Загубився у густотрав’ї осьолок й давно пора нагострити косу. Тяжко косареві, і боляче і мені… За моє сусіднього село… Те сусіднє село — мій дитячий і вже такий далекий світ…
Уперше чимчикував сюди, тримаючись за мамину спідницю, щоб причащатись до церкви ще перед школою. І ці довгі три кілометри лежали за густим борам та глибокими ярами і зеленими пасовиськами, і небо над здавалося і вищим, і мрійливим і якимсь нетутешнім. У нас давно розібрали церкву, а тут і півчі, й ладан, і запахуще цвітуть липи, і від неабияке відчуття щастя, ніби я вітався з ангелами, як мене напучувала перед тим матуся.
А наступної зими я провалися ставок і потрапив до лікарні у сусіднє село із запалення легенів. Мені видно було церкву, і я марив, вона вночі здавалося оповита столітніми липами, дивно світиться і ще солодше пахне медами в лютіші морози.
Незабаром церкви закрили й ми, вже у старших класах, ганяли футбол по спорожнілому храму. Потім взагалі розібрали й зробили шкільну їдальню. Шкільну їдальню із храму, де осяювала не одне століття Мохнатинська чудотворна ікона Божої Матері, де зведений іконостас за благословенням Івана Мазепи, де перед цим клав поклони наказний гетьман Павло Полуботок, де пізніше Тарас Шевченко змалював, щоправда вже Чернігові, церковну літургійна посудина для освячення вина і прийняття причастя?
Тепер же спорожніла і школа, а над школою, на в’язах і акаціях, причепилася зеленої куделею лиховісні знаки — омела…
Змаліло село без школи, змаліли люди... І вже й не знайдеш мантачка, щоб докосити, і не доїдений хмарою місяць… Хіба що нова церква біля школи, теж Покровська, така собі, з якого складу. Та ще памолодь липи, що вціліла дивом коло храму. Значить знову воскресне здоровий глузд на нашій Палестині.
Що ж, важко бути Богом на цій землі…