Жінка-УКРАЇНКА

Михайло Блехман

Я народився в Україні, тож це моя Батьківщина, там я провів 46 років свого життя. Моє рідне місто – Харків, рідне село, де я жив у ранньому дитинстві, коли мені було від 1 до 5 років, - Козельщина Кременчуцького району на Полтавщині. Тому в мене дві рідні мови – російська, мамина й батькова, та українська, моєї няні Наді.

Цікаво, чи боляче землі, коли я по ній ходжу?

Мені подобаються питання без відповідей. Іноді відповіді дратують ще більше, ніж питання. Я ладна слухати нескінченний потік безглуздих, часом навіть ідіотських, запитань, але - не відповідей на них. 

Робота журналіста цікава, але іноді інформаційне перенасичення містить у собі загрозу легкої форми шизофренії. Мені спокійно. Я повертаюся з роботи. Отже, маю унікальну можливість нарешті не думати про політику. Тепер мене цікавить одне: чи боляче землі, коли я іду по ній?..

Наближається одна з найсумніших дат у житті українського народу –81-а річниця Голодомору.

Зараз ми прагнемо правдиво висвітлити найтрагічніші сторінки історії українського народу. Цього вимагає наш час. Лише з врахуванням минулого, в тому числі й жахливих подій 1932-1933 років, ми можемо йти у майбутнє. Автор повісті «Три сходинки Голодомору» Еліна Заржицька ризикнула подивитися на жахіття Голодомору очима підлітків, голодних школяриків – Марічки й Петруся, яким доля приготувала чимало важких випробувань. Сходинками життя піднімаються вони до розуміння головних людських цінностей – чуйності, доброти, любові до рідної землі.

Ольга Рєпіна. Рецензія на книгу Еліни Заржицької «Три сходинки голодомору»

Простіше запалити одну маленьку свічку,
Чим проклинати темінь
(Народне прислів’я)

Заборонено все, що не наказано
(Принцип тоталітарного режиму)

Свобода − це така вовняна ковдра:
  підтягнеш до шиї − оголиш ноги
(Апдайк)

Багато чула про Дніпропетровський театр «Верим», а ось вчора майже випадково потрапила на виставу «Голодна кров». Коли йшла, то мене попередили, про що спектакль. Я непогано знаю історію, багато читала про нашу країну і мандрувала містами й селами; розповіді про Голодомор чула, як кажуть, «з перших рук»: від старого сусіда, від свекра − кубанського козака, від родичів із Донеччини. Вважала, що здивувати або «пробити» на емоції в цій історичній правді мене мало що зможе. Як я помилилася! Вистава чудова, і робота кожного актора заслуговує на найвищий бал. Фінал... – і знахідка режисера − роздача глядачам у залі простого чорного хліба, який пахне дитинством, − і сльози ринули з очей мимоволі, потоком, зупинити неможливо... а шматок хліба застряг у горлі.