Жінка-УКРАЇНКА

Про Надію Галковську заговорили понад двадцять років тому — написаний нею вірш «Козачка» раптово, з благословення чернігівського композитора Миколи Збарацького, став піснею, одною з тих пісень, з яких, власне, й народжувалась Україна, як незалежна держава. А потім, з мелодійного голосу незабутньої Раїси Кириченко, пісня полинула світами — від Америки та Канади до Австралії.  

У 1994 році вийшла перша книжка Надії, яка теж називалася «Козачка». Я, як її редактор, вже тоді відкрив оригінальний поетичний світ авторки, її потяг до музики (вона має музичну і філологічну освіту), коли рядок лягає на папір, мов звук на нотний стан. Ось хоч би перші строфи вірша про дерев’яний храм у Седневі:
 

На Голгофі
Огорож
Із сухого
Картоплиння,
Наче поміж готів
Бож,
Височіє храм
Нетлінний.
Ставили його
Майстри
Не ввігнавши в тіло
Цвяха…
Моляться росисті
Айстри,
Лине псалм ранковий
Птаха…

Але даремно було чекати рецензій у тодішній нашій пресі, не кажучи вже про рекомендації до Спілки письменників. Надія залишалася сама, зі своєю славною «Козачкою» — козачкою української поезії, на довгі роки. А ще вчить моїх юних земляків української літературі у Рудківській школі, веде велику громадську роботу.

А декілька років тому вона видала прозову книжку «Козацькими шляхами». Як зазначено під заголовком, це «Історико-фантастичні твори про Україну, її славне минуле, у зв’язку з сучасністю». Тобто твори про козацьку Україну. Але козацтво у Надії Галковської не шароварне, яке може тільки ушкварити гопака, а козацтво європейське, котре веде розмови про Григорія Сковороду і П’єра Шевальє — автора книжки «Історія війни козаків», про українське бароко і Жанну Д’Арк, цитує «Божественну комедію» Данте і слухає музику Антоніо Вівальді…  Є в цій талановитій книжці і щось від нашого рідного Олександра Ільченка з його химерним романом «Козацькому роду нема переводу, або Мамай і Чужа молодиця», щось від латиноамериканця Габрієля Гарсія Маркеса — схоже на його «магічний реалізм», щось трішечки від постмодернізму. Загалом її творчість то справді коралі української поезії та прози…Нещодавно депутат Чернігівської районної ради, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня Надія Галковська відзначила свій ювілей. Щиро вітаючи письменницю і громадську діячку, друкуємо її ось таку новелу.

Володимир САПОН

Коралі
історико-фантастична новела

Гей, хто в лісі? Озовися!
З пісні

Полковник Леон у чорній киреї, без шапки (десь загубив дорогою) пробивався крізь лісові хащі. За ним сивою хмарою брів кінь. Шабля чіплялася за тернове гілля, тихо бряжчали шпори. І на скуйовджений чуб козачий поволі падав сніг. Полковник рвонув гаптований комір. Душно у похмурому лісі, сутінки важко насідають на плечі, ще й попереду з гуками й лопотінням крил випурхують великі темні птиці.

Кінь насторожився, забачивши вдалині зелені вогники вовчих очей. Це змусило полковника стишити ходу, відволіктись від гарячих дум про поразку у сутичці з ляхами. "Треба розпалити ватру", — мовив до себе і спинив коня під розлогим дубом.

Велетенське дерево зашаруділо торішнім листям, немов запрошуючи до свого таємничого прихистку. Ось і спалахнуло вогнище.

Віддалилися зелені вовчі іскри. Птиці вже не ширяли перед чолом, кудись позникали. Тіні розсунулись і тремтливим колом обступили господу древнього дуба.

Полковник сів під деревом, зігріваючись біля вогню, втомлено притулився до могутнього стовбура і раптом відчув, як дуб гріє його дужче від багаття, і невідома теплінь буйно струмує крізь тіло, мов проміння травневого сонця наснажує все єство дзвінкою енергією.

Мимоволі зосередившись на дивному відчутті, полковник Леон не помітив, як вщухла заметіль, розсіялись хмари, небо стало оксамитно-глибинним. І одна по одній почали вигулькувати кошлаті зорі. Полковникові здалося, що вони снують у небі блискучими рибами і повільно опускаються додолу, немов запливають до очеретяного берега. Ось одна ковзнула по його киреї, лишивши сріблястий слід, друга, тихо дзенькнувши, торкнулася руків'я шаблі, а третя зірка палаючою цяткою сіла на руку, обпекла долоню. Він ворухнувся, скидаючи з очей сліпучу оману, і три зоряні риби плавно злетіли догори, заблимали десь високо тьмяними свічками.

Хотів було одтулитись од дерева, та якась сила ззовні мовби стисла його, сковуючи щодалі міцніше невидимим ланцем, хоч теплий струм від дуба не припинявся, будив, торгав полковника, не давав склепити повіки, зануритись у морозяне забуття...

Хтозна, скільки б тривав цей двобій життя і смерті, та враз полум'я ватри запалахкотіло, і в середині його виникла чиясь прозора постать, легко наблизилась до замерзаючого козака.

"...Дана...", — кволо майнуло у свідомості, і він повільно звів на неї згасаючий погляд. Одразу в очі впали коралі, що виразно червоніли на її шиї. Притьмом згадав, як дарував колись коштовний разок, обережно продіваючи через ніжну русяву голівку і боячись торкнутися точених грудей.

Тепер Дана тут, у лісі, стоїть перед ним нерухомо, в одній сорочці, з розпущеною косою, чомусь боса на снігу...

Він злякався і кинувся було взяти її на руки, обігріти своїм диханням і цілунками. Але вона, чудно всміхнувшись, відсахнулася. Посинілі вуста озвались далеким голосом, що долинав наче з-під землі, глухо і невиразно. Леон розібрав, що Дана настійливо повторює, як заклинання: "Встань, встань, не спи, благаю тебе, зведись, осідлай коня, їдь на Полярну Зірку, там знайдеш шлях і людську оселю. Одірвись од дерева, подякуй дереву, адже той амулет — щелепи дикого кабана, що забиті нашими пращурами у стовбур над твоєю головою, врятували тебе від загибелі. Я — вічна берегиня твоя — озвалась на поклик священного дуба, щоб розбудити і попередити про смертельну небезпеку. Я — тінь Дани, її душа, потай взяла даровані тобою коралі, щоб ти впізнав мене, знову налився міццю і з поміччю дуба переміг ворожий холод".

Вона замовкла і почала відступати, танучи у нічному мороці. Полковник рвучко підхопився, скрикнув сутужно: «Де Дана, що з нею?», —«Спить... Спить». — «Де? Де?» — «Їдь на північ. Бережи коня і коралі», —долинуло майже пошепки, наче зашаруділо листя у віковій кроні дуба.

Видіння щезло. Полковник Леон міцно стояв на ногах під дубом біля пригаслого вогнища. Викресав вогню, щоб запалити люльку, і в миттєвім спалаху побачив коло чобота на снігу червоне намисто. Він підняв його і здригнувся від доторку — намисто було теплим, немов би його тільки-но скинула з шиї кохана дружина Дана, лаштуючись до сну.

Побожно сховавши дорогоцінну річ за пазуху, полковник легко скочив на коня. Той радісно заіржав, і вони швидко помчали крізь поріділі нетрі, тримаючись тонкого променя Полярної Зірки.Вибіленим рушником простелився шлях, а на краю його зажевріли вогні занесеного снігом хутора.  Намисто жариною гріло груди полковника, і в серці ячив лагідний голос дружини, мов заворожена пісня.

Надія ГАЛКОВСЬКА 

На світлині Надія Галковська біля свого портрета роботи народного художника України Володимира Ємця

Знімок Володимира Сапона.