Жінка-УКРАЇНКА

Моя участь у політиці невипадкова. Мама – репресована (засуджена на 10 років позбавлення волі за зв’язки з УПА, відсиділа в Мордовських таборах 6 років), батько реабілітований депортований на 25 років в Сибір, разом із родиною як куркулі. Усе своє життя я добре розуміла що таке радянська влада. Мама, правда, боялася розповідати про своє минуле, щоб ми, діти, часом нікому не проговорилися. Проте, між усім, уже в часи Незалежної України мені вдалося дізнатися про її нелегкий життєвий шлях. І тому десь глибоко в душі я дала собі слова «Ніколи не зрадити свою родину».

Декілька моментів вплинули на мою свідомість остаточно. Якось мама сказала «Пам’ятай, що ти хрещена підпільно греко-католицьким священиком Пуликом. І тому ти греко-католичка. Не зраджуй ніколи своєї віри і Бога. А ще знай, що Україна – це твоя друга мати». Такі слова мене дуже вразили, тому що тоді у 1998 році на Жовківщині активно починав розвиватися демократичний рух, який ніяк не хотіли сприймати ліві сили.

Пам’ятаю, Євген Маїк утворив Комітет національного Відродження. Мене обрали секретарем Комітету. У день презентації Комітету, що відбулася у приміщенні Жовківського центру творчості, прийшли керівники інших тодішніх демократичних організацій. Саме тоді Ігор Максимів запитав Євгена Маїка: «А хто вона така ця Фесюк, де ви її взяли?». Дуже толерантно відповів Євген Маїк «Вона хороша молода жінка. Патріотка. А про себе скаже сама». До трибуни я вийшла тоді вперше в житті. Але хвилювання скоро минуло і я розповіла з якої родини походжу, чому хочу працювати в КНВ і що для мене означає демократичний рух. Дякуючи оплескам, я на деякий час забула запитання І. Максиміва. Та часто зустрічаючись в місті з цим чоловіком, зрозуміла, як для нього важлива влада, а не честь України. А ще більше він підкреслив свою ницість, коли мене не обрали редактором районної газети. Коли він перед публічними людьми вислови про мене негативну думку. Тому саме для нього опісля написала свою поезію «Хто ти така, чому імя твоє мені є невідомим: учитель, лікар, депутат? Людина? І що мені до  того…». Але на щастя цей чоловік через негативні емоції дав мені поштовх для ще більшого утвердження у своїй правоті. Адже його знало багато жовківчан і кожен по краплиночці розповідав, як себе вести з такими людьми, як Максимів.

Час ішов. Я брала активну участь у політичних процесах, тому що заснувала власну газету «Живоцвіт».  Мій часопис на Жовківщині – перший друкував те, чого не друкувала районна газета. Викладаючи у дитячому центрі творчості, я поступово розвивала свої журналістські здібності і звичайно впевненість у своїх діях. У 2000 році за рекомендацією Євгена Маїка я була членом Територіальної комісії. І саме там зрозуміла як можна нечесно проводити вибори. Ніколи не забуду як після 20.00 години біля приміщення районної ради стояв Микола Ругуцький і ледь не ридав. По всій ймовірності в депутати Львівської обласної ради мав пройти він, а пройшов Петро Комар. Опісля ті люди, від яких залежали результати, стрімко переходили з партії в партію. І яким було моє здивування, коли раптом я побачила одну жінку в «Нашій Україні», а вона ж фальсифікувала вибори! В моїй голові починало все змішуватися. Та я твердо вирішила не відступати від свого демократичного статусу.

І коли 9 січня 2002 року в Києві біля пам'ятника Михайлу Грушевському було підписано Угоду про створення Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», до складу якого ввійшли десять партій: Конгрес українських націоналістів, Ліберальна партія України, Молодіжна партія України, Народний Рух України, партія «Реформи і порядок», партія «Солідарність», партія «Християнсько-демократичний союз», політична партія «Вперед, Україно!», Республіканська християнська партія, Українська народна партія., і який взяв участь у парламентській кампанії, я твердо вирішила стати членом партії «Наша Україна». І не тому, що лідером цієї партії став Віктор Ющенко, а лише з тих міркувань, що тут я побачила середовище найактивніших людей. Трішки пізніше, остаточно переконалася, що не Янукович, а Ющенко має бути наш президент.

Знаючи, що 4 липня 2004 року в Києві на Співочому полі Віктор Ющенко висунув свою кандидатуру на пост Президента України, в Жовкві ми не раз обговорювали з Євгеном Маїком і Йосафатом Горбанем, іншими авторитетними особами про безпрецедентний жорсткий тиск на Ющенка. Тоді майже всі українські ЗМІ, монополізовані режимом Кучми й наближеними до нього олігархами, безупинно виливають потоки брехні на народного кандидата, його програму та його прихильників. Я вирішила написати й свою думку у «Живоцвіті», але мене попередили, що газету освітяни не візьмуть. І все ж я надрукувала матеріал свого учня Андрія Бучко, який дуже резонансно висловився у своїй статті про тогочасний режим Кучми. Газета швидко розійшлася, особливо її читали парафіяни Василіанського монастиря та учасники відпусту у Крехівському монастирі. Забігаючи наперед, дивуюся, як сьогодні намагаються кристалізувати Кучму, адже саме у його час сталася кульмінація цих брудних технологій - отруєння Віктора Ющенка в самому розпалі кампанії. 10 вересня 2004 року Віктора Андрійовича було госпіталізовано у віденську клініку "Рудольфінерхауз". Та вже 18 вересня Ющенко стоїть на Європейській площі. "Мене могло вже не бути», - говорить він, і тисячі вражених українців плачуть, дивлячись на його лице.

І все, що вчинила влада, не залякали ні Ющенка, ні людей, які вірили у нього. Навпаки – у мене також щодня росло нестримне бажання протистояти режимові. У серпні 2004 року я закінчила книгу про відомих людей Жовківщини «Свічадо Жовківського краю». Для друку потрібен був спонсор. І він з’явився, та думаю, що не випадково, тому що я ставала ще впевненішою в своїх поглядах. Це був керівник Жовківського осередку СДПО (о) Ігор. Ця партія мені не імпонувала. І тому я відразу заявила «Якщо ви допоможете  виданню цієї книги, за це вам буде вдячність від людей,  але я не зможу написати в книзі про вашу партію». На диво, пан Ігор погодився. Книга вийшла у вересні, а її обкладинка мала оранжевий колір, наче передбачалось, що такий колір стане символом Помаранчевої революції. Я була з цього дуже горда.

Адже таким способом я продемонструвала свою підтримку Ющенкові – помаранчева обкладинка на книжці. А згодом, звичайно, придбала шарфик, прапорець, співала разом на Майдані пісні. Бо розуміла, що ми всі, разом, нічого не боячись, впевнено прийдемо до перемоги. Особливо обговорювалася між одно партійцями Програм Віктора Ющенка «10 кроків назустріч людям». Вперше програма кандидата в Президенти складалася не з порожніх гасел, а з конкретних пропозицій, які мали покращити життя кожного українця. Я не хизувалася, нікому не розповідала про свої почуття в душі, а лише впевнено робила свою справу – випускала газету і брала активну участь у Майдані.

Незабаром  відбувся перший тур виборів, в якому таки перемагає народний кандидат Віктор Ющенко. 10 листопада Центрвиборчком оголошує остаточні результати першого туру: Віктор Ющенко - 39,87%, Віктор Янукович - 39,32%, Олександр Мороз - 5,81%. До коаліції, що підтримує народного кандидата, приєднуються лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз, лідер Партії промисловців і підприємців України Анатолій Кінах та багато інших політичних сил, опозиційних режимові Кучми.

Не можу передати свого здивування – чому так сталося. З одного боку, розумію, що частину українців купили, а з іншого – чому люди куплялися тут, у нашому рідному місті? Пам’ятаю, моя знайома разом із своїми дітьми пішла працювати в комісію від «регіонів». Я запитала «Навіщо ти так робиш?» А вона відповіла «А що мені не потрібні гроші дармові? Та й голос за Януковича важливішим має бути, адже він сильніший ніж Ющенко». Таких людей у нас ставало дедалі більше і це мене дуже дразнило.

Розумію, що був і тиск на людей, які працювали в державних установах, використання адмінресурсу, брудні технології в пропаганді. 24 листопада ЦВК оприлюднює підтасовані на користь провладного кандидата результати виборів: Віктор Ющенко - 46,69%, Віктор Янукович - 49,42% голосів.

Оголошені дані різко контрастують із результатами національного екзит-полу: Віктор Ющенко - 54% голосів, Віктор Янукович - 43% (екзит-пол проводив консорціум: КМІС, Центр ім. Разумкова, Фонд "Демократичні ініціативи" методом анонімного анкетування). Народ України та міжнародна спільнота не визнають результатів, оголошених ЦВК, а вибори називають такими, що не відповідають правовим і демократичним стандартам.

І ось 18 листопада 2004 року я виїхала у відрядження в м.Київ (на той час працювала директором Підготовчих курсів Київського Міжнародного університету). На черговій нараді 21 листопада, окрім головних робочих питань, нам представили виступ нашого декана, яка запропонувала підтримати на виборах кандидата в президенти В. Януквича, наголосивши, що ця людина обєднає і Схід і Захід. Директори Південної та Східної України відразу кинули погляд на нас, західників. Директор із Рівненської області сказала «Чому ми маємо робити так як ви сказали»? На це нам різко відповіла декан «Ви здесь еще кажется работаете». В цю хвилину я і ще декілька директорів різко піднялися і вийшли. Отримавши в касі зарплату, вирішила більше не працювати у цьому вузі.

А це був Перший день Майдану 21 листопада 2004 року. Ще не було наметового містечка, взагалі, ніхто не знав, що буде далі відбуватися. Небагато людей просто вийшли на Майдан, обурені фальсифікацією виборів. Декілька студентів принесли великого термоса, пластикові горнятка та пригощали бажаючих гарячою кавою. Я погодилась випити чашку чаю, бо дуже замерзла. Зрештою, вони мене вирахували відразу, що мені потрібен напиток. Напередодні 29 жовтня померла моя мама і я була у чорному шарфі дуже пригнічена. Але зізнаюсь мене це дуже вразило. Я спочатку подумала, що зі мною відбуваються дивні речі після похорону.

Протягом дня на Майдан приходили різні люди, я слухала розмови старших людей. Мені було цікаво, що відбувається. Аби погрітися я заходила у Главпочту і час від часу телефонувала до Жовкви. Запитувала в знайомих що у нас нового. Ввечері все ж вирішила їхати до Львова.

А в ніч з 21 на 22 листопада розпочинається Помаранчева революція.

На місцях стали формуватися штаби. Я звичайно не стояла осторонь. Зголосилася бути старшою – керівником груп, щоб вести людей до Києва. Учасники групи їхали в Київ на вокзал, там ми сідали в поїзд, їхали через ніч до Києва. В києві нас зустрічали, волонтери, і ми направлялися чи до Палацу Жовтневого чи до Експоплази. Розміщувалися і групою виходили на Майдан. Через два дні організовано їхали назад. І так протягом всієї місячної революції ми їздили туди і назад. Н забуду один рідкісний випадок. Мій син вчився Харківській академії залізничного транспорту. Там він організував студентів із Харківських ВУЗів. Його поїзд приїхав до Києва , а мій відправлявся до Львова. Та 5-ти хвилинна різниця  дозволила нам все ж зустрітися. Син біг разом із хлопцями до мого поїзда з помаранчевими прапорами до мого вагона. Ми лише вспіли доторкнутися  руками один до одного і я поїхала до Львова. Уявляєте як калатало моє серце материне, і лише від того, що я побачила сина на моїй стороні, адже в той час його могли звільнити з ВУЗу, це ж Харківський ВУЗ, а він не злякався, йому було лише 17 років.

Цікавим був інший момент. Приїжджаю з Києва і роблю відпочинок. За цей час випускаю екстрений революційний номер «Живоцвіту», в якому ставлю матеріали з Київського Майдану. Зазвичай газету друкувала у Львові. А тут часу немає..І грошей нема. Адже п’ять років випускаю газету за зарплату, яку отримувала у Жовківському центрі творчості, будучи керівником гуртків. А цей номер – позачерговий. Та й гроші витратила на Київ. Знаю, що Ярослав Каліка також не допоможе у випуску газети, попросила у покійного Соломчука, що працював у газеті «Відродення» аби допоміг зверстати газету на своїх комп’ютерах. Він домовився з дівчиною. Що тоді верстала і ми за ніч випустили номер. Вдень біля приміщення районної ради проходив мітинг. Я прошу слова. А мені наші «революціонери», що лише в Жовкві на мітинги ходили, кажуть «Не можна вам слова, зараз знову віршики будете читати». Мене це так розізлило, що я вирвала з рук мегафон у Владичка. Тоді заступився за мене Маїк. Він оголосив мене, як учасницю революції і дав мегафон. З хвилюванням я розповіла як важливо не сидіти в Жовкві, а хоч би раз побувати Києві на Майдані, спробувати віддати свій голос за Революцію, за майбутнє України. А тоді запропонувала свій революційний «Живоцвіт» аби знали останні новини з Києва і про участь жовківчан у Помаранчевій революції. Після отримання цієї газети  опісля не один жовківчанин дякував за неї, і звичайно чекали наступних номерів.

Памятаю, при черговому відвідуванні Києва стався такий випадок. Мені, як журналісту, важливі були всі деталі цієї події. Окрім матеріалів, я сама фотографувала «Зенітом». З усіх  з усіх куточків країни в Київ з'їжджаються сотні тисяч українців, обурених фальсифікаціями виборів. На головній площі столиці, майдані Незалежності, виросло наметове містечко. Одного дня біля Залізничного вокзалу Янукович також зібрав свій майдан. Я вирішила поїхати туди, почути про що йдеться і сфотографувати. На жаль, як тільки я налаштувала об’єктив на «майданівців» до мене підійшов здоровега і сказав%  «Если не уберешся отсюда вон, будит хуже». Я подивилася на нього, сховала фотоапарат в кульок, а як тільки він відійшов знову витягнула і все ж зафіксувала кілька кадрів для історії.

А на Майдані перед сценою, незважаючи на листопадовий холод і загрозу сили з боку старого режиму, пліч-о-пліч щодня збиралися тисячі людей - народні депутати та прості громадяни. Дуже вражаючим став вихід на сцену науковців інституту Патона. Ми стояли перед сценою. Чую за спиною розмовляють дві жінки. Одна з них каже: «Вот глупая и почему я до сих пор не виучила україинский». А інша відповідає «Никогда не поз дно. Сейчас всем інститутом будим учить». Оглядаюся, стоять дві симпатичні жінки зрілого віку, а з очей котяться сльози. «Ви звідки»? – запитую.  «З Києва, жіночко. А ви зі Львова?». Таке було натхнення, що ми всі троє стали плакати. Познайомились. До нинішніх днів дружимо.

Майже місяць увесь Київ разом з Майданом скандував  "Ми не бидло, ми не козли…".Якось йду по Хрещатику, підходять журналісти-іноземці. Запитують англійською мовою «Як звати і де працюю». Відповідаю англійською. Дізнавшись, що я журналіст, лондонське телебачення бере у мене Інтервю. Через чотири дні прислали мені до Жовкви фотографію. Яку помістили в своє видання, де ми стоїмо на Майдані з англійськими журналістами із помаранчевими шарфами.

Під тиском українського народу та міжнародної громадськості влада погоджується на проведення повторного голосування.

Для мене Майдан-2004 - це яскраве обличчя української нації. Це той поштовх мирного спротиву, якого не було ніколи в Україні, це вияв волі народу, якого не можна було загашувати в жодному разі. Люди різних національностей, віро сповідувань і території вийшли на Майдан, повірили, повстали душею. Тоді іноземці пишалися нашим помаранчевим кольором, українськими людьми. На Майдані співали українських бандерівських пісень разом російськомовні і україномовні патріоти. Ми, українці, дістали величезний досвід, отримали багато хвилин щастя.

Памятаю, йшла підготовка спостерігачів, які їхали у Луганську і Донецьку область. Я збиралася також їхати спостерігачем. Моя родичка мене всіляко відмовляла. Вона казала «Ти хочеш сісти в тюрму, як твоя мама?» На що я їй відповіла «Я хочу бути подібною на маму в усьому. Я її поглядів ніколи не зраджу. І я нічого і нікого не боюся.»  Та вже в Луганську, я цей страх відчула. На виборчій дільниці спостерігачем від Януковича стояв зі мною поруч головний інженер вагоноремонтного Луганського заводу. Спочатку, була настороженість. Та з часом ми з ним стали розмовляти. Вроді б всей було нормально. Але в другій половині дня я відвернула погляд в коридор, в якому стояло цілий ряд здорове. І цю хвилину побачила як в урну хтось кинув пачку бюлетенів. Я перервала вибори, написала протокол. Але мені пригрозили. Один із членів дільниці сказав «Думаю, вам важко буде звідси поїхати із протоколами». З мобільного телефона я не могла подзвонити, бо не мала поповненого рахунку, так як обіцяного, поповнити нам рахунок, організатори не виконали, і передати не було ким, тому надіялася на власні сили. Але після виборів протоколу з мокрою печаткою, мені все ж не дали. Отож коли повернулася в штаб, мала проблеми. Та мій «спасатель міліонер», що забирав з дільниці допоміг мені й вдруге . Коли я потелефонувала і розповіла що сталося, серед ночі поїхав і привіз протокол.. І так , коли свої не зрозуміли, прийшов луганчанин на поміч.

Я пройшла не лише Помаранчеву революцію. Я пройшла крізь життя повстанця, який має у своєму серці лише Україну і Бога. Але своїм завжди не догодиш. Коли у 2012 році мою кандидатуру «нашоукраїнці» висунули на редактора районної газети, «свободівці» подали свого кандидата – без освіти, але свободівця. Тільки яка між нами різниця в політичних поглядах мені і нині не зрозуміло. Я завжди стояла і стою на боці правди і Бога. І тому заявила, що я професійний журналіст і писатиму те, що є правдою, адже маю професійний досвід. Мене не обрали. Натомість обрали лісника. Не журналіста і не свободівця. Газета обличчя не змінила. Навпаки, вона стала сумною. А я стала самою собою.

Помаранчева революція – це великий політичний урок  і досвід. Розповідаю лише деякі деталі. Але їх було сотні. І головне, вони дають можливість кожній людині утвердитися у своїх поглядах. Я ніколи не шкодувала, що брала участь у Помаранчевім Майдані. І сьогодні вважаю себе не просто учасницею подій. Тепер у мене є свій сайт, на якому з перших днів Євромайдану друкую новини і роздуми. Протягом року надрукувала більше 500 матеріалів, новин і подій. Вважаю, що кожна думаюча людина може долучитися до розбудови України. Бо якщо Богородиця Діва була вільною у своїх думках, то чому ми, християни, маємо жити у страсі, чому ми не маємо вільно висловлювати свої погляди і думки, чому ми маємо жити в рабстві однієї особи в Україні?

Я нічого не боюся окрім гріха. Тому мене не зламали ані переслідування ані недовіра деяких людей. Життя продовжується. І я вірю, що ми вже в Європі.

– Боже нам єдність подай, – кажемо. І хай буде з нами Бог і Україна.

Галина ФЕСЮК,
член правління Української асоціації письменників,
Президент Благодійної організації «Розточани»