Жінка-УКРАЇНКА

Відвертість авторки. Це – чи не головна риса нової збірки відомої поетеси Тетяни Череп-Пероганич “Осінь дорослої жінки” (Київ: Український письменник, 2016. – 112 с.). І не просто відвертість. Я б сказав навіть: оголеність почуттів і думок. Майже на крайній межі. Без боязні розкрити таємниці свого щастя.

Мовляв, ось така я є. Без ширми. Без маски. Без фальші. Хочете – сприймайте, хочете – любіть, хочете – ні. Але прикрас, штучності я принципово не визнаю. Мій девіз – правда. Вона притаманна мені органічно, тож я дарую її людям. Саме правда – кредо і на будень, і на свято. І солодка, і пекуча. Звичайно, я люблю красу, як кожна нормальна людина. Але правда для мене – істинніша від краси. Таким кредо творчості авторки були позначені й усі шість її попередніх збірок, що побачили світ від 1996 року. Але на повен голос правда – стосовно і себе, й інших зазвучала у цій, найновішій книжці. Правда пам’яті. Правда війни (ніколи б її не знати!). Правда кохання. Надаю слово пані Тетяні.

Отже, правда пам’яті:

Дід, що будував
Своїм нащадкам дім,
Добре подбав про вікна…
Дідові, фото якого і досі
Висить над ліжком на стіні,
Передаю привіт сонцем.

(“Вікна”)

А от санчата з гірок не летять.
Село давно багате стариками.
Сніговики вже майже не стоять
Так, як було колись попід дворами.

(“Зима”)

Відтак – правда війни:

Україно, мабуть таки, горе
Доведеться нам пити до дна.
Та народ наш ніхто не поборе.
Згине клята, жорстока війна.

Тільки ж доки ще будуть вбивати?
Тільки доки ще будуть вмирати?..

(“Доки”)

І – правда кохання (саме віршами з такого циклу розпочинається книжка, і в цьому також її відверта неповторність, за радянських часів навіть думку про подібну структуру компартійне око цензора неодмінно повважало б крамольною)

Як же добре,
                що ми розійтися спокійно зуміли.
Лиш поплакала трохи,
                а потім, набравшись десь сил,
Я любові у Долі
               – насмілилась і попросила.
Ну чого ж ти собі
                так нічого і не попросив?..

(“А тебе не впізнати…”)

Погодьтеся: пані Тетяна пише без псевдомодерних вивертів, простою мовою, доступною кожному, і про всім відомі реалії. Але як пише! У цій, здавалося б, простоті – вміння сказати по-своєму про це, що знають інші, але ніхто не спромігся висловитися саме так.

Чимало віршів талановитої авторки піднімаються до висоти афористичного звучання, їх хочеться не тільки читати, а й запам’ятати, щоб за слушної нагоди процитувати, використавши як незаперечний аргумент. І мимоволі ловиш себе на думці: чому сам не помітив такого, не домислився до подібних образів та узагальнень, не зафіксував їх на папері. Мибуть, тому, що не вистачило таланту, яким Господь так щедро нагородив Тетяну Череп-Пероганич. Тому, що бракує її зору серця, погляду душі, котрі притаманні тільки істинним поетам, тим, про яких можна сказати, перефразовуючи відомі слова Олександра Довженка, що вони вміють навіть у калюжах бачити зорі.

“Заколосяться, ніби жито,
Слова пророчі “Заповіту”.

(“До Шевченка”)

Чого ж воно так:
Одні одягають маски,
А інші каски?

(“В Україні…”)

Людино, кому ще ніж
Ти нишком – у саме серце?..
А що, коли весь цей біль
Тобі одізветься?!

(“Людино, чому ти зла?..”)

У контексті афористичності особливо цікавий розділ “Запитання”. Якби не обмежені рамки публікації, я б процитував його весь. Адже подані тут тексти, принаймні, більшість із них звучать у розмислах чи не всіх homo sapiens, а видобути їх із себе, першою зробити надбанням читачів зуміла пані Тетяна. Ці рядки звучать, як акорди. Акорди ноктюрнів життя. Акорди чистої душі та щирого серця. Акорди мудрості “дорослої жінки”. Ось послухайте:

***

Знову вибори без вибору.
Так буде завжди?                

***

Гроші, гроші, гроші
З усіх кишень депутата
Народного.
Чому ж тоді в кишенях народу
Суцільні дірки?                

***

Душа заздрісна.
Розум злий.
Рот “чорний”.
Це людина?

***

Думаю про тебе,
Живу тобою…
Правда ж, це назавжди?

***

Сонечко на серці,
Сонечко на волоссі,
Сонечко на вустах…
Яка пора року?

У збірці вміщено два драматичних твори: “Квітка Цісик. Туга за Україною” та “Вітерець і Україна”. Перший – музична п'єса-монолог, другий – п'єса для дітей. Обидва твори цілком зрілі й можуть бути з успіхом поставлені у професійних театрах. Побажаймо ж авторці, щоб вони незабарно побачили світло рампи, бо, знаючи наших режисерів, можу стверджувати, що надто часто шлях до сцени буває дуже довгим.

Прекрасно, що в книжці подано розділ “Переклади”. Тут поруч одна з одною вміщено оригінальну поезію та її інтерпретацію. Переклади здійснили: польською – Казімеж Бурнат з Тетяниних попередніх книг “Із саду дві стежини” та “Берег любові”; болгарською – Дмитро Христов зі збірки “Іриси для коханого”. Так Тетяні Череп-Пероганич стали близькими європейські обрії, котрі для багатьох авторів, навіть дуже амбітних, залишаються недоступними.

Хиби збірки? Вони, на жаль, є (пасивна форма на кшталт “розлитою тобою кави”, “Збирається останній урожай” та ін.), але про них не хочеться говорити, тим більше, що вони аж ніяк не псують враження від загалом дуже й дуже яскравого явища в сучасній українській поезії, яким завдячуємо пані Тетяні, котра подарувала справжню насолоду від спілкування з її словом.

А ще авторка заслуговує вдячності за те, що відкрила читацькому загалові прекрасну художницю Любов Міненко, репродукція на обкладинці збірки картини якої стала справжньою окрасою книжки “Осінь дорослої жінки”. Виявляється, її твори краще знають і охоче купують закордонні колекціонери, а в рідній Україні мистецтвознавці та очільники Національної спілки художників чомусь удають, що не бачать їх. Можливо, хоч тепер помітять…

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

м. Тернопіль.