Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Дві парасольки
Рецензія на книгу «У страху великі очі»
Усім нам не завадило
б почати все спочатку −
бажано з дитячого садка.
Курт Воннегут
У кожного є хвилини, коли в житті присутній страх − страх покарання, смерті, тварин, висоти… Таких страхів у людей безліч. Вони називаються в психології фобіями.
Якщо подумати, то доросла людина, яка нічого не боїться, є дурнуватою. Адже страх − це своєрідний регулятор життя, це специфічна емоція, пов’язана з виживанням і безпекою, і людина отримала в онтогенезі комплекс емоцій для того, щоб адаптуватися до оточуючого середовища.
Емоції, притаманні людині, можна умовно поділити на дві групи. Перша – емоції позитивні, які сприяють внутрішній психологічній гармонії (врівноваженості як приємному для суб’єкта стану). Друга група − негативні − призводять до психологічної дезорганізації, тому хворобливо переживаються людиною. Однією з важливих емоцій другої групи є страх.
Мене часто запитують батьки або підлітки: «А що робити зі страхом?» Я завжди відповідаю, що, перш за все, його не варто соромитися. Це нормальний стан для кожної людини, особливо, коли вона розуміє, що якась ситуація є для неї небезпечною.
Але зараз ми говоримо про страхи дітей. Тому варто зазначити, що страх може виникати у будь-якому віці. Та все ж найбільш вразливою категорією є діти. Чому? Тому, що роль емоцій надзвичайно важлива при формуванні особистості, оскільки вони впливають на мотиви і потреби, які формують життя. Крім того, емоції утворюють основну мотиваційну систему людини будь-якого віку.
Припустимо, дитина постійно чогось боїться, щось її тривожить. Це привід бути невпевненою в собі й нещасливою. До того ж, емоційно неблагополучна дитина може відчувати страх з будь-якого приводу. Причому, виявити його для батьків чи дорослих якнайчастіше дуже складно.
Дитину, яка нічого не боїться, просто неможливо зустріти у цьому житті, тому що світ сучасного дитинства зазнає надмірних психоемоційних та соціальних навантажень, і дитина просто розгублена перед кількістю викликів, з якими їй наодинці доводиться боротися. До того ж, їй ще складно відкрито заявити про свої страхи, особливо якщо ці емоції мають ненормований характер чи не схвалюються суспільством, чи гендерної роллю, що нав’язується батьками чи соціумом.
Хтось із відомих письменників сказав, що у цьому світі стільки любові, що вистачить на всіх, − треба тільки вміти шукати. І давати її дітям, яким так лячно пізнавати та йти по життю без нашої допомоги та безкорисливої любові. Тому для кожної дитини важливими є люблячи батьки та організований і зрозумілий світ. Але як зробити, щоб це відбувалося? Тобто, щоб світ був дружнім, зрозумілим і логічно організованим.
Дитяча література наразі і є тією паличкою-рятівничкою, що приходить на допомогу дорослим в контексті ознайомлення дитини з дійсністю. Оскільки не тільки розвиває естетичну свідомість та художнє мислення дитини як реципієнта, але й виконує роль віртуального психотерапевта, оскільки впливає на рівень рефлексії та емпатії читача, який тільки формується як особистість. Але, якщо ми говоримо про якість дитячої художньої літератури як продукту, то хотілося б зупинитись на такій категоріальній одиниці психології творчості як художній метод впливу на реципієнта-дитину.
Що таке художній метод? Перш за все, це сукупність художніх прийомів та засобів. По-друге, − принцип естетичного відношення до дійсності. По-третє, − певна система світогляду. Тобто, коли письменник зі своїм «літературним продуктом» виходить на ринок дитячої літератури, то він виступає таким собі Олє Лукойє. Нагадую, що цей персонаж носить під пахвою дві парасольки і розкриває їх над дітьми, які сплять. Лукойє й перекладається з датської як «Закрий вічка». Для дітей, які вели себе добре, призначена парасолька з красивими малюночками і вони бачать чудові приємні сни. Неслухняним дітям Оле Лукойє відкриває парасольку без малюнків, і ці діти проводять ніч без сновидінь.
Ось так і дитячий письменник. Він приходить у своїх текстах до маленьких читачів з двома парасольками, на яких відображені не звичайні малюнки, а його, письменника, світосприйняття та емпірика. І часто-густо буває так, що над усіма дітьми письменник відкриває одну-однісіньку парасолю, на якій відтворена його особиста філософія буття. Це пов’язано із багатьма факторами. Наприклад, незнання особливостей віку в пізнанні світу, особистий травматичний досвід, який навіщось відбивається саме в дитячих книгах, сублімація своїх власних проблем через творчість тощо. Список досить довгий, але ми не будемо сьогодні робити перелік характеристик дитячих письменників, а долучимося до читання однієї дуже цікавої книги − авторів Анни та Клауса Ґагеруп «У страху велику очі». Книги, з одного боку необхідної, оскільки вона говорить про те, як боротися зі страхами дитини, а з іншого – такої, що викликає у мене декілька запитань і як у психолога, і як у матусі, що багато-багато годин провела, переживаючи зі своєю маленькою донькою казкові пригоди улюблених героїв.
Спершу хочу відзначити вдалу структуру книги: тактика попередніх об’яв, пригод і сцен, які окремо обговорюються в кожній главі, має закінчений сенс в опосередкованому обговоренні. Тобто, кожна глава має певну структуру, що зберігається до кінця книги і дає можливість читачеві зосередитися на вирішенні проблеми страхів.
Також, як плюс авторам зараховується використання значущого для кожної дитини місця дії – цирку з його великими можливостями для пізнання світу й формування особистої свободи, і спосіб життя – цирковий фургон на колесах. О, як діти люблять цирк! Як вони довіряють циркачам, клоунам, як полюбляють дресирувальників левів, слонів та песиків! А повітряні акробати та жонглери? Це ж пісня для сюжету у вправних руках автора!
Прийнятним у книзі є й прийом антропоморфізму, коли «тварині- основному персонажу» присвоюються риси людини. Цим полегшується ідентифікація дитини з персонажем і його проблемами. Це дуже вдала знахідка авторів, щоправда, практично в усіх казкових сюжетах спостерігається саме цей прийом.
Але є й серйозні зауваження. По-перше, у вихідних даних книги вказано все, що тільки можна побажати, окрім вікових обмежень. Не надано рекомендацій щодо читання: можливе самостійне читання книги дітьми або рекомендації авторів − все ж таки сумісного прочитання з дорослими? Це є великим недоліком видавництва або авторів, оскільки проблематика, що вирішується в книзі, та методи роботи зі страхами безпосередньо, залежать від віку дитини. Неможливо працювати однаково зі страхами дітей чотирьох, семи або дванадцяти років. Це нонсенс. Та й страхи у різних вікових категорій дітей різні.
По-друге. Робота зі страхами не передбачає візуалізацію всього списку проблем-жахів, причому таким жорстоким чином, як оголошення. Це не може перегукуватися з цікавими для дітей об'явами про програму циркової вистави, з якою автори намагаються запаралелити ці сюжетні ходи. Абсолютно дике враження залишають старанно складені списки страхів, які характерні для головних героїв-дітей, де хтось з них боїться вдавитися крихтою або бути втопленим в море м'ячів. Наприклад, на вісімдесят першій сторінці ми можемо бачити наступний перелік:
СПИСОК СТРАХІВ
Вдавитися крихтами печива.
Бути задушеним.
Гупання в спину.
Влучити паням у щоку мокрими крихтами печива.
Перестати дихати.
Методу рот у рота.
Потраплянням у рот чужих крихт печива.
Утішання та розважання 12 пань.
Бути використаним замість пробного манекена.
Бути загримованим.
Щоб тебе цілували племінниці.
Щоб 12 пань гупали у спину.
Щоб Інгебігта задушили.
Щоб тебе цілували племінниці і тітки.
Танцювати»(Цитати по тексту, стор. 81)
Якщо уважно переглянути список, то можна помітити неузгодженість речень, відмінків і дієслів, що категорично заборонено робити в дитячій книзі, оскільки діти через текст освоюють мову, і вона (мова) має бути чистою. Квінтесенція мови − це дитяча література гарного тону. Але хочеться сказати ось що: мене особисто збентежили кілька страхів, які можуть бути притаманні чоловікові з комплексами по Фройду, але ніяк не дитині: «Утішання та розважання 12 пань», «Щоб тебе цілували племінниці», «Методу рот у рота». А… перепрошую… про племінниць два рази! Тільки ще з тітками!
І третє, але найважливіше. Наступне зауваження – про слово як метод впливу. Хочеться сказати про складність сприйняття тексту дорослим. Що ж говорити про вуха дитини. Це не означає, що текст потрібно наближати до «белькотання» дитинки, але співзвуччя слів, структура фраз у книзі не викликають відчуття плавності, а мають опосередкований образ каменів, яких не дуже швидка вода з важким грюкотом тягне дном ріки. Жоден дорослий (експерт чи батьки) не сказали, що дочитали книгу до кінця. Мені довелося. Скажу чесно, − враження різні, що й було відображено в рецензії.
Довго міркувала, чому ж так сталося? Це рідкий випадок, коли мені доводиться писати текст, у якому є певна критика, хоча й мінімізована. Висновок такий − необхідно пам’ятати, що типи пізнання у дитини бувають різні, і все ж таки найефективнішим щодо справжнього, але не хворобливого пізнання, є читання, коли дитина вбирає в себе нові факти, нові погляди з тим, щоб згодом застосувати їх у житті. Але автор не повинен робити так, щоб за допомогою книги з «корекційним текстом» дитина після прочитаного не залишилася з враженням по типу: своїх страхів не позбавилася, але нові (за списком авторів) − придбала. І щоб батьки у розпачі не розводили руками: хто поставив цю книгу до дитячої полиці магазинів?
І наприкінці, у контексті творчості дитячих письменників, нам хотілося б зауважити щодо вищезгаданого персонажу Оле Лукойє. Пам’ятаєте? У нього було дві парасольки − для гарних і поганих дітей. І два імені. Що стосується парасольки: шановні автори, не лінуйтеся частіше розкривати добру та пізнавально-різнокольорову в своїх дитячих книгах. А що стосується імені − будьте обережні, адже з доброго казкаря можна перетвориться на зловісного провідника.
