Жінка-УКРАЇНКА

Нещодавно у Львові побачила світ антологія з творами, що розчулять не одне читацьке серце, зігріють не одну людську душу, під назвою "Львів... Львів’янки... Любов..." 

Це фрагменти нових романів і оповідання від Тетяни Вергелес, Маріанни Вдовиковської, Тетяни Грунської, Любові Долик, Оксани Кришталевої, Оксани Лозової, Христини Лукащук, Катерини Міхаліциної, Надії Мориквас, Ірини Показанової, Жанни Слоньовської.

До уваги шанувальників порталу проза Любові Долик, яка увійшла до цієї книги: 

У неї був неземний погляд блакитних очей

У неї був неземний погляд блакитних очей – навіть не очі дивилися на мене, а уважні блакитні серця пульсували ніжністю і милосердям.

Вона уклала мене на вузенький столик, наказала не рухатися, нічого не боятися.
Чому я їй повірила, чому я її послухала?

Столик плавно рушив, наді мною стала опускатися стеля, нижче, нижче... Кла-а-ац. Зупинився стіл. Я – під прозорим білим вікном, яке зовсім не прозоре і зовсім не вікно. Але наступної миті я вже про це не думала...

Звідкіля вони взялися, ті космічні гуцули? Запальні, гарячі, сильні...

Спочатку гримали у вікна – думм-думм-думм , і знову – думм-думм-думм, такі вперті хлопці, гепали, здавалося, по усіх звивинах мозку, щодуху гамселили у броньовані шиби, а шиби не прості – товсті-товстенні, тому і звук такий густий, джмелино-басовитий – думм-думм-думм.

І раптом – пощезли усі, тиша, як порятунок, плюскоче вода. А я, насправді, дельфін, якого досліджують ось на цьому дивному апараті. І довкола так багато блакиті, бірюзи, сонячно-зелена вода плюскоче піді мною. І музика витинає десь там, ген-ген далеко піді мною, за межами цього космічного акваріума, певно, з Карпат, з самої Криворівні доноситься жваве гуцульське "бум-цик-цик"...

Думм-думм-думм – різко затарабанили хлопці-прибульці, чи це навпаки – космічні тубільці, але все-таки які ж вони вперті і противні. Аж губами мимоволі пересмикнула і замружила очі.

Та дійство тільки розпочиналося.

Хвиля тиші – плюскіт – і нове – густе і важке, як погляд підозірливої свекрухи, гудіння.
То були жінки – так, так, у цьому космосі також були свекрухи, і зараз вони зібралися пооглядати мене – прискіплива жіноча рада. Тяжкі камінні баби, з повіками, що навіть не підіймалися, механіхму такого не мали в собі – погляди їхні були такі вбивчі і палючі, що повіки мусили завжди бути опущеними наглухо, як жалюзі у вікні моєї ревнивої сусідки. Ох, як довго вони мене судять, які ж млосно неповороткі і задушливі, як мені уже надокучили…

Хух! Тиша, плюскіт води, тихий "кла-а-ац", і наступна армія узялася дзьобати мою голову. Але, що це? Нарешті я посміхнулася. Це були такі рідні звуки рок-н-ролу, диско, вони пританцьовуваи від утіхи, "рок-рок, рок-ен-рол, рок-рок, рок-ен-рол", далі ритм помінявся, я упзінала ... рідний гопак і козачок, а далі навіть – старезні, як світ, "боніемівські" ритми! Стало так весело і смішно, хотілося танцювати, жаль, що я не могла поворухнутися. Ой, я і не сподівалася, що тут буде така дискотека!

Та радість мою швидко обірвала навала відбійних молотків. І знову ж таки, не простих, а ... ні. ні, не золотих, а отих джмелино густих басів, лише били вони по-гуцульськи запальним ритмом, знищуючи усі залишки думок і відчуттів. Пам׳ятаєте старий фільм "Пригоди італйців у Росії" – там відбійним молотком лякають героїв, наче розстрілом, а тут мене розстрілювали із зброї набагато потужнішого калібру – не повеселишся.
Гей, хто небудь, де ви там? Випустіть мене звідсіля! Верніть мене на землю! Голова ставала гарячою від думок, паніка хвилею заливала очі, я вже нічого не хотіла бачити, не могла зосередити погляд… В мої руці – гумова грушка, це кнопка виклику, коли вже непереливки. Тиснути? Потерпіти?

Ооо, знову понабігали хлопці_биймо_шиби, потім зазвучатли басовиті космічні дримби… Збилася з ліку, закрутилося у голові від карусельки звуків і відкриттів, вже не розпізнавала, хто і що мені ту голову морочило...

Нарешті – шлап-шлап-шлап – тихі кроки по підлозі – ооо, везуть ня! везуть! Свобода!!!!
Жінка у білому халаті допомгла мені зійти на землю.

- Ваше обстеження закінчено. Вітаю, у вас усе в нормі.

- Ой, лікарю, що я пережила…

За кілька хвилин я, безмірно щаслива, зачинила двері з табличкою «Кабінет МРТ».

РАЙ-2

От, бери і досліджуй його – набурмосений, наїжачений, нуль думок на вході, нуль емоцій на виході. Ну і завданнячко вигадали мені наші кермувальники!

Звісно, я сам попросив найскладніший шматок, мене ці суб’єкти живої матерії в квадраті ДУП-А-3 з дитинства цікавили. Мама розказувала мені казку про Блакитну Квітку космосу, яку наші кермувальники населили життям, дали розум, а вона… вийшла з-під контролю! Бо з’явилася друга субстанція, якої ще досі ніхто не збагнув у нашому найдосконалішому світі ОК-КО-1.

Рей зітхнув, згадавши рідні місця. Так рідко дозволено виходити на зв’язок, ставати собою, справжнім. З метою конспірації та повної мімікрії Рей став земною жінкою (так, саме тією другою субстанцією!)

Ім’я його спотворили – Рая, а ще гірше воно звучало офіційно – Раїса. Ні, ні, Рей уже давно звик до таких відряджень і перевтілень, дослідження завжди збурювали кипіння його блакитної крові. От тільки на планеті Блакитної Квітки кров його – блакитна - мала стати червоною,   стать його – чоловіча – мала змінитися на жіночу. Та ще й суб’єкта спостережень підкинули – набурмосеного їжака  у чоловічій подобі. У справжню його жінку занурили на довготривалий період Рея, енергетично трансформованого та асимільованого на клітинному рівні до її організму. Операцію дослідження назвали зведеним іменем учасників перевтілення – «РАЙ-2».

Складне було перевтілення. Рея, для швидкості передачі, послали енергетичним згустком до поверхні Землі – так насправді називалася планета Блакитна Квітка. А от потрапити в організм вказаної піддослідної істоти було складніше. Ці земні істоти були якісь дивні та химерні, це відразу насторожувало. По-перше – у них були абсолютно недосконалі тіла! Що то таке намудрували предки, коли насаджували тут життя – то ж відразу було зрозуміло, що це повна аномалія життєвих процесів! Цей світ було б дивно споглядати будь-якому окконцеві, який виріс у гармонії форм! Адже ж у них усі чоловіки – досконалі стовпи прозорої матерії, які живляться енергією планети у строго відведених місцях. Жінки – ідеальної форми кільця, непрозорі, зате набагато потужніші енергетично, живляться енергією не тільки планети, але й енергією чоловіків. Діти народжуються за відповідним планом відродження, який кермувальники щороку оголошують своїм співвітчизникам. І тоді вказані пари створюють життя – жінка вмикає режим прийому, що дозволяє чоловікові увійти в її кільце, відбувається електричний розряд – так зароджується нова форма, нова істота, яку жінка виношує у своєму силовому полі до повного енергетичного визрівання. Дитя знаходиться у материнському кільці, а потім – виділяється у самостійну зрілу енергетичну одиницю.

Рей пригадує, як він був з мамою, як вона вчила його, як показувала сонце і світло, як його споживати, як робити запаси енергії. Потім приходив тато, і вони довгими вечорами радісно гуділи,  тато передавав синові інформацію, Рей із задоволенням поглинав потоки знань, аж іскорки потріскували у його юному, ще не до кінця сформованому тілі.

Люди на Землі мали зовсім іншу структуру тіла, енергією сонця живилися лише через зовнішній покрив, який називали шкірою, і то дуже обережно – те покриття іноді підгоряло при тривалому прийомі сонячного тепла, давало збій, тоді щойно поглинута енергія поверталася назовні, збурюючи увесь організм, виводила з ладу систему живлення. Люди цей стан називали хворобою, тепловим ударом – хоча ніхто нікого не бив, Рей це точно бачив!

 Як же проникнути в тіло цієї дивної Раї? Вона ж навіть загоряти не ходить, сонцю тіло не відкриває. Придумав! Рей був дуже вдоволений своєю витівкою! Дочекавшись аномальної погодної ситуації (проте, що ж на цій дивній планеті називати аномалією, коли тут усе – аномалія!), коли піднялася висока вологість, змішалися потоки гарячого і холодного повітря – тут це називають передгроззям – і ось, вони, його помічники – блискавки, електричні потужні розряди, цілим роєм накинулися на землю! Рвалися із високих атмосферних шарів, шугали понад самими покрівлями будинків, верхівками дерев! Люди тікали, ховалися під укриття. Рая саме поверталася додому із роботи, була втомлена, тож Реєві не довелося особливо за нею бігати – вона якраз повернула у свою вулицю, ішла попри будинок, поруч з яким височіла величезна стара акація. Рррррраааз! Сухий тріск посипався з неба на жінку, далі грім, завила-зайойкала сигналізація автомобілів. Жінка мимовільно підстрибнула, підкинута розрядом, а тоді чкурнула щодуху додому, перелякана і ошелешена. «Що то було?» - питала чи то у себе, чи то у чоловіка, а Рей тільки задоволено вмощувався, розливався енергією по її жилах – проникнення відбулося, перший і найважливіший етап завдання було виконано.

«То певно блискава в будинок вдарила, Ти чула, як гримнуло?» – відповідав чоловік. «Я не тільки чула, я відчула. Я ж якраз ішла коло того будинку. Йой, як я злякалася!» - Рая все ще не могла оговтатися, навіть не підозріваючи, що тепер вона в своєму тілі – не сама.
 

Вранці боліла голова. Це уже не дивувало. Головні болі, як оті хмари над горизонтом, псували настрій все частіше. Рая так не любила невизначеності. Хай би вже упав дощ. Або хай би вже світило сонце. Або спека, або негода – тільки щоб було зрозуміло. А то і на роботу не знаєш що вдягнути, береш про запас  і светрика, і парасолю з собою тягнеш – а до вечора візьме і випогодиться, і сонце витрішки з неба продає, регочеться над нею, як мала дитина, тішиться – обдурило, обдурило!

Нині хмари так тиснули в голову, що хотілося взяти довгого рушника, і як муху з хати, повиганяти тих кудлатих пань геть подалі, на Кременчук і Запоріжжя – там дощу нема, ідіть туди, чого повсідалися, кумасі надуті?

Надутим був і чоловік. Прокинувся, завовтузився у ліжку.

– Який сьогодні день? Середа?

– Угу, – сонна Рая ще не прокинулася остаточно, пливла в теплому потоці ранкового затишку.

– Що за дурнуватий день! – чоловік нервово сіпнувся, наче піймана у сітку риба. Ні, не вивернеться, бо день, який він припечатав назвою «дурнуватий», уже вхопив його у свої обійми і не випускав.

Рей дивувався. Дослідження розпочиналися повною дезінформацією. Крім того, що день сьогодні – середа, нічого точного він не почув. Що ж писати у звіті? Чому так негативно чоловік характеризує проміжок часу, який іще не освоєний, не прожитий? Навіщо була запущена програма знищення позитивних хвиль - «дурнуватий»? Спантеличений окківець заворушився у голові Раї хвилею підсвідомого обурення. Жінка щільніше замружила повіки, відганяючи думки, які просилися у свідомість. Вчили ж її мудрі люди – менше звертай увагу на дурниці. Те, що сказав чоловік, тягнуло лишень на дурницю. Проте настрій уже покалічено. «Отак завжди – замість доброго ранку – що за дурнуватий день. Замість дай боже щастя – на холери то робити…»

– І тобі доброго ранку – намагалася вирівняти промовлене добрим словом.

– А, - зневажливо чмихнув на її привітання чоловік.
 

Жінка підвелася, тамуючи чоловікові слова тихим сонним загойдуванням «не звертай уваги, не звертай уваги». Та ось вона увійшла в кімнату їхньої дитини. І наче диво сталося – жінка розпроменилася таким сяйвом, таким теплом! Підійшла до дитини, торкнулася її щічки поцілунком : «Доброго ранку, моє сонечко!»

Рей позначив для свого звіту: «Потужна енергетична подія позитивного плину – спілкування з дитиною».

На період, який Рая називала «бути на роботі» Рей давав собі перепочинок. Там жінка випромінювала менше емоцій, була стабільніша у сприйнятті світу, її рівновага і доброзичливість були смачною поживою для Рея. Він іскрився від задоволення, а колеги Раї по роботі зауважували їй – «ти сьогодні просто сяєш!»
 

Увечері втомлена жінка ішла знайомою дорогою, в обидвох руках несла пакети з їжею. Так дивно – люди обробляли шматки матерії рослинного і тваринного походження, щоб видобути запаси енергії, яка прихована у них. Так вони живляться. А потім:

– Ти чого нині п’яний?

– Нічо я не п’яний. Забава була, у Наді – день народження.

– О, так, то треба так нализатися, що ноги не тримають

– Та що ти хочеш від мене?

– Щоб ти не пив! Ти розумієш, що тобі не можна пити!

У хаті клекотів і нарощував грізні оберти сімейний скандал, жінка налітала на чоловіка смерчем, тайфуном. Він теж викресав собі блискавку – невдоволений, знервований – відбивав її напади криком, люттю в голосі…

Рей холонув у своєму сховку – все добро, накопичене за день, миттю вивітрилося. Жінка плакала, ображена і виснажена. Чоловік улігся спати. Роздратований жіночим бунтом, погримував на неї, але швидко утихомирився і заснув.

Рею пригадалося своє дитинство, як увечері приходив його тато, і мама випромінювала райдугу, сонце радості, таку веселу і красиву, таку кольорову! Рей гойдався у тих кольорових хвилях, гуцав і реготався, а тато тішився ними обома, яскравішав на виду, в ньому тоді горіло стільки золотого тепла, стільки сонця! Які чудові були часи!

Які ж дивні люди, ці земні створіння, коли вони спалюють себе, як чорніють у своїх думках і емоціях!
 

Досліджуючи історію сімейних вечорів і ранків, Рей уже вивів закономірність енергетичної діяльності піддослідних особин. Звіт наповнювався подробицями кризів і спадів у сімейних стосунках, реакцій чоловіка на вливання каталізаторів нервово-паралітичної дії. Він називав це «давай вип’єм», вживав їх у різновидностях рідин з одним обов’язковим складником – етиловим спиртом. Відповідно до реакцій чоловіка на ці речовини виникали реакції жінки на поведінку чоловіка. Від ужитого чоловіку гальмувало свідомість, частково паралізувало опорно-руховий апарат, він міг упасти по дорозі додому, заточитися, міг просто втратити орієнтацію. Але, що Реєєві було дуже дивно і цікаво, завжди знаходив дорогу до своєї домівки.

Жінка реагувала щоразу по-різному. Криком вона уже свого чоловіка не зустрічала. Обурення у собі гамувала. Давала їсти, пильнувала, аби чоловік не збився з маршруту до ліжка, вкладала спати. Змінювалася картина і ранкового пробудження. Чоловік, добре виспавшись, намацував руками жіноче тіло і… намагався у нього проникнути! Тут Реєві і пригадалася схема відтворення життя на рідній планеті – от звідки прийшов до землян інстинкт проникнення в жіноче кільце - для продовження свого роду! Он воно як!

Жінка щоразу пручалася, деколи навіть відчайдушними зусиллями відбиваючись від домагань чоловіка. Чому? Вони вже не хочуть мати дітей? Вони не хочуть наповнити себе отією, найкращою, найсолодшою енергією зачаття? Рей губився у здогадах, проте міг вловити лише жінчине обурення.

«Так, спочатку налижеться, як свиня, прилізе додому, ледве теплий, а потім ти його ще й ублажай! Та пішов він!» – Раїсині думки були колючі, різкі, Рей побоювався її в такому стані, проте все-таки не розумів цю істоту.

Якщо їй не подобається поведінка чоловіка – чому вона досі живе разом з ним? Якщо вона живе разом з ним – що ж її тримає поруч? Скільки сил вона витрачає на те, щоб загасити свій гнів, обурення, незадоволення! Навіщо їй таке життя?
 

Цей день земляни називали суботою, в них прокидався інстинкт творення іншої роботи. У жінки - прибирання, прання, копання в городі, походи за їжею на ринок. Чоловік вирішував свої глобальні проблеми – як заробити додаткову копійку. Саме такими словами він іменував цей вид діяльності. Його потуги зводилися до того, аби щось десь дешевше купити і потім те щось десь дорожче продати. На загал отримував невеликий прибуток, яким не окуповувався його повноцінний відпочинок для відновлення сил на весь наступний тиждень. Проте чоловік отримував моральне задоволення.

На прохання жінки допомогти – відмахувався: «Я гроші заробляю!» Підсилювало його бажання «заробляти гроші» можливість прийняти дозу «давай вип’ємо».
 

Надійшов вечір. Жінка гасла разом із сонцем. Рей тривожився, бо і його сили зменшувалися, танули, він почувався геть дискомфортно у змученому тілі Раїси. Все зробила, що планувала, навіть більше. Їсти приготувала на три дні, вичистила усю хату, випрала стільки білизни, що на подвір’ї вже були завішані усі п’ять мотузок. Ще одне. Ще одна робота. Вона вже давно збиралася розібратися із своїми «архівами». В один пакет складала свої записники, листи, папірці, в яких занотовувала свої думки і враження. Назбиралося усього - он - ціла гора.

А що це за такі конверти? Ще й скотчем коричневим обклеєні? Що? «Петрові Подоляку – Італія, Неаполь» О, так це ж її листи чоловікові, коли він був у Італії на заробітках. Ох, як це було давно, аж не віриться. Десять років минуло? Більше? Тринадцять? Кров забухкотіла гучно у скронях, Рей стривожився – що це із жінкою, чому так розхвилювалася?
 

«Петрику, милий, сонечко моє!

Як я скучила за тобою! Твій останній лист зворушив мене дуже сильно. Я цілий вечір знову плакала, хоч ти і просив, щоб я не плакала. Рідний мій, як я хочу, щоб ми були разом, щоб разом починали день і разом його закінчували, разом раділи успіхам нашої Лянусі – вона у нас дуже розумна і красива дівчинка, добра і ласкава, наш маленький гарбузик.

Так, то тяжкий хрест – наше життя. Нема просвітку, не видно, як вибратися із бідності, недостач – не тільки нам, але й цілій нашій нещасній Україні. Скільки людей поневіряються по чужих світах, так як ти. Чому? Для чого? Невже ми тут нікому не потрібні? Залишився вибір - або красти, або продавати себе, але аж ніяк не відчувати себе людиною.

Наш відділ приєднали до іншої організації, змінили структуру, дали іншого начальника – дуже неприємна жінка. Але знову ж – робота є робота. За неї платять – хоч і небагато, але стабільно. А умови роботи обіцяють бути – не мед. Понадурочні, ненормований робочий день, ніяких послаблень. Ось такі закони.

Але це все дурниці. Мені серце стискається за тобою, як ти там мучишся, як тяжко працюєш. Я вдома, займаюся з Ляною уроками. Географія, біологія, математика – ось наші проблеми.

Петрику, я дуже тебе люблю. Через те у нас, напевно, було всяких прикростей, що я ніколи байдуже не ставилась до тебе, до твоїх слів. Навіть коли ти жорстоко поводився зі мною. Коли відвертався з нерозумінням».

Рей при цих словах аж піднявся навшпиньки, заглядаючи у списані акуратним почерком листки. Останні кілька речень були написані тремтячими буквами, які аж зіщулилися від зізнання «жорстоко зі мною поводився»… Рей почав здогадуватися, про що мова.

«Я вічно вірую – у твою добру ясну душу, я люблю твої добрі руки, твої чисті очі, я люблю тебе! Завжди!» Слово «завжди» було виведено відчайдушно крупними буквами, рішуче підкреслено, наче, щоб  написати це слово, жінка збирала усю свою волю.

«Яким би ти не був – ти завжди дорогий мені, завжди найбільше  болиш і радуєш, завжди найдорожчий. Коли на нашу долю припало таке життя – ми повинні витримати, зберегти найкраще, що є в душі – нашу любов, наше тепло. Зберегти через усі біди, тяжкі будні, відчай і нестатки.»

Ось яка у неї мета! Від того, що відкрилося йому, у Рея аж очі загорілися (вірніше, те, що відповідало за функцію очей у стані клітинної асиміляції). Ось вона, істина! Жінка дала собі програмну установку довготривалої дії! Ось чому терпить і нічого не міняє у своєму житті!

«Ми мусимо витримати і підтримувати одне одного. Твій лист додає мені сили. І я дійсно щодня буду тебе чекати. Коли дуже чогось захочеш – це збувається. Тепер я це точно знаю.

Ми ще будемо щасливі. Навіть зараз, коли ти так далеко, я читаю твій лист, і він весь дихає найсильнішими почуттями, твоїм теплом – і я також бачу тебе ось тут, поряд, коло себе.

Я навіть не знаю, що тобі ще написати, щоб підтримати тебе. Тільки ці слова – я тебе люблю. Ти мені потрібен. І мені, і Лянусі. Ми чекаємо твого повернення.

Зараз виявилося, що найголовніше – не гроші. Найголовніше – це ми, наша сім’я, наші взаємини, той теплий вогник, домашній затишок, що нас зігріває. І я молю Бога, щоб ти пошвидше вертався до нас.

У Лянусиному класі є хлопчик,  у якого мама теж на заробітках, вже давно. Батько їх покинув, дитина живе з дідусем. І плаче кожного разу, коли спитають, чи він скучає за мамою. Кажуть, що зараз практично неможливо відкрити візу аби кудись виїхати. Якби люди знали, до чого вони прагнуть!

Заробиш ти чи не заробиш ті гроші – приїжджай. Я не хочу, щоб ти довше затримувався і ще чогось шукав. Можливо, щось зміниться тут, у нас, на Україні, можливо буде тут робота.»

Далі у листі ішлося про знайомих, як хто влаштувався. Рей не сприймав інформації непідтвердженої, емоційної, тому позіхнув при читанні наступного тексту. А це – вже щось:

«Петрику, я не знаю, коли ти отримаєш цей лист, не знаю, коли я зможу його відправити, але пишу – бо так хоч трохи з тобою поговорю. Ти знаєш, мені спало на думку, що теперішнє життя – то справжня війна. Але не та, прикрашена і героїчна, романтично-патріотична, яку ми бачили в радянських фільмах. Ця війна – на виживання.

І я чекаю свого чоловіка з фронту. І пишу йому листи у невідомість. І так само, як колись жінки у війну, переживаю за тебе і збираю свої сили. Щоб жити далі, щоб забезпечити твій тил. А ти воюєш, а ти в окопах. Чи у вас умови життя набагато кращі? Хіба що з гармат не стріляють, але каторжний труд, безпросвітність, відірваність від дому, сім’ї  - хіба ж це не фронтові умови?

Можливо, я переборщую, може, занадто розігралася фантазія. Але мені здається, що я таки права».
 

Незрозуміло. Нічого не зрозумів. Яка війна?

Чому так боляче цій Раїсі, чому вона так побивається за чоловіком, чому він поїхав і не повертається? Чому, чому, чому? Стільки болю, стільки питань, які от так просто можна було б вирішити. А вона он скільки років береже того листа, а вона тоді, десятиліття назад так переживала за свого чоловіка – за отого, що нині ладна затовкти. Та не має чим…

Жінка зупинилася в читанні. Затихла. В кімнаті вже сутінки, не видно читати, мабуть. Ні, то вона плаче! І не намагається читати далі. Хоча що вже читати – Рей уже зрозумів, що весь лист отакий: «я тебе люблю, я тебе чекаю…»

І взагалі, негарно читати чужі листи. Але  ж не чужі. Він тепер – частина Раї. Вперше промовив її ім’я навіть з якоюсь ніжністю. Бо хлюпотіло серце тією ніжністю. Бо жінка сиділа розчулена і розтривожена. Бо, мабуть, оті висновки робила сама, сама шукала відповіді на усі «чому?»
 

Закохалася колись так, що світу не бачила. Плакала од того кохання так, що світу не бачила. А як поїхав той коханий – «гроші заробляти» - знову зав’язався світ. І нині – не має вона світу без нього. Без того набурмосеного, колючого їжака. Без свого чоловіка. Бо він – це її любов.
 

P.S.

Із звіту Рея:

«Субстанція, іменована жінкою, володіє енергетично відновною здатністю, яка народжується при певних обставинах. Земні істоти називають ці обставини – любов, кохання. Для дослідження умов створення цих обставин прошу продовжити термін дослідження на невизначений час».
 

Рей знову торкнувся заплаканих очей Раї.

Він зрозумів, що хоче її заспокоїти, поцілувати, обійняти… І не бути просто асимільованим на клітинному рівні.

А хоче бути собою.
 

P.P.S.

Допросився… От, допросився і домріявся… Так, всі мрії здійснилися. Він тепер може скільки завгодно тулитися до своєї Раї, творити для неї свій особистий рай … просто мурканням, мруженням зелених очей, випромінюванням свого тепла! Так, він тепер кіт, кіт по імені КІТ, і Рая його дуже любить. І тепер він може продовжити дослідження, може вивчати прояви субстанції любові в зовсім інших реалізаціях - бо його люблять усі. І Рая, і її чоловік, і їхня доросла донька… Може, саме йому, Реєві, вдасться відновити енергетичну рівновагу у цьому розтривоженому і розбурханому емоціями помешканні? Все непросто. І кермувальники добре знають, навіщо дозволили йому, Реєві, ще один термін досліджень…