Жінка-УКРАЇНКА

…Старі скульптури левів, витесані з моноліту пісковика, стиха зітхають уві сні, сторожачи обабіч високі сходи до входу в ошатний маєток. Вони ще пам’ятають той час, коли височіли біля Графських воріт і один – радісний – вітав панських гостей, а другий – із сумним виразом – проводжав із маєтку незнаних і знаних нині графів, поміщиків, купців, мистецьку, культурну та наукову еліту, тих, хто приїздив розважитися, наснажитися, відпочити, повчитися, переховатися від переслідування, радісно в’їхати, щоб жити до віку, чи осоромлено полишити Самчиківський замок…

…Олександр Матвійович Пажимський чотирирічною дитиною назавжди повернувся до села Самчики Старокостянтинівського району Хмельницької області. Саме «повернувся», хоча народився він 1937 року на Черкащині і прожив там з батьками на хуторі Багва замало літ, аби кудись подорожувати і тим більше – повертатися. Але коріння батька, Матеуша (Матвія) Пажимського, що міцно вросло в щедротну землю маленького волинського села, яке колись, у сиву давнину називалося Замчиками і польський король Сигизмунд І дарував його Костянтину Острозькому, оте коріння незбагненним генетичним голосом говорило хлопчині, а згодом – і юнакові, й зрілому мужеві, що тільки на цьому крихітному клаптикові всесвіту він може найповніше прислужитися життю та історії, ставши ніби поруч із Хоєцькими, Чечелями, Угрімовими, Шестаковими. Вони розбудовували маєток у Самчиках, а він – запобіг його знищенню. А чого варта заява Олександра Пажимського, про те, що в першому в області краєзнавчому музеї історії села, який він відкривав на території Самчиківського маєтку, не буде нічого про… партію і Леніна? І це – у просякнуті ідеологією комуністичні часи! Зате непохитний прибічник народного мистецтва розмістив у музеї, поміж старожитностей, яких нашукав разом із однодумцями у місцевих вісімдесяти-дев’яносторічних дідусів та бабусь, виставку традиційних писанок. А на обурливе запитання: «Что ето ви за яйца тут показиваєтє?» тицяв пальцем у статтю у всесоюзному журналі «Народна творчість», де з дозволу політичної номенклатури було написано, що писанки, то – не яйця, а народне мистецтво. А власне, чого ще було чекати від гідного сина свого батька, котрий маючи чотири класи освіти, став інженером борошномельного комбінату на Черкащині, продукція якого ще до революції експортувалася за кордон; котрий запустив першу електростанцію в Самчиках, котрий не цурався робити влучні зауваження і виправляти помилки (!) політичного оглядача Жукова, а в місцевому млині досі працює електричне устаткування на основі розрахунків Матеуша Пажимського? З іншого боку пану Олександру дісталися волелюбні козацькі гени матері Марії Джури, брати якої, через небажання йти до колгоспу опинилися в Сибіру, де згодом і полягли кістками. Це вже пізніше, майже після сімдесяти п’яти років свого життя, Олександр Матвійович Пажимський скаже: «У мене польське коріння і українські гени».

Кор.: Олександре Матвійовичу, відродження маєтку «Самчики», порятунок цієї історичної пам’ятки від занепаду і руйнування – Ваш свідомий життєвий вибір, чи просто так сталося, так склалися обставини?

Важко про це судити. Я схильний до того, що на все є Божий промисел. Мені на роду, видно, написано боротися за відродження народного мистецтва, історичних цінностей – ото я й борюся. Звісно, не один. Коли ми почали справу відбудови маєтку, мене підтримали друзі-мистецтвознавці, серед яких знавець сакральної архітектури Григорій Логвин, український історик, професор Михайло Брайчевський. Та й загалом мені пощастило бути знайомим із багатьма видатними, розумними людьми. Завдяки їхній підтримці вдалося спочатку відродити палац, а в 70-х роках минулого століття – весь комплекс «маєток Самчики». Згодом, коли справа набрала обертів, я звернувся в інститут історії архітектури, підготував цілу купу документів, фоторобіт, аби палацово-парковий ансамбль «Маєток Самчики» отримав статус державного заповідника.

Ця ошатна місцина, огорнута тихим шелестінням рідкісних порід дерев, наснажена гомоном води, на синьому плесі якої, наче зорі на вечірньому небі, щоліта розквітають білі лілії, огорнута переплетеними алейками і стежками, підсвідомо спонукає до роздумів, до заглиблення у себе, налаштовує на філософсько-мрійливий лад. Маєток у Самчиках знав на своєму віку не одного господаря і бачив різні часи: від розквіту, коли він був центром культури, де мали за честь побувати найвизначніші уми того часу, до занепаду і зневажливого руйнування унікальної старовини в ім’я побудови «нового мира». У часи революцій згоріли у грубках панські меблі, пішли на цеглу стайня і оранжерея, де триста глядачів колись споглядали балетні і театральні вистави. Пізніше маєток правив у радгоспі за бібліотеку, дитсадок, клуб, піонерський табір, фельдшерсько-акушерський пункт. У 50-тих роках минулого століття обласна сільськогосподарська дослідна станція облаштувала у його стінах склад агрохімікатів – наслідки їхньої дії помітні дотепер.

Відомо, що історія не знає умовного відмінку, отож вести мову про те, що сталося б із пам’яткою архітектури, якби не завзяття Олександра Пажимського, можна на основі особистого ставлення кожного з нас до історії та рівня поваги до небуденних старань інших людей. Хоча сам сподвижник зізнається, що не раз і не двічі траплялися ситуації, коли від безвиході і неможливості пробити глуху стіну бюрократизму чи й банального людського нерозуміння, опускалися руки і здавалося, що вичерпалися сили для поступу. Але Божий промисел – величний, отож сили знову відновлювалися, а в суцільній глухій стіні знаходилися шпарини, крізь які просочувалося світло. 

Кор.: Олександре Матвійовичу, яка у Вас освіта?

Десять класів. (сміється. прим.авт.)

Кор.: Для заслуженого майстра народної творчості України відсутність вищої освіти не стала перепоною у розвитку творчості?

Знаєте, знання здобуваються по різному. Я свої набув, коли спілкувався з розумними людьми. Це – дуже важливо! А ще в архівах, їздив заради цього навіть до Москви. Книги читав і до цього часу читаю… багато. Ну і… працюючи, знаєте, теж отримуєш знання.

Нині член Національної Спілки художників України, Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії ім. Д.Щербаківського та обласної премії ім. П.Бучинського, почесний громадянин Старокостянтинівського району Олександр Пажимський ні на хвилинку не відходить від справ – екскурсії, конференції, наукові статті, програми, котрі вивчаються в коледжах, майстер-класи, робота з документами, а часом – і з косою в руках, бо ж треба викосити траву на території парку! Це – буденне життя людини, котра чи то не усвідомлює, чи, дякуючи вродженій скромності, не озвучує величності тих вчинків, котрі він здійснив, просто ідучи життям. Про унікальний Самчиківський розпис, котрий прирівнюється до відомого Петриківського, нині пишуть в історичних журналах і вивчають знавці декоративно-прикладного мистецтва. А відродження цієї самобутньої техніки живопису відбулося також за безпосередньої участі Олександра Пажимського. «На початку 60-тих років ми організували в Самчиках мистецьку студію «Просвіт»: малювали, карбували, писали вірші, писанки… – говорить мій співрозмовник. – З напрацьованого організували в Хмельницькому виставку. Її побачив Микола Мазур (тепер вже Народний художник України) і порадив звернути особливу увагу саме на наш розпис, де народна основа перемежовується з авторським баченням.» Відтоді Олександр Пажимський цілковито зосередився на цьому виді творчості. Знайшов у записах Олени Пчілки згадку про те, що на Поділлі здавна побутував свій унікальний спосіб розпису. Та й сам пам’ятав ще з дитинства, як у Самчиках розписували долівку хати, які узори були на старовинних килимах… Згодом вдалося знайти розписану скриню, а в селі Северини бачив оздоблене мальованим узором вікно. Потроху відтворили призабуте. Майстри Самчиківського розпису – Борис Шнайдер, Геннадій та Віктор Раковські, Михайло Юзвук і Олександр Пажимський – представляли унікальне творіння у Києві в рамках акції «Мистецтво одного села», створивши справжній фурор серед поціновувачів.

Відчуття рідного мистецтва Олександр Матвійович приживив і обом синам. Богдан Пажимський нині працює директором Державного історико-культурного заповідника «Самчики», перебравши з батьківських рук справу його життя і утверджуючи її вже своїм життєвим дороговказом. Ярослав у Хмельницькому займається ландшафтним мистецтвом. Для внуків Ярослави, Владислави, Святослава і Мечислава-Олександра  життя простелить свої неповторні дороги, але, де б вони не були і чим би не займалися, їхні долі завжди будуть переплетені з неповторною місциною Подільської Волині. Бо так має бути! Бо кожен повинен, якщо не жити, то принаймні знати і побувати там, де народився. Вже у дорослому віці Олександр Пажимський їздив шукати географічне місце на теренах України, де взяло початок його життя. Вицвіла від часу чорно-біла фотокартка слугувала єдиним орієнтиром, окрім розповідей батьків. Він напитав у місцевих, відшукав місцину, що колись звалася Багвою – зоране поле без жодного натяку на колишнє житло людей. Але на душі стало спокійніше, бо він виконав те, що повинна виконати у житті людина – не відцуратися свого.

Кор.: Пане Олександре, а чи замислювалися колись над тим, аби сформулювати Вашу життєву місію?

Живу, як живу… Цікавлюся, вивчаю, охороняю народні пам’ятки, етнічну культуру…

Розмірковую про те, чи вдалося Олександру Пажимському все, до чого прагнув у житті? І чомусь здається мені, що багато не вдалося – час був такий, обставини, політика держави – тієї, великої, де самоідентичність не те, що не заохочувалася, ба більше – каралася… Ну і тепер своєї, незалежної, проте так часто схожої на мачуху, щодо власних традицій, що зачудовано губишся у здогадах – а звідки у рідних дітей цієї землі стільки любові до неї, що здатна вона підняти з руїн навіть запилене часом і байдужістю?.. Але, для Олександра Матвійовича Пажимського вдалося найголовніше – у житті, в роботі, в творчості дослухатися до своїх ген, до свого менталітету, жити в світогляді українців – під отим підсонням, де накопичено наш фольклор і космос нашого, українського світобачення.

…А старі леви на осонні маєтку спокійно дихають уві сні, бо, переживши буремні й величні часи, вони навчилися смиренно сприймати віяння нового часу, розуміючи своє призначення – охороняти від зазіхань і руйнації цей маленький всесвіт під кронами дерев. І щоденне відлуння знайомих кроків чоловіка, який не мислить свого життя відокремлено від Державного історико-культурного заповідника «Самчики», втихомирюють кам’яних білих хижаків із добрими живими серцями…

Оксана Радушинська

Фото: http://ye.ua