Жінка-УКРАЇНКА

Сьогодні важко чимось здивувати поінформованого і надто вибагливого читача. Проте творчість молодого, з точки зору літературного досвіду, житомирського письменника Петра Кухарчука мало кого залишає байдужим, змушує по-новому поглянути на звичайні житейські речі і вічні теми – любові і зради, щирості і ницості, добра і зла. І цей погляд – ізсередини, із потаємних закутків душі. Він несе читачеві вигранення душевних страждань і переживань, втілених у несподіваних образах і одкровеннях. 

Маючи у своєму творчому доробку збірки «Роздуми», «Несказане», «Мова душі», цьогоріч він порадував своїх прихильників новою книгою під назвою «Коло» (Житомир, вид. О.О.Євенок, 2017), до якої увійшли майже три десятки замальовок. Визначення жанру замальовки досить умовне, позаяк їх однаково можна було б назвати і міні-есе, етюдами, образками, шкіцами, листами-сповідями тощо. Як на мене, це не що інше, як поезія в прозі, бо автор широко користується метафорами і порівняннями, вимальовує образні картини, часто збивається від звичайних оповідей до білих віршів, навіть використовує римовані рядки інших авторів. І це настільки органічно, що навіть не помітно («Новий рік», «Міраж», «Вибір», «Небо», «Дотик осені»).

Як зазначив письменик Степан Процюк, у замальовках Петра Кухарчука відбито душу людини із її метаннями і страхами, самотністю та намаганням подолати свою богопокинутість… Людина у цих прозопоезіях мріє про відродження серця, ще скутого догмами і скорботою. Часто ці замальовки прекрасні своєю тугою та відвертістю. Цим означена, власне, вся книга. Ось, приміром, уривок із невеличкого етюду «Поцілунок»:

«…від її поцілунку лущилися пережиті роки, далі і далі – на майбутні незасіяні сподівання, їм ставало тісно на життєвих дорогах, і вони летіли й летіли далі, не переймаючись, не розбиваючись на скалки об неорані поля байдужості. Навпаки, вони міцніли від сили вічного кохання, яке сильніше за смерть, відлітаючи на крилах спогадів тиші, виривалися назовні дня і ночі, злітаючи до неба бджолиним роєм».

Твори Петра Кухарчука, без перебільшення, – це напружені, динамічні сповіді ліричного героя, чоловіка чи жінки, що перебуває у стані нестриманої, незагнузданої живої пристрасті: «Минали дні і час не зупинявся, сльозились очі неба, і я сутулилась на протягах безжальних. Я вмію заховатись від світанків, від позолоти осені, від поглядів осудливих, зневажливих, осиротілих днів, але не вмію заховатись від неба – прощай… Лишилось мені небо, мою зорю гойдає осінь, я стаю іншою, я вірю ще, що найкращі літа – не прожиті…» («Небо, зорі, Всесвіт…»).

Справді, уважний погляд у днища власної душі – найважчий. Дбати про власну душу – це дбати про Всесвіт, що не має ні початку, ні маси, ні завершення, ні висоти, як, зрештою, і сама душа. Чи не тому письменник час від часу заглиблюється у часи дохристиянські, коли на вкраїнських теренах панували язичницькі боги і які досі живуть у генетичність свідомості спадкоємців славних древлянських родів. Характерна з цього погляду замальовка «На зелені свята», де найчіткіше проявляється світобачення ліричного героя (у певному сенсі, й автора, оскільки він недарма обрав собі літературний псевдонім Ладо Орій): «Ми є у свідомості Всесвіту, і свідомість Всесвіту – у нас. Хто творить, вирощує квіти, дарує теплі слова, той уже не самотній – з ним Дажбог. І тому з вдячною думкою і вдячним серцем навчаймося відпускати і прощати провини свої і людей, коли чи словом, чи ділом, чи думкою, свідомо чи несвідомо завдавали болю». Таке світобачення мало чим відрізняється від християнського, тож автор, як на мене, бачить цілком логічним перехід від багатобожжя до віри у триєдиного Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа. 

Безліч митців упродовж багатьох віків існування людства демонстрували поривання щирих зізнань у романах, п’єсах, картинах, скульптурах і, звичайно, у віршах і поемах. Наш сучасник, житомирський письменник Петро Кухарчук, здається, також віднайшов свою нішу у царині любовної лірики. Його рядки – це не прості словесні потічки чи навіть ріки, а надзвичайно емоційні гірські потоки, з численними водоcпадами та повенями, з підводними каменями та рифами, з широкими плесами філософських роздумів. Це крики закоханих натур, які всотали у себе пережите заради одного-єдиного – любові: «До тебе я на лапках м’якеньких, немовби котики пухнасті верболозу, прихилю небо, яке осипле добром і теплом. А на вечір наллю у келих твій мою мрію» («Коли тебе нема…»); або: «Ти квітами дивилася на мене, в яких тебе уже не було – востаннє, і я тепер шукаю серед трав ромашку, щоби хоч трішки мереживо зі снів і жовтих хмар зацвіло, – коли є усе, а тебе немає…» («Є усе…»).

Автору було б неважко схилитися до епігонства, бо про любов уже казано і переказано, але він якимось дивовижним чином, не маючи професійної філологічної освіти (за фахом – вчитель хімії і біології), уміло користується чималим арсеналом художніх засобів та силою власного авторського стилю. Йому вдається зачепити якимось непідробним інструментарієм особистої світоглядності тонкі душевні струни і воскресити життєстверджуючі мелодії омріяних або ж давно згаслих почуттів. 
 Але не тільки тема кохання підвладна авторові. Його не може не хвилювати наше сьогодення, огорнене війною на сході. «Хіба ми народжуємося для війни? – ставить риторичне запитання автор. – Чому ж ми дозволяємо вказувати нам дорогу до війни людям, які не мають храму в душі?» («Хіба буває дорога до храму, коли немає храму в душі?»). 

Проте з художньої точки зору осмислення дійсності, значимості порушених тем, громадянської позиції автора з-поміж вміщених у збірці творів найпомітнішим є «Коло», який, власне, і дав назву книзі. Письменник показав себе не просто тонким ліриком, умілим художником та прекрасним знавцем навколишньої природи (ось де знадобилися знання з біології!), а й щирим патріотом своєї країни, своєї малої вітчизни, невід’ємною часточкою родинного кола. Він наводить паралелі з колами на воді від крапель роси з верболозу над Тетеревом та життєвими колами, що міцно тримають на цій землі його ліричного героя-заробітчанина у далеких світах, і з яких йому важко вибратися. Дивовижно тонко передано гіркоту психологічного сум’яття героя, коли по-різному ставляться до нього у перші дні приїзду з-за кордону «із заробітком» та трохи згодом, коли узвичаюються будні:

«…твої найрідніші потаємно чекають, коли ж ти нарешті знову поїдеш на заробітки – будувати дачі чи, можливо, виконувати якусь іншу роботу, аби лишень геть із дому. У них тепер є справи важливіші за твої хвилювання. Вони люблять нібито тебе, але люблять тебе не присутнього кожен день, а десь там далеко відсутнього. Такого, який інколи телефонує, передає подарунки, якщо і з’являється додому, то лише на короткий час. З якого боку не підходь – коло… Коло твого життя, ти нібито і є, разом з тим тебе немає». Але чи є вибір? Ця тема час він часу є дотичною і в інших творах. Проте у «Колі» П.Кухарчук робить філософське відкриття: у раба немає вибору! «Будь-що міняється, крім психологічного сприйняття рабом свого життя? Нічого! І якщо рабів переконувати кожного дня, що вони вільні люди, давати їм безкоштовні видовища у вигляді концертів на центральних площах, організовувати для них вибори, які нічого не міняють, створювати для імітації захисту прав рабів громадські організації, профспілки і т.д., тобто давати їм ілюзію свободи, мабуть, багато з них будуть відчувати себе вільними і навіть гордитися досягненнями тих, на кого вони працюють».

Як пише автор, «час зупинити неможливо, і якщо ми відчуваємо себе щасливими із заплющеними очима, це тільки тому, що вважаємо: наше щастя десь далеко попереду, думаємо, що це і є наша життєва ціль. То це велика помилка… Адже щастя – це не мета життєвої дороги; це стан, в якому ми крокуємо по ній» («Реінкарнація»).

Останнє, на що хотілося б звернути увагу, – стиль письма Петра Кухарчука. Він одразу випадає зі звичних і відомих українському читачеві стилів. Користуючись цим інструментарієм природньо, без зайвого пафосу, автор намагається примусити задуматися над тією чи іншою фразою, залишаючи для людського сприйняття між рядками щось таємне, недомовлене. А ще у цій прозопоезії час від часу відчувається природна глибокоемоційна пульсація почуттів, обрамлена своєрідною авторською метафорикою: «Наді мною кружляє крук, а я іду на твій крик тиші, на дотик твій, Осене… До безтями хочу втопити себе в тобі, відкинувши твій і мій смуток зневіри. Приходь карати і трощити стереотипи і забуття, адже твоє маленьке серце народжує диво в обіймах прозріння і задухи» («Дотик осені»). 

Схоже, усією свою творчістю Петро Кухарчук ламає усталені стереотипи в літературі, як це зробив свого часу французький поет і Нобелівський лауреат Се-Жон Перс. Його слова, що для поета достатньо бути поганим усвідомленням свого часу, митцями-новаторами сприймаються як належне. На жаль, переважна більшість читацького загалу завжди важко розуміє те, що випереджає час.

Михайло ЖАЙВОРОН,
письменник, заслужений журналіст України, почесний професор Житомирського державного інституту культури і мистецтв

Петро КУХАРЧУК

КОЛО
 
Похилі верби спускали свої коси з крутого берега Тетерева, якраз перед самим обеліском Слави, де виступали віковічні валуни, де із-під моху пробивалися перші паростки первоцвіту, деінде – кропиви, чебрецю, мати-мачухи, грициків. Між щілинами каменю визирали заспані мурахи, у затінках танув останній залишок вчорашнього снігу.

З гілок верби час від часу спадали весняні роздуми, утворюючи на воді коло, яке розходилося по річці рівновіддаленими від центру хвилями. І чим більша була краплина, тим більша була хвиля. Минав деякий час, і знову під вербами голубіла площина водного плеса, хвилі, які час від часу утворювали коло, розходились, як деякі люди, яких ми зустрічаємо у нашому житті, не залишаючи нічого видимого після себе, хіба що лише коло хвилювань, які пронизують наші стежини життя, залишаючи рубці й вибоїни у пам’яті, у наших роздумах, у наших майбутніх стежинах пошуків.

Він сидів на березі Тетерева уже майже годину, дивився розгублено на все, що його оточувало у цей весняний час. Дивився на всі зізнання минулого і не знаходив слів, щоб пояснити те, що він знає. Лише інколи кола, які розходилися по воді, відволікали його від роздумів, та і то ненадовго…

“Така велична, така ніжна”…а їй зовсім не хотілося стояти на п’єдесталі, ...бо хіба можливо там здійснювати ризиковані рухи?...хіба там можливо створювати майбутнє? Зовсім не про пошану були її мрії… вона мріяла знайти того, з ким можна разом блукати стежинами життя…поряд… на одному рівні. Бо на п’єдесталі немає рівності, немає чарівності… там, мабуть, гірше ніж у клітці…

Його однокурсника давно уже немає в живих, але він пам’ятає, як він слухав його, пам’ятає худе вилицювате обличчя з сіруватим відтінком лейкемії.

– Дивись, друзяко, – розповідав він повільно, – повертається людина після довгих місяців розлуки додому і весь тиждень йому так, нібито кожен день Паска. Хіба що немає крашанок і в церкві – святкової служби. На душі святково, всі до тебе ніжні, як можуть радують і ставляться до тебе, як до подарунка на Різдво. Але згодом твоя Паска завершується, і на зміну свята приходять будні.

Ти їздив на заробітки в іншу країну. Для твоїх рідних це звично. Але для тебе ні. Ти стільки не був вдома, що розпочинаєш поспіхом наздоганяти пережите без тебе. Тебе ніхто не просить, але ти хочеш провести сина до школи, зайти й порозмовляти з вчителями. Дізнатися, чим живе він, але тебе у школі ніхто не хоче бачити, син просить не турбувати його, і з ким грати у футбол у нього є, сходити до ріки скупатися також. Ти для нього вже старомодний.

Від доньки лише чуєш: “Тату привіт, мене сьогодні не чекайте, я буду ночувати у подруги, але ти її все рівно не знаєш, я побігла, запізнююсь”. А крім того, тобі хочеться більше часу проводити з дружиною, пестити її, гуляти містом, тримаючи за руку. І ти ніяк не можеш дотумкати, чому, коли вона повертається з роботи, їй нічого не хочеться. Чому їй так часто болить живіт і голова, що вона уже звикла спати без твого хропіння. В коридорі, в шафах уже немає місця для твоїх речей. 

І твої найрідніші потаємно чекають коли ж ти нарешті знову поїдеш на заробітки – будувати дачі чи можливо виконувати якусь іншу роботу, аби лишень геть із дому. У них тепер є справи важливіші за твої хвилювання. Вони люблять нібито тебе, але люблять тебе не присутнього кожен день, а десь там далеко відсутнього. Такого, який інколи телефонує, передає подарунки, якщо і з’являється додому, то лише на короткий час. З якого боку не підходь – коло… Коло твого життя, ти нібито і є, разом з тим тебе немає. Але так як ти не просто рідня, то вони просто так сказати тобі не насмілюються, хоча ти все частіше помічаєш, що просто ти їм уже заважаєш, свою місію здобувача грошей ти виконав. Ти хоча уже розпочинаєш здогадуватись, що потрібно залишати свій дім, але чомусь ти до останнього не хочеш у таке повірити…

І вже коли ти після роботи, яку розпочинаєте зі сходом сонця і завершуєте із заходом, мрієш про те, як приїдеш додому, тебе нібито чекають, ти обіймеш кохану дружину, поцілуєш дітей – твоє коло повертає у реальність світу, від втоми ти засинаєш. Як прокинешся, коло повертається до тебе новою роботою, новим днем, і так рік за роком…

А ти іще зовсім не старий. Ти хіба повинен тільки їздити на заробітки, ти завжди можеш розірвати коло. Подумай, поки ще не пізно…

Ми онуки Дажбога. І вона відчула у собі містичну силу богині Лади, і знала, що він – її Сварог… Той, що наснився їй якось холодної зимової ночі, адже так сильно хотів побачитися з нею... хоча б уві сні…через те, що на яву не смів втручатись у хитросплетіння Карни. Він ніколи не робив їй боляче, а лише спостерігав і терпляче чекав на увагу. Він набагато мудріший і розуміє, – якщо втрутитись і допомогти метелику з’явитися на світ з лялечки – крила можуть бути слабкими й безбарвними… її Сварог ніколи не бачив, але вже кохав ті крила… кохав її всю…таку, яка вона є… і розумів. Так, дорогі мої мрійники! Він її розумів!!! Яке це щастя, коли немає потреби ні прикидатись, ні пояснювати щось занадто довго, ні виправдовуватися…

Ось так сидячи біля води, пригадував своїх знайомих, які працювали в різних, як вважалося престижних установах, банках, офісах фірм. У більшості з них типова ситуація: робота з 8.30 але вони приходять раніше, не раніше 19.30 ідуть з роботи, один день вихідний, бо, зазвичай, майже кожну суботу необхідно виходити хоча б до обіду, назбирується різних недопрацьованих справ. І як не дивно, заробітна плата 2,5–3 тисячі гривень. Всі з вищою освітою – престижною економічною або юридичною. Більшість з них у такому режимі вже працюють по шість–десять років. Спочатку вони думали, що довго не затримаються на займаних посадах. Кого стримував кредит на холодильник, у кого на квартиру. Всі думали, що це все тимчасово, рік–два, а там знайдуть кращу роботу. Потім дійшли висновку, що теперішня робота не така вже й погана – у всякому разі, не гірша, ніж у інших. Їм вистачає коштів на те, щоб оплачувати кімнату, яку знімають з іншими – такими ж “престижними”. Харчуватись обмежено і скромненько одягатися. В них, як один день, пролетіли роки на цих роботах.

І ніби вони розуміють, що у них є право вибору, і коли вони захочуть, завжди зможуть залишити теперішню роботу й перейти на іншу. Але вони не міняють свою роботу, тому що вибрати можливо лише майже таку саму, як не гіршу. І якщо узагальнено подивитися на наше життя, то так живуть більшість наших співвітчизників, фактичний зміст їхнього існування – за їжу, одежу і відносні умови проживання віддають найдорожчу цінність свого життя – час!!!

Коло вибору замкнулося. Чим ми відрізняємося від рабів, які працювали на рабовласників і вимушені були віддавати найдорожче – час свого життя. За що рабовласник забезпечував їх убогими харчами, одягом, житлом, в окремих випадкам навіть розкішним по тим міркам…

…Ще тим нестерпно спекотним і задушливим літом вона все усвідомила… струсились і склались у мозаїку різнобарвні скельця. Вона глянула на візерунок і відчула в собі знання… так, наче б і не навчалась цьому, а просто згадала. Неправда, що знання і почуття несумісні!!! Попри боротьбу і протистояння, вони не нейтралізують один одного, а можуть достатньо вільно і довго існувати разом, вести свій діалог і розривати тебе на шматки… Тягнути твою душу в різні сторони і не зникати… Мабуть, таким чином душа і зростає… через біль… Карна знає свою справу…

Чому так випало на її долю, що найсильніша пристрасть і найніжніше кохання увійшли в життя майже одночасно? Яке це неймовірно важке випробування… Коли тебе мало не щодня накривають хвилі бажання і несамовитого потягу до однієї людини, і в той же час ти насолоджуєшся радістю спілкування і пізнання душі і характеру зовсім іншої… як це мабуть по дурному виглядає – жадати одного, а мріяти про іншого… і при цьому точно знати, що ти не з’їхала з глузду, а просто маєш пройти це коло випробування… розв’язати той клятий вузол!!! …але при цьому тобі нав’язують правила гри неприйнятні для твоєї психіки…

Уявімо собі, якщо рабам того часу нав’язати думку про те, що добровільна (як вільний вибір при відсутності вибору) праця на когось за убоге житло, харчування, одежина – це і є не зовсім погано, то що тоді відрізняє рабовласницький лад Римської імперії від сьогоднішнього життя? Якщо дати рабам ілюзію вільного вибору? Справді, в часи Римської імперії у рабів не було вибору, і вони за харчі, одяг і житло вимушені були будувати палаци, будинки. Так, як і ми сьогодні.

А тепер уявімо, що їм надано право вибору: вони самі можуть вибирати, що краще робити – будувати палаци, будинки або готувати рабовласникам їжу за ті ж харчі і житло? Хоча вибір завжди обмежений кількістю робочих місць, яких завжди менше, ніж бажаючих їх зайняти. Будь-що міняється, крім психологічного сприйняття рабом свого життя? Нічого! І якщо рабів переконувати кожного дня, що вони вільні люди, давати їм безкоштовні видовища у вигляді концертів на центральних площах, організовувати для них вибори, які нічого не міняють, створювати для імітації захисту прав рабів громадські організації, профспілки і т.д., тобто давати їм ілюзію свободи? Мабуть багато з них будуть відчувати себе вільними і навіть гордитися досягненнями тих, на кого вони працюють.

Вона, що звикла до відвертості і прозорості, мусить тепер навпомацки шукати інформацію та запитання і відсилати відповіді в темряву…, не маючи впевненості, що їх почують, …але так на це сподіваючись. Вона досвідченіша і мудріша… мабуть… але як же вона не любить грати за чужими правилами…

Невже я занадто боюся смерті, щоб не насолоджуватися життям… Життя і смерть – нерозривні!!! Це не є моє вподобання. Неможливо рухатись вперед і, навчаючись новому, не залишати щось позаду…

Дивно, що ж таке імітація форми демократії в рабовласницькому суспільстві? Демократія рабів – право рабів вибирати рабовласників. Свобода вибору рабів – довжина ланцюга, на якому вони прив’язані. Самолюбство рабів – відблиск ланцюга, на якому вони прив’язані. Щастя рабів – в психологічній настанові: у тебе життя не гірше, ніж в інших. Мудрість рабів – краще синиця в руках, ніж журавель в небі. Гордість рабів – досягнення рабовласників. Сміливість рабів – безнадійність тих, хто упав духом. Зміст життя рабів – відтворення собі подібних, як виробництво сировини для виробництва. Надія рабів – вічно завтрашній день ( на сьогоднішній ніколи не вистачає сміливості). Віра рабів – ми не раби! Фундамент рабовласницького ладу – свідомість рабів.

На спомин приходять думки Н.А.Бердяєва: «Свідомість екстеріоризуюча, відчужуюча завжди є свідомістю раба. Бог – господар, людина – раб; церква – господар, людина – раб; держава – господар, людина – раб; суспільство – господар, людина – раб; сім'я – господар, людина ... раб; природа – господар, людина – раб; об'єкт – господар, людина – суб'єкт – раб. Джерело рабства завжди є об'єктивізація, тобто екстеріоризація, відчуження. Це є рабство в усьому: в пізнанні, в моралі, в релігії, в мистецтві, в житті політичному та соціальному. Припинення рабства є припинення об'єктивізації. І припинення рабства не означає виникнення панування, бо панування є зворотнім боком рабства. Людина повинна стати не господарем, а вільною. Платон вірно говорив, що тиран сам раб. Поневолення іншого є також поневолення себе».

Грайливий вітер піднімає в небо. Летіти до світла неначе поранена птаха, і знаючи, що знову заполонить тендітна хвилина, яка спалить за мрію. Вона спалить усі мости, вона занурює в безодню бурхливого сподівання. Розтанути в ній чи можливо загинути? Помилки нічому не навчили… 

– Я знаю, якого болю тобі завдаю. Знаю, що робиться у тебе в душі. Знаю, що ти відчуваєш. Знаю, чого чекаєш. Знаю, чого мені дорікаєш постійно. Знаю все.

Вибач.

м. Житомир

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 04.08.2017 > Тема "Душі криниця"

Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=18867