Жінка-УКРАЇНКА

Більшість людей вважає, що театр ляльок — це театр для дітей. Що там готується репертуар лише для маленьких глядачів. А що робити дорослим? Хіба що згадати дитинство. Цей стереотип існує на пострадянському просторі донині. Щоб його зламати, режисерам і акторам-лялькарям доводиться постійно бути в тонусі. Весь час вигадувати для свого глядача щось новеньке, цікаве, сучасне та актуальне.

Заслужений артист України, лауреат літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського Віталій ГОЛЬЦОВ віддав обласному театру ляльок більше 30 років. Як режисер-постановник і художній керівник театру він готовий навіть експериментувати, аби лише у глядацькій залі ніде було яблуку впасти. Щоб до театру залюбки ходили як діти, так і дорослі. Про особливості режисерської роботи — життя театру ляльок та особисте життя режисера далі в нашій розмові.    

«Ми відкрили двері в Європу»

Але спершу екскурс у минуле. Любов до театру Віталію Володимировичу прищепила його покійна мати Марія Михайлівна. Вона була вчителем української мови та літератури й паралельно вела театральний гурток, де у виставах грав і її син. Із дитинства так повелося, що доля Віталія Володимировича все тісніше пов’язувалася з театральним мистецтвом. Драматичний гурток при обласному палаці дітей та юнацтва (керівник — Тамара Чернявська), робота монтером сцени у драмтеатрі, де брав участь у масовках. А після служби в армії від однокласника Юрія Труби та друзів із драмгуртка дізнався про відкриття в місті театру ляльок. Після прослуховування Віталія одразу прийняли в акторську трупу, де на той час не було жодного актора-чоловіка. З тодішнім режисером театру Василем Ващаєвим молоді актори виконували вправи зі сценічної мови, співали, вчилися оволодівати ляльками. А далі було навчання в Харківському національному університеті мистецтв імені І. П. Котляревського. Спершу Віталій вступав на актора-лялькаря, але потім пішов на режисуру театру ляльок. Закінчивши навчання, молодий режисер повернувся до Чернігівського театру ляльок, але вже на посаду режисера-постановника, де головним режисером був Геннадій Касьянов.       

— Моя перша вистава після вузу — «Чарівна зернина» за п’єсою Нелі Шейко-Медведєвої. Художником вистави була Тетяна Коваль, яка нині працює директором нашого театру. За час свого існування наш театр ляльок переформатовувався в театр для дітей і молоді з двома трупами. Ляльковою трупою «ЕЛЬФ» (експеримент лялька-фантазія) і молодіжною драматичною. Я керував лялькарями, а Геннадій Касьянов — драматичною трупою. Він же був і головним режисером театру. Вже тоді ми ставили вистави для глядачів різного віку, їздили на гастролі за кордон. Усе почалося з вистави «Принцеса, що стрибає» за п’єсою Ладіслава Дворського. З 1988 року цю виставу ми зіграли понад 1900 разів. Були з нею на фестивалях і гастролях в Австрії, Німеччині, Польщі. Грали німецькою та польською мовами. Не побоюся сказати, що ми першими з усіх театрів області відкрили двері в Європу. Але всі розуміли, що під одним дахом не можуть існувати драматична група та лялькарі. І 1996 року керівництво області дало наказ створити в місті окремо обласний театр ляльок імені Олександра Довженка. Ще в 90-х роках наші міжнародні зв’язки були на певній висоті. Нині все призупинилося, — розповідає пан Віталій.            

— Під театр ляльок виділили приміщення кінотеатру, яке не пристосоване для роботи акторів. Як виходили з цієї ситуації?

— Директором театру призначили Ігоря Маджугу, й він разом із іншими акторами власними силами перебудовував кінотеатр у театр ляльок. Самотужки зробив сцену, на якій ми граємо й досі. Театр постійно власними силами долає якісь труднощі. Були часи, коли ми не мали місця для репетицій. Грали в музеях, на шкільних сценах. Перший головний режисер театру ляльок Василь Ващаєв залишив після себе рукописи спогадів про те, як народжувався в Чернігові наш театр. Він писав про те, як згори дали команду в кожному обласному центрі створити театри ляльок. Театр організували, але кадрів не було, матеріальної допомоги – також. Тому співробітники театру ходили по смітниках і шукали там цвяхи, металеві речі, дерев’яні дошки. З усього цього робили декорації. Така тенденція — дати наказ і не надати підтримки — тягнеться й донині.

— Чого зараз потребує театр? Як ідуть справи з реконструкцією приміщення?   

— Уваги до себе і фінансів. Нам потрібні нова апаратура, хороша сцена, глядацька зала, новий автобус, аби ми могли гастролювати по всій області. На старому авто далеко не заїдеш. Спасибі директорові театру Тетяні Коваль. Вона багато чого робить, купує для театру. Усі ремонти у приміщенні виконані за наш рахунок. Але грошей на фундаментальні речі не вистачає. І, сподіваємося, з часом буде виконано проект реконструкції театру, де він нагадує казковий палац. Свого час на проект були виділені кошти з обласного бюджету. Сподіваємося, при новому керівництві наші мрії продовжуватимуть здійснюватися.  

— Чим спокушаєте глядача нині?

— Різноплановістю. В репертуарі театру є вистави для дошкільнят, школярів середнього і старшого віку. Нині працюємо над репертуаром для дорослих. Усього 38 діючих постановок. Ми проводили фестивалі шкільних театральних колективів, незабутній театральний фестиваль «Чернігівські лялькові рандеву». До Чернігова приїздили лялькарі зі Львова, Тернополя, Вінниці, Києва, Ужгорода, Херсона. Останній фестиваль 2011 року став міжнародним. Крім українських театрів були Гомельський і Брянський театри ляльок. Але через фінансову кризу фестиваль призупинили. Крім того на нашій зробленій власноруч сцені окремі театри не могли представити свої масштабні вистави. А ще на свята у місті можна зустріти наших ляльок-велетнів, побачити вуличні театральні дійства.

— Що буде цікаво подивитися дорослим?

— Цьогоріч на премію Михайла Коцюбинського ми висуваємо унікальну трилогію за творами українських письменників — «Великий льох» за Тарасом Шевченком, «Ріка… Життя…» за Олександром Довженком та «Казковий світ Михайла Коцюбинського» за оповіданнями «Ялинка» і «Хо». Я переглядав репертуари різних театрів ляльок України і нічого подібного не бачив. Перші дві вистави розраховані на дорослих. Із «Великим льохом» ми були на Всеукраїнському фестивалі театрів ляльок «Прем’єра сезону-2014». Увійшли у дванадцятку кращих вистав того року. «Ріка… Життя…» перемогла в номінації «Найкраща вистава для молоді і дорослих» на «Прем’єрі сезону-2015». Нині працюємо над виставою для дорослих «Гамлет-машина» за п’єсою німецького драматурга Гайнера Мюллера. Головну роль виконуватиме актор Молодіжного театру Олексій Биш.

— Запрошуєте до співпраці режисерів із інших театрів України, сучасних письменників? 

— Так, відомий український режисер Сергій Брижань із Хмельницького поставив «Пана Коцького», Олександр Іноземцев із Рівного — «Веселі перегони». Випускниця Харківського вузу Яна Титаренко поставила у нас свою дипломну роботу «Фізкульт-привіт» за п’єсою місцевої авторки Євгенії Коніщевої. Головний режисер Харківського театру для дітей та юнацтва Олександр Ковшун поставив «Ріку… Життя…» Вистави «Як подружитися з Чакалкою» і «Зайчикові знахідки» — за творами відомого дитячого письменника Івана Андрусяка. Зокрема, цей рік у нашому театрі позначений роком вистав за творами чернігівських авторів. У планах підготувати постановку за п’єсою Віталія Топчія «Тигруня». Цікава творчість у чернігівця Михайла Семишкура.

— А як сприймаєте критику?

— Згадую слова Олександра Пушкіна: «Хвалу и клевету приемли равнодушно и не оспоривай глупца». З іншого боку, без критики немає руху. Тому до конструктивної розгорнутої критики ставлюся нормально. 

— На вашу думку, сучасний театр ляльок може виховати з людини гарного, порядного громадянина?

— Театр не повинен виховувати глядача. Він має бути для душі й серця. Театр — це дзеркало, в якому людина може побачити себе. Він залишає за кожним право вибору, як можна чинити в цьому житті, а як ні. Театр повинен прищеплювати людині естетику, любов до мистецтва, культури. Я дивуюся, коли жінки серед білого дня йдуть на величезних шпильках по наших розбитих тротуарах. Це антиестетика. За кордоном такого не побачиш. Там жінки взувають високі підбори на якусь вечірку. 

І про особисте...

— Віталію Володимировичу, без чого не уявляєте свій день? Із чого черпаєте натхнення?

— Не уявляю свій день без жіночої усмішки, кави й театру. Гарні люди, смачна запашна кава завжди надихають на творчість. Мені подобається активний ритм сучасного життя. І я не уявляю себе без цього ритму. Мені весь час потрібно працювати, щось читати і хотіти театру.

— Читаєте книги, пов’язані з театральною роботою, чи є ще й інші вподобання?

— Різне. Нині не стільки читаю нове, як перечитую старе, на що раніше не звертав уваги. Ось перечитую Олександра Анікста — театрознавця, шекспірознавця. З його роботами поверхово ознайомився ще в інституті. Також читаю книги, які не мають жодного стосунку до театру ляльок. Остання — антологія «Український націоналізм».  

— Ваші діти пішли вашим шляхом?

— Ні, я не можу похвалитися театральною династією. Моя старша донька Олександра пішла в медицину. Вона чудово володіє англійською, німецькою та польською мовами. Я навіть називаю її по-польському Ола, Олечка. Я маю далеке коріння з Литви та Польщі. Молодша, Софія, пішла в юриспруденцію. Вона відвідує Творчу експериментальну майстерню, їй подобається грати у виставах, але це більше для душі. А моя дружина Надія Вікторівна пов’язала своє життя з науковою роботою. Працювала в Національному архітектурно-історичному заповіднику «Чернігів стародавній». І якщо спитаєте мене, чи засмучений я цим, відповім, що зовсім ні.

— У вас творча робота, яка багатьом здається відпочинком. Але ж треба якось відволікатися. Як любите відпочивати?

— Останні два роки свою відпустку проводжу в Чернігові. Іноді ходжу на риболовлю, але не стільки половити рибу, як відчути атмосферу єднання з природою. Раніше з дружиною їздили кудись за кордон, на море. Але тільки тому, що Надія любить море. Були в Туреччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Словаччині. Всюди добре відпочивати, але залишитися десь назавжди ніколи не хотілося. Тут ми — у себе вдома. Там — завжди будемо чужими.

— Я часто бачу вас із дружиною в інших  театрах. Ви відпочиваєте душею під час вистав? Чи заважає професія?

— Я не вважаю театр місцем відпочинку. Театр, навпаки, повинен змусити глядача думати, переживати. Вистави дивлюся із задоволенням, але не можу не помічати помилок. Якщо чесно, не пам’ятаю жодної вистави, яка би повністю пройшла на одному диханні.

— Яку музику слухаєте?

— Люблю рок. Подобаються пісні гуртів «Плач Єремії», «The Beatles». Іноді можу послухати Миколу Мозгового. Особливо мене «чіпляє» його пісня «Край, мій рідний край». Іноді душа просить опери. А замолоду захоплювався піснями Володимира Висоцького. 

— Яка ваша найбільша  режисерська мрія?

— Було би чудово зробити в Чернігові велетенську виставу просто неба. В якій би були задіяні актори всіх наших чернігівських театрів. Створити таку собі феєрію. А якщо говорити про більш реальні бажання, то хочу підготувати вистави за творами Лесі Українки та Івана Франка.  

Спілкувалася Валентина НАУМЕНКО

Фото Віктора КОШМАЛА