Жінка-УКРАЇНКА

літо обіцяло

кажеш боляче
грудка сонця у грудях пече
червень щедрий легінь
повні кишені черешень
пригощайся бери каже ще
насолоджуйся наче
це не просто ягоди
бризки часу в кишені
їж каже їж
випльовуючи кісточки через плече
ось тобі інь
ось тобі янь

літо обіцяло серпантинову безкінечність
смагляву байдужість на пальцях і шкірі
від так на світлинах
обіцяло бути розкутим і відвертим беззаперечно
розбурхувати буденність солоною хвилею
котитися повільно-повільно
миля за милею
час від часу сповільнюючи плин
запашним мангальним димом

тож не кажи що боляче
що літо золотом осіннім пече
літо має непогану звичку повертатися десь під вечір
щораз відкривати нові горизонти
ще й лишати під стріхою фіолетові від них ключі

***

вже взялося літо памороззю,
кучерявими туманами сплелось.
посаг вже готовий на зиму –
ось натхнення жменька,
спраглий спогад ось.

хоч здається вчора ще
червень сновигав поміж дерев,
а сьогодні…
а сьогодні холодно.
вересень вмивається дощем.
в парку напівоголенім
беззубо усміхнувся клен.

поле смушеве

поле смушеве розляглося так вільно, немов на долоні.
корчить гримаси, викручується, як повитиця.
оком зіщуленим додивляється сни пухкі й невагомі.
хуга зимова або навала Батиєва сниться.

спину скоцюрбило від старечої перевтоми.
накошлачено вуса – золотаве колосся,
порижіле місцями від крихот липневого грому.
нитки посивілі бовваніють в шовках густого, як щітка, волосся.

ноги курганів, уражені ревматизмом,
безхребетно звисають над рубцями окопів.
поле смушеве – жертва епохи постмодернізму
жевріє в пам’яті, як одноокі циклопи.

коли ця жінка говорить

в будинку її літають повітряні змії з чебрецю і гвоздики
у відчинені навстіж вікна визирають пуп’янки снів
у цих снах дуже затишно навіть нічним примарам
які безпомічно тануть у безкінечності млості наче у молоці
розправляючи крила метеликів у її снах
з нею радяться птахи як потрапити у вирій
переіснувати осінь без світла без їжі відбути зиму

пошерхлі пустелі у стомлених зіницях
проростають смарагдовим океаном шовкових трав
у її волоссі сонячні зайці влаштовують засідку крилатому вітру
а він і не проти стати в’язнем срібного павутиння
щоб мати хоч якусь причетність до неї
сизим паводком випадають тумани під ноги
перетворившись раптово на водопади немеркнучих зір
налипають поступово ластовинням на загрубілі підошви
і мандрують по світу несучи разом з нею хрест

коли ця жінка говорить я завжди замовкаю
щоб не капнути дьогтем в тихоплиний солод думок
мовчки рахую борозди зморшок на сонцедайнім обличчі
і таки помічаю тонни болю у кожній із них
занімілі хуртовини відчаю проклали стежки
над півмісяцями повік в кутиках обрисів повних вуст
її обличчя музей різноперих емоцій
це літопис побитих часом як міллю років
ця жінка не свята та я знаю з неї напишуть ікону

тиша

ця тиша крихка
кам’яна і солона
бери виджовбуй пласкі амулети
без поспіху натяків на розпач і втому
без страху розчепитися в теміні лету
викручуй по нитці прозорість зітхання
аж поки не вродить грозою безслів’я
ця тиша крихка
ця тиша останнє
що нависло між нами вузлами в сузір’ях

порівно

допливти до одного берега,
сховатися за однією мушлею.
не маючи жодного стерлінга,
ділитися всім,
обмінюватися душами.

дихати одним повітрям.
так, щоб кисню порівно.
вранці літати з вітром,
ввечері милуватися горами.

схибитися на одному космосі,
захворіти спільними мріями.
залишатися дітьми дорослими
з божевільними вчинками й діями.

не розчепитися тільки б в буденності,
не втратити снагу у крилах.
і побільше щоденної впевненості,
що лишилися одне одному милими.

прометеї

скільки в тобі прометеїв закутих
без печінки, ребра і лівого ока?
в’язкі паводки альфа-отрути
виринають із надр гіркослізним потоком.

обіцяєш звільнити їх в понеділок,
десь о третій чи, може, о пів на п’яту.
обіцянка ніяк не втрапить у тіло.
тільки час наступає на випуклі п’яти.

прометеї в тобі кровоточать щоночі.
часто чути, між іншим, як пульсує аорта.
хтось пустоти твої зубами лоскоче
непритомно і вперто водночас,
як маленька людина за бортом.

допоки не звільниш прометеїв з полону
з темниці своєї таки свідомості
вживлятимуть відчай, плодитимуть втому,
заганяючи стан твій у стан нерухомості.

***

якби так можна було
згораючи не згорати
лишити трішки себе всього
бодай один атом
на еритроцитів кіло
джоуль на кіловати

бачити власне обличчя
без спец ефектів чужої тіні
падаючи долілиць зазвичай
не лишати рубців на тілі

якби вийшло так
не тонути потопаючи
дихати глибоко-глибоко в такт
з кудлатими хвилями
в піжмурки граючи

не втратити себе важливо
навіть коли втрачати нічого
перечекавши чергову зливу
триматися впевнено дивлячись у вічі

***

хрусткими гранулами
паде зима під ноги
здається я щось прогавила
щось важливе для цієі епохи

наче кавуновими скибами
натушкована вагітними ідеями
нанизую стежки і дороги
з усіма заторами і заглибинами
з усіма саванами й преріями

несподівано для себе
застрягаю між
вчора і позавчоріш
не відчуваючи власноі потреби
навмисне гублюся
перонами й вокзалами між
але
сьогодні підступне сьогодні
з розмахом встромляє у спину
ніж

зниклий безвісти

мідним дротиком мирний спогад в’їдався у пам’ять
десь на межі раннього літа й зимового сонцестояння.
скільки ще місяців, років. чи вісім, чи дев’ять.
до жриць піднебесних треба відправити своє клопотання.

скільки ще тіл поглинуть окопи ротаті?
на зап’ясті – зниклий безвісти – болюче тавро.
міномети-гульвіси вибльовують кропив’яне багаття.
вибух за вибухом. ніби так завжди було.

він вдивлявся у сутінки розпеченого горизонту.
щоб не страшно в півголосу думав про се, про те.
він не знав, що назавжди лишиться у лоні підступного фронту,
а з порепаних вуст не одна весна проросте.

марно слати листи.
адресат – німа вічність.
його степ давно прихистив.
колискові співає. підпалює свічку.
замість сонця і неба – хрести і хрести...

хлопчики

чому принишкли, хлопчики? –
смерть у них перепитувала, 
коли щовечора мовчки
страх хоронили під свитами.

кулі злякалися, може?
(зуби скалила, як звірюка).
ось любистком устелене ложе.
хороми ошатні – домовина із бука.

господарка, солдатику, невелика –
спогад курчявий і діряві рани.
(як сова, незворушно мороком блика'
і за комір солдата тягне руками).

–передчасно радієш, кістлява бабо!
пороху повна порохівниця.
не тобі, а в мій слід кричатимуть «браво» .
реготав солдат. тризну справляла обвуглена птиця.