Жінка-УКРАЇНКА

Інша

-1-

Вона вже кілька разів потрапляла в поле його зору.

Однак він був задоволений, що вечір, який напередодні викликав стільки метушні і сумнівів, увійшов у піднесено-святкове русло, що всі запрошені були радісно-схвильовані один одним і всіма разом. У кав’ярні плавав туман інтелектуально-сексуального передчуття, жінки гарно виглядали, чоловіки були розкуті й впевнені. І головне – майже всі «свої».

«Свої» в Одесі – то таємно прописаний, чіткий вивірений код. Що він означає   не відомо, але насправді дуже багато. Хоча і має досить умовний, навіть пихатий присмак. Описати його важко... Це виглядає приблизно так: наприкінці застілля, коли дехто із запрошених першим покидає домівку, хазяї, щоб зробити приємне, тим, хто залишається, довірливо говорять: «Ну от, тепер залишися лише свої».

Такий реверанс у бік присутніх у нього завжди викликав оскомину. Якесь блюзнірство. Хіба ті, що пішли раніше, були зайві, чужі? Навіщо ж їх тоді кликали на свято? Йому було шкода тих, хто пішов... Напевно через те, що їх, поза спиною образливо обізвали «чужими». Але він не заглиблювався в нюанси. Так йому здавалося...

Бути чужим на святі взагалі – кепсько.

І от сьогодні на такій довгоочікуваній вечірці ця жінка зовсім недоречна. Вона розташувалася там, біля самого виходу у вестибюль, за одним із двох столиків, який адміністратор запобігливо залишив для романтичного усамітнення. Ресторан не був орендований увесь. Він сподівався, що сюди, коли тут буде вирувати свято, ніхто не забреде. І от маєш. Сидить, п’є каву, зовсім незнайома, чужа, або ще більше   «інша» жінка, сидить на його святі і дивиться на все незнайомими очима.

Ззаду до нього підійшла і обняла за плечі розкута святкова Нателла. Від неї повіяло тонким французьким ароматом, а ще пахощами дорогого вина.

— Я така щаслива сьогодні,   сказала вона, зазираючи йому в очі,   у тебе завжди збираються такі цікаві люди...

Йому було приємно... Приємно, що його обіймає визнана всіма красуня і що говорить такі теплі слова. Чоловік Нателли, з розстібнутим на комірці сорочки верхнім ґудзиком, підійшов до них.

— Старий, давно не було такого вечора. Музика просто все розпалює у середині.

Він посміхається гостям, та погляд знову зісковзує до входу у вестибюль і натикається на чужу постать. Здається, це не жінка, а молода дівчина. Кутається в шарф і дивиться на всіх порожніми очима. Невже не розуміє, що вона тут зайва. Ні їй самій, ні всім з нею тут не комфортно, не затишно. Але гості, здається, призвичаїлися і вже не звертають на неї уваги. Романтичні пари виходять на балкон. Там і палити можна, і чоловіки, демонструючи свою турботливість, сміливо кутають у свої піджаки розчервонілих вродливих дам. Все йде як треба.

Офіціант відкликає його вбік і пошепки сповіщає, що закінчується шампанське – треба бігти у найближчий гастроном. Він дістає гроші і знову повертається у коло друзів.

А ця дівчина в темному кутку зали – зовсім інша. Зовсім. Не така, як вони всі.
 

-2-

Вона зібрана, добре розуміє, що вона тут зайва, та напевне обставини змушують її миритися з цим станом. На вулиці – холодно, листопад, а треба пересидіти якийсь час. Ось і сумка дорожня поруч. На вокзалі холодно, а тут хоч якийсь затишок. Пристойна кава. До потягу іще багато часу. Та й вокзал від Пушкінської – не більше півгодини ходи. Треба перечекати.

Він намагається умовити себе, що все гаразд. Треба бути толерантним до ближніх...

Шампанське доставлено вчасно. Галаслива компанія знову просить музикантів взяти в руки інструменти. «У Чорного моря...» підхоплюють гості улюблену мелодію Модеста Табачникова.

Та він, тримаючи за талію тоненьку студентку юрфаку, що аж мліє у нього в руках, знову тупо зупиняє погляд на незнайомці. Що він бачить в її закутаній у темний шарф фігурі? Те, що вони люди із зовсім інших світів?.. Вона не те що не бувала на таких вечірках, а напевно і не знає, що вони існують. Ні, у тому що вони є вона можливо обізнана, бачила ж фільми по телевізору, але розуміє, що все це не для неї. Жінки з оголеними плечима, тактовні запобігливі чоловіки, що сиплять компліментами, тонкий шарм достатку, блиску і всеохоплюючої любові...

Як гарно, що він нічого не знає і не хоче знати про її світ. Про переповнені трамваї, про брудні під’їзди, про безкінечні черги. Він вже давно вийшов із цього життя і забув яким воно є.

Так, насправді, твоє оточення, твій статус, посада, пристойний костюм – все це нині чи не найважливіші речі в його житті.
 

-3-

Вона сиділа мовчки і змушувала себе ні про що не думати. Просто відчувати себе другою вазою на підлозі, що впевнено розташувалася біля виходу. Антиквари кажуть, що парні вази цінуються більше... Ось вона ніби друга   пара вазі в цій кав’ярні... Кам’яна…

А це місто так і не впустило її в себе. Ні, трошки впустило. Блаженні студентські роки, що промайнули, як мить, – і все. Можливо, вона сама в цьому винна. Треба було чіплятися, шукати зв’язки, надійних людей, щось їм цікавого пропонувати... Змінюючись, ламати себе... Але що вона могла?

Знову цей красень, хазяїн вечірки, оцінює її роздратованим поглядом. Він щось шепоче на вухо офіціанту в білих рукавичках. Той схилився перед ним у покірній позі вірнопідданого. Ну, звичайно, на гарсона сьогодні увечері очікує солідний куш, можна і вужем поповзати перед «жирним клієнтом».

Але вона забула, вона ж ваза... Її не мають турбувати ці дрібниці.

Але шкода... Іще вчора увечері, напередодні виписки з лікарні, вона до деталей продумувала наступний день. Вона побуде до темноти в палаті (зараз людей в лікарні мало – їй дозволять), потім поїде на вокзал, візьме квиток на потяг, а потім завітає у цю знайому зі студентства кав’ярню... У ті часи цей заклад був досить демократичним.

Вона мріяла себе побавити... Вона візьме каву, улюблений торт «Наполеон» і буде довго у вечірній тиші ласувати солодким і згадувати насичене подіями і друзями минуле... Аж тут така неприємність. У кав’ярні вечірка... Треба забиратися геть... Як не боялася вона на вокзалі підчепити якогось віруса після операції, та нічого не поробиш, треба йти і гаяти час у брудній залі очікування. Але ноги не слухаються, а очі у темряві знаходять маленького столика. Ніяких заборон на ньому не виставлено, і вона, полишивши свій сором, сідає біля вікна, примостивши біля ніг валізу.

І що вони плутаються скрізь, оці невдахи? Він, виходячи з вбиральні, перед дзеркалом поправляє собі зачіску, спускає вузол на краватці трохи вниз, приймає невимушено-грайливий вигляд.

«Це щось про трамваї чи під’їзди я круто взяв. Схоже, що вона зовсім із села,   зітхає він.   Треба ж було так зіпсувати свято...»

А оце сюрприз, так сюрприз... Двері до ресторану відкриваються і до вестибюлю заходить уже не молода, але досить вродлива жінка в коротенькій норковій шубці, у супроводі світловолосого юнака.

— Євгеніє Вікторівно! Це для мене така честь! – він цілує її руку з діамантами у кілька каратів. Але дивиться не на їхній яскравий блиск, а – за правилами етикету – прямо їй в очі. Вона ж лукаво посміхається йому, забираючи руку, і елегантно скидає свої хутра на руку своєму супутнику.

О! Євгенія таки прийшла. Він почуває себе на сьомому небі. Жінка з її достатком, з її зв’язками у столиці, з її шармом все-таки знайшла час прикрасити собою його вечірку. Він демонстративно-галантно веде її до зали, голосно гукнувши офіціанту: «Шампанського!».

Ну що ж. Час збиратися. До потягу іще безліч часу, але й випробувати на міць характер цього гонорового красеня вже досить... Він правильно все зрозумів. Вона «інша». Тобто ніхто. Вона існує поза зоною його реальності... Вона не так сидить, не так одягається, не так говорить... Він ніколи про неї нічого не дізнається у своїй яскравій, багатій на події і красивих людей, країні... Він буде гнатися все життя за своїм успіхом, розробляючи тонкі схеми, знаходячи потрібних людей, надійні ресурси. Як це було сказано в одній книжці: «...Люди з великим рівнем достатку не бачать і не сприймають ніяких цінностей поза зоною їхнього комфорту». Вони їх просто не сприймають. Ну що може бути за життя у сільської вчительки з хімії? Звичайно, вона в дитинстві теж мріяла, що потрапить колись на бал... Де будуть чарівні жінки з оголеними плечима і розкуті веселі чоловіки з золотими запонками на сорочках. А потім її, як Попелюшку, всі приймуть і полюблять...
 

-4-

О! Це вічна проблема... «Чужа»... «Інша»... І хоча вона лише сільська вчителька, але вона знає, що це проблема всієї доби. І на всіх континентах... Селянка – це інша, мусульманка – інша, в інвалідному візку – інша, чужої національності – інша, бездітна – інша, незаміжня – інша... Скільки їх іще, жінок, які не вписуються в стандарт загалу. Можливо вона і сидить тут з цією холодною кавою, щоб переконати: це не має бути так.

****

Він вже добряче сп’янів. Але пристойний бренді ніколи не викликав у нього почуття агресії, або пригніченості... Музиканти грають п’янке танго. Сьогодні всі молоді жінки – для нього... Він уже кілька років самотній. Це інтригує, приваблює, манить. Йому самому подобається цей стан. Причетності-непричетності. Жінки відчувають поруч з ним солод нарцисичного бажання, а чоловіки   можливість потрапити в чуттєву сексуальну пригоду. Йому ж з морального боку дозволено зараз все. Сьогодні все на висоті. Він знає свій рівень. Так має бути завжди! Завжди! Щасливо-спітнілий він іде до вестибюлю. І вже машинально шукає очами темну постать у шарфі. Але стілець порожній. Як? Невже? Невже це «чудо» таки випарилося із зали? Йому навіть трохи шкода.

Вона, поставивши валізу біля адміністратора, іде у вбиральню...

І тут раптом відбувається якийсь злам... Зсув дійсності... Буває так, що картини майбутнього неочікувано прослизають у реальність.

...Він уже не молодий, втомлений життям, покинутий коханою. Мізантроп і радикал. Раптом бачить її   «іншу». Але вона вже не та, вона впевнена, гордовито тримає спину, розкуто виймає пудру з сумочки з крокодилячої шкіри, поправляє макіяж. Вони довго дивляться в очі один одному, і якась невідома сила кидає їх назустріч. Він раптом вірить, що саме вона захистить його від самотності і відлюдкуватості. І ніяка вона не «інша», а саме своя, «най-най-своя». А вона вже обізнана й упевнена. Вона знає: немає в житті нічого неможливого, треба тільки не боятися ризикнути... Всіма струнами своєї душі вона відчуває, що свято продовжується... Що вечірка ще не закінчилася, і вона тут найжаданіша і найважливіша...

Холодний вестибюль. Вони з подивом дивляться в очі одне одному. Щось таке промайнуло в повітрі... Пролетів якийсь дивний птах... На мить махнувши крилом, він відкрив картину далекого майбутнього... Такого далекого, але невідворотного...

Вона бере в руки валізу і зникає за дверима.

І він раптом питає себе: «Навіщо ж чекати стільки років...Чому не зараз? Коли вони ще молоді, сильні, повні жадоби до життя?! Чому не зараз?! Він передбачає, як тремтітимуть у руках її плечі, і як потонуть у морі бажання глибокі блакитні очі, як він буде здійматися над містом на повітряних хвилях незбагненої любові... Чому ж не зараз?!

Він вибігає на вулицю і розуміє, що це галюцинації. На Пушкінській нікого немає. Алкоголь, яким би якісним він не був, все-таки діє.

— Ось де ви прохолоджуєтесь,   говорить мелодійним, приємним голосом Євгенія Вікторівна.   Ну, нам вже час. Дякую за приємний вечір. Вона на прощання цілує його і елегантно сідає на заднє сидіння автомобіля. Її супутник зачиняє дверцята і зосереджений сідає за кермо.

З розтривоженою душею він повертається до зали... Тільки-но відбулося щось таке, чого він не «спіймав», не зафіксував у свідомості, щось дуже важливе випарилося у повітря, а він не зумів це затримати.

Гості всі весело гомонять. З келихом у руках до нього знову підходить Нателла.

— Ну от, нарешті лишилися самі свої,   довірливо говорить вона.   Вип’ємо за наше щасливе майбутнє.

Він робить ковток бренді і невимушено озирається на двері у вестибуль. Там порожній столик. Усе «інше» зникло... І навіщо це офіціант кудись тягне цю кам’яну вазу???

 

Молочні ріки, кисільні береги

Ретро-пастораль

Я маю в житті дві точки. Два кілка, до яких, мов за мотузку, прив’язаний шлях... З прищіпками-подіями... Це добре, чи погано? Напевно в моїй ситуації добре, бо за ними я буду досліджувати як змінюється час.

Є люди-подорожні, в яких у житті весь час змінювався простір. Що вони згадуватимить наприкінці? Дороги, краєвиди, пристосування до нових обставин? Як більшість українців, я буду згадувати не дороги, а локації... Не зупинки, а становища, стани. Не різнолике людське плем’я, а обличчя, одні й ті самі упродовж довгих десятиліть на різних перехрестях часів і подій.
 

****

Коли я була старшокласницею, мене щовечора відправляли по молоко. Це був мій родинний обов’язок. Мама домовлялася з однією чи з іншою хазяйкою, яка тримала корову, і раз на місяць розраховувалася з нею грішми. Я ж мала щовечора з дволітровим бідончиком іти на далеку вулицю і приносити додому молоко. Це було дуже приємне доручення. Після довгого сидіння за книжками я вдягала улюблені джинси, брала чисто вимитого бідончика і виходила у двір. Сутеніло і на небі спалахували перші зорі... Мені тоді було років тринадцять-чотирнадцять, чи й усі п’ятнадцять, я вдихала на повні груди духмяне повітря, підіймала до неба очі і йшла за молоком. Після того, як були вивчені всі уроки, на душі ставало легко і спокійно, і я могла йти, дивитися на зорі і чекати на грандіозні величні події, що стануться зі мною незабаром... Від щоденного ходіння однією дорогою я так добре знала все навкруги: маленькі рівчачки, проторені дощовою водою, горбочки, пласкі камінці,   і ніколи не дивилася під ноги, і ніколи вперед... Тільки на небо...

Я заходила у двір до хазяйки... Це була тітонька Галя, чи Віра, чи Валя... Інколи корову іще не встигали здоїти – пізно пригнали череду, і мені доводилося трохи чекати. Потім парне молоко проціджувалося, і густим пахучим струменем лилося у мій бідончик, збиваючи пухку білосніжну піну...
 

****

Я побачила професора у маршрутці кілька років тому... Мама мені розповідала, що у нього в родині тяжка втрата. Він виглядав відстороненим. Я не наважилася з ним привітатися. Їхала непомічена біля вікна мовчки... А він стояв, тримаючись за поручні біля входу.

«Вимкніть музику»,   раптом голосно крикнув він. У салоні було багато молоді, усі здивовано озирнулися. «Вимкніть музику!»   знову в розпачі промовив він. Я злякалася, що наглуватий шофер маршрутки почне з ним сваритися, як вони всі вміють: «не подобається, не їздь!», або «сідай у таксі і там командуй!». Але хлопець за кермом схвильовано напівобернувся в салон і здивовано запитав: «Що? Не розчув? Вимкнути?», і за мить «разудалий російський шансон» закляк на півслові. Мені відпустило... Я дуже боялася скандалу в нашій розшматованій дійсності... Однак усе обійшлося. Через кілька зупинок професор вийшов з маршрутки біля свого вишу.
 

****

Взимку купувати молоко було важко. Майже всі корови на селі мали отелитися, і знайти корову, яка іще доїлася б,   було не просто. Ходити за молоком треба було все далі. Проте вечірня дійка була вже не така пізня.

Корови не паслися, а стояли у своїх хлівах, і тому вже о шостій вечора можна було вдягати зимове пальто, взувати важкі чоботи, брати бідончика і виходити в зоряну ніч на вулицю. Дивно, але попри замети та слизоту ноги так само впевнено знаходили собі тверду дорогу, а очі, як завжди, блукали серед зоряного неба. Наш дім стоїть на пагорбі, тому, щоб дивитися на зорі, не треба було здіймати голову високо вгору. Вони були майже поруч, над дахом, який краєм, здавалося, торкався небосхилу.

Взимку була ще одна яскрава, хвилююча подія... Спочатку я не відчувала її таємної романтичної особливості. А от коли мені виповнилося тринадцять, а потім чотирнадцять... і п’ятнадцять – це вже було надзвичайне дійство. І були це студентські канікули...

Коли в лютому, по закінченню сесії, на село поверталися колишні учні нашої школи. Не знаю, як склалася така традиція, але після вечора-зустрічі випускників у школі кращі із учнів мали обов’язково прийти до мого батька –вчителя хімії і біології   та за чаркою коньяку посидіти з ним   уже «на рівних», розказати про університет, міське життя, обговорити міжнародні події, шкільні новини, пофілософствувати... Одні студенти вже закінчували свої виші і більше у нас не з’являлися, інші тільки-но поступили і в них п’ять за років навчання була солодка можливість відвідувати вчителя вдома і гомоніти з ним на різні «високі теми».

Не знаю, чи завжди батькові були ті відвідини до снаги. Напевно, замолоду   так. Це надихало... Але за темпераментом він був «жайворонок», з віком спати вкладався рано, особливо морозними зимовими вечорами, а студенти засиджувалися щоразу до півночі. Їм приємно було розмовляти з батьком, сидячи біля грубки, у просторій світлій кімнаті з шафами, набитими книжками, поступово хмеліти – не хотілося йти крізь холод у рідні, але такі сільські темні хати.

Так ось, приходили в дім студенти, приїхавши на село з великих яскравих міст, і ми з сестрою, дві старшокласниці, робили вигляд, що студенти приходять до батька, що нічого такого не відбувається, а серце аж вискакувало з грудей, ночі були безсонними, і зорі на морозному небі божевільно палали своїми сузір’ями.

Бідончик у руках тими зимовими вечорами теж був незамінним атрибутом цього шаленого вибуху мрій і сподівань...
 

****

Я непомітно для себе дорослішала. Думки серед мрій, сподівань та страхів почали приходити вже більш серйозні, виважені. Треба було думати про майбутнє. Звичайно, у думках були велике місто, університет... У грудях усе стискалося і холонуло, коли я мріяла про університет.

Я побачила його вперше на весняних канікулах. Вирішено було, що я вже доросла і можу сама поїхати і роздивитися, куди ж я збираюся вступати на навчання. Пам’ятаю, то був кінець березня,   Одеса… Зірвалася страшенна негода. Ліпив мокрий сніг, вітер з моря валив усіх з ніг. Родичі, старенькі дідусь та бабуся, у яких я залишила свої речі, розказали мені, як знайти університет. Раніше ми часто тут бували, відпочиваючи на морі. Мій батько дуже любив це місто… Але цього разу, коли я була сама, мені воно здалося чужим і незатишним. Уся мокра від негоди я потягнула на себе важелезні університетські двері. У будці сидів вахтер, я боялася, що він мене розпитає і не впустить, але шалений потік студентів за моїми плечами, підхопив мене і виніс прямісінько у величний університетський вестибюль. Я була вражена його виглядом. Мокра від снігу, з червоним носом і розметаним волоссям я стояла посеред величезної зали і боялася зітхнути...

Портрети, грандіозні люстри, аркади, галереї коридорів, інкрустовані двері до аудиторій... На другий поверх вели вишукані мармурові сходи, що розчахувалися на два крила, і далі, вище поверхом, існували вже двома рукавами. Над сходами нависала велична скульптура молодого вченого, що тримав на собі лазурову Земну кулю... Я піднялася по сходах. Ще пам’ятаю, мене вразили чавунні міцні чорні мережива перил. Кругом снувала і кипіла, заклопотана своїми справами, студентська молодь.

Я пам’ятаю ті дивні, перші почуття. З одного боку я щасливо відчувала себе однією з них. Промайне якихось п’ять-шість місяців, і я стану однією із них. Впевненою і доречною. На законних підставах. Але серце стискалося від страху: невже я зможу бути такою, як вони?! Такі богоподібні красені і красуні, що почувають себе господарями цього величного храму?!
 

****

Було так, що в підлітковому віці мене дуже вражало життя митців. І хотілося знати про них якомога більше. Як це відбувається, коли одна людина пише, малює, творить, а потім її думки захоплюють уесь світ. І всі спираються на них, оперують ними, виставляють як непоборні аргументи. І так хотілося мені мати більше цих аргументів, більше знати, читати, вишукано спілкуватися… То була моя найпотаємніша мрія. Потрапити у коло обраних. Бути з ними разом. Такі думки захоплювали мене, коли я складала підручники, солодко потягувалася, високо піднявши в гору руки, розправляла втомлену спину і збиралася виходити у вечірній присмерковий Покровський світ, щоб іти за молоком.
 

* * *

Так ось – приходили до батька студенти, його колишні учні... Як це відбувалось? Мобілок тоді не було. Напередодні батько повертався додому, після уроків він полюбляв відвідати то пошту, то контору, а то й чайну, десь з кимось зустрітися, погомоніти. Отже, він повертався додому і говорив мамі: «Зустрів сьогодні біля крамниці такого-то, ти ж пам’ятаєш, він навчався в одному класі з тим-то, сказали, що вони зайдуть сьогодні увечері». «Ну от і чудово,   казала мама,   у мене якраз сьогодні тєфтєлі. Добре, що ти купив твердого сиру». І більше нічого...

Для нас же з сестрою, це був ніби клич до бою. «Сьогодні на нас очікує фантастичний бал!»   здавалося лунало в усьому домі. По книжкових шафах охайно розставлялися всі книжки, до блиску натиралися келихи, фужери, дзеркала, милася підлога, вичищалися килими. Цього нас ніхто не просив робити, не спонукав, не радив. Це робилося ніби саме по-собі, навіть якось непомітно. Та час тягнувся неймовірно довго.

Ну ось, нарешті, і вечір, я хапаю бідончика і виходжу під грандіозне зоряне небо. Сніг рипить під ногами, кумедні снігові кучугури, лапаті гілки дерев – до непізнаванності змінили все село... Сьогодні я не крокую стримано і велично. Сьогодні я майже на крилах лечу, здіймаючись з повним бідончиком на наш пагорб. Молоко розхлюпується, замерзає на моєму пальті трохи вище колін білою довгою смугою...

Ну ось. Все залагоджено. Ми з сестрою вдягаємо дорогі, «гедеерівські» спортивні костюми, підмальовуємо ледь помітно повіки, затягуємо волосся у модний «польський» хвіст. Нарешті стук у двері, веселі голоси в коридорі. Мама зустрічає гостей, вони розмотують шарфи, знімають куртки, дістають пляшку з коньяком.
 

* * *

Під час моїх перших відвідин університету сталося ще одне диво...

Бувають у житті співпадіння, але так – рідко. І тут воно неочікувано відбулося. Раптом посеред вестибюля я побачила П. Він рвучко знімав шкіряні рукавички, тримаючи в руках портфеля, напевно, запізнюючись на пару. Я знала, що він вже викладач, і, впевнена, він би привітався і запитав мене, як справи, що я тут роблю, але я б провалилася крізь землю, коли б гукнула його. Я дивилася, як він швидко, проходячи повз мене, зникає у бічному коридорі, і ноги в мене підкошуються, і серце вистрибує з грудей від божевільної зустрічі. Адже у нього могло не бути сьогодні тут справ, або були, але в другому корпусі і в інший час... А тут усе співпало... Колись я теж тут буду своя, думалося мені.

Я стояла посеред височенного вестибюля головного корпусу і розуміла: мине час і все зміниться, я обов’язково буду серед них. Однак тоді я не усвідомлювала, скільки цей університет іще принесе мені страхів, туги, фізичного і морального виснаження, принижень, але і щастя, і перемог, і любові.
 

* * *

Я не знаю, коли я стала відчувати себе... Але я з юності знала, що зі мною мають відбуватися тільки непересічні події... Шкідливі ілюзії... Здавалося, як давня богиня, я повинна завжди бути на перехресті надзвичайних явищ. Усе те марудне, довге, невизначене, сіре, що вимагає покори, самозречення і терпіння, ні на мить не мають виникати на моєму шляху. Порожнє багатогодинне чекання на засмічених автобусних станціях, довгі черги в крамницях (поруч з нетверезими чоловіками, які смердять потом і мазутом), запахи карболки та хлорки в лікарняних вестибюлях, жахливі громадські туалети – це все має бути лише миттєвими неприємностями. Тільки яскраві зустрічі, далекі дороги, пишні багаті міста, гламурний одяг, вишукане спілкування мають огортати мене з усіх боків упродовж життя. І я щомиті маю бути готова до зустрічі, до того, як воно, це життя, настане, щоб захопити мене і понести у свій потужний, розкішний вирій. …Так гарно мріється, коли ти в Покровських сутінках повертаєшся додому з повним бідончиком молока в руці...
 

* * *

Гостей було троє. Двоє молодих студентів і звичайно ж П.

П. приходив до нас щороку. Хоча вже і не був студентом. Коли я була менша, я ставилася до нього, як і до всіх інших батькових знайомих. Я його не вирізняла.

Щоправда, завжди, як солодку бувальщину, слухала розповіді мами – тоді вчительки молодших класів, як П. у шестилітньому віці (а в школу тоді йшли у сім) у середині вересня сам прийшов до сільської школи з книжечкою під пахвою. Він сказав вчителям, що всі його старші друзі пішли в школу і він залишився сам. Тому попрохав, щоб його прийняли теж. І його прийняли. П. іще з раннього дитинства вже був гордістю нашої школи. Але коли він приходив до батька, а я була в іграшково-рожевому віці, він не справляв на мене ніякого враження. Він був просто якийсь дядько.

Так ось їх було троє. Хоча П. уже і не був студентом. Він навчався в аспірантурі – і це було для школи небувале явище. Щоб когось з мешканців нашого села так високо оцінили у великому світі. Тому він був майже легендарною особою. Принаймні всі вчителі і школярі сприймали його саме так. Він був фізиком-теоретиком. А після відкриттів Ейнштейна, Ландау, Тамма, після тріумфу Гагаріна з Корольовим і ще після чорно-білого фільму А. Ромма «Дев’ять днів одного року» фізики серед учених усіх інших наук цінувалися і поважалися найбільше.
 

* * *

Університет з перших днів занурив мене у тваринний жах.

Розставання з домом, з рідними, незвичний тяжкий ритм життя – це, як з’ясувалося, іще півбіди. Справжнім пеклом був сам процес навчання. Завжди яскрава і успішна в школі, де від тебе вимагалося вивчити дві-три сторінки зрозумілих, цікавих текстів, а потім театрально їх відтворити перед доброзичливими вчителями та прихильною класною аудиторією, я раптом перетворилося в повне «ніщо». Тобто навіть не в «ніщо», а в якусь «від’ємну одиницю». Я не в змозі була за допомогою свідомості, осягнути те, чого від мене вимагає університет. Прочитати, зрозуміти і запам’ятати по 50-70 сторінок надважких наукових знань щодня, і це з трьох-чотирьох предметів, було для мене за межею фізіологічних і розумових можливостей. Я намагалася, я зав’язала себе у вузол, я довго сиділа над підручниками, я малювала собі схеми, писала конспекти, я засинала після третьої ночі. І я була в розпачі... Університет довів мене до повного морального і фізичного виснаження. Я перетворилася в безособову, розчавлену істоту. Я вже не жила, а сунулася по світу, як сомнамбула. Я нічого не відчувала і не розуміла.
 

* * *

Школа у нас була стара. Але дуже затишна і світла. Її будували за спеціальним проектом ще у далекому 1912 році як чотирикласну, церковно-приходську. Це була чи не єдина двоповерхова мурована споруда в селі, з високими стелями, просторими класами, великими вікнами. На другий поверх, де розташовувалася бібліотека, вели сходи з добротного червоного граніту, оздоблені мереживом чавунних перил. Школа у мій час уже була десятирічною, і мої батьки вчителювали у ній, приїхавши сюди молодими, щасливими, повними сил та снаги.

Мені дуже хороше і тепло було вдома. Згадую, як батько завжди цікавився тим, що ми з сестрою читаємо. Він походив з родини дореволюційного інтелігентного прошарку і тому мав гарну освіту і виховання. Занурені у хвилюючі сторінки ми відривалися від паперових аркушів і мовчки показували йому обкладинку книжки. Він удавав, що здивований. «Не чекав. Поважаю», – говорив він, одобрюючи наш вибір. Це було приємно. Завдяки книжкам ми на мить ніби ставали на один щабель з батьком і це надавало впевненості.

Заливаючись в університеті гіркими сльозами, я не раз згадувала ті теплі, світлі класи, друзів-однокласників, вчителів, батьків, і жалість до самої себе огортала мене знов і знов, і здригалося підборіддя у невтішному плачу. Від розпачу, від туги, від неможливості все повернути назад.
 

* * *

Я десь читала, не знаю, як знайти тепер ті цитати...

Я читала про якогось філософа, чи психолога (здається, він недавно отримав Нобелевську премію), який був у російських чи нацистських концтаборах. Потім він досліджував досвід життя в таборових бараках чи солдатських казармах. У своїй праці він довів: для того, щоб розчавити особистість, зробити з людини залякану тварину, треба давати їй постійно накази, які не можуть бути виконані. І суворо за них карати. Людина не має для їх здійснення ні фізичного, ні розумового, ні просто об’єктивного ресурсу. І це призводить до того, що вона себе втрачає. Відбувається, як кажуть, «знелюдянісніння».

Тоталітарні режими так забезпечували себе безсловесною, покірною, повсяк час відновлюваною робочою масою. Тепер науковці скажуть: це такі технології.
 

* * *

Але поки що стук у двері. Мама зустрічає гостей у коридорі. Вони веселі – знімають пальта, розмотують шарфи, вручають мамі пляшку з коньяком.

Батько, високий і розкутий, збуджено поправляє руками пишне волосся, театрально дивується, як змінилися в місті, як помужніли і виросли його недавні учні... А вони, ці молоді, з довгими кучерями, у модних светрах, космічно далекі студенти знають, що прийшов їхній час. Вони сьогодні можуть на рівних спілкуватися з поважним, іноді казуїстично, іноді неординарно мислячим викладачем.

На столі розставляються прибори, келихи наповнюються коньяком, винами, студенти розсаджуються поруч з батьком. Ми з сестрою сидимо зі стримано-модними зачісками за столом і зачаровано слухаємо розповіді про далеке яскраве місто, про університет, про кафедри.

Що таке кафедра? Здавалося, це висока підставка, або трибуна, де професор розкладає свої папери з лекціями, то чому ж «у нас на кафедрі в лабораторіях»? Або: яке романтичне, середньовічне слово «колоквіум»? Цікаво, що воно означає? Може, щось подібне до «консиліуму», чи «консенсусу»? Іще в розмові лунає «пара». Є костюмна пара, а є ще «пара»   двійка. Що ж таке «у нас завжди на першій парі»?

Вечір непомітно швидко переходить у ніч. Нам із сестрою вже пора спати. Студенти засиджуються до опівночі. Ми прощаємося, потім умиваємося, розпускаємо волосся, затягнуте у тугий вузол, лягаємо у постелі з білими прохолодними ковдрами і поринаємо в нічну місячну лихоманку. Ми прислухаємося до голосів у сусідній кімнаті, згадуємо розмови, погляди, посмішки. Нас огортає хвилюючий, гарячий трепет. Сон не скоро зморить нас цієї морозної ночі.
 

* * *

За молоком вперше мене відправили саму, коли мені було років шість. До того ми ходили удвох із мамою, тримаючи в руках незмінний емальований бідончик. Купували ми молоко того року у бабці Явдошки, що жила на нашому пагорбі. Удома весь час казали «Явдохина хата», «Явдохина корова», «Явдохині онуки».

Тоді стояло спекотне літо, вечори були задушливими і не дарували такої очікуваної всіма прохолоди. Дощів не було зовсім. Дерева, трави, битий шлях були вкриті товстим шаром невагомого пилу, що здіймався стовпом сірої куряви за проїжджим з гори автомобілем.

Посилаючи мене за молоком уже саму, мама хвилювалася і багато разів повторювала: «Не бійся, ти вже велика. Зайдеш у двір до бабці Явдошки, собаки не бійся, вона не кусається, постукаєш у хату, бабці Явдошки не бійся, віддай їй бідончика, а вона винесе тобі його назад, уже з молоком».

Я все зрозуміла і була горда, що мені доручили таку важливу справу. Мої друзі, що гралися на вулиці, почувши про мою місію, миттю ув’язалися за мною. Спочатку ми весело гомоніли, потім побігли наввипередки, потім я спіткнулася, бідончик випав з моїх рук, кришка покотилася, і коли я підняла бідончик, усе його дно було вкрите сірою дорожньою пилюкою. Я згадала про своє перше доросле доручення і мене охопив жах. Що робити я не знала. Я засунула руку в бідончик і, як змогла, розтерла пил своєю дитячою п’ятірнею, так що дно посвітлішало. Друзі засмутилися і порозбігалися, а я одна, пригнічена, попленталася далі, сподіваючись, що ніхто з дорослих нічого не помітить. Як була навчена, я увійшла до Явдошки і протягнула їй свого бідончика. Вона зникла з ним у літній кухні, і я заспокоєно зітхнула. Здається, обійшлося, ніхто нічого у присмерках не помітив. Явдошка віддавала мені бідончика з веселою посмішкою. «Чому ж ти мені нічого не сказала?   з легким докором запитала вона.   Стільки б молока пропало, якби я не помітила вчасно».

Виявляється мій бідончик, після моїх пригод, був уже Явдошкою чисто вимитий і протертий перед тим, як білий струмінь пахучого парного молока вдарився в його емальоване дно.

Вдома дізналися про мої злополучини наступного дня і довго сміялися над моїми хитрощами. Так з того дня молоко стало моєю приємною щоденною турботою на довгі роки...
 

* * *

Після першої сесії я відчувала себе уламками корабля, що зазнав кораблетрощі. Тепер я вже знаю, що здала її я цілком пристойно, що отримувана мною стипендія була заслужена, але тоді, одержавши на іспитах «5», «4» і «3», я була найнещаснішою людиною на землі. Я їхала додому в нічному потязі і колеса вагону, що стукотіли на стиках рейок, ні на мить не дали мені спокою і забуття. Такої пригніченості, такого приниження я іще не відчувала ніколи. Мені здавалося, що якби я народила дитину, якби мене зґвалтували, чи засудили до ув’язнення через якийсь кримінал, я не відчувала б того позору як зараз, отримавши на останньому іспиті трійку. Що я скажу батькам, як мої бідні батьки будуть тепер дивитися в очі колегам і сусідам. Як мені далі тепер жити? Стукотіло в голові запитання, на яке не було відповіді.

Вдома мене зустріли радісно. «Ну то й добре»,   сказали батьки у відповідь на мій екзаменаційний звіт. Сусіди теж раділи: сипали компліментами, запитували, як живеться у місті, а про мої успіхи навіть ніхто не поцікавився. З часом я дізналася чому. Тому що у село вже багато десятиліть приїздили на канікули студенти і всім, хто цікавиться, завжди говорили, що у них все на «п’ять». Навіть найледачіші й тупуваті, яких згодом відраховували з вишів. Тож односельці перестали запитувати.

Здається, тільки я сама й переймалася своїми гризотами, а ближнім було «до лампочки», як казала моя сестра.
 

* * *

Коли я приносила додому молоко, мама відразу ж діставала з буфету дві білі фаянсові чашки і прямо з бідончика наливала нам з сестрою парного молока. Цей ритуал відбувався щовечора. Нині ж, взявши до уваги всілякі санітарно-гігієнічні вимоги, можна до мами виставити ґрунтовні претензії. Молоко не пройшло жодних обстежень, не піддалося термічній обробці, пастеризації, не мало сертифікату.

Але я пам’ятаю той теплий струмінь, що білою життєдайною силою вливався в білі чашки і збивався у густу пахучу піну з дрібними бульбашками, і мені робиться тепло на душі. На наших очах молочна пінка високо здіймалася над білими вінцями чашки. Мене і сьогодні огортає вдячність світові за ці незабутні вечірні домашні хвилини.

Дивно, молоко, коли його розливали по чашках, було ще тепле. Попри те, що минув уже певний час відколи корову здоїли, наповнили мого бідончика, поки я пленталася додому, блукаючи очима по зоряному небу... Це напевно тому, що молоко було досить густе, насичене всілякими корисними білками, ліпідами та вуглеводами. Воно холонуло, зрівнювалося температурою з навколишнім світом дуже повільно. Ми з сестрою неспішно випивали кожна по своїй чашці теплого молока, і над верхньою губою у нас з’являлися білі «вуса» від збитої молочної пінки. Ми сміялися одна з одної, витирали рота і бігли далі у своїх справах.

Але тепер, через багато років, коли я не те що не вип’ю сирого молока, я навіть вигляду його не сприймаю, у кав’ярнях я завжди замовляю собі капучіно, напевно, на згадку про густу білу пінку, що здіймалася над білою фаянсовою чашкою…
 

* * *

Розпочався другий семестр. Наш затишний гуртожиток розташовувався у старій триповерховій будівлі на тихій зеленій вулиці неподалік від моря. Поруч був розкішний театр, публічна бібліотека та художній музей. Сам гуртожиток, його нутро було, здавалося, наелектризоване якимсь магічним сяйвом. Всі події тут розгойдувалися на максимальних екстремумах від повного негативу до найвищого градусу позитиву. Фізичне і розумове виснаження, драматичні події на іспитах і тріумф дружби, братерства та всепоглинаючого кохання…

Колись у ці величні двері кам’яними сходами входили змучені невідомістю і страхами, незграбні блідолиці німфи та сутулі, прищаві, з книжечкою під пахвою, сором’язливі юнаки, а через деякий час, ними ж спускалися вже щасливі, квітучі, із запашним волоссям і гарно розробленими м’язами малого тазу, молоді дружини та широкоплечі, впевнені у собі надійні чоловіки, володарі світу...
 

* * *

Говорять, француженки вишукано одягаються, тому що дуже добре знають недоліки та переваги своєї фігури. У нас же у минулому в одязі завжди цінувалися яскраві кольори, коштовність тканини, хутра або закордонне походження речі. Тобто вважалося, що треба було бути вдягненою «по-багатому», демонструвати своїм виглядом наближеність до обмеженого кола осіб, що мають доступ до розподілення дорогого дефіцитного товару. На юнаків, а ще більше на молодих дівиць, це справляло враження. Та закордонні студенти, що навчалися в університеті майже на всіх факультетах, своїми перетинами кордонів, значно порушили цю державну монополію на шик та презентабельність. Одяг у нас зробився по-європейськи стильним і – що більш важливо – доступним та демократичним.
 

* * *

Наш батько любив автомобілі, рух, подорожі, газети, футбол, ще гарну компанію. Школу він теж, здається, любив. Але в тій її частині, де уроки, зосереджені голови учнів, розумні колеги, дружні взаємини. Він терпіти не міг педради, політінформації, семінари, а ще, коли учні звільнялися від занять через всілякі мітинги, кроси, суботники чи «допомогу колгоспові». Він тоді ставав лихий, круто лаявся з начальством, гримав дверима і ми з сестрою почувалися дуже не затишно, серед вселенської взаємної любові народу, начальства і держави. Здавалося, ми випадаємо з якогось зручного, обжитого кола людських стосунків і робимося «ізгоями». Але це продовжувалось недовго. Начальство, після льоду неприязні, знову кликало батька на перевірки та інспекції сусідніх шкіл, адже іншого гарного фахівця з його предметів у районі не було, тим більше, що його новий «Мосвич-412» значно полегшував переміщення інспекційної комісії навколишніми селами.
 

* * *

Другий семестр почався весело. У нас вже був досвід виживання. У гуртожитку я все частіше зазирала у дзеркало, дозволяла собі вечори на галасливих дискотеках. В обличчя вже дихала весна…

Одного вечора в довгому коридорі нашого першого поверху я неочікувано зустріла П. Це була подія!.. Не знаю, чи він приходив до своїх друзів старшокурсників, чи був приставлений деканатом на чергування, але, радісно привітавшись, він одразу ж запитав, як я здала сесію. Я готова була провалитися крізь землю. Сесія була для мене найпекучіша тема. Пригнічено, з понурою головою, почала розказувати про свої «успіхи», що, на жаль, маю в заліковій книжці одну трійку, але тут нас перервав фізик-п’ятикурсник із сусідньої кімнати, красень у нових американських джинсах, що був з П. на «ти». Він повернувся з армії і був майже його однолітком. Вони весело привіталися, потиснувши один одному руку, і коли я тихеньку пішла, щоб не заважати «дорослим» розмовляти, п’ятикурсник якось зухвало услід мені голосно запитав: «А звідки ти знаєш мою сусідку?». І вже все подальше життя цей голос супроводжує мене щодня. П. своїм авторитетом досить ґрунтовно і тут вплинув на мою біографію.
 

* * *

Кілька місяців я ходила за молоком до Яценків.

Хазяйка корови тітонька Валя була дуже вродлива, кароока чорноброва молодиця. Її чоловік теж працював у школі. А вона ще й була, як подейкували на селі, «модистка». Вона вміла пошити спідницю, сарафан, сукню. Мама теж часто обшивалася у неї. Але шедевром її майстерності був комплект з трьох одиниць, пошитий для нас трьох з одного відрізу крепдешину персикового кольору. Ми тоді з сестрою були малолітніми клієнтками. Не знаю, чи то була така мода, чи з метою економії, мама замовила нам три сукні. Цікаво, як ми виглядали, коли втрьох ішли вулицею в однакових персикових сукнях? Але, здається, батько нами пишався.
 

* * *

Поруч з гуртожитком була найбільша і найповажніша бібліотека міста. Вона розташовувалася у солідній, спеціально побудованій на початку минулого століття будівлі. У найбільшу спеку, коли треба було готуватися до літньої сесії, там завжди було тихо і прохолодно. Обпечена і зморена після перших пляжних днів, проходячи під її величні високі стелі, я сподівалася зразу ж зробитися розумною і все здати на «відмінно». Антураж спонукав до цього: величезні старовинні столи, віденські гнуті стільці, настільні лампи з затишними абажурами... Але знання в голову не йшли. Я так і не полюбила її тоді. Цю затишну, повну старовинних рідкісних книг бібліотеку. Можливо, цього не відбулося ще й через тодішній персонал. В усіх державних закладах тоді треба було знайти «підхід» до службовців. Тут, як і скрізь, були «любимчики», «свої» люди, поважні відвідувачі, котрим приділялася максимальна увага. Чи то через подаровану шоколадку, або через влучний комплімент, чи то за наближеність до поважних міських кланів. А тобі, щоб знайти і замовити потрібну книжку, треба було докласти немало інтелектуальних і комунікативних талантів. Професійне чванство серед служительниць тут розквітало пишним цвітом. Ти для них була зайвим клопотом.
 

* * *

Коли ми з сестрою були старшокласницями, батько, усвідомлюючи свій обов’язок, готував нас до дорослого життя. Але на свій страх і ризик. Він казав: «Ви підете у великий світ, і вас будуть приймати нові незнайомі люди, і навіть може статися так, що ви комусь сподобаєтесь і вас запросять на дружню вечірку, і можливо вас будуть частувати стравами та винами. Тож кожна з вас має знати свою норму. Ви повинні чітко знати: який саме алкоголь вам підходить і в якій кількості. Тому інколи після вечері ми дегустували різні напої: горілку, наливки, вино (сухе і солодке), пунш, глінтвейн, шампанське. Під наглядом батьків. І дивно, за все життя я ніколи не закінчувала застілля в неналежному стані. Тільки піднесений, веселий настрій, ніяких похмільних синдромів.
 

* * *

Надвечір’я на початку літа було невимовно довгим. Коли спадала спека, ми виходили з моїми друзями, дітьми вчителів із сусідніх будинків, ганяти наввипередки, чи грати м’ячем у «вибивалки», чи підкидати м’яча у «штандері». Поволі опускалася прохолода. Соковита зелень буяла навкруги і не існувало нічого у житті кращого, ніж ці, сповнені спітнілого азарту та нестримного руху, дитячі ігри.

Мама виходила з дому з бідончиком і чекала, коли я вже набігаюся і стомлюся. Зі своїх воріт виходили й інші мами. «Годі вже бігати»,   гукали вони, обговорюючи між собою якісь новини. Але нам, коли з’явилися глядачі, хотілося бігати іще швидше, іще завзятіше. «Та зупиніться вже, спочиньте»,   весело прохали вони. Тоді чиясь мама наздоганяла своє чадо і, пригорнувши до себе, казала: «Постій! Чуєш, як калатається твоє серце?».

«А моє?»… «А моє?»… Ми підбігали до своїх мам, аби вони послухали як калатаються наші серця. Сонце тихо сідало за лісосмугу, птахи готувалися до сну, а ми стояли в обіймах наших молодих, вродливих, повних життя і снаги мам у тихих вечірніх сутінках і слухали, як стукотять наші збуджені серця...
 

* * *

Тісно потоваришувавши з фізиками, новини про П. я тепер дізнавалася від своїх знайомих. Подейкували, що в нього нелегкий характер, здати йому (спочатку доценту, а потім вже й професору) іспит з теоретичної механіки було майже неможливо. Від його принциповості страждали не тільки студенти-третьокурсники, а й представники деканату, яким приносилися після іспиту відомості з половиною двійок. Відраховувати студентів з університету було шкода, а що робити далі не знали. Впливу на П. ніхто на факультеті не мав. Поза очі його називали «Мужик». Та П. цим не дуже переймався. Він був у всі часи незалежним, лаяв владу, якою б вона не була, а серед фізиків-теоретиків, завдячуючи своїм науковим працям, мав стійкий міжнародний авторитет.

Коли ж наставало літо, щороку у відпустку на жнива він влаштовувався помічником комбайнера, як це було ще в роки його далекої шкільної юності. Засмаглий, у степовій пилюці, щасливий і стомлений він разом з усіма комбайнерами обідав на польовому стані випеченим у печі «домашнім хлібом» і, перепочивши, знову ставав на крило комбайну. У жнива хліб треба було зібрати дуже швидко, поки не настануть затяжні дощі, або навпаки спека не змусить важке колосся осипатися, втрачаючи зерно. Тому комбайни збирали хліб і вдень і вночі, незважаючи на спеку, фізичну втому та очікування рідних. Величезні, з увімкнутими фарами, комбайни здавалися серед ночі кораблями, що не літературно, а цілком реально борознять степи, погойдуючись на запилених пшеничних хвилях.
 

* * *

Коли сталася з нами та страшна трагедія, зробилося на світі так, ніби ми оселилися в якомусь чорному місті… Це було наше звичне місто. Але воно було чорне. Чуже... Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Як таке могло бути з нами, коли він пішов від нас. І ми ходили звичними, але не знайомими для нас вулицями, заходили у будинки, відвідували торгівельні центри, сідали в машини. І не впізнавали цього міста без нього. Ми дивилися один на одного і були обвуглені від горя.

…Я йшла звичною стежкою берегом Куяльницького лиману, буяла весна. І я відчувала, що це зовсім інший простір. Чужий, ворожий, чорний. І трава край стежки була чорна, і птахи злітали чорні і, заглядаючи в полуденне чорне небо, я розгублено питала: «Тарасе, де ти?».
 

* * *

Бувало так, що ходити щовечора за молоком у дощ чи заметіль – то було обтяжливе, нудне дійство, бував просто приємний відпочинок, прогулянка, а бувало й величезне бажання, навіть нетерпіння, скоріше дочекатися вечора.

Я не можу пригадати, чи ходила за молоком моя сестра. Зараз у неї можна запитати по телефону, але я чомусь не хочу, не хочу розвіювати той давній туман. Хоча я знаю, звичайно, вона ходила. Але як часто? У мене у пам’яті зафіксувалося таке, що саме я щовечора ходжу за молоком. І згораючи від нетерпіння, я весь день чекаю, коли настануть перші сутінки.

Того року в нашу школу у старші класи прийшло багато нових учнів з Клинців – сусіднього села, що мало лише восьмирічну школу. І от моя дорога за молоком пролягає через центр села, помпезну заасфальтовану його частину, неподалік від якої розташовувався гуртожиток з новими учнями. Дивно, як народжуються перші почуття… Вони змушували мене, невиліковну нарциску, ледь дочекавшись вечора, робити собі стильну зачіску, вдягати улюблені брюки, модну футболку і, захопивши бідончик, вислизати на вулицю, яка дихала духмяними травами, а небо фонтанувало яскравою зоряною симфонією. Що гнало мене у той вечір? Бажання наблизити майбутнє, розшири простір, відбутися, оселитися реально у своїх мріях?!
 

* * *

Мені завжди здавалося, що люди, які живуть у цьому місті, – незвичні.

Ці довгі сходи, вичурні балкони, анкери, колони, каріатиди, арки. Городяни живуть серед старих вулиць і будинків, живуть в якомусь рухливому полі історії... Це ми, приїжджі, перебуваємо у плині повсякденних турбот. Керуємося у своїх діях потребами – поїсти, доїхати до своєї зупинки, повернутися з роботи, заснути на своєму ліжку, придбати щось необхідне для існування. Вони ж, корінні жителі, відчувають і бачать все по-іншому.

Ось будівля першої в країні Протичумної Станції. З великими арочними вінками та колонами біля входу. Маленький зсув часу – і в ній відомий лікар у довгому лляному халаті з зав’язаними на спині мотузками надягає захисні рукавиці, маску та вирушає до віварію. Віддана стара санітарка чекає на нього у препараторській. А ось поважна примадонна у грайливому капелюшку підіймається сходами консерваторії. Студенти благоговійно вітаються з нею. Молоді морячки у чорних бушлатах поспішають юрбою на навчання, синхронно віддаючи честь старшому за званням.

Це відбувалося тут, у цьому місті десятки років. Це були родичі, сусіди, знайомі родичів сучасних городян. І лікарі, санітарки, солісти опери, морські офіцери були чиїсь друзі, близькі, знайомі. З ними тут, серед вулиць і будинків відбувалися яскраві дивні події. Давні жителі міста передали своїм нащадкам ледь вловиме «золоте сяйво»   поставу, мову, шарм, гоноровість. Які ж вони, корінні жителі, щасливі, що тут все так пов’язано між собою. Що все тут дихає давніми думками і щемливими спогадами.

Але насправді місцеві мешканці, як виявилося, у своїй більшості також зайняті щоденними турботами: купують їжу в магазинах, поспішають до зупинок міського транспорту та вечорами вкладають втомлених дітей у ліжка. Ось така-то проза…
 

* * *

Коли я приїздила з університету на свята додому, ми завжди весело гомоніли, я об’їдалася моїми улюбленими маминими котлетами, ми пили вино, їли торт, і батько наприкінці вечері розслаблено у мене запитував: «Ну, а тепер розкажи, що в тебе на душі?». Він добре розумів, що його сімнадцятилітня дочка навряд чи буде ділитися своїми романтичними сюжетами. Я замовкала і тільки багатозначно посміхалася. Ну не буду ж я розповідати, як після складного іспиту, що затягнувся мало не до вечора, я неспішно поверталася у гуртожиток. І біля його сходів, сидячи на поручнях, на мене чекав сусіда, красень-п’ятикурсник в американських джинсах. Побачивши мене, він із сумною, але привітною посмішкою сказав, що довго чекав і хвилювався за мене. А мені так приємно було, що тут, у цьому місті, за мною хтось хвилюється, на мене чекають. Я нічого не могла розповісти вдома про ці одеські духмяні вечори, про неспокій, про хвилюючі безсонні ночі. Я тільки задумливо посміхалася. І батько все розумів. Він зчитував з мого обличчя головне. Пізня весна, мені сімнадцять років, і все іде гаразд...
 

* * *

Здається, я помилилася… Стосовно емальованого бідончика. Бідончик спочатку був металевий сріблястий, напевне, алюмінієвий. Він був легкий, але не такий вишукано гарний, як той, що з’явився на кухні згодом. Новий бідончик був ніжно-білого молочного кольору, елегантної форми і мився дуже легко. На противагу старому, який мав подряпини, сірі плями, ще й до того, його округле тіло та кришка були трошки прим’яті, зберігаючи у своїй металевій пам’яті неприємні випадки падінь та ушкоджень.
 

* * *

Та все ж гуртожиток, бібліотека, лиман, відбулися у моєму житті значно пізніше. Спочатку була Точка Відліку. І це були вступні іспити до університету. Мені достатньо було здати один іспит, але тільки на «п’ять».

Я з острахом увійшла до такого прохолодного у літню спеку старовинного учбового корпусу, взяла білет. Там було два теоретичних питання і задача. Теорія була легка, а от із задачею – проблема, я не знала хімічної формули сулеми. Тому пошепки запитала у сусідки-абітурієнтки, і вона мені підказала. Я отримала «п’ять».

На крилах я спустилася з другого поверху на перший, відкрила двері на вулицю і – ахнула. Різнолика багатоголова юрба коливалася переді мною. Тут десь мали бути сестра і батько, але я їх не помічала. «Що?», «як?», «скільки?»   допитувався спітнілий від довгого напруженого чекання люд. У мене раптом підкосилися ноги. І вже знесилено падаючи, я зрозуміла, що мене підхопили надійні руки сестри, і що ми удвох щасливі, сильні, і перед нами відкрився великий незбагнений яскравий світ…

Я вступила до університету!

 

Потаємний люк

фантастичний етюд

Ого! Оце так ллє. Давно не було такого сірого, сивого дощу. Сергій вимкнув „двірники” в своїй Мазді і вирішив зачекати. Додому він завжди встигне, а тут такий небувалий дощ... і можна на хвилину лишитися на самоті, подумати, зважити... Зважитись... Він солодко посміхнувся, згадавши недавню розмову. Ні, пора додому, Єва зачекалася. Стоїть напевно біля вікна... Виглядає, коли з-за рогу з’явиться його чорна блискуча „красуня” і неспішно заверне в паркінг... Тоді вона заспокоїться, з легкістю повернеться спиною до запітнілих вікон і поквапиться до кухні розігрівати вечерю.

Оце так блискавка!!! Майже поруч. Але так тільки здається... Грім гарматним пострілом гуде, аж земля здригається... Який дощ!!! Який дивний, тісний, суцільний дощ. Ллє стіною.

Знову удар блискавки...

О Боже, що це?! Раптовий удар вітру і якась кам’яна брила нависла прямо над авто. Ще мить і розчавить машину, неначе банку з під пива... Цівка холодного поту потекла спиною... Сергій рефлекторно стиснувся, готуючись до удару. Відійшла стіна від будівлі поруч? Десь зірвало ворота? Чи може це якийсь метеорит, як нещодавно в Чебоксарах?

Він миттєво, пропустив у свідомості тисячі кадрів, щось намагаючись з’ясувати, розкласти на знайомі складові, але заціпенілий від жаху мозок не хотів працювати. Сергій закляк, впавши головою на кермо і втупився підборіддям у тверде півколо. Руки інстинктивно самовільно склалися над головою в замок...

Здавалося пройшла безкінечність... Ніякого падіння... Сергій підняв обличчя. Дощ уже так не ллє, знесилившись, він, нарешті, стишується і тільки шелестить по калюжах. Потроху починає розвиднюватись. Що це було? Він намагався відновити в пам’яті недавній жах, але щось йому заважало згадати деталі недавнього шоку.

Сергій ввімкнув мотора і повільно, зробивши півколо по старій, мощеній бруківкою, площі поряд з краєзнавчим музеєм та розкішною кав’ярнею, виїхав на головну магістраль міста. Дощова вода зверху по Великій Перспективній вулиці текла могутнім потоком. Але вже почало визирати сонце. Додому! Сергій натиснув на газ. Єва напевне хвилюється...

***

Горикна розуміла, що поставлено її серед цього гомінкого мурашника не дарма. Все в цьому світі існує не дарма... Вона подумки сміялася з цих метушливих городян кам’яними легенями, стоячи тут, біля музею... Вона вже почала звикати до цієї площі. Музейна споруда була дійсно дуже гарна. Навіть вишукана. Спроектована талановитим архітектором, братом не менш талановитого письменника... Як тут усе охайно зроблено, святково. Клумби, доріжки посипані різнокольоровим гравієм. Тиха, старовинна, чисто прибрана вулиця. І тільки вона, Горикна, стоїть тут наче вкопана, сіра та кремезна. Але її теж шанують... Вік   категорія поважна. Особливо коли він вимірюється не роками чи десятиліттями, а цілою епохою...

Згадалося, як недавно, років сто, чи й з гаком тому, на високій могилі над рікою смішні дрібні чоловічки знайшли її в заростях терену. Вони довго гомоніли, гладили її вкрите мохом та столітнім пилом тіло, а потім задумали щось нереальне. Спочатку вони обв’язали її товстими мотузками, підскакуючи та підгейкуючи один до одного, обережно поклали долу, а потім несподівано зачепили за якийсь гак. І раптом сталось диво... мотузки під руками натяглися, і вона, кремезна та важка, піднялася високо вгору і полетіла... Над деревами, старим Бугом, над запашною зеленою травою. Вона, Горикна – кам’яна баба   і раптом летить!!! А Гардієвська паланка, Компанійська скеля, велична вічна Мигія мовчки пропливають під нею, залишаючись далеко внизу... Звичайно, він, Вернистрий, захований в глибокій скелі, це теж бачив... або відчував. Як вона літала! Насправді – літала!

Вернистрий все знає, що відбувається на цій землі... Така в нього планида... Потім вона довго їхала в кузові якоїсь машини і ось опинилася тут, поряд з музеєм.

Горикна, стоячи на новому місці, годинами дивилася на людей, вивчала, читала їхні думки і розуміла, що вони нічого про неї не знають. «Нехай,   думала вона.   Раз вона тут стоїть, значить це не дарма... Її місія вже на підході...»

Перед очима знову пролетіли століття, згадався час, коли один могутній майстер виточив їх з Вернистриєм з однієї брили червоного граніту. Її, Горикну, визволив усю, а Вернистрий так і лишився на місці і зрісся спиною з могутньою скелею... Він мав ніколи не сходити з цього місця... Захованого між камінням високого гранітного каньйону та синьоокого давнього Бугу. Він був знаком. І мав неабияку силу. Люди його так ніколи і не побачили... Але козацькі характерники відчували його присутність і підсвідомо завжди зверталися до нього за допомогою.
 

***

Сергій простягнув руку на заднє сидіння і помацав барсетку... Не доведи Боже, якраз зараз загубити банкову картку. Блокування, банківські перипетії, витрата часу, нервів. Тільки не тепер втрапити в якусь халепу!!!

«А все ж, як гарно, що підвернулася така вчасна пропозиція,   тихо посміхнувшись, подумав він.   Навкруги бійки, ґвалт, мітинги, а в нього раптом пристойні гроші... На рівному місці. Хто б на таке мав сподіватись...»

Він розумів, що тут є невеликий ризик. Але ж і відсоток, що пропонувався йому – теж відчутний. Та й справ всього – нічого. Зняти з картки гроші, підійти ввечері до обласної ради, знайти серед тітушок Толіка-боксера, знайомого іще зі змагань за кубок області, і віддати йому кейс з грішми. Все просто, як два на два... Рахувати не треба. Усе на чесності... «Дійсно, люди стоять, мерзнуть,   думалося Сергію,   приїхали з різних місць. Врешті-решт, там не тільки спортсмени, а й інші мітингувальники – пенсіонери, наприклад, які ще пам’ятають ковбасу за 2.20, трамвай за 3 коп., віруючі з собору   ... теж стоять на холоді. Головне,   говорив Толік,   щоб їх камери знімали, інтерв’ю у них брали. Добре, що Росія допомагає... Не дасть пропасти. Політтехнологи у росіян професійні... У телевізорі про нас круто говорять... Так що гроші людям там   самий раз. Стоять проти бандерівської нечисті. І вони свої 100 гривен за день чесно заробили. Відстояли на ногах...»

Сергій на світлофорі зупинився і завернув до сучасного двоповерхового супермаркету. Треба взяти горілки. Розслабитися... Бо сьогодні під час зливи ледь не вмер зі страху. Що то воно таке було? Але барсетка на місці...
 

***

Горикна, вмита зливою, солодко потягнулася, розправивши плечі, підняла руки високо вгору і зробилася на мить гнучкою, пахнючою, схожою на молоду вербу... Гарний був дощ. Щедрий. Але розслаблятися поки що рано. Ці дощі, буревії, морози – вони в теперішню добу не прості... Уже давно над цим степом, цими містами та селами набубнявіло важке, перенасичене сподіваннями, людське бажання   бути вільними... Але це не просто – бути вільними... Вони ще всього не знають... Ця ноша тільки для сильних і витривалих. Майже таких, як вони з Вернистриєм. Але допомогти треба. Уже надто довго марять вони свободою. Той атомний стовп над річкою Прип’ять був знаком. Пора... Ворог цей завжди був жорстокий і підступний, але в останні десятиліття – уже занадто оскаженілий... «Але і полохливий,   згадала вона нещодавній дощовий переляк в машині. Горикна задумливо посміхнулася.   Ну й мужик пішов – від одного її руху мало свідомість не втратив... З таким можна позмагатися... Можливо і насправді час уже прийшов... Саме зараз щось і вийде... Якщо вони разом з Вернистриєм будуть поруч...»

Як не був він захований серед давніх гранітних скель люди про нього таки щось знають. Навіть не про нього. Опосередковано. Через запорожців, козаків, через могутнє українське чудодійство. А ще через кобзарів, артистів, музик, через письменників   Гоголя та Булгакова. Ось хто вміє смачно розповідати про дива... Вона згадала, як серед багатьох книжок знайшла цікавий опис про українські чудодійства, про козаків, про її ріку у Григорія Гусейнова, у його магічному фоліанті ”Між часом і морем”. Мудрий автор, якого не раз бачила Горикна у себе в музеї, наводив кумедні, але такі схожі на дійсність, згадки про ті далекі часи. Там писалося: „Это было еще тогда, когда здесь жили запорожцы…Страшенный народ был! У каждого по семь пудов голова; они умели на двадцати языках говорить, могли из воды сухими выходить, сон насылать, людей замовлять, котами перекидываться, в речки переливаться. Они имели у себя такие ворцала, через которые за тысячу верст видели. Они были такими искусниками, что только доторкнется какой-нибудь из них до скрыни, то она сама собою й одчинытця. Вот какой народ был! «Велыть-люди, знаюки, у, яки знаюки! На всяки прымусии способны…».

Горинка посміхається сама до себе. Цікавий погляд тодішнього літописця на небувалі, потаємні здібності козаків…

А все ж запорожці знали про їхню с Вернистриєм силу. Знали про їхнє заворожене місце біля острову Пугач, відчували їх і не раз спиралися на них в своєму яскравому, вольному, повному пригод і небезпеки житті.
 

***

Солодко розтягнувшись, захмелілий та розслаблений Сергій спочивав на велетенському, як „футбольне поле”, ліжку. Сонна Єва, згорнувшись калачиком, розмірено дихала йому в плече.

«От і будуть гроші на Анталію,   з гордістю подумав він про себе.   Життя таке: комусь потрібні мітинги, майдани, ідеї... А йому потрібні гроші... Адекватні гроші. Щоб не соромно було відкривати гаманця перед вродливою жінкою. Щоб мав змогу гідно оцінити її красу, побавити її, одягти в усе найкраще, насолоджуючися та поважаючи при цьому себе.»

Сон потроху зморював і його... Що це??? Раптом скрізь сон він підхопився, як від пострілу. Гучна сирена розірвала на шматки глуху ніч. Виття на мить замовкло та через хвилину знову заголосило нестерпними звуками... Сигналізація   зойкнуло у Сергія. Він так і думав. Не дарма ж він зафіксував у пам’яті тих двох фраєрів, що біля музею заглядали в салон його машини... і вмить пропали, коли побачили, що він підходить ближче... Треба телефонувати в міліцію...

Сергій поспіхом натягував джинси. „Це твоя?” – спросоння запитала Єва. «Не знаю, спи,   різко відповів він.   Яка міліція? Коли в нього такі делікатні справи... Тільки зараз і не вистачає ще й засвітитися у відділку! Їх уже й слід вистиг...»

А Мазда стогнала і зойкала під вікнами та балконами, допікаючи сонних, ні в чому не винних сусідів. «Нікому спати не дасть»,   розлючено вдягав куртку Сергій, щоб вийти на вулицю... Єва уві сні солодко поправила волосся, що впало білим пасмом на її обличчя. І чого йому не спати, тут, в теплому ліжкові, поряд з красунею-подругою... Ні   тягнися на холод, у чорну ніч...

«Так. Не нити,   намагався заспокоїти себе Сергій.   Треба зібратися... завтра на картку мають надійти великі гроші... Це теж тільки здавалося, що все просто. А от, можливо, за ним уже стежать... А якщо зі зброєю?!!!»

Він вийшов із ліфта, натиснув на кнопку домофона і обережно відкрив двері. Холодний піт знову струмком побіг по його хребту. Та раптом вітер із силою вирвав дверну ручку з його долоні і, розчахнувши двері, грюкнув ними за його плечима. Єдина лампочка над під’їздом згасла і Сергій відчув, що його огортає страшна зловіща ніч... Дивно, машина вже не скавучала і не стогнала... На мить здалося, що ніби хтось навмисно витяг його з дому в цю чорну прірву... Сергію зробилося моторошно... Ніби знов якась велетенська брила промайнула за рогом. Виймаючи з кишені зв’язку ключів, він відчув якесь нездорове дзеленькання.

«Уже руки трусяться,   з прикрістю подумав він.   Нічого, завтра знімаю гроші, ввечері віднесу куди треба і забуду про цю дурну пригоду.»
 

***

По дорозі до банку Сергій зупинявся, зав’язував шнурка на кросівках, присідав на лавочку з пенсіонерками, озирався. Мазду вирішив більше не „світити”. По телевізору вчора сказали, що з в’язниці втік небезпечний рецидивіст. «От хто зараз полює на великі гроші. Навіщо він тільки втягнувся в цю авантюру. Ну мітингують, нехай собі мітингують. Йому яка до цього справа... Все! Досить скиглити! Теж мені   супермен. Нічого путнього і доручити йому не можна... Портфель міцний, ніхто нічого тобі не зробить...»

У банку теж халепа. Таку суму треба замовляти заздалегідь. Леді з акуратною зачіскою підкреслено офіційно промовила, щоб він підійшов до неї завтра. Вона все підготує. І якось прискіпливо на нього подивилася... Що б це мало означати? Якийсь гострий неприємний погляд... Зараз весь народ поділився на два табори... Підтримують   не підтримують. Хто „за”, хто „проти”... А якщо і її діти десь цілодобово мерзнуть на Майдані. Хочуть нову країну... А вона своїми руками видасть величезні гроші на тітушок. Тих, хто на студентів   з бітами та балончиками... Але ж банк – є банк. Транзакції. Відмовити вона не має права. Тим більш влада регіоналів тут міцна. Та й „північний сусід” – поруч. Цікаво, а гроші йдуть саме з Росії, чи все ж у „колорадів” хватить розуму його не підставляти... А за що ж тоді йому така комісія? Аж десять відсотків. Задарма такі гроші не дадуть. Ось і тремти тепер, як осиковий листок. Ввечері прийдеться йти до адміністрації, шукати того „бандюгу-боксера” – пояснювати, що гроші будуть тільки завтра. Телефоном, сказали нічого не повідомляти... Там, на площі, його теж можуть взяти „на приціл”. Та тітушня вже знає, що мають надійти гроші. Чого б вони там стільки часу стояли під дощем, якби не „грубі бабки”. І один Господь Бог знає, що то за люди... Свої і пограбують... А може ще й замочать... Спортсмени!!

Сергій зайшов додому перевдягнутися. Єви вдома не було. І що вона цілими днями робить? Працювати не хоче. Подружки у неї всі багатенькі... У них або батько, або чоловік, або просто „мілий друг”   усі на „потоках” сидять. Дівчата знають смак грошей. І вміють їх витрачати. Єва теж до них тулиться. Сумочки, браслетки, шубки... у всьому вони розбираються. Усе має бути брендове, з глянцевих журналів, „нє дєшовка”... Нічого, скоро будуть гроші. Єва – та жінка, на яку варто витрачати.

Що це за різкий звук? Сергій закляк на місті... У квартирі ж нікого немає... Здається, на кухні щось гримнуло... Чи хтось намагається пролізти на лоджію... З того боку. Так. Спокійно... Дванадцятий поверх. Яка лоджія? А як вони чіпляють кондиціонери? Спустився на мотузці і роби за вікном, що заманеться. Вікно на лоджію відкрите. Вони ж не знають, що грошей іще нема.

Сергій обережно тягне на себе ручку дверей на кухню. Кришка з електрочайника відкрилася і стоїть сторчма. Мабуть замок уже не тримає. Чайник старий. Треба міняти.

Він розслаблено падає на диван. „Спокойствіє, только спокойствіє”. На нього напав нервовий сміх... „Чайник”, одне слово „чайник”! Злякався грошей. Он, розказують, після розвалу Союзу „бабки” як тільки не вивозили. Ніяких же банків тоді і в думках не було. У плацкартних вагонах, у величезних зашмиганих спортивних сумках, у багажниках „Жигулів”, навіть на „кравчучках” перевозили великі мільйони. І нічого. Не боялися... Вижили... Але не всі... Песимістична посмішка у нього вийшла якась сумна.
 

***

Горикна вже здогадалася, що тут, біля музею, існує якесь високе напруження, нервове поле. Воно відчувалось поруч, у чорній машині, що стояла напроти. Вернистрий наслав зливу з блискавкою, щоб вона все перевірила. І насправді. Той хлоп’яга за кермом, так перелякався, що мало не зомлів. Значить знервований, неадекватний. І не так важко здогадатися чому. Два дні тому заходив до нього в офіс якийсь чоловік з темною аурою... Поганий чоловік. Не тутешній... Щось замислили вони вдвох.

Гроші, тут задіяні гроші – відчула Горикна ту безшумну течію енергії, що вже тисячоліттями тихими потоками курсує між людей. Скільки в них, у тих грошах, сконцентровано енергії, сподівань, падінь, смертей, тріумфу, скрути... У всіх по-різному. Але загальне для всіх одне: там де гроші – там напруга.

Вернистрий вже давно зрозумів плани тих двох „діячів”. Сергія і його патрона. Їхня мета   залучити до себе побільше прихильників   „тітушок”, тих, хто може вчасно і професійно вчинити бійку, здійняти рух, вихваляти на камери велику „Росєю”, або замислити якісь інші провокації... У повітрі над землею зависло цупко   не випустити Україну з темної орбіти підступного сусіди. Задушити, залити кров’ю паростки свободи. Щоб і гадки не мали про незалежність. З кого ж Росія тоді буде знущатися, якщо Україна відколеться і попливе собі в дрейф сама? Кого ж вони будуть грабувати, з кого кепкувати, над ким вивищуватимуться? Ні, таке допустити – жах один! Ось і розігрують вони для „картинки” по телевізору виставу про „русскій мір”. Психологи російські знають, як юрбу завести... Бо ж, якщо втратять вони свою „дурманну” велич – то вже і не народ вони великий. Росія на „русскій мір”, на запроданців та тітушкок   ніяких грошей не шкодує. Думає, що Україна в Європу ніколи не потрапить. Але це ми ще побачимо.

«Он яка молодь прекрасна піднялася...   з гордістю подумав Вернистрий, розмірковуючи над останніми подіями у своїй кам’яній печері.   Стоять   під снігом, під дощем, пісні співають... Не зійдуть зі свого місця, поки не переможуть. Він таких відчайдушних вже бачив. Ще за часів Січі. Козаки в усі часи вміли битися. Їх голими руками не візьмеш. Не на тих натрапили! Не раз хотіли вороги погубити їхні душі, та всі знали, що запорожці „заговорені”. Як там писалося про них у тодішніх літописах: «Вот и задумала царица их свести. Но что она им не делала, а вреда не принесла никакого: пробовала и в арканы уборсати, и в воде вытопить, и бомбами выбить, так нет, и не вбрала, и не вытопила, и не выбила. Схватит он в голую жменю бомбу да и смотрит на нее, а она аж шкварчить, а йому й байдуже. Потом подержит-подержит, поднимет вверх, размахнет-размахнет да и шпурнет миж москалив.” Так, були справжні, відважні, веселі воїни тут, серед духмяних степів та величних рік… І любов свою до цієї землі передали нащадкам!»
 

***

Ну все гаразд. Дама в банківському офісі зустріла його досить стримано, але провела до каси, яка знаходилася не в великій залі, а в далекому закутку. Поки віконечко не відчинилося, Сергій розглядав рекламні банківські банери. Можна гроші покласти на депозит, можна відкрити „золоту картку”. «Ні, Анталія... Він втомився, трохи потеплішає – і на моря! Нехай Єва вже вибирає в своїх товстих журналах нового купальника...»

Гроші Сергій не рахував... Швидко поклав їх у кейс і натиснув шість клавіш коду. Там, біля адміністрації рахувати теж не будуть. Така домовленість... Він віддає кейс, набирає на телефоні СМС-ку з кодом – і справа зроблена!!! Його відсоток надійде йому на картку через день. Вони люди чесні – Сергій не сумнівався. Можливо ще знадобиться від нього якась послуга. Він завжди під рукою... Надійний і передбачуваний.

Сергій зупинив Мазду за рогом. Краще трохи пройтись. На всяк випадок краще заплутати сліди... Зараз він прошмигне через маленький провулок зі старими одноповерхівками, потім за вулицею Гоголя вже рукою подати до будинку адміністрації. Там уже чекають на нього. Буде людям радість. Здається, знову дощ збирається. Треба встигнути повернутися. Не змокнути.

Сергій, міцно тримаючи портфеля, перестрибнув через невеличку калюжу, що залишилася після дощу... Але що це??? Нога в польоті чомусь сама спрямувала його тіло на великий чавунний люк. Той, відчувши його немаленьку вагу, на мить зісковзнув з обіддя, нахилився і відкрив, мов пащу, своє темне нутро. Сергій, щоб втримати рівновагу, широко махнув руками, і тут сталося неймовірне... Кейс вискочив у нього з рук і, зробивши в повітрі параболу, прямісінько влучив у напіввідкритий люк. Сергій дивився заціпеніло, що відбувається перед його очами. Кейс з грішми летів донизу, а навздогін йому з поривом вітру в люк влучила ще й якась рожева квітка. За мить кришка з залізним грюкотом впала на місце, надійно прикривши собою свою здобич. Як не намагався Сергій зсунути кришку з місця – руками і ногами тиснучи на обіддя люку, нічого не виходило. Він, з моторошним передчуттям, вирішив принести з машини домкрата, а може знадобиться ще й інший інструмент. У сутінках як на крилах збігав до машини і повернувся в той клятий провулок... але ніякого люку там не було. Вулиця була, рівненька...

«Тут узагалі ніколи не було водогону,   подумав Сергій.   У всіх нужники в садках ховаються... То де ж взявся той злощасний люк?». Вечоріло... починався дощ. Все пливло перед очима... По скронях цівками котився підступний піт... Адміністрація... тітушки-боксери... Крах!!! Сергій зрозумів, що треба зараз падати в Мазду і чимдуж гнати до брата в село на Буковину... Де його ніколи не знайдуть... А Єва? Нехай вибирається сама. За квартиру – заплачено ще на місяць. А там щось собі підшукає... Разом з новим покровителем... Сергій криво посміхнувся, вирулюючи на об’їзну дорогу...
 

***

У печері перед Вернистриєм по річці пропливали однакові мокрі папірці... Вони нікуди не поспішали... Спочатку тихо собі кружляли в затоці, не відаючи, що за хвилину на них чекають грізні мигійські пороги, які підхоплять їх і понесуть назавжди в каламутну прірву, в якій вони зникнуть назавжди... О! Ті пороги знають, як ховати всілякі таємниці!

«Ось іще одна маленька перемога,   подумалося Вернистрию.   Маленька, але перемога. Студентам треба допомагати. Хіба вони встоять там самі проти професійних спортсменів з російськими кураторами? Молодь вистоїть, а за ними піднімуться й всі інші... Україні на цей раз уже бути міцною... Розпочалося нове століття... і воно буде століттям України!

Дивлячись на спокійну вечірню воду, Вернистрий неочікувано побачив рожеву квітку, що повільно пропливала перед його очима... „Горикна” – з ніжністю подумав він. Йому згадалося, як вони колись стояли поруч і мріяли побачити кращі часи. Особливо тоді, того страшного дня, коли величні козаки на своїх конях прощалися тут, біля скелі Пугач зі своєю волею, своєю зброєю, своїм життям. У них на очах вони й попливли у вічність... Там у „Між часом і морем” усе правдиво сказано було, усе саме так: „Тогда собрались они вот тут, где стоит могилка и против нее лежит камень гранит, и с общего согласия решили бросится в реку Буг. Сперва выехал на коне славный кошевой, снял шапку, перекрестился на все четыре стороны, слез з коня, подошел к камню, ударил по нем рукой, и вышла точь-в-точь рука атамана: «Нехай знають якый кошевой у запорожцив!». За ним выскочил есаул… За есаулом – судья, за судьей – писарь, а за писарем уже простые казаки. Все попрощались со светом, посадились на коней и помчались. Впереди летел атаман. Как разыгрался он на коне, как разыгрался да и вскочил на могилу! А оттуда как разогнался, как разогнался да на двадцатипятисаженную скелю! А со скели как шарахнется вниз на остров. «Пугу-пугу!...» да и пошел вместе с конем на дно реки, от коня только след на острове. «Пугу-пугу!»   вскрикнули все остальные казаки и бросились вслед за кошевым. И теперь они где-то плавают под водою, на самом дне Буга-реки. А скеля Пугач стоит одиноко и уныло смотрит в бесконечную пропасть ревущей и стонущей реки»…

На площі перед адміністрацією вже було майже порожньо. Кремезні парубки з брутальною лайкою на вустах понатягали на голови каптури і десь розтанули під дожем. Пенсіонери вже звикли, що їх завжди „кидають”, ненавидячи один одного сірою тінню попливли по темних завулках додому. Тільки „смотрящий”, кремезний боксер, усе тиснув і тиснув на кнопки телефону, але той безпорадно мовчав.

А на студентському майдані юрба все більшала і більшала. З піснями, промовами, віршами. І молодь, взявшись за руки, голосно скандувала: „Слава Україні!”

Вернистрий у сутінках окинув поглядом інші міста... І скрізь до місцевих майданів тягнулися веселі, розкуті, зі святковими посмішками люди. З кожною хвилиною Майдани все розросталися, робилися гучнішими, яскравішими.

А ось і Майдан в Києві. Безліч мітингувальників! Світяться ввімкнуті телефони, зі сцени лунає „Вставай, мила моя, вставай!” І мільйонна юрба в одному подиху підспівує Вакарчукові гаряче заклинання: „Вставай, мила моя, вставай!!!”