Жінка-УКРАЇНКА

Понад тисячу триста кілометрів через всю Україну в один бік – від Яворівського полігону біля кордону з Польщею до Старобільська неподалік Росії – здолали учасники «Мистецької подільської сотні» упродовж тижня. Мета – незмінна: через слово, пісню, музику наснажувати наших бійців, що боронять мир в Україні. А скільки тисяч кілометрів намотано за майже рік такої діяльності на колеса автівок, бусиків, «газельок», спринтерів, що возили нас до шпиталів, військових частин, різних майданчиків, зокрема і просто неба – тепер навіть не підрахувати! Хоча творчий колектив друзів-волонтерів регулярно здійснює благодійні виступи перед армійцями усіх родів військ, проте поїздка до прифронтового Старобільська виявилася особливою, знаковою. І тому, що це – перша поїздка на Схід. І тому що прагнули її, шукали можливості здійснити понад вісім місяців. І тому, що поїхали в межах офіційного візиту делегації з Хмельницького до міста-побратима Старобільська. І тому, що місія у нас була подвійна – збадьорювати українських вояків, а також комунікувати з переселенцями із окупованих територій, аби насаджувати їм таке очевидне розуміння, що Україна єдина.

Двадцять дві години в дорозі змінили не лише краєвиди за вікном спринтера, а й до певної міри відчуття реальності. Найперше – з весни, котра на той час вже утвердилася в природі на Хмельниччині, до справжньої зими і завірюхи на межі Харківщини і Луганщини. Щоправда згодом ці зимово-природні примхи дісталися і Поділля… Але не про погоду. Про людей. Тих, котрі допомогли зібрати цілий КАМАЗ гостинців для тамтешнього люду, аби ми їхали не лише з добрими намірами, а й не з порожніми руками. Завантажили близько 20 т.: продукти харчування, теплі речі, рюкзаки, будматеріали, насіннєва картопля та ін. Допомагали усім миром – і посадовці, й бізнесмени, і прості небайдужі українці. Згадаю у своєму матеріалі тих, з ким співпрацювали безпосередньо учасники нашої «сотні». Це обласний благодійний фонд «Центр Добриня» і його волонтерський підрозділ «Бджілки», Хмельницький Армія SOS, 1-Б клас хмельницької гімназії №1 ім. Володимира Красицького, (класний керівник Ратушняк О. Г.), 3-Д клас НВК №10 (класний керівник Бондарчук Л. А.), магазин «Тепло і уют», редакції дитячих журналів «Малюк Котя» та «Крилаті», старокостянтинівські школярі, що написати сотні листів для наших вояків, виготовили обереги, аплікації, мотанки, іконки, «фєнічки». Усю допомогу передали за призначенням.

Прибувши до Старобільська о третій ночі, на ранок наступного дня наша «сотня» вже мали концерт для військових і переселенців у місцевому Будинку культури. Далі – луганський національний університет ім. Т.Г.Шевченка, що евакуювався з окупованої території на базу старобільської філії. Щирі, відкриті, по-справжньому проукраїнські студенти, котрі активно підспівували «Червону руту» разом з Катериною Аргуновою і «Воины света» з Назарієм Поляковим, а ще співали «Я люблю Україну свою» у дуеті з Артемом Ромасюковим. Спілкуючись із такою юнню, розумієш, що їм не байдуже до майбутнього України. На жаль, чого не скажеш про всіх дорослих. Окремі переселенці, що підходили до нас після концертів та й просто під час дводенного перебування у Старобільську, обнімалися, дякували, розпитували, розповідали, співали разом з нами... Частина тамтешнього люду досить інертно налаштована щодо будь-яких змін чи в один бік, чи в інший. А частина... досі чекає, коли їх прийде рятувати кремлівський карлик. Саме вони піднімалися з місць і демонстративно виходили з зали під час нашого «бандерівського» концерту. Інший акцент – прибиральниці університету, вочевидь російськомовні, підбираючи українські слова, щиро спілкувалися з нами УКРАЇНСЬКОЮ! Хоча справа не в мові, котра в нашій державі ніколи не була перепоною в спілкуванні, аж поки її не зробили аналогом зброї в ідеологічній боротьбі українців проти українців. Боєць на прізвисько «Поет», що попросив дозволу виступити під час нашого концерту, однаково правдиво читав власні вірші українською мовою, а пісню заспівав російською. Напевно ж різними мовами говорили й ті хлопці, що похоронені на місцевому кладовищі під хрестами із порядковим номером і табличкою «Тимчасово невідомий Герой України». 37 загиблих бійців 80-ї аеромобільної бригади і бійці батальйону «Айдар» поклали свої голови за Україну. Ті, чиї тіла досі не ідентифіковано. Серед цих «тимчасово невідомих» - четверо хмельничан. Бути зовсім близько і не навідати їхні могили ми не могли. Приїхали на кладовище – з неба падав марудний дощ. А тільки рушили до місця поховання – сипонув такий рясний сніг, що світу білого не стало видно!.. І єдине, про що моглося думати, бачачи крізь пелену сліз рівненькі рядочки їхніх могил, про несправедливість і недолугість отакої реальності. Про те, що ми заборгували їм цілі життя. Про те, що приходять до них чужі люди, а вони ж чекають на своїх, на повернення додому...

Відтак з усією теплотою, на яку заслуговують справжні герої, живі герої (!!!) ми спілкувалися з бійцями 8 полку спецпризначення. Поїздка до наших вояків була для всіх учасників «сотні» своєрідною нав’язливою ідеєю (у позитивному розумінні цього слова). Адже найбільше допомоги, котра збирається, зокрема і завдяки зусиллям нашого волонтерського колективу, спрямовується бійцям з «вісімки». У полку служать переважно хмельничани, тож з багатьма ми знайомі або особисто, або через спільних знайомих. На жаль, багато хлопців перебували на завданні, тож не з усіма вдалося побачитися. Але гостинці передали усім! А ще вони – натанцювалися разом з нашою Мариною Українець, поспівали «Смуглянку» під скрипку Антона Вараниці, дружно підхопили «Лента за лентою» разом з Віктором Шайдою, котрий, до слова, у нашій поїздці виконував обов’язки звукооператора і по сумісництву керівника делегації «Мистецької подільської сотні». Чи то від децибелів звуку, чи від неймовірної енергетики, котра нуртувала під час концерту – тиньк посипався зі стелі у імпровізованій залі, де всі за мить зробилися рідними та близькими! За час концерту бійці підготували нам подарунок – залишили автографи і побажання на прапорові України. Вже згодом, коли у готельному номері ми перечитували їхні послання, дівчача частина колективу не могла втриматися від сліз і розчулення. Свої серця, найщиріші емоції, найкращі пісні ми беззастережно віддали хлопцям-героям з «вісімки»!

Нічна дорога додому була виснажливою фізично. Кожен думав про своє, але всі – про спільне. Про те, що український народ за жодних обставин не підкориться завойовнику. Про те, що ця війна змінила кожного з нас, відшліфувавши непотрібні нашарування, і являючи кожного на світ Божий в істинній подобі. Про те, що навздогін нашому маленькому, щільно наповненому людьми бусику летіли дзвінки з вдячністю від бійців – наколінники, котрі привезли їм лише вчора, одному з хлопців вже врятували ногу під час виконання завдання… Про те, що ми іще не раз поїдемо і до наших хмельницьких, і до інших – наших українських вояків. Бо Україна і українці - єдині!

Більше фото: https://www.facebook.com

Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського