Жінка-УКРАЇНКА

Не вірю...

Мамусю, вони знову прилетіли. Горлиці сіли на воротях, про щось лагідно вуркочуть. Притулившись один до одного, птахи пильно розглядають наше подвір’я. Я сиплю пригоршню зернят, які губляться у вже прив’ялому споришевому килимку. Пара сизокрилих обережно спускається на землю. Знаю, вони чекали, коли ти обізвешся й лагідно попросиш до двору… Вони сумують за тобою, як і я. Наш двір за мить осиротів. Ось і ластівки шугають, шукають твій силует. Одна вмощується на гілочку кліматіса й тужно дивиться… Якось, мамусю, ти запитала мене: «А ти знаєш, про що вони думають?»

«Мамо!» — зривається мій голос. Я шукаю тебе всюди: біжу стежкою до берега. Ти так любила щоранку йти до Конки і з кручі милуватися краєвидом. Заглядаю до хати. Сінешні двері прочинені, а в кімнатах порожнеча… Тільки свічечка догорає біля портрета…

На моєму столі — мамині чорнобривці. Вона ще встигла ранньої весни посіяти грядку на причілку. Все хвилювалася, чи зійдуть, погода вередлива: холодно, йдуть дощі. Дочекалася. Зійшли. Але перший зацвів на третій день, як мама відійшла в інший світ… Два кущі я понесла їй до могили, а решту привезла до Києва. Зараз вони пломеніють на балконі. Так хочу, аби їх цвіт радував мене довше. Я пригортаюся до них і відчуваю тепло рідного серця, обійми лагідних долонь.

А ще — матіола… Мама заходила до хати пізнього надвечір’я, вдихнувши п’янкого аромату…

Мамо… Мамо… Мої думки про тебе, мов осіння павутина, снують всюди і повсякчас. Я знімаю телефонну слухавку й хочу тобі зателефонувати, вибираю листівку, впевнена, вона б тобі сподобалася і ти б її виставила, як і десятки інших, на столі…

Мені під ноги котиться каштан. Я беру його до рук, пригортаю і… випускаю на бруківку. Нехай котиться собі далі. Це раніше я привозила тобі ці гладенькі кульки, а ти сміялася й запитувала: «А кожушки в Києві лишили?»

Мамо моя рідненька, я дякую тобі за подарунок — жити! За сонце в небі блакитнім. За зорі, які ти навчила любити. За стежку з мого дитинства, якою до тебе, мамусю, біжу я у своїх снах. За ласку твою, любов і ніжність. За Бога в душі моїй…

Мамо, ластів’ята підросли й відлетіли. Разом з ними і я залишила наш двір.

…Осінній дощ тарабанить у вікна. Мені холодно. Мамо, я не вірю!

«Сільські вісті», 13 листопада 2012 року, № 133 (18873)
http://www.silskivisti.kiev.ua

Шовковиця

І знову дощ. Періщить так, що кінця-краю йому не видно. Тетяна визирнула у вікно. Небо нап’яло темну хустину. Надворі потемніло, посіріло, навіть трава зіщулилася.

Жінка підійшла до столу. Поклала дві серветки. Їх Юрко подарував на день народження тільки-но одружилися. Вона ними дорожить: дістає тільки на улюблені свята та ось на зустріч із подругою. Скільки ж вони не бачились? Тетяна напружує пам’ять. Та що тут рахувати: з часу трагедії на Чорнобильській атомній. Оксана на той час була вагітна. Хто народиться в неї, звісно, не знала, адже тоді ще не було можливостей заглянути у майбутнє. Вона з чоловіком їхала на його батьківщину. Тетяна бігла по перону, втираючи сльози, а потяг усе віддаляв і віддаляв подругу… Не встигли і попрощатися як слід. Дався взнаки той страшний Чорнобиль — дитину Оксана не виносила. Її чоловік, дізнавшись, що дружина вже не зможе народити, пішов із сім'ї і незабаром улаштував своє життя. Тепер у нього є син і донька. Хоч з роками зажила рана від передчасної втрати дитини, боляче Оксані було споглядати на його благополуччя. Врешті через роки вирішила повернутися ближче до рідні. Власне, вона вже три місяці як приїхала до райцентру. Спочатку зателефонувала Тетяні, просила допомогти знайти роботу і... зникла. Потім пояснювала: ходила на співбесіди, обживала квартиру. Один чоловік, з яким випадково познайомилась у супермаркеті, допоміг влаштуватися в проектну фірму, в якій працюють Тетяна з чоловіком. По суті, Юрко як начальник відділу і представив її колективу.

— Тепер у нас новий дизайнер, — сказав він, чомусь зніяковіло глянувши на дружину. Невже боїться, що колишня подруга складе їй конкуренцію, адже і Тетяна працює дизайнером. Таке вигадає! Роботи на всіх вистачить.

Тетяна дістала з шафи найулюбленіші горнятка — опішнянська кераміка, її ні з чим не переплутаєш. Це подарунок від Оксани. Коли багато років тому вручала цей сервіз, промовила: «Може, нарешті зустрінеш свого принца — буде в чому каву подавати!». Ото здивується подруга, коли побачить свій дарунок. Хоча й лишилося від нього лише два горнятка, проте ж пам’ять яка! Пиріг з вишнями вже готовий. Оксана от-от буде на порозі. Можна заварювати каву. У голові — калейдоскоп: скільки всього треба розповісти подрузі! У Тетяни життя склалося. Невдовзі, як провела Оксану, зустріла свого Юрка. Промайнули роки, і ось уже їхній син — лікар. Доля закинула його в Німеччину. Невісточка Ельза внуків нарекла іменами, які вподобала свекруха: Іван та Марія. Ще манюні, а вже щебечуть по телефону українські слова. Шкода, що бабусю бачать лише на фото. Та восени вони з Юрком збираються поїхати до сина. А донечки-близнючки, дякувати Богу, поруч. Віра вчиться на художника-дизайнера, а Надійка стане педагогом.

Щось затримується Оксана. Та воно ж погода така. Або десь у «пробці». Можливо, на своєму авто добирається? Про все не встигла розпитати. Та вже за кілька хвилин наговоримося, думає Тетяна.

Нарешті — дзвінок у двері. Це напевно вона. Чоловік попередив, що буде пізніше — у нього робота на першому плані. Та і яке йому діло до подруги її юності, вони не були раніше знайомі.

Оберемок ромашок, мов сонце серед хмарного неба! Обійми, спогади і балачки-балачки… Так би до ранку. Оксана струнка й доглянута. Стежить за собою: зарядка — щодня обов’язково, раз на тиждень — масаж. Сніданок, обід, вечеря — все за розпорядком. «Треба себе полюбити», — наголошує подруга. «Сьогодні зранку — манікюр, зачіска, макіяж», — продовжує щебетати. Ще три місяці тому думала, каже, що в її долі вже нічого не зміниться. І раптом — закохалася. В кого? Солідна людина, дуже уважний, ніжний до неї, але... одружений. Не хочеться про це говорити... До речі, затрималась, бо вирішили з коханим прогулятися на свіжому повітрі, до лісу гайнули. Ромашок тобі назбирала, пам’ятаю, ти їх любиш. А тут злива, та така затяжна! Сховалися під дикою шовковицею, а від дощу ягоди як почали на них сипатися. Зараз коханий чекає у неї вдома, готує вечерю. Треба вже поспішати, заговорилися ми…

Тетяна допивала холодний чай. Вже запівніч, а чоловіка нема. Нарешті ключ у дверях легенько повернувся. На порозі стояв Юрко з оберемком ромашок, а на ще не зовсім просохлій від дощу сорочці — плями від шовковиці...

«Сільські вісті», 16 липня 2013 року, № 82 (18975)
http://www.silskivisti.kiev.ua

Три горіхи.

Ранок для Лідії починається задовго до схід сонця. З дитинства запам’ятала бабусину пораду: «Хто раненько встає, тому Бог дає»… Стимулює й заряджає енергією на цілісінький день зелений чай із додаванням пелюсток волошок та цедри лимона. Але чай вона готує вже після того, як вигляне у вікно і подивиться на три крислатих дерева перед будинком.

— Бабуню, а хто посадив ці горіхи? — запитує щебетливий п’ятирічний онучок Данилко. — Ти їх так любиш…

Лідія їх не просто любить. Здається, інколи чує, як шелестить листя та падають на землю достиглі горішки.

…Було то пізньої осені. Так сталося, що першу в її житті відпустку дали у жовтні. Помандрувала до Криму. На одній з екскурсій невгамовна екскурсовод звернула увагу відпочивальників на розлогий волоський горіх, окружність стовбура якого перевищувала сім метрів. Лідія вирішила сфотографуватися біля дерева-велетня. «Давай клацну», — запропонував хлопець з її екскурсійної групи. Коли брав у неї фотоапарат, вона відчула тепло його рук. Фото й досі зберігається в сімейному альбомі. Микола тоді виявив бажання впродовж дня фотографувати Лідію біля визначних пам’яток. Коли розговорилися, то з’ясувалось, що родом вони з сусідніх південних областей. Але доля обох закинула на Київщину. Лідія — бібліотекар, Микола — музейний працівник.

Майже до ранку проговорили під час першої зустрічі. Наступні два тижні вони майже не розлучалися. Перед тим, як Ліда поїхала додому, Микола відвіз її до своїх батьків, представив як наречену. Миколин батько викопав у садку три маленьких горіхових деревця-самосійки. «Буде своя хата — посадите. Адже коло горіха зійшлися ваші життєві стежки. Нехай ці дерева ростуть на добро, на щастя, на довгий вік».

Згодом Лідія та Микола побралися, досить швидко отримали квартиру. Вирішили, що поки нема своєї земельної ділянки, то прикопають горіхи на пустирищі навпроти будинку. Деревця пішли в ріст, але пересаджувати їх було нікуди. Тож молода пара вирішила: раз тут прижилися, значить, тут їм і рости.

Частенько молодята ставали під ще не широкі крона, обіймали кожен своє дерево, поглядаючи на середнє: вони чекали в сім’ї поповнення. Народився син, якого назвали Григорієм. Тепер їх стало троє, як і горіхів.

Ось тільки доля рано забрала із життя Миколу, не дочекався дід онука. Невгамовний Данило просить бабусю відгадати загадку: «Не розбивши горщика, не з’їси кашки». Лідія бере до рук горішок і простягає малому — ось тобі й відповідь…

«Сільські вісті», 13 серпня 2013 року, № 94 (18987)
http://www.silskivisti.kiev.ua

Звірі казкові, загадкові

На зеленій галявині — диво-звірі і птахи. На серйозних обличчях дорослих за мить з’являється усмішка, а що вже говорити про дітей! Рученята тягнуться до чудернацьких створінь. Здається, ще мить — і оригінальні, надзвичайно гарні керамічні вироби майстрині Ольги Отнякіної-Бердник оживуть.

Понад двадцять років пані Ольга працює в жанрі розписної керамічної іграшки. Але це не просто іграшки, а художні образи, покликані розбудити і в дорослих, і в дітей творчу уяву. В глиняних фігурках оживають стародавні загадки і казки, легенди і повір’я. Приміром, серія «Стародавні загадки» — це вироби, кожен з яких є загадкою, але водночас він, викликаючи ряд асоціацій, підказує загадку. На кожній іграшці напис, як ось цей: «Біг кінь білобокий через Дунай глибокий. Як упав — заіржав — увесь світ задрижав». Це давня загадка про Коня — Грозову Хмару, що мчить-летить через міфічний Дунай з його правічними водами.

Ольга Отнякіна-Бердник живе й працює в Черкасах, а народилася та виросла в містечку Кам’янка на Черкащині, в робітничій родині, де любили і шанували мистецтво. Її батько був художником-аматором. Не маючи професійної художньої освіти (бо після закінчення 1983 року Київського інституту культури отримала диплом бібліотекаря-бібліографа), самотужки освоїла таємниці ремесла кераміки та художнього розпису. До цього її спонукало захоплення творчістю геніальної української художниці Марії Приймаченко. Поступово виробивши власну техніку та стиль, майстриня почала створювати вигадливо розписані темперою свистунці, в яких втілювала стародавні образи українського фольклору.

Вона удостоєна звання заслужений майстер народної творчості України, є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва. Її роботи можна побачити в музеях міст Київ, Черкаси, Запоріжжя, Кам’янка, вони є у колекціях багатьох вітчизняних та зарубіжних любителів українського народного мистецтва.

Пані Ольга створила тисячі іграшок, кожна з яких має оригінальну образну назву, провела десятки майстер-класів у різних містах України та за її межами. «Від Яйця-Райця», «Огородні звірі», «Пташині весілля», «Леви наших лісів», «Про Кота-Воркота», «Давня казка», «Козуня-Любуня» — це далеко не всі назви її персональних виставок. А ще Отнякіна-Бердник — постійна учасниця фестивалів, фольклорних дійств, ярмарків народних ремесел, теле- та радіопередач, на яких вона гаряче пропагує українську культуру, її давні багаті традиції.

Фото автора

«Сільські вісті», 17 вересня 2013 року, № 109 (19002)
http://www.silskivisti.kiev.ua