Жінка-УКРАЇНКА

«Бурдебач»
(фрагмент)

Вам колись доводилося прокидатися посеред зачарованного лісу у великому чоботі в товаристві пухнастого гострозубого чоловічка? Значить у вашому помешканні полював уважніший бурдебач, ніж той, що замість іграшки вкрав восьмирічного Микиту. Ой, як же той злякався, коли дізнався, що його не тільки віднесли з дому, а ще й зменшили!

Нікіта прийшов до тями від того, що вуханчик бризкав йому в обличчя крижаною водою з наперстка розміром із цебро. «Це все мені тільки сниться, це нічний кошмар», – переконував себе хлопчик, але вода була такою холодною, що не залишала жодних сумнівів – він не спить.

– Оклигав? – пробурчав чоловічок. – На ось, попий. Може, полегшає.
– Ви чаклун? – запитав Микита захриплим голосом.

– Ні, але дещо в цьому розумію. Зменшити можу, збільшити, вогонь розвести… Господи, з ким я про все це говорю? Це ж ЛЮДИНА! – пухнастик роздратовано похитав головою й пішов до заростей кульбаб, за яких виднівся гігантський кросівок.

– Ви куди? – стрепенувся Мік.

– Зі мною поїдеш, – буркнув бурдебач, діловито поправляючи коротку кацавейку із трьома яскравими ґудзиками, що зовсім не пасували за кольором. – Скажу, що ти мій далекий родич – дивак.

Щось клацнуло, і носок кросівка відкрився. З нього вистромилися дві незугарні зелені голови з виряченими очима, одна – більша, друга – менша.

– Динозаври! – зойкнув Микита. – Але вони ж вимерли…

– Та ти що – осліп? – обурився вуханчик. – Ящірки це. Звичайні ящірки.

– Розміром з корову? – недовірливо запитав хлопчик.

– А ти зараз розміром з кого? – гмукнув бурдебач. – До речі, мене звати Матвій. Верхи їздити вмієш?

– Ні, – чесно зізнався Мік.

Матвій театрально закотив очі й пішов у кросівок за сідлами. Вони виявилися такими ж незвичайними, як і «коні». Довгі, з потрійною системою кріплень, дуже високими луками й багажним відділенням для сумок за вершником. Матвій міцно-міцно прив’язав Микиту до сідла м’якими ремінцями.

– Це – Блискавка, – відрекомендував чоловічок, пока-зуючи на свою ящірку, – а під тобою – Тюхтя. І нема чого носом крутити! Тюхтя кожного в бігу за пояс заткне, а ім’я таке, тому що лагідна. Я її «з пелюшок» вигодував.

– А як же я її поведу? Я ж не знаю, куди їхати… – боязко поцікавився Микита, тримаючи в руках довгий повід.

– Вона сама тебе поведе. А ти затям: ми їдемо в бар «Три жолуді» перехилити келішок, а то в мене від усього цього голова іде обертом. Заразом поговоримо про те, що робити. Головне – ні з ким не розмовляй. Зрозумів?

Хлопчик кивнув і глибоко зітхнув, намагаючись угаму-вати внутрішнє тремтіння.

– Тоді їдьмо. До «Трьох жолудів!» – наказав Матвій Блис-кавці й Тюхті, яка так стрімко зірвалася з місця, що якби не ремінці, Микита вилетів би із сідла. Складність їзди на ящірці полягала в тім, що вона була занадто гнучкою. На різких поворотах голова Тюхті заледве не торкалася хвоста. Крім того, вершник мав на скаженій швидкості ухилятися від гострих, як лезо, травинок.

– Все, приїхали, – буркнув бурдебач, зупиняючись під дубом. Його найнижча гілка, здавалося , сягала хмар. Під ко-рінням гіганта зяяло дупло. Матвій рішуче попрямував до нього. Те, що Мік там побачив, нагадувало сцену з фільму. Зал прикрашали світлячки, які кружляли в такт музиці. На кожному столі стояла гнилючка, що світилася слабким мерехтливим світлом. На великому відполірованому пеньку співала дівчина з довгим світлим волоссям й смарагдовими мигдалеподібними очима. Вона задумливо перебирала струни інструмента з половинки жолудя, що віддалено нагадував гітару. Микита завмер, наче зачарований. Йому здавалося, що нічого прекраснішого від цього голосу він ніколи не чув. Немов уві сні, хлопчик рушив до співачки.

– Ти КУДИ? – злісно прошипів бурдебач. – Русалки не бачив?

– Не бачив, – промимрив Мік, повільно приходячи до тями. – А хіба в них немає риб’ячого хвоста?

– Лишенько ти моє, – простогнав Матвій і рішуче потяг хлопчика до вільного столика в дальньому кутку. – Звісно, немає! Хвости носять закордонні вертихвістки, а у нас, слов’ян, у русалки утоплениці йдуть. Ти утопленицю із хвостом колись бачив?..

Немов з-під землі біля них виріс офіціант – чорний чоло-вічок з гачкуватим носом, червоними очима, невеликими ріжками й собачими лапами. Його пальці, коліна й лікті «прикрашали» довгі брунатні пазурі. Вбраний він був у куртку на короткий рукав й вузькі панталони.

– Що будемо замовляти? – не вітаючись, запитав він, недоброзичливо косуючи на Міка в костюмі ведмежати.

– Чашу медовухи, міцної, і ранкової роси.

– Ранкової нема, залишилася тільки вечірня, – буркнув офіціант.

– Гаразд, нехай буде вечірня, – не став сперечатися бурдебач, і рогатий зник.

– Ц-е-е хто? – злякано прошептав Микита, втупившись у порожнє місце, де секунду тому стояв офіціант.

– Чорт, – буденно відповів вуханчик. – А там ще двоє – тільки п’яні. Ці як налигаються – відразу перетворюються на свиней. Чисто як люди.

За столиком біля сцени задоволено рохкали два рогатих кабани, вкритих рудою шерстю.

– Бар «Три жолуді», – пояснював Матвій, – особливе місце в нашому лісі. Сюди можуть ходити всі – навіть найлютіші вороги, не боячись, що хтось на когось нападе. На дуб на-кладене потужне закляття. Сама Господиня попрацювала. Ось чому тут усі одного зросту. Бачиш старого з бородою в білій сорочці й білих штанях? Це чугайстер – мисливець на нявок. Він може бути зростом із сосну. Вириє яму, схо-вається в ній, листям зверху прикриється й чекає, коли нявка підійде. А потім я-а-а-ак вистрибне – і розірве навпіл!

Хлопчика пересмикнуло:

– Навіщо ж так жорстоко?

– Та ти що?! Якщо нявок не тримати в шорах, – у лісі нікому життя не буде. Злі вони. Життя з людей висмок-тують, як молоко. Лікарі потім лікують-лікують, а користі жодної, людина марніє на очах, поки не вмре. Добре, що нявки поки що на чарівницький народ не нападають, але, гадаю, це поки що. А ще на тім місці, де вони потанцюють, трава не росте. Звісно, надзвичайні заходи чугайстри застосовують дуже рідко, але без них ніяк. Нявки о-о-он там… Подивися – тільки обережно…

Бурдебач показав хлопчикові веселих молодих людей, що сиділи біля шинквасу.

– Хлопці як хлопці, нічого особливого, – почав було Мік, але відразу осікся. Один з них повернувся до хлопчика спиною. Під тонкою сорочкою просвічували… нутрощі! Було видно, як стравоходом рухається щойно з’їдений бутерброд. Микиту ледве не знудило. Чорт із келихом вечірньої роси з’явився саме вчасно.

Хлопчик ніколи не пив нічого смачнішого. Вода була легкою й наповнювала особливою свіжістю. Кожна кра-пелька мала свій присмак: маку, м’яти, меду… Ковток за ковтком Мік наче всотовував чари цього місця. Клієнти «Трьох жолудів» уже не здавалися такими страшними.

Після медовухи бурдебачу теж полегшало.

– Ти, головне, нічого не бійся. Доправлю я тебе додо-му – цілим і неушкодженим. Слово бурдебача! Дамо усьому лад…

– уже зовсім іншим тоном сказав він.

– Як дамо лад? – відразу поцікавився Микита.

– Розумієш, я так далеко тебе відніс, що назад не один день їхати будемо, – пробурчав чоловічок. – Та ніч осо-бливою була – повне місячне затемнення. У такі ночі все можливе, а у нас, бурдебачів, друге чаклунське дихання відкривається. Сил стільки, що самим не віриться. Пере-кинувся я на сову й махнув у місто. Думав, може, люди щось новеньке винайшли. У мого сусіда, наприклад, теле-візор на всю стіну – японський, – очі вухачика збуджено заблищали. – Теж під ліжком знайшов. У вашому світі він не більше людської долоні, а в нас – сам розумієш.

– Та ви ж і так зменшуєте все, як хочете, – зауважив Мік.

– Не все, і не як хочемо, – з жалем визнав бурдебач. – А сучасну техніку взагалі змінювати складно. Заґавився – і нема мікросхеми, зникла! Вони ж і так крихітні. Відверто кажучи, від такого чаклунства жахливо втомлюєшся. Можна навіть занедужати. Втім, зазвичай під ліжками великі речі не валяються.

– Але я ж був великий! – обурився хлопчик.

– Ну, так, великий, – знехотя погодився пухнастик. – Я ж казав – друге дихання. Щоправда, я тебе стільки разів зменшував, що ледь не знепритомнів. Ет, і куди я дивив-ся?.. Ну та що тепер говорити.

– А назад збільшити зможете? – затамувавши подих, запитав Микита.

– Знаєш, давай на «ти», – сьорбнувши медовухи, запропонував чоловічок. – Зараз я взагалі нічого не можу, навіть совою стати, хоча зазвичай це для мене – раз плюнути. Всі сили вичерпав. До того ж людину я зменшував уперше в житті. На щастя, все добре закінчилося. У тебе пломби в зубах є?

– Ні, – здивовано відповів Мік.

– Дякувати Богу. Живе і неживе зменшується по-різному. Пломба могла тобі зуба розірвати. До того ж неживе можна збільшувати, коли захочеться, а живе – тільки на повний місяць.

Микита нервово ковтнув.

– Ось такі справи… – чоловічок задумано сьорбнув медовухи. – І взагалі щодо тебе мені з Господинею порадитися треба. Може, вона якесь замовляння безпечніше знає. Ох, і перепаде мені на горіхи…

– А хто вона, ця Господиня? – стишено запитав Микита.

– Правителька нашого лісу – його душа й хоронителька. Тільки вона вирішує, хто тут залишиться, а хто ні. Взагалі-то бурдебачі не місцеві. Раніше ми жили в селах і містах, але потім вирішили переселитися ближче до природи, – вухан-чик засовався на стільці, наче бовкнув зайве. – Господиня дозволила нам залишитися за однієї умови: люди в жодному разі не повинні пронюхати, куди саме зникають їхні речі. Тобто за межами лісу ми маємо бути особливо обережними.

– А в лісі не треба бути обережним? – здивувався Микита.

– Ні, – посміхнувся чоловічок, – тут діють відворотні чари.

– Які чари? – не зрозумів хлопчик.

– Відворотні, – пояснив бурдебач. – Ви, люди, цей ліс майже не бачите.

– Як це «не бачимо»? – образився хлопчик. – Він на всіх картах є! І грибники до вас, певно, ходять… – До сусіднього столика саме підійшли троє регочучих боровиків. Микита здивовано закліпав і тільки трохи згодом розгледів, що це не гриби, а веселі дідки в розкішних оксамитових беретах.

– Взагалі-то рідко, та й що вони можуть тут побачити? – скорчив поблажливу гримасу вуханчик. – Ти хоч раз чув, щоб хто-небудь на русалку наштовхнувся? А на бурдебача? Отож бо!

Повз них, погойдуючи стегнами, пропливла зеленоока співачка. Хлопець-нявка, сьорбнувши зайвого, змовницьки підморгнув своїм друзям, встав з-за столу і рушив за нею.

У       кінці залу почулися різкі голоси, потім дзенькіт розби-того посуду й пронизливий дівочий вереск. Усі завмерли й уп’ялися очима туди, де починалася бійка. Хлопець на-магався втримати красуню, а та в розпачі шпурляла в нього все, що траплялося під руку. Тобто все, що стояло на найближчому столику рудих чортів. Тим більше, що ті вже нализалися, наче свині, й мирно порохкували на підлозі.

– Ходімо звідси – з нявками жарти кепські, – прошептав бурдебач, схопив Микиту за руку й потягнув до виходу. До місця конфлікту вже бігли друзі забіяки.

– Ти що? – обурився Мік. – Її ж нема кому захистити! Люди так не чинять.

Він вирвався й хутко побіг туди, де кричала бідолашна співачка. Хлопчик не уявляв, що буде робити, але раптом йому сяйнула гарна думка. Добігши, він всім тілом наліг на руку нявки, якою той тримав русалку. Нахаба зойкнув і від несподіванки відпустив свою жертву. Та, не гаючи часу, метнулася до дверей. Нявки з диким лементом кинулися за нею, прихопивши й Міка. Він запекло брикався, дряпався й навіть кусався, але його тягли за комір, немов щеня.

– Не так швидко, молоді люди, не так швидко! – мо-вив хтось над головою хлопчика. Мік побачив, що вихід з шинку загородили двоє – чугайстер і якийсь чоловік років тридцяти п’яти із глибокими синіми очима. Старий спокійно закочував рукави, незнайомець хижо посміхався. Хлопчика жбурнули під стіл. Почалася бійка. Синьоокий вочевидь володів прийомами рукопашного бою. Удар – і один нявка відлетів у протилежний кінець залу. Другий гепнувся на підлогу, коли на його спину опустився ціпок чугайстра. Втім, нявки швидко зорієнтувалися, вишикувалися півколом і почали повільно тіснити своїх ворогів за поріг «Трьох жолудів».

«А синьоокий б’ється, як професіонал! Але звідки тут майстер рукопашного бою?» – ледве встиг подумати Микита, як відчув, що його знову кудись волочать.

– Ворушися, ворушися, – сичав йому на вухо бурдебач, відтягнувши хлопчика за шинквас. Вони вискочили на вулицю крізь задні двері.

– Гайда, гайда! – підганяв Матвій, підсаджуючи Микиту на Тюхтю. – З тобою самі неприємності. Ну, чого ти туди поліз? У героя побавитися схотілося? Так ці нявки могли залоскотати тебе до смерті. Або просто поласувати тобою, на десерт, так би мовити. Кому я щойно пояснював, що вони дуже небезпечні? От і мене, певно, вже засікли.

– А мама говорила, що дівчатам у таких ситуаціях треба допомагати, – відрубав Микита й раптом затнувся. Дивна річ – вдома мамині повчання завжди нервували його, а тут він згадує їх ледь не на кожному кроці. Горло судомно стиснулося.

– «Мама говорила, мама говорила», – передражнив його бурдебач. – Ну, чого розсівся? Їдьмо!

Дві ящірки зеленими блискавками шмигнули в кущі. Позаду пролунало протяжне вовче виття.