Жінка-УКРАЇНКА

(Присвячую роковинам аварії на ЧАЕС)

Місто Чорнобиль – колишній районний центр, що належав до Київської області. Воно росташоване серед мальовничої поліської природи та з гарними селами довкола.  Цей район славився ще й родючими чорноземами, які кожного року дарували селянам добірні врожаї різних культур.  Мешканці Чорнобильського району вважалися, як на той час, заможними.  Вони мали власні садиби з типовими будинками з білої або червоної цегли.  Коло хат обов’язково були господарські будівлі, часто з гаражем  для мотоцикла чи легковика, й так звана “літня кухня”, біля якої порались господарі. Дехто навіть любив ночувати у  цій зручній і теплій невеличкій хатині, що пахла зіллям, вареною картоплею й свіжим хлібом.  Мабуть, вона нагадувала добрим людям затишні й теплі оселі з далекого дитинства, коли в одній хаті вміщалась уся велика родина.

Часи міняються...Особливо після того, як збудували атомку, за короткий час Чорнобильський район ще більше покращав.  Дороги стали шосейними, з кожного села наладнано автобусні маршрути до міста, навіть до Києва було легко дістатися кожного дня.  Та й багато хто з мешканців цієї околиці працював  на атомній станції, отримував добру щомісячну платню. Селяни дбали про покращання свого добробуту.

Українці -- працьовитий народ, лише варто їм не заваджати в праці, а дати трохи волі, яку часто відбирали в них недруги з причин, які залишу на розсуд історії, то й швидко заживуть не гірше, ніж у Західній Європі.

Коли в неділю, чи святковий день, сходились сусіди  погомоніти на лавочці біля воріт, як заводилась розмова про станцію, притишено ділилися чутками, що останнім часом на атомці трапляються  якісь “викиди” радіації в повітря.  Чи то вже реактор потребує ремонту, чи щось не передбачили при монтажі, а тепер не так легко направити... Зрештою, хіба вона така небезпечна, ота радіація?  Голоси гучнішали оптимістично, -- тепер же й час називається “атомним віком”. Коли б воно було таке страшне, то не збудували б його близько біля найбільш густонаселених місць поряд з Києвом, -- столицею України, а ще можна сказати – просто на прісноводих ріках Дніпро, Дністер, Десна, Прип’ять, які напувають водою багатомільйонне населення українського центру.  Хто зна, а може тому й “построїлі” саме тут, бо страшне, -- підкине хтось, ніби ненароком фразу, після якої посипляться тяжкі  спогади з минулих тридцятих  голодних літ та воєнних сорокових, що скосили смертю тисячі рідних і близьких  людей.  Дехто зі старших, перехристившись, витирає сльози, прошепотівши: “Вічна пам’ять безвинно загиблим, та вбережи нас, Боже, від якоїсь нової біди”.  Чи то “спрацьовувала” їхня інтуїція, чи якась інша пересторога?

Ще однією новобудовою прикрасилась Україна в минулі сімдесяті роки. Швидкими темпами спорудили гарне місто Прип’ять, зовсім поряд з ЧАЕС, яке призначалося енергетикам і його залюбки називали “молодіжним”.  Хто з випускників навчальних закладів не мріяв працювати на Чорнобильській Атомній Електростанції?  Одним зі щасливців, кому припала нагода дістати працю на ЧАЕС, був Валерій Пікож – брат моєї колеги Жанни, з якою ми тоді працювали в однім із відділів Управління “Київоблсільгосптехніка”, що знаходилося поряд з Хрещатиком на тодішній вулиці Червоноармійській 21.

Жанна щойно повернулася з братового новосілля в новім мешканні, то емоційно і щиро раділа за нього. А ще братова дружина недавно народила донечку, яку назвали в честь татуся – Валерією.  Моя приятелька  вже встигла придбати для племіннички вигідний возик і з нетерпінням очікувала  так  званих “травневих” вихідних, аби знову побачити своїх рідних.  Вона вголос мріяла відсвяткувати разом з ними Пасху та ще й охристити  маленьку в церкві, яку бачила проїздом у селі, недалечко нового міста.

Згідно зі звичним розкладом дня, робочий час починався офіційно о дев’ятій годині ранку, але 27 квітня 1986 року я, як і  всі мої колеги, без попередження прийшли за годину перед роботою, бо кожен був схвильований повідомленням про катастрофу на атомці. Хоч ще нічого не повідомлялося про масштаби аварії, та тривога наростала з кожною хвилиною, приводячи в відчай людей.  Трохи згодом по телебаченні й радіо повідомили про евакуацію населення зі всіх небезпечних зон.  Місто Прип’ять назвали одним із перших.  Увесь автопарк був зайнятий вивезенням  потерпілого населення.  Ситуація в Києві, як і по всій Україні, в цей час дуже нагадувала воєнну, бо розпочалась мобілізація “запасу”.  Якраз влучно нагадати моїм шановним читачам, що я вже написала раніше про мої особисті переживання, які спіткали мене в тім часі, в оповіданнях циклу “Чорнобильська саґа”.   Тепер, повертаючись знову до згаданої вище теми (що ніколи не може забутись) я плачу так, як гірко плакала тоді на роботі Жанна, намагаючись розшукати родину свого брата.

Як стало відомо пізніше, населення  виявилось зовсім не підготовленим до такої ситуації, не знало що скриває в собі атом та які дії найпершого захисту в разі ядерного вибуху  робиться негайно.  Очевидці розповідали, що пожежу було видно досить далеко й люди бігли з відрами, аби швидше допомогти її погасити, а дітлахи з цікавости вибиралися на високі плоти й дерева, щоб краще спостерігати неймовірно велику яскравість.  Коли повідомили про евакуацію, люди не хотіли покидати своїх домівок, але їх запевняли авторитетно, що це на короткий час і вже через кілька днів вони знову будуть вдома, то ж брали з собою лише важливі документи, деякий одяг та харчі на кілька днів.  Коли ж до кожної  оселі почали під’їжджати автобуси й вантажівки, над мальовничими околицями українського  Полісся навис смертоносний радіаційний гар і чорним круком полетіла туга, плач і стоголосо відбилось луною розпуки тяжке голосіння.  Люди явно побачили й зрозуміли, що потрапили в біду, повірили своєму горю.

Рідних своїх Жанна відшукала через декілька днів.  Вони перебували в селі поблизу Житомира в людей, які погодилися дати короткочасний притулок евакуйованим з радіації.  Нелегко прийшлося моїй приятельці в тодішнім тривожнім часі домовитись хоч про якийсь автомобіль, щоб перевезти братову з дитиною до себе в невелику київську квартиру, бо мешканці столичного міста старалися  якнайскоріше вивезти своїх дітей де хто міг, лише б подалі від небезпеки, що здавалось, поширювалася швидше ніж вітер, отож весь можливий транспорт був задіяний.  Люди займали вдосвіта черги також за квитками на поїзди, то ще здалеку  легко було побачити й догадатися, де знаходиться та чи інша каса попереднього продажу, бо утворювалися кількакілометрові “живі ланцюги”, a в школах  навчання припинилося достроково.  Отже цілком  оправданою була батьківська тривога за дітей.  У чергах стояли принишклі, сонні, стурбовані спільним великим горем, мешканці столиці України, розпитуючи  один в одного про новини та бідкаючись майбутнім.  Хтось приніс недобрі вістки про те, що не по-братськи приймають наших дітей у деяких республіках, думають що з України їм завозять радіацію, і  немов від чуми, жахаються  всіх, хто прибуває з Києва. Навіть була спроба закидати камінням поїзд з дітьми, що курсував у вірменському напрямку.  Серед населення почалася паніка, що зростала з кожним днем.  Швидко зникли всі сухі, заморожені та консервовані продукти з полиць продуктових крамниць, а в домах не відчиняли вікон і кватирок.  Надворі була незвична як на цю пору спека, то важко було навіть дихати тим перенасиченим радіацією повітрям.  Вулиці Києва відчайдушно обливали чомусь водою, а розкішно розквітлі київські каштани зразу ж осипалися.  Постійно хотілося спати.

Дякувати Богові, мій син на той час був у моїх батьків на Львівщині, а я залишилась у Києві й ходила на роботу кожного дня, бо багато з моїх співробітників терміново виїхало з сім’ями, взявши відпустку.  Хто зна, можливо тепер я також би поступила інакше, але тоді мені було лише двадцять сім років, --яка ж молодість не рискує...           

Саме з огляду на  “молодість” родичка Жанни винесла на балкон, того ранку, в колисочці своє немовля, щоб краще спалось дитині на “свіжому повітрі”, незнаючи нічого про катастрофу на сусідній атомці; чоловік її, Валерій, чомусь незвично затримався на праці, з нічної зміни.  Раптом у двері постукала сусідка та порадила їй на всяк випадок зібрати чемодан, бо на ЧАЕС пожежа, електрики вже немає, замовкли телевізор і радіо. Що буде з моєю донечкою, -- кинулась до дитини молода мама.  Що буде з нами...?  Зрозуміла, з жахом і страхом в очах, причину затримки на праці її чоловіка.  Відомо мені ще також, що ніколи вже не повернулися вони до затишного свого помешкання, що залишилось у мертвому тепер місті Прип’ять, що стоїть і досі моторошним монументом пам’яті про новітній атомний Содом, -- трагедію двадцятого віку.  Квартиру Жаниним батькам таки дали іншу, але їхня дочка невдовзі почала дуже хворіти.

Після холодної зими та дощового березня, настає знову місяць квітень, на який я найбільше чекаю і який люблю, адже він приносить тепло, розквіт весни, а ще – багато літечка матимемо цього року.  Весною світле свято Воскресення Христа, коли пишемо писанки, випікаємо пасочки та готуємо гарні кошики на свячене, на яке кожен християнин чекає цілий рік. У квітні в нашій родині багато сімейних дат, таких як день народження мого тата, сина Віталія та племінниці Юлі; скоро і в мене наступний “новий рік”.  Kожного разу зустрівши його, не перестаю дякувати Всевишньому за ще один рік подарованого мені життя на Землі, бо немає дарунків цінніших за дар життя.

Ніколи не забувається моя маленька і велика Батьківщина, що стала незалежною, з новими законами...  Але закони природи залишаються незмінними, і тепер як колись в цю пору, там гніздяться лелеки.  Вони позаймали всі свої колишні гнізда понад дорогою на стовбурах високозрізаних дерев, а то просто на електричних стовпах.  Ті цибаті довгодзьобі крилаті красені самі не відають того, як по-мистецькому довершено декорують собою рідний край.

О, лелеки-лелеченьки, перелітні птахи...  Багато й ваших лелечат не вилетіло з оповитих ядерною отрутою гнізд того далекого, 1986 року.  Та хіба тільки лелек...?

Кожного року в Голлівуді (Сполучені Штати ) відбувається найпрестижніша в світовій кінематографії церемонія – вручення золотої нагороди “Оскар” за найкращий фільм року.  Однією з небагатьох несподіванок за 2003 рік було визнання найкращим документальним фільмом “Чорнобильське серце”.  Цей короткометражний документальний фільм розповідає про вплив чорнобильської атомної катастрофи на здоров’я дітей.  Під час вручення золотого “Оскара”, американська режисерка цього високо відзначеного фільму, Маріан Делео, заплакала.  Вона, звичайно, говорила що хвилюється та вважає великою почестю отримати цю нагороду,  але для неї є надзвичайно важливим те, що “Оскар” знову допоможе привернути увагу світу до чорнобильської теми, яка з роками вже призабута, і поверне Чорнобиль у свідомість і пам’ять людей.  Те, що висока радіація негативно впливає на організм і здоров’я людини, а також всього живого на Землі – доведено стовідсотково, сказала пані Маріан Делео в інтерв’ю для Бі-Бі-Сі. Необхідно продовжувати дослідження в цій галузі, а щоб повністю усвідомити згубні наслідки Чорнобиля, на думку вчених і лікарів, потрібно найменше півстоліття.  “Чорнобильське серце” не дає забути про трагедію, яка за гіркою іронією долі, сталась в Україні.

Чорнобильська техногенна атомна катастрофа – трагедія для всього світу, для сердець майбутнього покоління.