долонь.
За що здригатися від болю мусить?
Тримайся, душе! І не захолонь.

Тримайся, як в легенді, як в молитві.
Ти не помреш у муках на хресті.
Прости, що повела тебе на битву,
І що не вберегла тебе, прости.

Стежина ось у радощі, у спокій…
Ти відречися від страждань чужих.
Не йди на бій. Живи – жива ще поки,
Не йди – там гострять кулі і ножі.

Ти змучена. Страждаю за тобою…
І тільки усмішка її,
                         немов протест:
- Як між хрестом мій вибір і ганьбою,
То вибираю хрест!

Розпалюю камін

О невлаштованість душі

О невлаштованість душі...
Ти — зойк, що муку пережив.
Ти — кінь, стриножений в бігу.
Ти — пісня, кинута на глум.
Ти — мов ікона у вогні,
Так розтинаєш все в мені.
Давно забуте джерело —
Воно було чи й не було?..
Куди ти рвешся і чого!?
Тривожна суть єства мого.
О талісман мій і вампір,
Я не кляну тебе, повір.
Скажи замученій ущерть, —
Чого бажаєш ти іще?
Ти на мою чекаєш смерть?

Увійду в свою тінь

Увійду в свою тінь
І затихну. Пройду
І відлуння свого не залишу.
В день останніх провин
Тільки руки зведу
Я
         за криком
                   останнього
                            вірша.

Вітри, вітри

Вітри. Вітри. Аж рветься доля.
Не жити й світ не залишить.
Тріпоче, хилиться додолу
Вогонь свічі в моїй душі.

Свічу закутую у слово,
Оберігаю, пригорта,
А вітер налітає знову —
І тільки дим з її ґнота.

Невже я рано так минаю?!
Побути ще... Та все дарма...
Чи й залишатися — не знаю,
Коли в душі вогню нема.

І душа, мов чаїне «киги»

Чи то море у небо влилось,
Чи то небо зійшло аж до моря.
Море тихе, тихіше за зорі,
Мов боїться збудити когось.

Чайка вітер торкає крилом,
Але вітер летіти не сміє.
Обіймає мене ностальгія.
Пригадаю, чого не було.

А як буря зрива береги –
То нестримна експресія моря!
Розривається даль неозора,
І душа, мов чаїне «киги»…

Що за музика, що за мотив!
Коли нота висока у хвилі…
З вами я на цім світі щаслива,
Хто ще любить мене, чи любив.

Розпалюю камін

Коли і сумно, й одиноко,
І по мені також б'є дзвін,
То я — ні крику, ані кроку,
А лиш розпалюю камін.

Як дрова навхрест у каміні,
Так навхрест і думки, й слова..
Сама, сама в усьому винна,
А якщо ні, то й неправа.

Немає з ким поговорити.
Болить у кожного своє.
Кому мого жалю відлити?
Кому до нього діло є?

В безвиході дивлюсь на тебе,
О животрепетний вогонь!
Мені так небагато треба —
Торкнись теплом моїх долонь.

Гори, заговори зі мною.
Почуй, почуй мене хоч ти!
Мені залишитись золою
Чи, може, димом відійти?

Чи може стати на коліна
І помолитися тобі?
Я вже стою. А ти нетлінно
Гори в моїй святій журбі.

Щоби прозріть мене незрячу,
Ти спершу муку роз'ятрив.
Поглянь, як при тобі я плачу!
Це ти мене за-го-во-рив.

О Господи! Яка ж я грішна! —
Журба в вогні — не бороню...
Є сила неземна, всевишня
У світлі доброго вогню.

Ангелу

Захисти мене, ангелу мій, від людської наруги,
Перетни мені шлях до ганьби, щоб довіку не знала,
Оборонь від спокус і пошли мені вірного друга,
Попередь про невдачу в дорозі, яку я обрала.

Не жалій мене, ангелу мій, коли я у роботі.
Не спиняй, як на успіх буває надія мала,
А дорога крута – упираюсь до «сьомого поту»,
Коли спрага пече, але поруч нема джерела.

Не карай мого недруга, дай йому розуму й серця.
Лицеміра прости за мені заподіяне зло.
І нехай кожне серце на любов мою щиро озветься.
Помолися, щоб знов пощастило мені, повезло.

Омана експресії танцю

Я тут не просто розважаюсь,
А дотанцьовую життя…
                 Ганна Чубач

І

О, це не танець. – Прірва! Драма!
І я невинними руками
Тебе також обійняла.
О ні, о ні – я обвила
Навколо тебе руки – крила.
І хоч розняти їх несила,
Та спинить музика акорди,
І ми так чемно і так гордо
Зійдем з майдану, мов з небес.
І трепет мій востаннє десь
У нерви пальців струни зронять –
Відчуєш ти в своїй долоні
Мою розтерзану печаль.
- О Боже, – мовиш ти, – як жаль…

ІІ

Не говори, бо я заплачу
У танці на всю залу й світ.
І світ ніколи не пробачить,
Бо я дала йому обіт
Не доторкатися до тебе
Моїм беззахисним чуттям
Ні на землі, ні потім… в небі,
Бо душ божественне злиття –
Не просто доторки у танці
Чи рук сплетіння під акорд,
І не обійми муз і грацій.
Обійми душ – всевишній код,
Приречення, жадані муки.
Навіщо? В танці – володій!
Летять твої до мене руки,
Як хочеш, обіймай і мрій.

ІІІ

Ти пригортаєш до свого чола
Моє страждання і мою сльозину.
Танцюємо у таїні тепла,
Що йде від нас невинно і невпинно.
Хто музику замовив? Небеса?
Щоб нас сьогодні з розуму ізвести?
Як повінь, розливається краса –
І я цього не можу перенести.
Не допусти! Хоч ти не допусти!
Щоб душі об’єднались так, як руки.
Прости мене, о Господи. Прости…
Це ж тільки танець у небесних звуках.

IV

Я не знала, що так буває
З нерозтраченим почуттям,
Що в експресії танцю зникає
Суєта у кайданах життя.
Ми танцюємо, ніби востаннє,
Мов на святі останній раз.
Навіть плоть в невагомому стані,
І неначе весь світ для нас.
Ми і музика замість ночі.
Дивний трепет твого плеча,
І твоя білосніжна сорочка,
Пломенію при ній, як свіча.

V

Відлюбить танець. Відкохає,
Дарований тобі й мені.
І відлетить в бажанні раю,
А ми зостанемось одні.
- Пока, – в прощальному цілунку.
- Пока, – вже небо голубе…
І завтра на сміливу юнку
Примхливий погляд твій впаде.
Нехай. Дарма. Ми тільки люди.
Але як навіть спогад вмре –
Такого танцю більш не буде,
Щоб сяяв струмом кожен нерв!!!
Такого танцю більш не буде…