Жінка-УКРАЇНКА

* * *

За вікном замело – ні землі, ні небес,
Лиш самотній ліхтар на глухім роздоріжжі…
Розбрелися вогні, розгубилися десь
І беззвучно вальсують в задумливій тиші.

А зима, а зима – все стою і дивлюсь –
Розпуска небеса на пухке покривало,
І під ним захова сонно душу свою
Моє місто, яке сніговиця приспала.

Хто приспить мій неспокій і серце моє
Розпашіле якими снігами накриє?
Хуртовина думок на льоту розтає,
Щедро долу витрушує вигріті мрії.

Все стою, все дивлюсь… Замело, занесло,
І похнюпив ліхтар свою голову сиву…
Та на ранок по небу, змахнувши веслом,
Пропливе біле сонце, сліпуче, як диво.

Все, чим стільки жила, озираюся – мить,
Я змінити оцю тимчасовість не в силах.
Все стою і дивлюсь, як вмирають світи
І на зміну нові розгортають вітрила.

* * *

І знову – перевал за перевалом,
І йшов крізь осінь вітер напролом.
Ми безкінечно їхали й мовчали,
І краю цій дорозі не було.

І не було, здавалося, негоди,
Не поривався шаленіти сніг,
І кожен з нас був безумовно згоден
На будь-які незручності доріг.

І звідки брали непорушну силу
Не помічати дійсність за вікном?
Між нами щастя лагідне світилось,
Якому слів ще поки не дано.

І що там – сонце чи нестримна злива,
Щербатий шлях, а чи тривожний знак …
Ти був зі мною.
Я була щаслива
Куди завгодно їхати отак.

* * *

Перепочинь, мій рідний, добрий, ніжний,
Хай буде ліжко теплим і м'яким.
Цей день не стане каменем наріжним –
Він тихо кане в непрозорий дим.

Нічого не скажу, не сполохнути
Щоб сизий вечір в сутінках тополь.
Ти спи спокійно. Завтра якось буде,
От тільки біль забрати свій дозволь.

Я причиню в твою кімнату двері,
Найяскравіші притушу зірки,
І поки ніч – на грубому папері
Мов плівку, проявлятиму думки.

Вже мліють дрова в сонному каміні,
Шепоче вітер щось таке своє,
Неначе з ним на світі цім – єдині,
І тільки ми одне в одного є.

І щемно песик моститься кудлатий,
Обходить місяць полотно полів.
Така печаль в душі – не передати –
Немов остання осінь на землі.

* * *

Колони танків тягнуться в пітьмі.
Холоне ніч у переддень кривавий.
Із цього часу – чаду і димів
Душа блага якоїсь переправи.

Нема в мені таких потоків сліз,
Якими б очі виплакали все це.
У смерті й так – небачений покіс –
Що змах коси – нове на вістрі серце.

І скільки тиші лишиться у нас?
І хто ж бо долі задарма схоронить?..
Не дай же, Боже, бачити в анфас
Нам танк з тієї хижої колони.

* * *

Нашарувавши кільця поколінь,
Надходить час – страшний і гоноровий.
Не відбирай в мені моїх святинь,
Моєї мрії і моєї мови.

Світи зійшлись на відстані ножів
Немилосердну правити толоку …
Не розтрощи чого не сотворив.
Не розірви у хаос мирний спокій!

Все те, що обернулось догори, –
Фатальний бал свого безумства править …
На пекло небо не перетвори.
На попіл землю не зведи лукаво.

В Гордіїв вузол туго збився час,
Йде відлік і тривожний, і упертий …
Та ще не знаєш, як багато нас,
Хто не віддасть Життя у пащу смерті!

Пітьма завжди від світла – навтьоки.
Тож не забудь – дар ночі – непосильний.
Тобі на груди упадуть віки
На віки вічні каменем могильним.

* * *

Що ж бо – час дивитися на сніг
І вслухатись в шепіт димоходу,
Коли день відходить на нічліг
В непроглядну снігову негоду.

Коли сліпнуть очі ліхтарів
Й килими лягають на дороги …
Небо густо трусить свій просів -
Розсипи сузір'я Козерога.

Замете, забілить, захова,
Сон навіє в відблисках лампадки.
І в мені зігріються слова,
Про які ти ще не маєш гадки.

Всі слова, які – в вогонь і в жар!
Кожне з них крилом своїм торкнеться.
Це від них спалахує душа
Й наново народжується серце.

Будь же поруч! Розведи вогонь,
Чай прийми із рук моїх ласкавих.
Хай же час плететься удогонь
На своїх заморених лягавих.

Тільки вечір витужить нічий …
Знов самотньо я збираю вірші …
Мрію в тебе спати на плечі.
Просто мрію.
І нічого більше.

* * *

Моя віра чудес не просить –
Просто плечі приймають хрест.
Наша осінь – хіба ж це осінь? –
Це пронизливий крик небес.
Це відверта, як рана, сповідь,
Це тривожний набат предтеч.
Тільки знову ми не готові
Хрест узяти свій так, як меч.
Чи Голгофа для всіх єдина?
А чи Юда для всіх один?
Кровоточить моя країна,
Біль виприскуючи з судин.
Налетіло з півнеба круків,
Натягло над землею хмар,
Чи не Юді цілуємо руки?
Не за нами гримить дзвонар?
Та потягнеться мироносиць
Тонко цівка у час..
Лишень
Серце просить, – о як же просить! –
Переграти свій судний день!

* * *

Коли із колій світ увесь зійшов,
Узяв мечі і нарядивсь у збрую,
Зірви його скривавлений покров,
Бо як не бачиш – значить не існує.

Не стримати шалених за вузду,
Якщо на кон поставлено все суще.
Які віки з цієї мли зійдуть
Для всіх народів на землі грядущій?

Невідворотне нам не обійти,
І танго смерчу не спинити в русі.
За око – око – на старий мотив –
За думку, слово, дію – по заслузі!

Не розгубитись важко, коли світ
Уже пала вогнем беззастережним.
Останній вибір – як останнє "Плі!":
Я хто – палій
Чи щур,
А чи пожежник?

* * *

Так вміє тільки жінка і земля
Прийняти, увібрати, пропустити …
Пішло твоє у корені ім'я –
Незвичне слово зі звичайних літер.

Гаряча думка проросла увись,
Тендітні стебла витяглися ніжно.
Усі твої печалі прийнялись!
Всі радості у цвіт пішли розкішний!

І я тепер – як вишня навесні,
І зав'язі під сонцем твоїм – рясно.
О, як квітнево-солодко мені!
О, як усе це, Господи, невчасно!

* * *

Я ближче, ніж ти думаєш. Я – поряд.
Всього лише у межах покриття
Душі твоєї. В радості, у горі –
На відстані пульсації життя.

Я там, де думка проникає щемна,
В найтонших снах, що на межі світів.
І безумовна ніжність, бо взаємна
Моїх долонь, а серця – поготів!

Я не стривожу необачним словом
Твоєї тиші, спокою твого,
Бо під моїм непоказним покровом –
Такий терпкий і лагідний вогонь!

Моє тепло не обпече до болю,
Наскрізно душу я не перейду,
А як дозріють яблука – дозволю
Розкошувати у моїм саду.

* * *

Запала тиша, мов зірвала голос.
Німує осінь, чорна, як вдова.
Заліг туман в заглибинах подолів,
Ковтаючи несказані слова.

Зійшли на теплий спомин хризантеми,
Вітри остиглим світом розбрелись,
І з нашого серпневого Едему
Скотилась зірка яблуком кудись.

Ця осінь – що й любов – невідворотна,
Не оминути ні її, ні їй.
Душа моя так близько, як безодня –
Ласкаве слово – й ти уже у ній.

Нам нічого стидатись і ховати –
Цю розкіш – вечір, випитий на двох.
Бо й так за все така висока плата,
Що платиш, плачеш, та не менший борг.

Бо й так – ну скільки ще насипле часу,
Немов піску, як листя намете?
Які ж краплини лишаться для щастя
В толоці того, що завжди – не те …           

* * *

Життя – як домоткане полотно, –
Усе самій – од квітки і до нитки.
Нічого задаремно не дано –
Все власноруч потрібно вчасно виткати.

І вишити – чи ружі, чи бузок,
Чи щось своє, що на чиєсь не схоже.
І навіть колір жодної з ниток
Ніхто, крім мене вибрати не може.

Все тчу, пряду, біжить веретено,
Ляга душа на коло п'яльців туго …
Чи більше є за те, що вже дано –
Життя і Час, що не дається вдруге?

* * *

Одколовся окраєць місяця од ночі повної,
Гострим вістрям проткнувши небо, висить між зорями.
Молода і гостра, така ж, як місяць, непослідовна я,
Не його ж бо долю – оцього, самотнього, – все повторюю?

Тільки зріє місяць, і наливаюся я так само тугою,
І чим більше сонця у нас, тим глибша печаль несказана,
Бо живу, як місяць – у холодній ночі епохи глупої,
До землі любов’ю, так як він до неба, незримо в’язана.

Ой, ростіть же, крила, і не бійтесь вітру, висоти над прірвою!
Сонце сходить в радості на усі епохи, в облуді втомлені.
І допоки ніч над моїм народом, – живу я вірою,
Що світанок скоро. І до нього стачить нам і сил, і променів.

* * *

Підземні ріки неба прагнуть теж.
І я без нього задихнутись можу.
Так риба б'ється в крижаний манеж,
Так туга сходить - до густого дрожу.

Так слово в серці зрощене гуде
І рве нутро неприйняте кохання …
Ріка шукає неба, тож знайде!
Розмиє глину і розтрощить камінь!

Ріка про силу відає свою –
Нехай у надрах до пори сокриту,
Та в ній найперші хвилі виграють,
Неначе вже на дотик знають вітер.

І хай я – ніжна, тиха і м'яка,
І не зіграє на мені погода,
Та пам'ятай, що я – завжди ріка
Й немає дна моїм підземним водам.

* * *

Поговори зі мною ніжно і неспішно,
Спитай що-небудь або сам скажи …
Ще ніч лежить безвітряна й безсніжна,
Ще зовсім близько від душі душі.

Нехай тьмяніють ліхтарі і зорі,
Холонуть хризантеми нерясні.
О цій порі про плинне не говорять,
Лише про те, що бачать уві сні,

Чим марять в тиші сточеної ночі
(Аж до зірок), чим сповнені наскрізь.
О цій порі такі слова шепочуть,
Які й не знаєш, звідки узялись.

У передмить зародження світання,
Коли весь світ й листком не шелехне,
Між словом завмирає і мовчанням
Самотнє серце в глибині мене.

* * *

І що у дні осінні треба нам,
Коли вітри ведуть неспішну бесіду,
Й довірившись невидимим рукам
Біжить Земля в гончарнім колі всесвіту?

Тепло долонь – беззахисних таких,
Які відкриють все, що втаємничено.
Я знаю їх … О, звідки знаю їх,
На перехресті радості і відчаю?

Ця осінь нам ясніша од весни,
І небо глибше – зріле і настояне,
Та йдуть літа терпкі у полини,
Зривають серце, наново покроєне.

І міжсезоння довше за сезон,
Коли стискають муки неможливості.
Чи віриш в сон, який уже не сон,
А гостре вістря віри і сміливості?

* * *

Цей світ без нас, напевне б, не збіднів –
Усе в нім є. Та не дає покою
Усесвіт наді мною і в мені
І музика між мною і тобою.

Приймає небо перших журавлів,
Тримає гілка яблуко дозріле …
Ти свій цей бачив. Ти його сходив.
А я його в собі перебродила.

Відлущилося літо на льоту,
Змарніла осінь і пішла у спокій,
Свою набрало небо висоту,
Прийнявши безумовну одинокість …

А ти приймеш розчахнуте нутро
Моїх думок щасливих і невтішних,
Таких, як магму, як гарячу кров,
Що стугонить в тонких прожилках віршів?

А ти приймеш – ні вічну, ні святу,
Що душу розклада по кожній ноті,
В якій слова пірнають в висоту,
В безмежжя неба, схованого в плоті?

14.10.2015

***

А я живу, немов у дивнім сні,
Де осінь акварельна, і на сонці
Дерева тануть, і дуби хмільні
Стоять по небо, вилиті у бронзі.

Іще калюжі не беруться склом,
Ще сонце розпливається медово,
І де не глянеш – листя намело,
І мідним дзвоном день недільний повен.

Ще ніжить вітер пізній виноград
І глухо осипаються горіхи.
Я в цьому листопаді невпопад
Живу тобою. Так живу, як дихаю!

І це чи сон – чи все це наяву –
Не розібратись в щасті несезоннім.
Я так живу – неначе не живу,
А марю прокидатися в безсоння.

І що той вітер, що в дощі жбурне,
Що виверне і небо, й парасолі,
Коли в мені уже нема мене
І ти живеш поза межею долі …

* * *

Ну що ж ти робиш? Я ж не кам’яна!
Це скіфська баба – та не озоветься!
А я ходжу, як по струні, хмільна…
Звучить струна, аж закипає серце.

Я стільки слів в собі не утаю.
Вони ж такі – до опіків гарячі.
Іду і бачу посмішку твою,
Щасливі очі – і не хочу – бачу!

Не клич, не клич! Не певна, чи прийду!
Мої шляхи – на інших паралелях.
Це просто вітер сонячний подув,
Повіяв морем, ладаном і хмелем…

Це просто осінь кинула навскидь
Терпкої туги, як сухого листя.
Вогонь торкнувся, і уже горить
Між нами слово, думка, час і відстань.

Ну ж що ти робиш? Зводиш на дощі?
На прикрий вітер, не прикритий ніччю
Крилом гарячим рідної душі,
Цілунком ніжним, дорогим до відчаю?!