Жінка-УКРАЇНКА

Художниця — Юлія Тацій

Невідомо, як відьми відчувають середину ночі – чи то по зірках, чи то по завмерлому на мить шепоту нічного лісу... Ельзара зупинилася біля розлогих лип, повільно повела рукою – і листя затріпотіло, гілки зігнулися, утворюючи невисоку арку, прикрашену світлячками. Не оглядаючись, відьма простягла руку, чоловік упіймав її долоню й слідом за провідницею переступив незриму межу.

***

Наче той самий ліс, тільки кожне дерево, як у дитинстві, здається схожим на чудовисько, що причаїлося, завмерло в очікуванні, а над сплетінням гілля зірки ввижаються блідо-синіми. Сизий серпанок виповзає з хащі, повільно волочиться над стежкою і знову зникає в темряві.

Так, тут має бути страшно...

Голосно ухнув пугач, на мить спалахнули величезні сяючо-жовті очі. Зара посміхнулася, розуміючи, яке враження справляє на людину це місце, й озирнулася.

Арсен виглядав спокійним – тільки цікавість в очах. І все ще тримав її за руку. Дівчина визволила долоню.

– Цікаве місце, – пошепки сказав чоловік. – Раніше я такого не бачив.

– Ще й не те буде! – Зара зітхнула. – Ти знаєш, я коли казала, що тебе дерево може задушити або що вогники болотяні заманять кудись – адже я не жартувала.

– Я подумав, що ти просто розлютилася й наговорила дурниць, – зізнався Арсен. – Підемо?

– Підемо. Тільки ти не відставай, нікуди без попередження не відходь і, як щось трапиться, клич мене. Домовились?

Чоловік не вдостоїв її відповіді – йому задавалося, що Зара таки значно перебільшує, наставляючи його, як малолітнього. Та невдовзі зрозумів, що порад відьмочки краще дослухатися, і вказівки виконувати беззаперечно. Принаймні, доки перебуває тут, на стежці. Варто йому було забаритися – і раптово ґрунт перед носками подарованих бабусею Айзою черевиків перетворився на хлипку трясовину. Довелося таки гукнути Зару. Дівчина була явно задоволена тим, що зарозумілий маг, нарешті, переконався в серйозності її попереджень. Дивно, та під її ногами трясовина зникала, і земля знову ставала твердою.

А трохи пізніше якесь дерево дійсно спробувало його задушити. Щоправда, гілки рухалися з таким страшним скрипом, що Арсен встиг відскочити убік й одразу впав, спіткнувшись об пухнатий м’ячик, що вигулькнув з-під ніг і оголосив тишу незадоволеним писком. Для заспокоєння хижого дерева вистачило одного погляду відьми, і вони пішли далі.

 

День так і не розпочався – у сіруватому світлі з лісу виповз густий туман, в якому ледь виднілися, а часом і взагалі щезали обриси стовбурів. Зара знов узяла його за руку. Вона йшла впевнено, мовби туман і не заважав їй розрізняти шлях. А навколо крутилося бліде марево, і часто в ньому вимальовувалися обличчя: Райн, Ліона, Корвін, інші колишні приятелі, а потім – батько. Обличчя, якого він вже майже не пам’ятав.

– Ти їх знаєш? – тихо спитала Зара, і він зрозумів, що дівчина бачить те саме.

– Так, знаю.

Потім з’явилися обличчя людей не знайомих ані відьмочці, ані йому, та незабаром зникли й вони. Залишився лише туман – густий, щільний, холодний.

 

Голод потроху брав своє, і ближче до вечора довелося зупинитися й присісти на коріння старого дерева. Дівчина витягла з торби хліб із сиром і простягла супутнику. Арсен побачив тільки руку, що виринула з марева, і їжу в ній – у згуслому тумані дівчини видно не було.

Рука зникла. Арсен вдивлявся у серпанок, що заглушав навіть звуки, потім покликав:

– Ти тут?

Йому ніхто не відповів. Він різко підвівся й, ступнувши убік, ледве не зіштовхнувся зі здивованою відьмочкою.

– Наступного разу відповідай, – похмуро попередив він.

– По-перше, я їм, а по-друге, – Зара хитро прижмурилася, – що, злякався?

Чоловік присів поруч, так, щоб Ельзара добре бачила його обличчя.

– По-перше, з тобою могло щось трапитись, а по-друге, ти забагато собі дозволяєш, відьмочко.

– Ой-ой-ой, налякав! – Зара хмикнула й відвернулася, хоча насправді їй стало незатишно: все ж, поруч із нею верховний маг, і він цілком міг вже відновити сили. От доведе вона його до кінця стежки, а він раз – і зачарує. Або просто спалить на місці.

 

До ночі туман розсіявся, і стало начебто тепліше. Ближче до півночі подорожани зупинилися на нічліг прямо посеред стежки. Зара сказала, що багаття тут не можна розводити, а потім, підібравши сухий прутик, окреслила навколо свого супутника коло на землі. Він ні про що не запитував – може тому, що з обіду взагалі волів відмовчуватися, начебто дійсно образився на дурний жарт. Неподалік відьма окреслила коло для себе й, улаштувавшись на теплій підстилці, вийнятій із торби, прикрила куточком ковдри ноги й заснула.

Щось розбудило її вночі, змусивши відкрити очі. Сон злетів миттєво від відчуття чужої присутності. Зара сіла й стала чекати.

Арсен спав, і напевно снилося йому щось неприємне – обличчя здавалася похмурим навіть уві сні. А дівчина раптом подумала, що поганого чоловіка бабуся Айза і взагалі не пустила б на поріг, а вже тим більше не відпустила б із ним молоду відьму.

Погляд, спрямований у спину, змусив озирнутися. Волохате чудовисько, схоже на стару, замшілу колоду із кривим гіллям замість лабетів, тьмяно блищало жовтими очима з-під кошлатих брів. Перевалюючись, воно вибралося з темряви на ледве освітлену синюватими зірками галявинку, і Зара посміхнулася:

– Здраствуй, дідусю лісовик.

– І тобі не хворіти, красуню, – чудовисько зникло, охайний дідок у вишитій сорочці, з довгою сивою бородою, підійшов до межі кола, спираючись на ключку. – Давно тебе тут не бачив. Ти, як завжди, у справі прийшла?

– Та от попрохала бабуся одну людину крізь ліс провести, – Зара кивнула убік сплячого, і лісовик спантеличено похитав головою.

– Ти кого це до мого лісу привела?

– Маг це опальний, – пояснила Зара, та лісовик хитро посміхнувся.

– Тож ти й сама не знаєш, з ким зв’язалася.

– А ти скажи!

– А що мені за це буде?

– А що б ти хотів?

Дідок оглянув відьму лукавим поглядом.

– Мені б наречену молоду. Подругу нову. Щоб не нудно було лісом бродити та від лиха всякого стерегти.

– Наречену, кажеш? – дівчина розсміялася. – І де ж я тобі її знайду? Тут навколо ні душі, скільки не шукай.

– А сама не підеш? Не за старого, а за красеня молодого?

Мить – і замість старого біля проведеної на землі межі стоїть молодий хлопець: статура богатирська, волосся русяве, очі сині.

– Погоджуйся, відьмочко.

Зара помилувалася на молодця й похитала головою.

– Та вже ні. Не хочеш, не кажи – я тебе не питатиму. Якщо маю щось взнати – у свій час усе відкриється.

– Аби не запізно, – лісовик знову прийняв подобу дідка й присів на землю напроти відьми. – Я тобі от що скажу: чаклунство на нього ведуть чорне, і рано чи пізно – воно його наздожене. Залиш-но його краще тут та йди, поки спить. Інакше погано буде обом.

– Ти мені тут усяку гидоту не пропонуй, – серйозно попередила Ельзара.

– Я не пропоную, тільки попередити хочу: минулої ночі з іншого краю стежки вам назустріч вийшла відьма, та не сама, а як ти – з людиною. З магом. І вона точно знає, кого хоче зустріти, а тому вам ніяк не розійтися. Хіба що, – він посміхнувся недобре, немов ікла показав, – хіба що зі стежки зійдете.

Зара опустила голову, уп’явшись у землю. Ще одна відьма? Ні, зустрічі на цій стежці ніколи нічого гарного не обіцяли.

– Дякую тобі, дідусю лісовик, – тихо промовила вона. – Тільки я не розумію, навіщо тобі мене попереджати? Для тебе ж усі відьми – одне плем’я, і з нею заговориш так само, як зі мною.

– Може, і не заговорю, – старий повільно підвівся. – Не люблю я магів.

– А... він? – дівчина розгублено глянула на Арсена, який так само міцно спав у своєму колі, підклавши під голову лікоть. – Адже він теж маг.

Лісовик посміхнувся, і листя на деревах відповіло йому голосним шурхотінням.

– Вже ні.

Висока фігура миттєво розчинилася в пітьмі. Ельзара лягла і довго дивилася в далеке небо.

 

Кілька дорогоцінних хвилин на світанку, коли в лісі вже світло, але ще немає туману, коли все принишкло, немов завмерло, ненадовго заснувши... Відьма розбудила мага, і сивий туман, що виповз із заростей, застав їх вже за зборами.

– Вночі лісовик приходив.

Арсен підняв голову, швидко озирнувся й очікувально подивився на дівчину.

– Сказав, що нам назустріч вийшла ще одна відьма з магом.

– І коли ми з ними зустрінемося?

– Швидше за все, цієї ночі.

– Можна десь сховатися?

– Ні, – Ельзара зітхнула. – Сходити зі стежки не можна.

– Чому?

– Тому що там, – вона махнула рукою вбік лісу, – буде байдуже, відьма я чи ні. Це особливе місце, і ходити тут можна тільки стежкою.

– А маг зможе тут чаклувати?

– Якщо відьма йому допоможе, то так, – Зара підвелася, закинула торбу на плече. – Лісовик сказав, що ти вже не маг.

– А що тобі лісовик іще сказав? – зненацька огризнувся Арсен. Опустив голову, повільно перевів подих і, озирнувшись на підступаючий туман, вимовив: – Ідемо.

 

У тумані говорити вдавалося лише пошепки, а голосні звуки грузько глухли, не досягаючи слуху співрозмовника.

– Може, почекати десь тут до наступного ранку? – запропонувала відьма. – Якщо вони не знайдуть нас раніше, у тумані можуть просто не побачити.

– Як і ми їх, – відгукнувся Арсен. – Ні вже. Маг, імовірно, зможе розігнати туман або зробити щось іще.

Подумки відьма з ним погодилася, до того ж у неї з’явилася ідея, майже безнадійна. Дівчина сповільнила крок, і подорожани йшли, не кваплячись, вигадуючи час.

Коли стемніло, і білясте марево уповзло зі стежки, Зара зупинилася й голосно покликала:

– Дідусю лісовик!

У відповідь – тиша, тільки заскрипіло, хижо простягаючи віти, старе дерево. Відьма кинула на дерево сердитий погляд і покликала знову:

– Дідусю лісовик!

Арсен торкнувся її рукава, дівчина озирнулася. Цього разу лісовик зволів одразу з’явитися в подобі старого.

– Чого галасуєш, красуню? Весь ліс переполохала.

– Доброго здоров’я тобі, дідусю лісовик. Вибач за клопіт... про допомогу тебе проситиму.

Усмішка на вигляд лагідного дідка Арсенові не сподобалася, але він розсудливо в розмову не встрявав, хоча й готувався у будь-яку мить втрутитися, якщо знадобиться.

– І яка допомога тобі потрібна?

– Вихід у зовнішній світ.

Якщо Зара й мала сумніви – чи можливо здійснити те, про що вона просить, замислений вигляд дідка підказав їй: так. Лісовик тільки міркував, чи погодитися, і що зажадати натомість.

Посмішка на старому обличчі з’явилася зненацька.

– Даремно ти вчора відмовилася: була б моєю дружиною, думати б забула про всілякі дурниці. Й супутнику своєму шлях би назовні відкрила. Ну то добре, – він розправив плечі, відкинув ціпок. – Ех, молодцю, потіш мене, старого. Битися будемо на кулаках. Як переможеш мене тричі – відкрию вам вихід, якщо ж перемога за мною лишиться – я вас прямим шляхом до неминучої загибелі приведу.

– Це вже ні, – швидко відповіла відьма. – Якщо ми з тим магом зустрінемося, то ще невідомо: хто кого. А ти нам "неминучу загибель" пропонуєш!

– А раптом і здолає мене твій молодець? – хитро прищулився дідок, та Ельзара не мала зайвих сподівань – де ж то бачено людині проти лісовика встояти?

– Ну що ж, тоді, якщо я сильнішим виявлюсь, я піду і вас не чіпатиму, – зненацька погодився лісовик. – Нудно в лісі, нема з ким і кулаки розім’яти, а так – хоч розвага.

У відповідь на погляд відьми, Арсен кивнув, скинув торбу на землю й приготувався.

– Що не нападаєш? – поцікавився дідок. – Чи тебе мій вигляд бентежить? Ну то це поправно.

Ельзара ойкнула, маг збентежено відступив. На стежці стояв іще один Арсен, тільки з довгим темним волоссям, сколеним на потилиці блискучою шпилькою. І обличчя бліде-бліде, як у мерця. Придивившись, відьма зрозуміла, що це таки не Арсен, але хтось дуже на нього схожий.

Наступної миті справжній Арсен кинувся вперед. Дівчина трохи відійшла, щоб не заважати, і стежила за швидкими рухами з острахом і цікавістю. Їй здалося, що колишній голова міста от-от повалить свого суперника на землю, але... Він упав сам, а лісовик, посміюючись, без особливих зусиль утримав його на землі, не даючи підвестися.

– Це раз, – сказав він, і підхопився.

За якийсь час усе повторилося. "Це два" – зітхнула відьма. На інший результат двобою годі й сподіватися, адже в лісовика руки дужі, міцні, як дерева дубові, як ухопить кого – самому довіку не вирватися.

Супротивники зійшлися втретє, стрімким танцем закружляли один навколо іншого, раз у раз міняючись місцями, та так, що Ельзара не могла встежити за їхніми рухами, і раптом повалилися на землю. Побачивши, що маг опинився зверху і, придавивши супротивника, не дає пручатися, дівчина прикрила долонькою рота, сподіваючись, що цього разу перемога залишиться за людиною. Та раптово від легкого руху руки лісовика Арсена немов підкинуло в повітря. Він впав чи не в десяти кроках від супротивника і, важко перевівши подих, не одразу зміг підвестися.

– Це три, – лісовик устав, обтрусив долоні й знову перетворився на дідка. Почекав, доки чоловік випрямиться і, посміхнувшись, обернувся до відьми. – Ну, дякую. Побавили старого. Вибачайте, як щось не так.

"От і все" – з відчаєм і водночас полегшенням подумала відьма. Лісовик ішов, та на межі темряви, що по обидва боки стежки здавалася ледве не відчутною на дотик, озирнувся.

– А прохід я вам відкрию. Як ітимете вперед, ані на мить не зупиняючись, то ліворуч побачите стежку. По ній і вийдете.

І зник, розчинився в пітьмі.

 

"Іти вперед, не оглядаючись, не зупиняючись"...

Зара йшла поруч із магом, який тепер помітно кульгав.

– Сильно вдарився? – запитала вона.

Арсен похитав головою.

– Гарний дідок. Ти як гадаєш, можна йому вірити?

Дівчина знизала плечима.

– Доведеться. Іншого виходу однаково немає.

– І то правда, – погодився маг.

– А ти впевнений, що людина, яка тебе шукає, – ворог тобі, а не навпаки?

– Майже, – чоловік посміхнувся. – Коли побачу, хто нас зустрічає – знатиму напевно.

Спереду ще нікого не було видно, та дівчині ставало незатишно при думці, що лісовик обдурить: чи то стежка не відкриється, чи то... відкриється і приведе їх прямісінько до болота, або ще кудись, де не краще. Адже лісовик переміг, і може, як схоче, згадати первісні умови двобою.

Хода Ельзари вповільнювалася, помітивши це, маг узяв її за руку і потягнув уперед. Не зупиняючись. Амулет, прив’язаний до його зап’ястка, раптом почав чорніти, як тліюча головня.

Вдалині з’явилася яскрава блакитна кулька. Вона все збільшувалася, і нарешті освітила двох, які швидко наближалися, впевнено крокуючи стежкою. Попереду йшла жінка в темній сукні, поруч із нею, не відстаючи – високий світловолосий маг у білому вбранні. Блакитний вогонь у його руках палахкотів, розсіюючи тьму, підсвітлюючи видовжене обличчя з тонкими губами. Побачивши Зару й Арсена, які поспішали йому назустріч, він посміхнувся, однак невдовзі ним оволоділо занепокоєння, бо Арсен продовжував, не вповільнюючи кроків, тягти відьмочку вперед, немов і не бачив ворога.

– Ми з ними просто зіштовхнемося, – прошепотіла дівчина.

– Нічого, якось оминемо, – крізь зуби процідив Арсен, дивлячись на суцільну стіну вкутаного темрявою лісу, в якому не видно було обіцяної стежки.

Маг у білому вбранні підняв руки, вогонь у його долоні заяскравішав.

– Зупиніться! – прогримів владний голос, але Арсен не звернув уваги на наказ.

– Зупиніться!

Втретє повторювати він не став. Вогненна куля, яскраво спалахнувши, полетіла вперед, розростаючись, збільшуючись. Дівчина побачила полум’я зовсім близько, і в цю мить Арсен смикнув її за руку, тягнучи за собою, на стежинку, що розкрилася між дерев.

Вони побігли. Спершу земля була твердою, потім ноги захлюпали в багнюці. Сірий серпанок виповз із темряви, стелячись у лікті над землею, і сховав стежку. Під ногами щось хрупотіло, іноді траплялися ямки та вибоїни, та втікачі не зупинялися.

Зара озирнулася через плече й ледь не впала, спіткнувшись. Незнайомі маг і відьма не кинулися в погоню, вони стояли біля початку відкритого лісовиком проходу, але так близько, немов Зара з Арсеном не тікали від них з усіх ніг. Нова куля блакитного вогню полетіла услід втікачам, дівчина крикнула: "Вниз!" – і вони впали крізь серпанок на щось слизьке, волохате, що квапливо розбіглося в різні боки. Куля пролетіла над головами, обпаливши жаром, чоловік одразу схопився на ноги, допомагаючи піднятися дівчині, і вони побігли далі. Зара знову озирнулася, та лише переконалася, що відстань між ними й магом, хоча б не скорочується.

Зненацька попереду щільною завісою постала непроглядна темрява. До неї лишалося зовсім трохи, і кидатися туди було надто страшно навіть для мага, навіть для відьми, але ще одна куля, послана вслід, не залишила вибору. Втікачі стрибнули вперед, і, раптом не знайшовши під ногами опори, впали, вдарившись об щось тверде, і покотилися вниз.