Жінка-УКРАЇНКА

28 жовтня 2015 року в Університеті «Україна» в рамках розширеного зібрання літературної студії «Горлиця» відбулася презентація нової книги Оксани РАДУШИНСЬКОЇ «Метелики у крижаних панцирах».

Оксана РАДУШИНСЬКА – поетеса, письменниця, журналіст, волонтер, випускниця Хмельницького інституту соціальних технологій Університету «Україна», студентка маґістеріуму Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна» (м. Київ).

Захід зібрав не лише студентів та викладачів університету, а й тих, хто шанує красне письменство та робить свій вагомий внесок у розвиток сучасної української літератури.

Чи не найпочеснішими гостями презентації, окрім самої письменниці, стали Петро Онуфрійович та Ніна Василівна РАДУШИНСЬКІ – тато і мама Оксани, її найбільша підтримка і опора, без чиїх надзусиль були б неможливими чи не 90% успіху Оксани РАДУШИНСЬКОЇ.

Презентація розпочалася з демонстрації книжкових виставок: про законодавче, наукове та навчально-методичне забезпечення теми людей з інвалідністю; про творчість Оксани Радушинської (було представлено 24 її книги).

Також присутні переглянули два відеоролики: у першому йшлося про Оксану та її волонтерську діяльність, у другому – буктрейлері – про книгу «Метелики у крижаних панцирах».

У вступному слові модератор заходу, кандидат педагогічних наук, доцент Ніна ГОЛОВЧЕНКО зазначила, що книга Оксани Радушинської «Метелики у крижаних панцирах» торкається проблеми діалогу та подолання відчуженості між особами з інвалідністю та іншими людьми. Нині ця проблема в Україні є особливо актуальною, оскільки внаслідок подій на Майдані (2013-2014 р.р.) та в зоні АТО (2014-2015 р.р.) людей з інвалідністю стає, на жаль, більше. Література, зазвичай, однією з перших відгукується на важливі соціальні проблеми. Так, нині є кілька сучасних зарубіжних і українських письменників, котрі намагаються поглибити морально-етичні та психологічні аспекти проблем адаптації і реабілітації у суспільстві людей з інвалідністю. Серед них і Оксана Радушинська. До того ж, вона, як ніхто розуміє проблеми, з якими зіткнулася головна героїня її книги, адже сама послуговується інвалідним візком.

Ця книга потребувала особливої мужності від письменниці: адже усі болісні враження і емоції героїні − дівчинки у візку − їй довелося пережити ще раз, під час написання твору.

Якраз напередодні презентації книги на провідних телеканалах України пройшов епатажний сюжет про те, як журналістка Соломія Вітвіцька та письменниця Ірена Карпа усілися в інвалідні візки і продемонстрували глядачам бар’єрність міста Києва. До акції долучили паралімпійську чемпіонку Олену Молоданову, яка послуговується інвалідним візком. Гамір зчинили, але чи вдалося виховати у телеглядачів стійку повагу і толерантне ставлення до людей з інвалідністю?.. Очевидно, що ні. Журналісти можуть загострити увагу до проблеми, але виховати в суспільстві цивілізовані і гуманні поняття може тільки тривалий системний виховний процес.

Чи не варто отакі книги включати до шкільних програм з літератури, якщо вже є практика навчання дітей з інвалідністю у загальноосвітніх школах на засадах інклюзії?.. Адже замало долати бордюри і будувати пандуси, треба коригувати стереотипи сучасного українця в царині співіснування з людьми з інвалідністю.

Далі взяла слово Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ, письменниця, головний редактор і співзасновник мистецького порталу «Жінка-УКРАЇНКА, котра розповіла про те, як відбулося її знайомство з Оксаною Радушинською:

− Я відвідала творчий вечір Оксани Радушинської, що відбувся три роки тому в столичному Будинку офіцерів. До того дня я нічого не знала про людей з інвалідністю і не була знайома з Оксаною. Після концерту я зрозуміла, що мені, як людині, що ходить, соромно іноді впадати у відчай і не дякувати за те, що Господь посилає сьогодні. То було свято. Ковток того, що було мені потрібно на той момент. Я зрозуміла, що вже нікуди не відпущу цю людину зі свого життя.

Оксані Бог дав крила. Крила творчості, крила людяності, крила патріотизму. Вона злітає на тих крилах вище від усіх нас на декілька голів. Дай Боже, щоб цей політ був безкінечний.

Із творчістю Оксани Радушинської я знайома давно. Уже не пам’ятаю, як до мене потрапили книги «Стукав сніг» (поезія) та «Зелен-день або Чарівні русалчині коралі» (дитяча проза), проте вони були не просто прочитані – я їх, як-то кажуть, «проковтнула». Поезія Оксани Радушинської – то поезія майстра і професіонала, а дитяча проза – саме така, яку хочеться читати навіть дорослим.

Останнім часом я захоплена діяльністю Оксани як невтомної волонтерки. Разом із «Мистецькою подільською сотнею» вона організовує акції зі збору коштів і продуктів для бійців у зоні АТО, відвідує з концертами бійців у шпиталях та у зоні АТО. Вона заряджає енергією патріотизму і небайдужості багатьох людей.

Оксана РАДУШИНСЬКА розповіла детальніше про свою книгу та про те, чому звернулася у своїй творчості саме до теми людей з інвалідністю:

− Я надзвичайно люблю своє місто Старокостянтинів. Маленьке старовинне містечко. Містечко, засноване та возвеличене князем Костянтином Островським, де стоїть старовинна фортеця, схожа на декорацію з казки. Містечко провінційне, де багато людей знають і вітаються одне з одним. Я багато років працюю журналістом і, дякуючи своїй професії, знайома з багатьма цікавими людьми. Місто тихе, куди хочеться повертатися після гамірних зустрічей, де можна усамітнитись і усвідомити, впорядкувати по поличках враження і досвід, отриманий у подорожах, – для того, щоб визначити траєкторію подальшого руху.

Проте попри таку дитинну любов до свого міста, я усвідомлюю, що воно робить акцент на людях повносправних, – будуючи модні кафешки, салони краси, магазини і перукарні, будуючи з бордюрами, красивими сходами, облагороджуючи територію бруківкою чи слизькою плиткою. Місто, де бордюри ставлять на пішохідних переходах, де пам’ятки знаходяться за межею фізичної доступності людини на візку, де є пандуси, але часто або виготовлені з непідходящих матеріалів, або стоять під таким кутом, що скористатися ними ризикне хіба що екстремал.

Зараз ми відійшли від радянського стереотипу, коли в нашій країні жили дужі, щасливі, впевнені, красиві люди, а для інших місця не було. Дійсно, у суспільстві багато чого змінилося. Змінилося сприйняття, ставлення, система соціальних гарантій, які наче працюють інколи, а інколи десь зазначені лише на папері. До чого я?..

До того, що змінювати можемо і маємо ми з вами. Проблеми доступності для людей з інвалідністю актуальні не лише для маленьких, а і для великих міст. Просто голоси про особливі потреби звучать не дуже голосно. Бо у великому місті хтось не зміг вийти з квартири у багатоповерхівці і спуститися донизу, хтось не зміг скористатися міським громадським транспортом або залізницею. Ми всі повинні робити кроки, робити все для того, щоб суспільство просто і буденно було пристосоване для людей з особливими потребами. Як це робити? Говорити. Говорити про звичайні речі звичайними словами, звичайними прикладами. Я, як письменник, можу це робити за допомогою того, що дав мені Господь, – вмінням писати.

Цю книгу я почала створювати багато років тому. Не словами, не реченнями – емоціями, переживаннями, враженнями, що нашаровувалися, складалися у полички та почали трансформуватися у слова та речення під час написання книги.

Для кого ця книга? Для звичайних підлітків. Пригадаймо себе. У кожного з нас в підлітковому віці було безліч комплексів через зовнішність – не той колір волосся чи вага, або дошкуляє прищик на носі. Це такий вік. А коли йдеться про людину, яка раптом опинилася в інвалідному візку…

Після автокатастрофи головна героїня опиняється в інвалідному візку. Вона ще не сформувалася у суспільстві як особистість. Вона пізнає цей світ, а світ пізнає її. Головна героїня повинна пройти крізь усвідомлення того, що вона – це не її інвалідний візок, що вона – особистість, а не конструкція з металу, пластику і коліс, котру вона бачить у дзеркалі. Вона – людина. І вона це розуміє. Але чи розуміє суспільство? Чи розуміє оточення? Ця книга для підлітків, що не мають інвалідності. Особливі потреби у кожного є, просто у когось – більш особливі. Книга створена для того, щоб діти та підлітки розуміли світ іншої людини, такої ж, як вони, такої ж особистості. Розуміли та просто навчилися співіснувати. Ця книга – аж ніяк не про те, яким важким є життя для «нетакої» людини. Це книга про життя, про емоції та ситуації, притаманні багатьом 13-14-літнім. Просто головна героїня дивиться на цей світ з висоти інвалідного візка.

Під час презентацій книги я відкрила для себе таку аксіому: щоб людина, яка стоїть на ногах, подивилася в очі людині на візку, потрібно просто опустити погляд. І дуже важливо, щоби оцей погляд був не зверхній, щоб погляд цей був на рівних.

Виступ Оксани Радушинської був доповнений уривками із книги «Метелики у крижаних панцирах», де розповідалося про перший досвід головної героїні у… танці. Так. Героїня танцює, і саме танець дав їй крила метелика. Та про це краще прочитати у самій книзі.

Варто зазначити, що під час презентації кожен бажаючий міг придбати книгу «Метелики у крижаних панцирах» у представниці «Видавництва Старого Лева» (Львів) Любов САП’ЯНОВОЇ.

Журналіст-фрілансер Імідж-центру Університету «Україна» Світлана ПАТРА поділилася своїми читацькими враженнями:

− У дівчинці Ярині та інших персонажах-підлітках я бачила себе і багатьох дітей, яких могла зустріти у своєму житті. Дачне містечко, а особливо – дискотека під вербами – до болю нагадали моє село і дискотеки, які там проводилися. Читаючи епізод, у якому Ярина розмовляє з Артемом про шкільне навчання, коли вона сказала, що не любить історію через потребу запам’ятовування дат, я згадала кумедний випадок зі свого життя. На уроках зарубіжної літератури ми вивчали легенди про Робіна Гуда і його біографію – коли народився, де і т. д. Переказуючи все це на уроці, я зрозуміла, що забула дату народження. Щоб викрутитися, я сказала – «…а народився він, Ви знаєте, коли…». Вчителька довго сміялася. «Метелики у крижаних панцирах» – це віддзеркалення нашого реального життя.

У книзі дуже яскраві персонажі. Але яскравість їх не в описах, а у вчинках. Ось бачимо жіночку – її підлі вчинки примушують замислитися – а чи не має вона інвалідності тяжчої, ніж головна героїня Яринка?..

Такі книги більш потрібні та корисні у справі інтеграції людей з інвалідністю в суспільство, ніж виступи у ЗМІ або на трибунах. Телесюжети, статті – все це добре. Але художній твір показує життя без прикрас, але і без зайвих повчань: «Треба поважати людей з інвалідністю!» До цього висновку читач доходить самостійно. Книга показує, як насправді потрібно чинити у тих чи інших ситуаціях. А читач сам доходить певного висновку та вирішує, як би вчинив на місці певного персонажа.

Сподобалися слова: «Виправдовуються слабкі. А сильні – шукають причини проблеми і вирішують ці проблеми». Тож хочу побажати нашому суспільству не виправдовувати свою слабкість, а долати її.

Своє бачення теми постравматичної свідомості під час презентації висловила ще одна гостя, письменниця-початківець Дарина ГЛАДУН, лауреат спеціальної премії Університету «Україна» за роман «І глухота впаде…» в рамках конкурсу «Коронація слова 2015»:

− Тема травми і травматичної свідомості цікава усім протягом останніх 100 років завдяки Фройду. Те, що я звернулася до цієї теми – більше закономірність, аніж виняток. Усе, що нас оточує – взагалі травматичне за своєю суттю. Якщо подивитися на ідеальну картинку з голлівудських фільмів чи серіалів, то зрозуміло, що то дуже далеке від правди. Нам показують щасливу повну сім’ю – а я росла без батька. І це вже травма. Таких травм у кожного з нас дуже багато.

Мені здається, ця тема є важливою, тому, що глухота – фізична глухота – у моєму романі була шляхом, який веде до себе справжньої. На початку роману ми бачимо, наскільки глухими люди є до себе, до потреб інших, наскільки байдужими вони є. Героїня роману раптом втрачає слух. Коли ти залишаєшся зі своєю проблемою сам на сам, починаєш розуміти, що найголовніше – сім’я, близькі люди. Змінюються пріоритети. Наприкінці роману до героїні починає потроху повертатися слух, і це закономірно, адже вона зрозуміла і почула саму себе...

Зі словом подяки до Оксани та її батьків звернулася директор Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна» Наталя БАРНА.

Наталя Віталіївна вручила подарунок Оксані Радушинській від президента Університету «Україна» Петра Михайловича ТАЛАНЧУКА, а також грамоти: Оксані – «За невтомну діяльність як журналістки, поетеси, письменниці, волонтерки, співорганізаторки творчого волонтерського об’єднання «Мистецька подільська сотня» на благо та добробут України» та батькам письменниці. Мамі Ніні Василівні – «За жертовну материнську любов та підтримку доньки Оксани у її творчості та волонтерській діяльності»; татові Петру Онуфрійовичу – «За постійну батьківську підтримку доньки Оксани та її творчості».

Наприкінці презентації всі бажаючі могли поставити запитання Оксані Радушинській.

Так, один із учасників заходу запитав, чи готові сучаснічитачі сприймати певні важкі теми в літературі, чи їм потрібні лише голлівудські «хепіенди» і чи знає Оксана інших письменників, котрі піднімають такі питання.

Оксана відповіла, що після подій на Майдані та в зоні АТО суспільство навчилося сприймати реальність такою, як вона є, – неприкрашеною, негламурною. Оксана отримує багато відгуків на книгу і відчуває це. Серед письменників, які торкаються теми інвалідності у своїй творчості, Оксана Радушинська назвала Дзвінку Матіаш та Андрія Бачинського. Вони і Оксана мали спільну презентацію своїх книг під час Форуму видавців 2015 у Львові.

На запитання про улюблених авторів, Оксана закликала читати сучасних авторів:

− Дякуючи сучасним технологіям і, зокрема, соціальній мережі «Фейсбук», я маю змогу спілкуватися із сучасними авторами, які пишуть і друкуються. Це Мар’яна Савка, Оксана Лущевська, Дзвінка Матіаш, Тетяна Череп-Пероганич. Вони, а також інші автори – не просто живі, а близькі до читачів, з якими можна спілкуватися, ділитися досвідом, у кого можна навчатися. Просто читайте! Це дуже важливо! – наголосила Оксана.

Також Оксана поділилася деякими задумками на майбутнє. Так, вона працює над трьома рукописами, в одному з яких продовжує тему людей з інвалідністю, тож скоро можемо очікувати на нову книгу від Оксани Радушинської.

На запитання про натхнення і те, звідки бере сюжети, авторка відповіла, що натхнення неможливо запрограмувати, а дитячі та підліткові книги пише такі, які б хотіла прочитати сама у 5 чи 9 років, проте не знайшла свого часу.

А на запитання про те, чи не тяжко писати дитячі книги з погляду дорослої людини, Оксана пригадала часи роботи над книгою «Метелики у крижаних панцирах» – вона спочатку писала її з позиції себе теперішньої – успішної, впевненої у собі людини, проте згодом зрозуміла, що підліток не може у 12 років мислити, як доросла людина. Тож згадавши усі свої дитячі та підліткові комплекси, страхи, болі, Оксана Радушинська створила образ. Образ дівчинки Ярини Градової. Яка із кокона перетворилася на метелика. Як і сама авторка колись.

На завершення презентації Оксана Радушинська подякувала усім присутнім за увагу до неї та до книги:

− Кожне «Спасибі» у Бога на рахунку. Дякую за підтримку Тетяні Череп-Пероганич та Ніні Іванівні Головченко за те, що підтримала ідею презентації. Дуже символічно, що презентація відбулася саме в Університеті «Україна», тому що саме тут дійсно по-особливому, але чітко і правильно підходять до потреб людей з особливими потребами. Я сподіваюся, що ця тема зі стін Університету «Україна» піде далі по всьому світові.

Сподіваємося, що саме завдяки зусиллям людей, котрі поєднують у собі талант і емпатію, небайдужість до чужого горя і проблем, люди з інвалідністю та «звичайні» люди зможуть знаходити спільну мову та спільними зусиллями розбудовувати справді незалежну Україну – вільну від упереджень, негативних стереотипів, відкриту до всього найліпшого, що з’являється у світі.

* * *

Замість післямови. Враження учасників зібрання.

Валерія РОЗДАБАРОВА, студентка 3 курсу Університету «Україна».

− Я дуже рада нагоді відвідати цю презентацію. Звісно, після неї залишилися тільки гарні емоції, проте мені все одно трохи  важко підібрати те слово, яке б охарактеризувало мій моральний стан під кінець виступу Оксани Радушинської. Бо слова «Мені сподобалося» – це лише краплина у морі тих моїх емоцій, які мене переповнювали. Це щось набагато більше і сильніше. Є такі речі, які нас заворожують, якими ми захоплюємося, але далеко не усі вони залишають слід у нашій душі. А презентація книги «Метелики у крижаних панцирах» – залишила.

Після виступу Оксани Радушинської хочеться переглянути свої власні погляди на життя. Життя – не проста річ, тож час від часу кожен із нас переживає труднощі. Але більшість таких людей робить з чогось зовсім незначного досить глобальні нездоланні проблеми. Це говорить про наші не зовсім правильні життєві принципи та пріоритети. Адже є такі люди, яких доля по-справжньому пошарпала. І, здавалося б, нічого не залишається іншого, як прийняти той факт, що вже сталася ось така ситуація, та все одно задумуєшся про несправедливість у світі. І ось особисто мені стає трохи соромно у такі моменти, що люди з інвалідністю здатні на багато більше, ніж люди, яких ніщо не обмежує. Нам варто подумати над цим.

Також хотілося додати, що я, власне, не розумію, чому деякі індивіди взагалі зневажливо ставляться до людей з інвалідністю? Можливо, трохи зовні такі люди і відрізняються від нас, але ж це не говорить про те, що вони нижче нас за рівнем, чи мають менше прав. Я вважаю, що навіть навпаки.

Як я казала раніше, Оксана Радушинська несе в собі неймовірно сильну енергетику. Мені здається, що такі люди мають слугувати прикладом для інших людей. Адже дуже легко після того, як тебе образила доля, скласти руки. Але Оксана вчинила інакше. І багато ж є людей з інвалідністю, які у найскрутніший час свого життя знаходять свій внутрішній стрижень, який неможливо зламати. І я впевнена, що такі люди не просто можуть, а повинні бути нарівні з нами, і не мають зазнавати жодних утисків.

Бо, на жаль, велика кількість людей забуває або не звертає увагу на те, що вони потворні душевно. І це наче їхня така закрита і невизнана знесиленість, що таким нелюдям не залишається нічого кращого, ніж насміхатися над людьми, які мають інвалідність. З таким самим успіхом можна насміхатися і над ними самими, бо їх теж можна вважати за калік. Хоч і не фізично, проте, на мою думку, бути обмеженим морально ще гірше.

Я дуже вдячна пані Оксані за її візит. Я щаслива, що є люди, якими варто пишатися і які можуть бути стимулом для інших людей. Адже кожному з нас є до чого прагнути, є куди розвиватися. А в нашому сучасному світі варто взагалі в першу чергу починати змінювати самих себе, своє ставлення до інших людей. Навіть не до людей з інвалідністю, а взагалі до людей, до навколишнього середовища.

На жаль, скільки проповідники всіх часів і народів не вчили нас добра і любові до ближнього, ми все так само частіше ходимо шляхами зла, продовжуючи погіршувати і без того недосконалий світ…

Юрій Титарів, поет:

Слухаю жінку мужньої долі…
Сяюча посмішка. Сонце – в очах.
Дивні якісь відчуття мимоволі…
Геть розгубився в отих почуттях.
Ледь відволікся – в уяві постали
біль та постійно тернисті стежки…
Тему ту якось свідомо минали –
тож не про неї й мої ці рядки.
Бачив щасливу й прекрасну Людину,
з тих, що окрилена, прагне на зліт,
що плазунів закликає невпинно
слідом за нею податись в політ!
Серце наповнилось радістю з того…
Сил додалося, Карпати згадав…
Враження світлі натхнення святого
в схроні душі й на папері поклав…

Тіна ОВДІЙ, 
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»
Світлини Петра РАДУШИНСЬКОГО і 
Вікторії ХАЛАЄВСЬКОЇ,
студентський Медіа-центр Університету «Україна»