Жінка-УКРАЇНКА

О. СІВЕР. ВОЛЯ

Люди потребують волі, щоб бути людьми. Скільки люду поклало життя, боронячи свою волю, аби не стати невільниками! Людина прагне бути вільною, бо в ній від народження живе дух волі. Воля – мірило самостійної сили людини й народу.

В українській правосвідомості воля – основоположне правове поняття. В українському традиційному природно-звичаєвому праві воля – основоположний принцип-закон. Волю приймає одностайним волевиявом усенародне віче (старослов. віт – рада, віщати – виголошувати) – спільне зібрання людей для розгляду громадських справ. Віче – основний законодавчий орган родо-племінного державного ладу всіх слов’ян як вияв їхнього народовладдя. Народовладдя – це влада народу над собою, внутрішнє самовладдя, самоврядування. Всяке зовнішнє владарювання – насильство, якого людям належить не допускати. Візантійський пізньоантичний історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.) так описав самоврядування слов’ян: «Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (демократії), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною; тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони радяться спільно». На віче волю мають право приймати всі й зобов’язаний виконувати кожен. Принцип волі передбачає триєдність права, обов’язку й відповідальності людини та суспільства. Відповідальність людини забезпечує її права та обов’язки. Відповідальність суспільства забезпечує суспільний лад.

Принцип усенародної збірної волі стабільно діяв в українському суспільстві ще тисячу років тому, до колонізації України кланами чужинців. Принцип збірної волі періодично стихійно проявлявся під час народних повстань. Дух волі діє в людях українського духовного типу. Аби збірна воля стала діяти як суспільний принцип, людям належить явити її в збірній цілісності народу. Для цього необхідно звільнитись від марновірства, невігластва, облуди і всяких інших оман.  

Звільнення від історичної облуди й марновірства

Вже звичною стала теза, що історія нічому не вчить. Звичайно, не вчить, якщо люди не знають правди. А правду ми зможемо пізнати, тільки звільнившись від історичної облуди, яка тримається на нав’язливих ідеях і упереджених думках. Ясне бачення суті історії забезпечує історіософія – історична мудрість. В історії народів, людства необхідно розрізняти зовнішню, видиму, подієву, мінливу сторону – історію антагонізму, воєн, владарюючих режимів, гноблення людей нелюдами, тобто історію проминущості цивілізацій; та внутрішню, невидиму, сутнісну, незмінну основу саморозвитку людського світу – історію взаємодопомоги, духу, волі, самосвідомості, тобто історію безвічності культури. Історія культури – нескінченний процес самоорганізації, саморозвитку людського світу в світі Природи. У процесі культурнного саморозвитку люди визрівають морально, самоусвідомлюють себе, употужнюють волю духу та формують характер. По суті історія культури народу – це історія національного духу та правосвідомості. Бо «право – явище національного духу, історичного характеру народу та безвічної ідеї правди» (П. Юркевич). Суттю права є забезпечення самими людьми правдивого, справедливого життя волею особистого й національного духу. Отже, правдива, справедлива історія народу – це історія його духу, збірної волі – самостійної сили й власної правосвідомості. Правдиву, справедливу історію людям належить знати заради самої істини й заради справедливого життя нині та в майбутньому. Хто цього не усвідомлює, той підмінює знання історичної правди вірою в історичну облуду – дає ошукувати себе й існує в омані. І доки люди віритимуть у ту облуду, доти їх і ошукуватимуть. Це і є марновірство. Нині ми на порозі звільнення від марновірства, історичної облуди й осягнення історичної правди, бо живемо в пору зміни старої, віджилої ери на нову – в пору зміни енергетичного стану Космосу. І хоч би як релігійно-ідеологічна пропаганда гіпнотизувала масову свідомість і підмінювала реальність, людина як невід’ємна свідома частка Світової Всеєдності всім єством своїм розвивається разом з інформаційно-фізичним полем Космосу. А хто перебуває в полоні облудної пропаганди й оманливої нескінченності віджилої ери, той віджив разом з нею й відходить разом з нею, хоч за інерцією навіть через два тисячоліття від її початку все ще називає «новою». То ера: історичної облуди, одурманення людей марновірством, заневолення й визиску людей нелюдами, релігійних воєн, насильства й рабства та марних сподівань на чуже спасительство. Знаряддями одурманення, заневолення й визиску людей стали релігійні й партійні догми та штучні державні закони. А люди, наперекір усьому тому свавіллю, керуються незмінним законом Природи, вселюдським моральним принципом культури та волею духу, які й становлять основу слов’янської вічової правової системи – системи суспільного самоврядування за принципом одностайної волі. Подібна система одностайного волевияву досі діє у Швейцарії. Тож ясний світогляд і вічова правова система з принципом одностайної волі завжди своєчасні, й саме на їхній основі треба діяти в пору зміни ери облуди на еру істинного знання.

Але в цю перехідну пору активізуються нелюдські сили, які тужаться затримати зміну епох. Недавно колишній радник президента Росії Андрій Ілларіонов опублікував статтю, де  чітко означив початок і причину російсько-української війни, пов’язавши їх з виступом Путіна в Києві на конференції, приуроченій 1025-річчю хрещення Русі. Ось обґрунтування А. Ілларіонова: «Путинская война против Украины, с каждым днем рискующая превратиться в гораздо более масштабную войну в Европе и мире, была начата 27 июля 2013 года. В этот день Владимир Путин объявил о де-факто начале войны против Украины, выступив в Киеве на конференции «Православно-славянские ценности – основа цивилизационного выбора Украины». В этой речи он впервые публично назвал русский, украинский и белорусский народы единым народом и обнародовал цель того, что он скромно назвал предстоящей работой, – объединение России и Украины в рамках одного государства: «...Как значится в вашей повестке дня и в основных тезисах, – значение цивилизационного выбора Украины. Должен сразу оговориться, что это не просто цивилизационный выбор Украины. Ведь на том месте, где мы находимся, как я уже сегодня говорил, на днепровской купели, на киевской купели был сделан выбор для всей Святой Руси. Здесь был сделан выбор для всех нас. Наши с вами предки, которые жили на этих территориях, сделали этот выбор для всего нашего народа. «Для всего нашего народа» – я говорю так, имея в виду, что, безусловно, мы понимаем сегодняшние реалии, есть и украинский народ, и белорусский, и другие есть народы, и мы с уважением ко всему этому наследию относимся, но в основе лежат, безусловно, наши общие духовные ценности, которые делают нас единым народом... Крещение Руси стало тем самым великим событием, которое на века определило духовное и культурное развитие России и Украины. Мы не вправе забывать это братство, обязаны хранить традиции наших предков. Они вместе выстроили уникальную систему православных ценностей, укрепились в своей вере». …В том же выступлении наряду с формулировкой стратегической цели войны Путин сделал прямой, исключающий любую двусмысленность, выпад против суверенной Украины, де-факто отказав ей в наличии у нее государственности. Путин применил по отношению к названию соседней страны (Украина) не предлог «в», традиционно используемый в русском языке по отношению к независимым государствам, а предлог «на», обычно применяемый по отношению к территориям, не имеющим признаков государственности… Целью Путинской войны против Украины является попытка включения ее, Беларуси, а также русскоязычных анклавов в других государствах в некое геополитическое объединение «Русский мир», ликвидация или, по крайней мере, ограничение их суверенитета».

«Русский мир», «православие» – то тільки релігійне прикриття реального культу «новых русских» (неорусів) – фінансового капіталу. А ідеологічним прикриттям фінансового культу російська пропаганда зробила офіційну політичну платформу правлячої консервативної партії «Единая Россия». Політична ідеологія владарюючого режиму Росії неофіційно називається «рашизм», який базується на ідеї «старшості братнього народу» й «особливої цивілізаційної місії» росіян, на більшовицькому тоталітаризмі, імперіалізмі й колоніалізмі. Спростовуючи претензії російського кримінального режиму на ідеологічність, німецький політолог Андреас Умланд дає йому лаконічно вичерпну характеристику: «В отличие от фашистов, которыми двигала идеология, в России мы наблюдаем  стремление маленького круга людей к сохранению власти, созданных ими коррупционных схем и накопленного капитала». Отже, за релігійними та ідеологічними догмами «русских цивилизаторов» приховано колонізаторську доктрину «собирания земель русских» (насправді – неруських) та старий, заяложений фінансовий культ торгашів, чиє щастя – гроші. Фанатичні сповідники того культу маніпулюють людськими масами, тримаючи їх у страхові, в мороці марновірства й невігластва. «Православие», «русскость», «русскоязычность», «рашизм» як складові релігійно-ідеологічної доктрини «русского мира» з фінансовою підосновою стали головною причиною російської військової агресії не тільки проти України, а проти цілого світу – проти «всей неруси». Українці стали першою жертвою, бо посміли відсахнутись од «русскости», од «русскоязычности», од «православия» як основи нав’язуваного їм «цивилизационного выбора», а головне – наважилися звільнитись од руського колоніального гноблення. Символом військової агресії стала «Русская православная армія», яка безчинствує на Донбасі «во имя Господа Бога» під імперським девізом: «православие, самодержавие, народность». Російські неоімперіалісти прикривають свою агресію псевдопатріотичним лозунгом: «Спасайте русских!», додаючи жару біснуватим кличем: «Православие или смерть!». Це вже діагноз – «православие головного мозга». В релігійно-ідеологічній доктрині «русского мира» проявляється бузувірське намагання російського клептократичного режиму прикритися теократією. А його агресивна неоколоніальна експансія тримається на русько-московсько-більшовицькій колонізаторській доктрині «собирательства земель русских». Ось як напучував більшовицьких комісарів тодішній головний «собиратель земель русских» Лев Троцький (Лейба Бронштейн): «Возвратить Украину России! Без Украины нет России». І тепер з анексією Криму й терором на Донбасі для необільшовиків з Кремля знову настала «эпоха собирания земель русских». Необільшовики, як і більшовики, використовують для втримання колоніальних володінь люмпенізовану масу своїх  колоністів – «п’яту колону». Ту колоніальну розсаду Російська імперія понасаджувала в Слобідській і Степовій Україні в ХVІІІ ст. у вигляді військових сторож. А потім більшовики насадили в промислових селищах Донбасу «русскоязычный пролетариат». А в Криму, після депортації корінного народу, насадили «русских» – військових колоністів, в основному відставників. А ось «Совет федерации России» однією з причин конфлікту в Україні назвав «непродуманность последствий политики силового насаждения так называемого украинства»: «Украина переживает острейший политический и социально-экономический кризис. Украинское общество сохраняет все признаки глубокого раскола, что имеет под собой причины идеологического, нравственного и этнического характера». Російська імперська пропаганда переконує, що в Україні йде «громадянська війна», призвідцем якої є українство, а Росія – «миротворець». Тому українцям треба прийняти умови «п’ятої колони» російських колоністів і припинити будь-який опір, а Україні як російській колонії треба забути про своє право на самостійне державне життя. По-їхньому виходить, що після тисячоліття руського колоніального владарювання вже не повинно бути ніякого українства. А українство таки є й заявляє своє природне право жити на своїй рідній землі.

І що ж таке русь, русскость, і звідки воно взялося, що так затято тримається за українську землю й люто ненавидить українство? Ця затуманена історичною облудою тема потребує окремого докладного з’ясування, тому тут обмежимося лише коротким викладом суті, аби прояснити Істину. Одразу завважмо для себе, що Істина проста й ясна і відкривається кожному, хто прагне пізнати її відкритим серцем, без нав’язливих ідей і упереджених думок. А пізнана Істина – це вже Правда.

Іноземні й українські вчені Гардізі, Ібн Кутайба, Худуд аль-алам, Абу Джафар Мугаммад ібн Джарір ат-Табарі, Абу Алі Ахмед ібн Омар, Мугаммад аль-Ідрісі, В. Тредіаковський, О. Бодянський,  В. Завітневич, М. Трубецькой, С. Шелухін, О. Пріцак, І. Хайнман, О. Романчук, О. Галкіна й інші дійшли обґрунтованого, правдивого висновку (на жаль, його досі ще не знає суспільство), що руси – не народ, а військово-торгове об’єднання. Всесвітньовідомий український вчений-славіст Осип Бодянський, критично проаналізувавши вітчизняні літописи, західні й східні історичні джерела, обґрунтовано спростував і норманську, й славістичну доктрини походження русі та існування давньоруської народності й довів східне, туранське, походження зайшлих військово-кочових угрупувань русів: «Руссов, как народа особенного, Нормандского, никогда не было…; руссы также не славяне» (1834 р.). «…Не было народа, который сам себя называл русью», – підтвердив білоруський історик, археолог Володимир Завітневич (1892 р.). Щодо походження назви русь, руси існує чимало різних джерел, та всі вони дають схожі пояснення. Ще в давньоіранській Авесті згадуються друджі-раші – хижі грабіжники. То були  войовничі військово-торгові угрупування з середовища туранців, туруджів (тюрко-іранців), які грабували людей агрокультури, забираючи їх, їхнє збіжжя й худобу на продаж. Туранці – іраномовні кочівники, які три тисячі років тому займались відгінним скотарством у Центральній Азії. Іранські аграрії  називали їх туранцями, вони самі себе називали саками, а в Європі стали відомі як скіфи. Друджі-раші були жорстоким антисоціальним угрупуванням у середовищі туранців-саків-скіфів, що поклонялось війні й здобичі. Близько VІІ ст. до н. е. великий реформатор Заратустра провів в іранському агрокультурному суспільстві світоглядно-соціальну реформу, спрямовану проти владарювання військової касти друджів-рашів і їх оргістично-войовничого культу з кривавими жертвуваннями, та встановив правовий принцип суспільного ладу на основі агрокультурного світогляду й первинності хліборобської праці: «Хто сіє хліб – той сіє справедливість». А ось клятьба Заратустри проти грабіжництва друджів-рашів: «Зрікаюся… тих, хто чинить насильство над живими душами. …Зрікаюся всього друджівського, рашівського». Друджів-рашів вигнали з іранської агрокультурної спільноти, й вони як ізгої грабували сусідні народи, а далі зайнялися міжнародним грабіжництвом. Друджі-раші стали проникати в слов’янський культурний простір слідами своїх родичів саків-скіфів (після їх відходу звідти в ІІІ ст.) й добуткували під виглядом сарматів. Масово військово-кочові туранські раші-руси з’явилися на південних кордонах східнослов’янського агрокультурного світу в ІV–V століттях. Грабуючи слов’ян, руси спричинили їхнє масове переселення з Наддніпрянщини на Захід, а з ІХ століття почали колонізувати останців. Звідси хибне ототожнення русів і слов’ян у пізніх компілятивних опусах, автори яких ніколи не бачили русів і слов’ян, тому й не могли розрізняти їх. А ось давні персько-арабські історичні джерела (Гардізі, Ібн Кутайба, Худуд аль-алам) зберігають свідчення, що руси відрізняються від слов’ян, а їхній правитель називається каганом (хаканом), якому вони віддають десятину своєї здобичі. Навіть у руських літописах поняття руси й слов’яни не ототожнюються, а вживаються як протиставні. З середини ІХ століття, через шістсот років після закінчення тисячолітньої грабіжницької колонізації України скіфами, їхні нащадки руси в складі міжнародного грабіжницько-торгового угрупування так само почали колонізувати український агрокультурний простір. Скіфську натуру русів проникливо передав О. Блок: «Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, С раскосыми и жадными очами!». І це не тільки поетичний образ, до ХVІІ століття русів-московитів називали скіфами. А візантійські хроністи ототожнювали скіфів і русів. Сарматською мовою слово руси означає руді, що вказує на панівний елемент у різноплемінному конгломераті русів. Старогрецькою мовою русинос також означає рудий, а ще червоний, багряний, тобто нагадує кров (у греків це асоціювалося з жорстокими, кривавими нападами русів на грецькі міста). Візантійський історик Прокопій Кесарійський називав русів по-грецьки спорами – розсіяними (звідси походить пізніше масове тлумачення росіянами свого імені: «рассеяне – рассеяны по всему миру»). Український історик, сходознавець Омелян Пріцак виводить назву русі як торгового об’єднання від кельтсько-латинського рутенісі (русі, рузі). Та назва походить з кельтського rut, германського діалектного ruzzi, rugi, rus і означає – гребці, морські добитчики на гребних суднах, а також руді. За Пріцаком, історичними носіями назви ruzzi були фризькі купці (фризи – північно-германська народність із домішкою близькосхідного комерційного елементу), які вели трансєвропейську торгівлю й змішувалися з подібними їм. Ізраїльський історик Ірма Хайнман виводить походження назви русь із давньоєврейських джерел, де расія, рашія означає відступник, вигнанець, лиходій. Тобто назва русь стосується також еллінізованих євреїв, які зреклись іудаїзму й стали ізгоями. Арабський географ, картограф і мандрівник Аль-Ідрісі (ХІ ст.) називає русів расія-тюрк і визначає їх розташування по сусідству з такими ж самими грабіжниками хозарами. Тобто туранські раші-расія способом життя були подібні до хозар і воювали  з ними за першість. Опинившись у Приазов’ї й Причорномор’ї, туранські раші-расія вступили в військово-торгову корпорацію з подібними їм єврейським расія, рашія й кельтсько-фризькими рузі-рус та спільно, під уніфікованим іменем русь-руси, взяли під свій контроль торгові шляхи з Азії в Європу. Руси як винародовлений, різномовний конгломерат складалися з маси степових кочовиків, що були нащадками туранців-туруджів (саків-скіфів), морських кочовиків (піратів) з південної Європи й торгових груп («комерційних компаній») з Близького Сходу, тобто євреїв, які елінізувалися в Північному Причорномор’ї (саме вони й стали комерційним ядром того конгломерату). З тих відступників від етнічних традицій, з ізгоїв-лиходіїв без етнічного коріння й без рідної землі формувалися злочинні угрупування, які промишляли грабіжництвом і торгівлею награбованим. Отже, русь, руси – збірне поняття на позначення безземельних, без етнічного коріння військово-кочових, грабіжницько-торгових угрупувань, які сформувалися з вигнанців (ізгоїв) з тюрксько-іранських, кельтсько-фризьких та єврейського етнотериторіальних середовищ. Тому в тих безземельних, винародовлених химер така невтоленна жадоба до чужих земель і патологічна ненависть до корінних народів. Руси, русь – не народ, а професія: грабіж, війна, торгівля, визиск. Ось як характеризує русів перський географ Абу Алі Ахмед ібн Омар: «Руси живуть грабіжництвом і торгівлею… Русів пов’язує спільна діяльність, яка характеризує їх не як плем’я, а як військово-торгову організацію» (930 р.). А «батько мусульманської історіографії» Абу Джафар Мугаммад ібн Джарір ат-Табарі наводить засторогу дербентського правителя VІІ ст. Шахріяра: «Я опинився між двох ворогів – хозарів і русів, останні – вороги всьому світові, й ніхто не може з ними воювати» (914 р.). На початку ІХ ст. раші-расія-руси заклали на болотистому, важкодоступному Таманському півострові свою військово-грабіжницьку базу під назвою Руський каганат. Звідти вони чинили грабіжницькі напади на хліборобів слов’ян, а полонених і їхнє збіжжя продавали в Хозарію та Булгарію. Поступово руси поширили межі свого каганату на Подоння й нинішню Слобідщину, закладаючи там свої укріплення – города. Руси огороджувалися для убезпечення себе від корінної аграрної людності, для владарювання, збору данини й торгівлі. Город як фортифіковане укріплення – типова військово-комерційна технологія колонізації аграрних народів. Усі колонізатори ставлять для цього свої форти по всіх континентах. Провадячи подальшу експансію, руси переносять від свого первісного державного утворення – Руського каганату назву Русь як територіальне означення на всі колонізовані ними землі: Русь Київська, Галицька, Угорська, Біла, Чорна, Червона, Мала й Велика та ін. Згадаймо, що всі східнослов’янські агрокультурні землі від Дону до Карпат і від Прип’яті до Азовського й Чорного морів перед русами колонізували військово-кочові скіфи, а потім такі самі сармати. В VІ–ІV ст. до н. е. всі колонізовані скіфами землі називались Велика Скіфія, яка наприкінці ІІІ ст. до н. е. під натиском сарматів розпалась, а її початкова колоніальна територія (метрополія) під назвою Мала Скіфія проіснувала в Північному Причорномор’ї до ІІІ ст. Сарматські колоніальні володіння стали зватися Сарматія. А руси назвали колонізовані землі Русь. Прадавня збірна назва колонізованих скіфами, сарматами й русами земель – сакральне наймення Україна. В іранській Авесті й індійській Рігведі предківська земля Україна записана як Устраяна, Ухраяна – Досвітньої зорі країна (Устра – Досвітня Зоря-Денниця, яка вістує схід Сонця – сакрального символу агрокультури). Це первинне астральне наймення Україна й похідне від нього збірне світоглядно-етнічне самонаймення українці збереглися в самосвідомості корінного люду як сакральні сутності. Природно, що хліборобський народ назвав себе за найменням своєї рідної землі. А раші-туруджі назвали українців зневажливо хохлами за зовнішнім знаком – чубом на тім’ї, який по-тюркськи називається кокуль-коколь-хохол. Цей символ просвітлення, ясновідання є звичною ознакою людей агрокультури, та він дивний і незрозумілий чужинцям. Маємо факт перекручення, опошлення істини. Отут і знаходиться ключ розуміння ясної сонцесповідної суті українців і всіх слов’ян-аграріїв та темної ідольської суті русів-грабіжників. Суть ясновідного світогляду аграрної культури – шанування Сонця, рушія земного життя. Суть магічного культу грабіжників – поклоніння темним надприродним силам. Руси назвали всю колонізовану ними Україну по-свойому – Мала Русь. Бо Мала (Внутрішня) Русь – це перша метрополія русів на колонізованих українських землях, центр великої колоніальної держави русів. А Велика (Зовнішня) Русь – розширена колонізацією територія, яка охопила східнослов’янські, фіно-угорські, тюркські землі. Першою руси колонізували Полянську землю, підкорили полян, узурпували владу й утвердились як владарююча каста, перейменувавши полян на руських – своїх підданців. Підкоряючи східнослов’янські народи й стаючи їхніми зверхниками, руси нав’язували їм замість етнічних самонаймень похідну від свою корпоративного імені назву в формі прикметника руські – підданці русів. Руси садовили на престоли своїх каганів, а самі мали статус військової дружини при них. Митрополит Київський Іларіон у трактатах «Слово о законе и благодати» та «Исповедание веры» називає каганами Володимира («великий каган нашей земли») та його сина Ярослава Мудрого («благоверному кагану Ярославу»). З центру Полянської землі – Києва почалися династичні владарювання касти русів над українськими землями й усіма східнослов’янськими народами, ослабленими тисячолітньою скіфо-сарматською колонізацією. Після скіфів і сарматів руси стали кастовою елітою й перші запровадили в Слов’янщині антагоністичну формацію феодалізму (скіфи й сармати насадили тут рабство). До нашестя скіфів, сарматів і русів слов’яни не знали рабства, кастового поділу й класового антагонізму і в родинному, родовому й суспільному житті керувалися моральним принципом взаємодопомоги, співпраці, самоврядування, на чому й заснований їхній родо-племінний державний лад. Згадаймо в Прокопія Кесарійського: «Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у народовладді (демократії), й тому в них щастя і нещастя в житті вважається справою спільною…». Зовсім інакші стосунки були між русів. За свідченнями персько-арабських джерел, руси відрізняються від слов’ян, а їхній правитель називається каганом (хаканом), якому вони віддають десятину своєї здобичі; «руси …не довіряють один одному, а зрадництво та підступність серед них справа звична». Проникаючи в етнічні середовища, руси заносили в них епідемію внутрівидового соціального антагонізму. Проти непокірних народів руси проводили каральні спецоперації та обкладали додатковою, кровною даниною (забирали дітей), непіддатливих древлян, волинян, ятвягів, кривичів, дреговичів, ільменських словен, уличів, тиверців, бужан, білих горватів, радимичів, сіверів, в’ятичів. Сівери й в’ятичі як найбільші народи найдовше чинили опір експансії русів. Саме за цих двох данників Русь затято воювала з Хозарією, хоча з хозарами в русів було багато спільного. «В назві «Русь» живе поняття про організацію чужинців, що примучувала слов’янські держави до покори, позбавляла волі, нищила самостійність…», – робить висновок про неслов’янське походження русів український історик, правознавець Сергій Шелухін (1929 р.). Насадження назв руси, русь, руські стало наслідком колонізації русами слов’янських земель, ліквідації вічової, самоврядної слов’янської державності та насильного впровадження монархічного володарювання, заснованого на патерналізмі (каган-князь – пастир від бога, а народ – покірний йому табун). Військово-торгова панівна каста русів встановила своє династичне володіння колонізованими слов’янськими землями, розсаджуючи свої княжі династії в закладених для того городах. Та оскільки привілейована каста русів була нечисленна, вона змушена була для комунікації уподібнюватись мовою до слов’ян. Отже, русь або руси – не слов’яни, а слов’янізована колоніальна еліта без етнічного коріння. Руси, русь – не етнонім (самоназва народу), а соціонім (назва владарюючої соціальної групи), який у процесі колонізації став політонімом (назва політичного об’єднання людей різних народів) і підмінив етнічні самонаймення колонізованих народів. З ХІ ст. політонім русь починає вживатися як територіальне означення підкорених народів. Територія так званої Русі охоплювала землі племен, які опинилися під владарюванням касти русів. Руси ставилися до слов’янських народів як переможець до переможеного: розділяли між своїми династіями їхні землі, позбавляли їх волі й власного самонаймення та нарікали своїм назвиськом. Типовим підтвердженням такого насильства є історія з древлянами, чиї знатні роди й воїнів вигубила київська княгиня Ольга з помсти за смерть свого чоловіка Ігора, якого древляни скарали за вимагання в них кровної данини. Отже, русский, русскость – не етнічне, а політичне означення, яке руси нав’язали східнослов’янським, фіно-угорським, тюркським народам, ідеологічно закріпивши його насадженням християнської релігії – «русской православной веры». Прийняття русами християнства як державної релігії було їхнім хитрим політичним ходом – «цивілізаційним вибором», щоб таким способом нібито прилучитись до масової європейської релігії й відмежуватись од своїх кривавих магічних культів з масовими людськими жертвами. Ось свідчення перського письменника й географа Абу Алі Ахмеда ібн-Омара: «Є в русів чаклуни, деякі з яких верховодять каганом, нібито вони їхні зверхники. Буває, що вони наказують принести жертву їхньому богові тим, чим вони побажають: жінками, чоловіками, кіньми. І коли чаклуни велять, то не виконати їхнього веління ніяк неможливо. Узявши людину або тварину, чаклун накидає на шию петлю, вішає жертву на колоду й чекає, поки вона задихнеться, і прорікає, що це жертва богові» (930 р.). Поняття бога руси занесли з туранського релігійного світогляду й накинули його слов’янам. Своїм жорстоким богом, якому вони приносили людські жертви, руси підмінили Рода, якого слов’яни плекали любов’ю в серці. Род – безособовий, життєзароджуючий, усепроймаючий первінь, основоположна сакральна сутність ясновідного світогляду агрокультури. Бог – жорстока, караюча істота темного магічного культу русів. Сповідники бога – його раби, які клякнуть перед ним у страхові. Сповідники Рода – його діти, які славлять його в любові. Отже, Род і бог – несумісні, протилежні сутності, які свідчать про несумісність психосоціальних типів слов’ян і русів. Та через владарювання касти русів над слов’янськими народами часом помилково ототожнювали русів із слов’янами, а через кривавий магічний культ русів із людськими жертвами поширилося хибне уявлення про людські жертвування в слов’ян. З’ясуймо суть тієї світоглядно-історичної підміни. Теонім бог походить від пізньоіранського бага (давець багатства), який у свою чергу походить від божества найнижчого ступеня в індуїстській ієрархії бхага (розпорядник майна). Отже, бхага-бага-бог – давець пожитків, багатства. Звідти руське молитовне благання: «Дай бог!», звідти в русів – грабіжників і торгашів – ідольське поклоніння багатству й людські жертвування, відсутність моральної основи життя й ознак людської культурності. Грабіжницька суть русів не змінилася за тисячоліття. Сповідники кривавого магічного культу й ідольського поклоніння багатству зі страхом і марновірною молитвою благають у свого бога – давця багатства  дати їм готове, явити диво. На тому споживацькому марновірстві засновані дві ліві ідеології – пасивна християнська й агресивна комуністична. З того марновірства й споживацького ставлення до життя, з безволля й вимолювання благ поширилося психосоціальне явище сервілізму – рабства й породжена ним соціально-політична доктрина патерналізму – опікунства, жорсткого контролю й гноблення. Руси були й лишилися ідольниками-нелюдами (хоч би вони називалися християнами чи комуністами) – приносили й приносять у жертву своєму богу-ідолу людей. Навіть будучи православними бузувірами, руси-руські є ідольниками. Французький письменник Оноре де Бальзак, побувавши в Росії в середині ХІХ ст., відзначив, що руські поклоняються ідолам, а не ідеям. Прийнявши християнство як державну релігію, руси-ідольники насадили в Україні й інших східнослов’янських землях релігійно-політичну колонізаторську ідеологію й візантійське канонічне право, заборонили традиційний пантеїстичний моральний світогляд агрокультури й перервали культурний саморозвиток народів, зруйнували природно-звичаєву правову систему віче, яке керувалося принципом волі. Руси підмінили вічові зібрання, на яких слов’яни одностайно приймали волю – суспільно важливі рішення, фіктивними «думами» як прислужницькими органами каганів-князів та царів. Проте традиція вічових зібрань дожила в сільських громадах України аж до більшовицької диктатури. Певний час, у ХVІ–ХVІІ ст., вічова традиція в дещо спотвореному вигляді діяла у військових козацьких радах, та зрештою «низові» козацькі ради виродились у «верховні» старшинські, а потім у більшовицькі й необільшовицькі «советы». Той процес виродження народовладдя в охлократію проникливо розкрив П. Куліш у «Чорній раді». Пороцес нищення староукраїнського природно-звичаєвого права почався з насадження церковного канонічного права. З тих пір «русское православие» вже понад тисячоліття є ідеологічним ярмом і знаряддям колонізації русами України й інших етнічних земель. З насадженням на колонізованих землях християнства руси насаджували й культову церковну мову, штучно створену на основі південнослов’янських діалектів. Уперше та штучна мова з’явилася в Києві як койне (від грец. κοινὴ διάλεκτος – спільне наріччя) – наддіалектна форма загальнозрозумілого варіанту мови для спілкування колоніальної еліти. Штучну церковну мову східнослов’янські народи розуміли, але нею не думали й не спілкувалися. Народна самосвідомість слов’янської етнокультурної спільноти переборола той церковний вірус, і їхні давні корінні мови зберегли свою первинність у нинішніх природних українській, білоруській мовах та в окремих кореневих слов’янських діалектах штучної російської. Коли ж руси християнізували фіно-угорські й тюркські народи та насадили штучну церковну мову по церковних парафіях і колоніальних адміністраціях, то вона трансформувалася в народних масах у так звану вульгарну церковнослов’янщину – в койне, в «общепонятное наречие», що тепер називається «великий русский язык». Русскость упровадилась у слов’янське, фіно-угорське, тюркське життєве, культурне середовище як паразитарний вірус, що розрісся згодом у психо-соціальну епідемію, яка протягом століть охопила великий євразійський простір. До ХVІІІ ст. «русское православие» тотально підім’яло під себе світоглядну основу природної, пантеїстичної духовної практики корінних аграрних народів. І коли імператор Петро І установив «Святейший Правительствующий Синод» як вищий орган церковно-державного управління, «русское православие» стало офіційною панівною ідеологією Російської імперії. «Русское православие» так цупко вхопило масову свідомість своїх вірців, що коли хтось намагається докопатись до передхристиянської світоглядної основи й пробудити свою етнічну самосвідомість, то «русская вера» не дає йому позбутись нав’язаної «русскости», і всі реліктові сакральні сутності слов’ян (Род і похідні від нього) маркуються як руські. Безглуздям є те, що колонізовані слов’яни ототожнюють себе з русами, а руси-колонізатори видають себе за слов’ян. Відбулась підміна світогляду й самоназв та катастрофічна деформація самосвідомості слов’янських народів психо-соціальною епідемією русскости. Абсурдно, коли слов’яни чи інші колонізовані народи називають себе русскими або русским народом, бо такого народу зроду не було й немає, а є винародовлена суміш з ознаками професійного грабіжництва. Нагадаймо собі, що «руси – не плем’я, а військово-торгове об’єднання»; руси, русь – не народ, а професія; а русские, россияне – не назва народу, а назва політичного скупчення різних підневільних народів. Ще на перших порах і впродовж кількох століть руської колонізації чітко проявлявся етнічний і соціальний спротив корінних слов’янських народів проти зайшлих русів. Осовними причинами протистояння корінних народів і чужинців-колонізаторів стали влада й земля, гніт і воля. Та це протистояння руси використовували для розколу слов’янської спільноти, втягуючи їхні роди, племена у свої міждинастичні чвари й сіючи між ними розбрат, використовуючи для того продажну, обрусілу місцеву знать. Руси-колонізатори перетворювали загарбані українські землі на плацдарм для княжих усобиць і міжплемінних роздорів та для завоювання сусідніх слов’янських, фіно-угорських, тюркських народів. Так руська колонізація поширилася з Півдня, де колонізаційним центром був Київ, на Північ, де колонізаційним центрм стала Москва. Руси заклали нову військово-грабіжницьку колонізаційну базу в болотистій, важкодоступній місцині над річкою Моксва на землях фіно-угорського народу мокша, мокса, моксель (похідні назви: моксалі, москалі, Москва). Звідси, з города Моксва-Москва, московські руси чинили грабіжницькі напади на сусідні землі та обкладали їх даниною. Своїм піднесенням московські руси зобов’язані золотоординським ханам, які призначали їх стягачами данини з інших князівств (за той привілей московські князі воювали з сусідами). Так постала Московсько-ординська Русь, яка підім’яла під себе всі північні слов’янські, фіно-угорські й тюркські народи та стала посягати на землі попередньої колонізації на Півдні, які руси втратили з приходом Батия. Руси-колонізатори завоюваннями й гнобленням розширили Московсько-ординську Русь у Великоросію. «Руси тому досягли такої могутності, що всіх інших народів, які жили серед них, вони або повиганяли, або змусили прийняти їхній спосіб життя», – так пише історик, австрійський дипломат Зиґмунд Герберштайн (1549 р.). Відтоді руси методично нівелюють історію підкорених народів, зводячи її до колонізованого географічного простору: «Тогда история, казалось, застыла и превратилась в географию: однообразная жизнь, шевелившаяся в частях и неподвижная в целом, могла почесться географическою принадлежностью страны» (М. Гоголь). Українці, як і інші колонізовані народи, понад тисячу років існують в історичному безчассі, в лихолітті. Вже понад тисячу років руська колоніальна ідеологія деформує історичну свідомість корінних народів у колонізованому географічному просторі. За імперським географічним підходом, усе, що територіально належить Росії, мусить належати й російській історії. На тій імперській загребущості тримається й релігійно-політична доктрина «русского мира»: «Пределы русского мира распространяются далеко за пределы проживания русского этноса». На загарбаних землях руси зруйнували культурні світи корінних народів і заполонили весь величезний простір людського світу (1/6 планети) гнітючим безладом антисвіту – «русского мира». Ще літописець Нестор записав про початкову Русь: «Земля наш  велика и обильна, а порядка в ней нет». Через вісімсот років те саме констатує Микола Гоголь: «Провинции наши меня еще более изумили. Там даже имя Россия не раздается на устах. …Словом, во все пребывание мое в России, Россия у меня в голове рассеивалась и разлеталась. Я не мог никак ее собрать в одно целое, дух мой упадал, и самое желанье знать ее ослабевало»; «О, Русь! Старая рыжая борода! Когда ты поумнеешь!». За тисячоліття та «рыжая борода» – руда потолоч перетолочила стільки земель і люду, що уявила себе новою расою «рассеян – рассеяных по всему миру», й стала претендувати на світове панування. Ту претензію одразу розвінчав Іван Франко: «Чи маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?». Російський історик Василь Ключевський (походженням із мокшан) визначив саму суть імперського владарювання русів: «Российское государство ведёт себя, как цыганское племя, которому легче переехать на новую территорию, чем привести в порядок свою…». Руси тільки оббирали світ і нічого не давали на заміну, крім військової агресії й руїни. Нинішня агресія Росії проти України нагадує про багатовікове руйнівне колонізаторство Русі, Московського царства, Російської й більшовицької імперій. Аби звільнитись українцям від руського нашестя й колоніальної залежності, необхідно докопатися до кореня того зла й вирвати його. Лише так зможемо змінити нинішню жорстоку реальність. А історію вже неможливо змінити, треба тільки мати відвагу знати істину – осягати в історії непроминущу, безвічну суть життя й організовувати на цій світоглядно-культурній основі власне життя.

Погляньмо тепер на свою й на чужинську історію без нав’язаної зовні ідеологічної омани. Це допоможе зрозуміти трагічність боротьби наших предків за волю й складність нашого звільнення нині. Руси, не маючи власної етнічної, світоглядно-культурної тотожності (ідентичності), уподібнились до слов’ян і присвоїли собі культурні набутки колонізованих корінних народів, нав’язавши їм свою політичну назву й масову колоніальну свідомість. Паразитарна каста русів порушила не тільки людський моральний принцип, а й закон Природи, чим прирекла себе на неминучу погибель. Тепер, гарячково шукаючи самопорятунку, одні «русские» створюють усякі «патриотические союзы и партии» з примарною надією знайти в них «свою великорусскую самоидентификацию» и «русскую политическую самореализацию», а інші вбачають смисл «великорусской самоидентификации» та «русской политической самореализации» у створенні «великорусского союза аборигенов волго-окского междуречья», мотивуючи це тим, що «большинство русских от Смоленска до Владивостока и есть выходцы из этой корневой прародины». Все це ідеологія панрусизму, «утверждающая общую русскую идентичность всех восточных славян и отстаивающая идеи их исторического, культурного и политического единства». А заражена «русскостю» частина українців вважає себе «настоящими русами» й заявляє про своє право «на историческое наследие Киевской Руси». Це свідчить про підневільне існування тієї інфікованої ідеологією «русскости» безтямної частини української людності. На тому соціальному тлі нащадки військово-торгової касти русів називають себе українською елітою й далі претендують на корпоративне володіння Україною. Саме та зайшла військово-торгова каста «собирателей земель русских» утворила в українському суспільстві свою корпоративну «державу в державі» (П. Куліш), підмінивши нею вічову державну самоорганізацію корінного народу. Викрита Кулішем «держава в державі» процвітає й досі: в ній розкошує на визиску корінного люду паразитарна каста й догідлива їй «національна еліта». Кінець паразитарній касті, її «державі в державі» й продажній еліті настане тоді, коли народ прозріє від невігластва, рабства й масового релігійно-ідеологічного психозу. На нинішніх поколіннях українців лежить необхідність звільнення від тисячолітніх деформацій морального світогляду, етнічної самосвідомості й самонаймення. Коли сотні поколінь предків терпіли в еру християнської покори, то з настанням ери дієвого знання перед нинішніми українцями відкрилась ясна перспектива звільнення. Дієве знання не допустить повторення трагічних і ганебних помилок минулого. Теперішнім українцям разом з духом предків належить здобути історичну перемогу над тисячолітніми гнобителями та відновити волю й справедливість. Як безслідно щезла тисячолітня скіфська й сарматська колонізація, так безслідно щезне й руська. Тому колоніальна «держава в державі» агонізує наприкінці свого паразитування. А корінний український народ як жив, так живе й житиме на своїй рідній землі, бо люди агрокультури не загарбують чужих земель і не віддають своєї.

Руська колонізація України триває вже понад тисячу років, і нині народ переживає її п’ятий, неоруський, останній етап. Попередні етапи: так звана давньоруська держава, Московське царство, Російська імперія, більшовицька імперія. Коли хмельничанська революція зруйнувала Річ Посполиту й здала Україну в безстрокову оренду Московщині, на її ресурсах стало набирати сили Московське царство. Після мазепинської Полтавської авантюри Україна опинилася в цілковитій колоніальній залежності від Московщини, й на її ресурсній базі та геостратегічному просторі постала Російська імперія. Полтавська кампанія поклала початок великодержавної гегемонії Росії в Східній Європі й виходу її на світову політичну арену. Більшовики-колективізатори перетворили Російську імперію на колгосп-імперію, а необільшовики розділяють і переділяють надбане під більшовицьким гнітом усенародне багатство між кланами владарюючої касти – онуками колективізаторів. Оті нервові, поспішні переділи свідчать, що паразити агонізують, відчуваючи свій кінець. Спадкоємність нинішньої паразитарної касти чітко простежується від більшовиків, від усяких «собирателей земель русских» і аж від військово-торгової корпорації русів. Давні джерела писали про давніх русів як про ворогів усьому світові, підступних злочинців, які живуть грабіжництвом і торгівлею. Федір Достоєвский (походженням з білорусько-українського роду) писав про імперських росіян: «Народ, который блуждает по Европе и ищет, что можно разрушить, уничтожить только ради развлечения». Українські селяни казали про більшовиків, які захопили владу в Російській імперії: «Байстрюки й бандіти взялися царством владіти». Нинішня неоруська пропаганда ліпить з імперської маси народ, а з нікчеми – його фюрера. А правду розкрив ще Михайло Салтиков-Щедрін (походженням з пруського слов’янського роду): «Если русским предоставить выбрать себе предводителя, они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают, грабят, насилуют, впоследствии сваливают на него свою вину. Спустя время церковь провозглашает его святым». Який святий, така й церква – на цьому кінець тисячолітньому абсурду.

В результаті тисячолітньої колонізації русами східнослов’янських, фіно-угорських і тюркських земель відбулась підміна етнічних самонаймень корінних народів політонімом русские, що означає «русские подданные», а родові імена також русифіковано за ознакою належності: персональної -ин, -ов, -ев і територіально-колоніальної -ский. Аналогом політоніму русский, що позначив першу, руську, колонізацію, став політонім советский (совок), що позначив четверту, більшовицьку, колонізацію. Формальною ознакою совковой русскости лишились ті ж самі суфікси належності в русифікованих родових іменах. Унаслідок деформації історичної свідомості й досі одні не можуть позбутися русскости, інші – совковости. І ось уже в п’яту, неорусько-необільшовицьку, колонізацію на походження від русів претендують і великороссы, які вже ототожнюють себе зі слов’янами, й малороссы, надто русини, змагаючись між собою, хто з них «руськіший». Самоназва русини (так нині називає себе в основному українська людність Закарпаття) – це місцева форма політоніму руський, що лишилась як пережиток першої руської колонізації. В ХІХ ст. на русинстві спекулювала пропаганда шовіністичної ідеології москвофільства, яке заперечувало український народ, а русинів трактувало як частину великоросів. Можливо, пропаганда розраховувала на залишки руського психо-соціального типу, що в ХІІІ ст. під натиском військ Батия перетік з центру України за Карпати. Жорстко й справедливо охарактеризував москвофільство Іван Франко: «Москвофільство, як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним». Нинішня деструктивна ідеологія політичного русинізму тримається на ідеологічній доктрині москвофільства та на безглуздій біологічній вигадці про «единоутробное братство русских и украинцев». А ще ж інфікують масову свідомість безтямного люду вірусною назвою «київська русь» і літописним шаблоном про Київ – «мать городов русских». Саме з тих хибних зачинів, з тих історичних вірусів і розрослась у середовищі східних слов’ян психо-соціальна епідемічна недуга русскости з агресивними виявами русского псевдопатріотизму. Не маючи чуття рідної землі, руси-руські не мають і почуття патріотизму. А їхня невситима жадоба до чужих земель розростається вже до масштабів вселенського «рассеянизма», бо ж «рассеяне – рассеяны по всему миру». А українські псевдопатріоти впадають у безтямність, пропагуючи спопуляризовану анонімним автором замовної «Исторіи Русовъ, или Малой Россіи» та «народником» М. Грушевським штучну, вірусну назву Україна-Русь (ті тенденційні праці справили хибний вплив на формування української історіографії новітнього часу). Смисл замовності «Истории Русовъ…» полягав у тому, що тодішнє малоросійське панство (козацька старшина) прагнуло дорівнятись до привілейованої московської касти – великоросійського дворянства й тому намагалося показати себе правонаступником русів, а Малоросію – правонаступницею Київської Русі. Більше того, малоросійські магнати (тепер – олігархи) й шляхта (тепер – еліта) виводили себе не тільки від русів, а й від сарматів, з чого й виникли ідеологічні догми сарматизму й русинізму. Показово, що козацька старшина виводила привілейовану верству козаків від хозар, а також від сарматів і русів, та негативно ставилася до самих понять Україна й український народ, вважаючи, що їх накинули простолюддю поляки. Щодо хозаро-сармато-руської генези козаків, то козацтво як військово-добитчицьке утворення – атавістичне явище в українській історії, яке свідчить про залишковість скіфського, сарматського, руського, хозарського грабіжницьких, військово-торгових елементів на українських теренах. Козацтво не має етнічних ознак, це військова професія. І хоч би як називали козаків: запорозькі (низові), городові (надвірні), українські, кубанські, донські, уральські, забайкальські й інші, суть їхня не змінюється – вони жили вільним добувацтвом або служили всім, хто платив. Романтизація козацької військової звитяги часто затуманює правду: козацтво як привілейована військова каста було асоціальним, деструктивним чинником у процесі культурної, соціальної, економічної й політичної самоорганізації українського народу. В найвідповідальніші моменти козаки зраджували народні  інтереси заради особистої й кастової вигоди. А так звана козацька військова демократія (козацька республіка, Гетьманщина) зводилась до того, що всі громадянські права з правом голосу мали тільки козаки зі зброєю. А селянство як основний, середній клас було безправне, й його використовували, як хотіли. Так використав Хмельницький у своїй кастовій війні проти польської шляхти, пообіцявши селянам козацькі права. Зрештою, всіх селян гетьман повернув до плуга й запріх у московське ярмо. А з привілейованої козацької військової касти, що зневажала хліборобів, виплодилась козацька старшина, яка стала закріпачувати селян і безземельних козаків. Козацтво як військова каста виродилося остаточно, коли запаніло. Та багато селянських синів після козацького військового вишколу й зі статками повернулися до землі й у соціальному статусі козаків-селян відродили українську соціальну верству вільних господарів. З цього середнього класу народилися нові покоління подвижників, з яких почалося українське національно-культурне відродження. З козацької старшини, яка віддано служила великоруському цареві, виплодилось малоросійське панство. І те малоросійське панство таки домоглося статусу привілейованого великоросійського дворянства й стало вірнопіддано служити імперії – ось до чого звівся його малоросійський патріотизм. А чого іншого чекати од чужої народові еліти? Перший критично підійшов до руських літописів, до козацтва й до «Исторіи Русовъ…» Пантелеймон Куліш, назвавши компілятивний замовний опус не історичним джерелом, а «прагматическим сочинением». Пантелейон Куліш і Тарас Шевченко послідовно працюють над відновленням у народній самосвідомості збережених народною пам’яттю сакрального наймення Україна й етнічної самоназви українці. А нинішні безтямні ентузіасти вже пропонують прибрати першу частину назви Україна-Русь і залишити тільки Русь: так, мовляв, перехопимо в москалів, спадкоємців Золотої Орди, «монополію на історичну спадщину Київської Русі» й позбавимо Росію давньоруської спадщини, яка належить «тільки нам – справжнім русам». Сказано, маразм дужчає. Це про таких, заражених епідемією русскости з сумом констатував Іван Франко: «Не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію...».

Рівень русскости – показник рівня винародовлення, деградації колонізованих русами народів. Вигадка про руськість українців має під собою не етнічну, а географічну основу. «Новым русским» (неорусам) потрібні не українці, а їхня етнічна територія. Втративши Україну, неоруси втратять свою історичну й геостратегічну основу та імперський статус – політичну незалежність. Тому нині серед російського й російськомовного населення в Україні поширюється неоруська пропаганда «национально-патриотического движения –  «Объединение нации руссов» – русских, украинцев и белорусов, единых по крови» з метою утворення на Південному Сході України «Новороссии». Саме з цієї території понад тисячу років тому воєнно-грабіжницькі банди русів почали колонізувати землі українських племен: полян, древлян, волинян, ятвягів, кривичів, дреговичів, ільменських словен, уличів, тиверців, бужан, білих горватів, радимичів, сіверів, в’ятичів. Саме звідси, з Південного Сходу України, сто років тому більшовики (ті самі руси, тільки їх уже була більшість) почали насаджувати свою колонізаторську диктатуру. Історія повторюється, а безродна потолоч так і не навчилася жити серед корінного люду по-людськи. 

Російський політолог, доктор наук Володимир Пастухов розкриває таємний задум «проекта Новороссия»: «В «Новороссии» обкатывается социальный проект, содержание которого заставит содрогнуться не только сторонников Бориса Немцова, но также многих тайных и явных друзей Путина. По сути, это проект реакционной ренационализации и создания, выражаясь политкорректно, «корпоративного государства» тоталитарного толка. Недаром в этом проекте крайне правые силы так легко и непринужденно соединились с крайне левыми. Всем им уже давно тесно в рамках «проекта Новороссия», и они требуют от Кремля, чтобы он начал «проект Великороссия». Ідея «корпоративного государства», «проект Великороссия» – це глобальний задум перетворення всього пострадянського простору в тоталітарну колоніальну «державу в державі» під релігійно-ідеологічним прикриттям нового «русского мира». Тобто тоталітаризм «корпоративного государства» неорусів прикривається теократією. В цю пору зміни епох паразитуюча химера агонізує і в агонії не випускає зі своїх щелеп тисячолітню жертву, тримаючи її мертвою хваткою. Як давні військово-грабіжницькі зграї, так і новітні перетворюють українське культурне середовище в географічний імперський простір. Нелюди лишаються нелюдами – це підтверджують неоруські терористи на окупованому Донбасі.

Український моральний світогляд чітко розмежовує людей, нелюдів і недолюдів – прислужників нелюдів. Як розрізнити людей і нелюдів? У людей є совість, нелюди безсовісні. Совість – внутрішній моральний суддя в людині. Совість як третя сигнальна система є суто людською ознакою, що розвинулась у процесі еволюції, саморозвитку людства. А безсовісне нелюдство – наслідок інволюції, виродження. Нагадаю давню єврейську народну мудрість: «Людство щезне не через те, що багато людей, а через те, що багато нелюдів». Вдумаймося в це застереження. Руси-нелюди вже тисячу років поспіль провокують жорстокість між людьми, самі лишаючись цинічними спостерігачами. В Україні такий цинічний спокій має панівна каста, а суспільство пригнічують психозом: люди перейняті не тим, як жити, а як вижити. Поглиблює той пихоз некрофілія, яка пропагандою смерті заполонила масову свідомість українців. Ціле століття українці завзято програмують себе на смерть: «Душу й тіло ми положим…». А в результаті за кого гинули й гинуть люди? За нелюдів, звісно. Бо хто ж лишається, коли гинуть кращі? Гірші, звісно. Наша слабкість від того, що ми жертвуємо найкращим – людьми та своєю самостійною силою й моральною волею, а треба позбуватися найгіршого – нелюдів та залежності від чужої сили, неволі, рабства! Значна частина нинішніх поколінь ще перебуває в некрофільному маренні – героїзації авантюрників і негідників або поклонінні ритуальним жертвам «героїв Крут» і «героїв Небесної сотні». Героїв славимо, а винних у їхніх смертях злочинців не судимо. Це свідчення того, що суспільство безнадійно вражене проектним вірусом жертовності – «Націю об’єднує жертовність героїв». Жертовність не об’єднує, а губить життєву силу нації! А об’єднують націю моральний світогляд, взаємність, взаємодопомога й справедливість! Спасіння негідних через жертви й страждання достойних – хіба це не безтямність? Психоепідемія жертовності – наслідок тисячолітнього насильства нелюдів-русів над людьми, атавізм руського ідольства з кривавими людськими жертвами. Вражені вірусами кривавого жертвування й героїзації жертв шаленіють до нестями і впадають у маразм, ховаючи свою безвольність, бездіяльність за прославлянням жертв і «героїв». Безглуздо вмирати за Україну, необхідно жити заради життя в Україні. Сакральна сутність України живе не в абстракції, а в живих душах людей. Для життя не потрібні жертви, для життя необхідно зберегти кожну живу душу. Згадаймо клятьбу Заратустри: «Зрікаюся… тих, хто чинить насильство над живими душами…». Тож, маємо перепрограмувати себе з марнування життя в безглуздій, передчасній смерті на утвердження гідного життя. Провідною силою нашого життя має стати воля духу. Ми зобов’язані перед жертвами сотень поколінь наших предків, яких закатували руси-колонізатори, вижити для переможного завершення епохальної визвольної війни. Антиколоніальна війна увіходить у найтяжчу, завершальну стадію. Нам належить здолати зовнішнього агресора й внутрішнього ворога, який замаскувався під українських урядовців, депутатів, міліцію, суддів, прокурорів, – усю колоніальну адміністрацію та «п’яту колону» агентів, диверсантів. Щоб не щезло людство, люди зобов’язані жити, а нелюди мусять згинути. Люди зобов’язані жити за природно-моральним правом, невідступно дотримуючись принципу справедливої відплати за злочини. Люди дивуються, чому нелюди не несуть покари за свої злочини й не задумуються над безглуздим накопиченням багатства, якого не зможуть забрати з собою в могилу? Бо їх не мучить совість, якої в них нема. А злочинно накопичене багатство мучитиме, розтліватиме їхніх нащадків. Така невідступна, хоч і довготривала розплата нелюдів за їхні злочини. Але людям не легше від тієї затяжної агонії. Нелюди агонізують у своєму виродженні й використовують інформаційну отруту, аби втримати людей у тенетах брехні. А коли люди перестають вірити в брехню, нелюди роблять усе, аби людей ставало менше – аби не вистачало їм критичної суспільної маси, духовної й фізичної сили для звільнення. Для того використовують релігійні, колоніальні, санаційні, громадянські, гібридні війни, голодоморні й репресивні геноциди. Ось правдивий голос людини – матері-українки, яка разом зі своїм народом зазнала терору більшовицького нелюдства: «Я знаю тільки одне: все робилось і робиться для того, щоб нас не було на світі». Більшовики, як і їхні предки руси, – вороги всього людства. Це вони влаштували такий жахливий терор на 1/6 планети, шокуючи страхом решту земного світу, що нинішній тероризм, із яким борються всі держави, в тім числі й Україна, видається звичайним бандитизмом. Зараза революційного більшовицького терору поширилась по всій планеті й стала епідемією тотальної війни проти людства. Як застерігав видатний лікар, засновник військово-польової хірургії Микола Пирогов: «Війна – це травматична епідемія». Нелюди застосовують проти людей знаряддя вбивства й психотронну зброю масового враження, суть якої важко збагнути людською моральною свідомістю. Та зброя діє на масову свідомість, поширючи дезорієнтацію й безумство. Нині потужним засобом релігійно-ідеологічної пропаганди «русского мира» є телебачення, яке тотально діє на людей, викликаючи масовий психоз марновірства й страху. І люди легко вірять безглуздій брехні. І доки вони віритимуть, доти їх і дурманитимуть. Брехня заполонює масову свідомість і гіпнотичною дією психозу зомбує (перепрограмовує) людську психіку. Варто людині годину посидіти перед зомбоящиком – і вона вже «в лаптях». А ще ж глибоко вкорінена агентура проводить проти суспільства інформаційну диверсію. У нинішній гібридній війні проти України Росія застосовує головну зброю – цинічну пропаганду, інформаційну агресію. Досі російська ідеологічна пропаганда підмінювала поняття, а тепер інформаційна пропаганда підмінює реальність. Це вже навіть не брехня, а остаточне звиродніння, агонія патологічної русскости: «Русский есть наибольший и наинаглейший лгун во всем свете» (Іван Тургенєв, походженням з татарського роду). Це підтвердив і російський опозиціонер Борис Нємцов: «И вам всегда следует помнить, что Путин профессиональный лжец мирового масштаба и его слова ничего не стоят». Нахабне оббріхування українці віддавна називають «підпускати москаля». Одурманені пропагандою перестають відрізняти брехню од правди. Брехня підмінює реальність життя, і введені в оману, ошукані існують у тій словесній ірреальності, втрачаючи природжений інстинкт волі до життя. Агресивний імперський агітпроп – то патологічний варіант психологічної проекції: кримінальна російська влада приписує іншим власні думки й мотиви, скидає на інших власні злочини. Психологічна проекція – один з основних захисних механізмів при параноїдальному та істероїдному розладах особистості (це коли хворий спонтанно намагається віддалити від себе загрозу). А тут агресор продумано, комбінуючи спецоперації (руси-грабіжники не спроможні мислити стратегічно, а здатні тільки на підступні спецоперації), приписує жертві свої злочини. Антиукраїнська інформаційна агресія (лінгвістична війна) як головний елемент «гібридної війни» Росії проти України була розпочата 27 липня 2013 року в Києві, в 1025 річницю хрещення Русі, тобто в 1025 роковини релігійно-ідеологічного заневолення України. А дієвий засіб інформаційної агресії – вульгарне імперське «общепонятное наречие» як визначальна прикмета «русского мира», яким на шкоду собі масово послуговуються українці, чим обеззброюють себе. Якщо українці воюватимуть з ворогом його ж «наречием», то ніколи не виграють війни, лишаючись частиною «русского мира». Бо доки свідомість народу буде паралізована колоніальним «общепонятным наречием» і «русским единоверием», доти народ лишатиметься безсилий проти релігійно-ідеологічної інформаційної агресії й колоніальної залежності. Колись Хмельницький здав українців «единоверным московитам». Тепер уся Україна мічена шизофренічним гаслом: «Єдина країна. Единая страна». Так колоніальна адміністрація, нібито толеруючи російськомовному населенню, призвичаює українців до «двуязычия», до соціальної шизофренії, що робить їх безпорадними проти колоніального гноблення.

Людина самотужки не може змінити масову свідомість суспільства й здолати соціальну несправедливість. Але людина може протидіяти масовому психозу внутрішнім самозосередженням у своїй духовній суті. Аби навести лад у суспільстві, людям передусім належить навести лад у собі. Дерусифікацію, деколонізацію необхідно починати з власної голови – перестати думати й спілкуватися колоніальним «общепонятным наречием». Коли українці звільняться від мовно-розумової шизофренії й масового психозу, тоді позбавляться магічного впливу на свідомість колоніального політоніму русские, позбудуться релігійно-ідеологічного марновірства й породжених ним нав’язливих ідей і упереджених думок. Тоді усвідомлено візьмуть за основу свій ясний моральний світогляд і правову систему вічових рад з принципом волі. Тоді розширяться межі індивідуальної свідомості й відкриються нові суспільні можливості самоорганізації, саморозвитку. Для розкриття дієвості суспільства на основі вічової правової системи необхідно розкритись особистій волі духу, що єднає чутливість серця, ясність розуму й твердість характеру в цілісне людське єство. Тільки через розкриття оособистої волі розкриється воля збірної цілісності суспільства – «збірної особи народу» (П. Куліш). Інакше люди й далі гибітимуть у рабському безволлі під гнітом нелюдства.

Академік Іван Павлов (походженням з в’ятичів), основоположник науки про вищу нервову діяльність, розкриваючи злочинність «большевицкого эксперимента», який через «...террор в сопровождении голода... прививает населению условний рефлекс рабськой покорности», «…многолетний террор и безудержное своеволие власти превращает нашу азиатскую натуру в позорно рабскую», назвав такий стан хворобою нервової системи, коли втрачається сприйнятливість до дійсності й лишається тільки сприйнятливість до слів. А в своїй Нобелівській промові (1904) вчений висловив таке переконання: «Вообще, я должен высказать свой печальный взгляд на русского человека. Русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы координированы не с действительностью, а со словами». Тобто слова підмінюють дійсність. Ту маніпулятивну нейролінгвістичну технологію застосували ще євангелісти: «В начале было Слово, и Слово было у Бога, и Слово было Бог». На тій євангельській догмі заснована логократія – словесна маніпуляція масовою свідомістю, на якій тримається логократична псевдополітика більшовиків і необільшовиків замість ефективного управління країною. В необільшовицькій Росії й залежній від неї Україні логократія неминуче деградувала в охлократію – владарювання над натовпом, ошуканим популістськими ідеологемами (по суті це лохократія – владарювання над лохами, ошуканими). Це вироджена форма демократії, коли егоїзм і жадоба владарюючої касти та одураченого натовпу нехтують спільними інтересами народу. Такий тип владарювання тримається на люмпенізованих елементах. Охлократія характерна для суспільств, які перебувають на межі загальнонаціональної катастрофи.

Українське суспільство паралізоване охлократією. А ще ми змушені вести дві війни: зовнішню з підступним агресором (за нашу землю) та внутрішню з ошуканською владою й нашим невіглаством і марновірством (за нашу самосвідомість і волю). Самосвідомість і воля – головні переваги вільних людей над безтямними рабами. Свідомі, вільні люди відповідають за свої дії, а раби в усьому звинувачують своїх «ворогів» і через те люто ненавидять їх. Саме в лютій ненависті рабів до вільних людей Вінстон Черчілль розгледів суть нацистів: «Їм не потрібна воля, а сам вигляд вільних людей розлючує їх». Лють, агресивність – результат ненависті раба до всього, в чому йому вчувається свідомість і воля. Нацизм як патологічна ненависть до свідомих, вільних людей не має національних ознак. Ось як Олександр Солженіцин (українсько-російського походження) охарактеризував русський кастовий нацизм: «Нет в мире мельче, сволочнее и хамовитее особи, чем кацап. Рождённый в нацистской стране, вскормлённый пропагандой нацизма этот ублюдок никогда не станет Человеком. У его страны нет друзей – либо холуи, либо враги. Его страна способна только угрожать, унижать убивать, за сохранение этого статуса Рассеей рядовой кацап готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями своих родителей и детей…».  В агресії є захист – підміна понять і психологічна проекція, коли власна суть переноситься на інших. Скажімо, кацапи свою безтямну більшовицько-нацистську суть проектують на хахлов, укров, свидомитов, звинувачуючи їх у всіх своїх бідах. Цей комплекс меншовартості зветься «русский ресентимент». Ресентимент (фр. ressentiment – заздрість, озлоблення, злопам’ятність) – ворожість до того, кого суб’єкт вважає причиною своїх невдач. Саме патологія «русского ресентимента» породжує нестримну агресивність, озлоблення, жорстокість і війну. Умиротворити агресивність неможливо, бо компроміси тільки посилюють агресію. Тому для ліквідації агресора необхідна воля національного духу та усвідомлення народом свого права на справедливу відплату.

Погляньмо на владарюючий антиукраїнський режим і на російську військову агресію проти українців з реалій колоніальної залежності України від Росії. Українців 23 роки ошукують «незалежністю» й «демократією». З українським суспільством грають у президентські й парламентські вибори, а насправді метрополія призначає своїх ставлеників для колоніального адміністрування країною. Тому українське суспільство опинилося в щільній облозі внутрішніх і зовнішніх ворогів. І нинішня колоніальна війна як упереджуючий удар метрополії проти колонії розгортається за заплутаним планом спецоперацій для відволікання уваги суспільства од реальних планів, таємної загрози зовнішніх і внутрішніх ворожих сил. Та все одно російська агресія відкрила очі багатьом ошуканим «покровительством русских» українцям, що «русские»  ніякі не брати, а мутанти, одвічні й люті вороги українцям, і що «русский протекционизм» – колоніальний зашморг, який душить Україну. Так зруйновано імперський ідентифікатор «родства» українців і росіян, що тримався на абсурдній еклектичній ідентичності – «единоутробном братстве», «общерусскости», «единоверии». Тому позбавлені ореолу опікунів «новые русские» (неоруси, необільшовики, як і їхні попередники – руси й більшовики) для нового заневолення українського люду підняли в Україні «под ружье» своїх колоністів («п’яту колону», агентуру) й, провокуючи через них сепаратизм, втягують у конфронтацію схід і захід, розколюють українське суспільство й страхають його загрозою громадянської війни. «Телеканалізаційна» імперська пропаганда навіює нашій суспільній свідомості, що в Україні громадянська війна. Але громадянської війни не було за більшовиків і не буде нині, була й буде всенародна війна з лютими ворогами України – колонізаторами. В Україні відбуваються військові дії, але це не громадянська війна, а міжкланові, феодально-олігархічні збройні розбори за владарювання над реґіонами, війна криміналітету з бідним, обдуреним, безправним людом, яким той криміналітет і прикривається, відстоюючи вигоди своїх хазяїв – владарюючої касти. Зрештою –  це війна нелюдів із людьми. Ота цинічна імітація «громадянської війни» терористами й «антитерористичної кампанії» державними силовиками вигідна новій олігархічній владі для відвернення уваги суспільства од переділу нею національних ресурсів та нехтування соціально-економічними проблемами українського суспільства. По суті це складна гра між олігархічними угрупуваннями, яка переросла з майданно-революційної форми у військову. А вбиті в тому блюзнірському військовому спектаклі люди нагадують ритуальні жертви, бо запах крові породжує непримиренну ворожнечу між людьми. Тут доречно згадати популярний девіз Ротшильда: «Купувати потрібно тоді, коли на вулицях ллється кров». Кримінально-олігархічна військова кампанія на Сході України проходить під військово-дипломатичним контролем Росії. Так колонізаторська влада Кремля засобами  російської імперської машини й імперської ідеології поглиблює експансію України й веде затяжну психічно-маскарадну війну проти українського народу. Нинішня російська диверсійно-терористична окупація сходу України нагадує більшовицьку окупацію 1918 року: і тоді, й тепер найманці – деморалізовані люмпени, яким режим «дає роботу» на стороні, аби там нагодувати їх та убезпечити себе від голодного, несамовитого натовпу. Це ознака злочинної санаційної програми військово-диктаторського режиму Кремля, спрямованої нібито на політичне й економічне оздоровлення країни, а насправді на нацистське очищення російського суспільства від люмпенізованих елементів. Тож головна, внутрішня, війна має відбутися передусім у головах і душах людей – війна за правду, за самосвідомість, за моральний світогляд, за волю духу. Кожен має воювати своєю зброєю – своїм вродженим умінням. А головна зброя людей – Правда. Вороги зовнішні й внутрішні жахаються правди не тому, що правда діймає їх (безсовісних правда не бере), а тому, що від правди прозрівають люди. Тому люди повинні звільнитися від ілюзії солодкої, пафосної брехні пропагандистів метрополії й колоніальної еліти та стати поборниками гіркої Правди народу. До діяння в ім’я гіркої Правди будить дух Івана Франка: «Пам’ятайте, мої други, ширіть скрізь і все Правду і ніщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, та все-таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства». Чим більше люди увірують у брехню, тим більш руйнівна вибухова сила прозріння од Правди й звільнення од брехні. Гірка народна Правда розвінчує пафосну брехню владарюючої еліти, яка є її офіційною думкою. Вільну людську думку, яка суперечить офіційній, владарююча еліта оголошує ворожою. Дуже важко воювати на два фронти: зовнішній і внутрішній вороги змовились проти України й різними способами заганяють народ в одну пастку. Обидва вороги однаково звинувачують свідомих людей у «ворожій агентурі»: критиків антиукраїнської еліти називають «агентами Кремля», а критиків Кремля – «українською агентурою». Це прийом ошуканства. А тим часом, між протестним людом діють реальні агенти – інструменти колоніальної ідеології. При цьому метрополія й колоніальна адміністрація виставляють себе прибічниками «Цілісної України». Для метрополії територіальна цілістність України означає її федералізацію. Тобто в якості напівколонії Росія ще може терпіти Україну, але тільки не самостійною державою. А владарююча еліта корпоративної «держави в державі» розуміє «цілісність» України як свою «цілковиту» власність. Перед нинішньою корпоративною групою вже були власники з «Нашої України», які спродували країну оптом. Тож українцям належить нарешті звільнитись від омани «незалежності» й спасительської ілюзії «нової еліти», бо всяка владарююча еліта – ворог народові.

Звільнення від омани «незалежності»

Передусім необхідно ясно усвідомити, що 74 роки в Україні – колонії більшовицької імперії, тривав псевдосоціалістичний тоталітарний режим. Більшовики скористались ідеєю громадівського, народного соціалізму й під виглядом його будівництва встановили режим державного соціалізму – «тюрму народів» (І. Франко). Каста більшовиків улаштувала собі на вершині піраміди колгоспної імперії земний рай – комунізм. І українці в складі «советского народа» будували той комунізм для партноменклатурної касти, яка живилася з державних розподільників. А останні 23 роки триває режим привласнення й перерозподілу чекістами, партноменклатурою й породженим ними кримінальним олігархатом усенародного багатства, надбаного суспільством за 74 роки більшовицької експлуатації під прикриттям «соціалістичного будівництва». Від «перестройки» (точніше «переучета») до сьогодні триває переділ нащадками більшовиків-колективізаторів усенародного добра. «Руководящую роль» компартії також приватизували й розділили чекісти та вища партноменклатура, породивши з її ненаситної утроби масу маріонеткових партій-клонів.

Замаскований під партії-клони олігархічно-кримінальний режим цілковито узурпував владу: позбавив українське суспільство конституційного права управляти державою («Народ – єдине джерело владі в Україні») і за посередництвом 1,5 % партійного населення здійснює партійну диктатуру над українським суспільством. Усім зрозуміло, що в Україні всі партії – злочинні зграї, згуртовані заради власної вигоди. Будь-яка партія (від лат. рartis – частина) домагається вигоди тільки для себе, а не працює на ціле суспільство – на загальносуспільний інтерес. У владарюючих партій немає опозиції, а є тільки корисливі конкуренти. Але частина суспільства ще існує в ілюзії, що треба створити нові опозиційні партії, перетворивши в них нинішні олігархічні угрупування. «Держава в державі» випереджає ініціативи олігархів, переводячи партії на своє бюджетне фінансування, приручаючи їх та використовуючи для тотального контролю над суспільством. Марні надії людей і на частіше переобирання партійних представників у владі. Це самоомана – ніхто нікого не обирає, всіх призначають за великі гроші. Тому нинішню облудну антисистему виборів, як і самі партії, неминуче треба ліквідовувати. Бо ті паразитарні частини цілого з еклектичною ідентифікацією відірвані від етнічного коріння й, подібно до ракових утворень в організмі, поглинають національний ресурс, розростаючись на шкоду суспільству. Хто виріс у партійній залежності, тому важко збагнути, що всі партії – це знаряддя визиску та контролю над суспільством через маніпуляцію масовою свідомістю. Їм досі здається, що партії управляють країною, а то лише імітація. Країною ніхто не управляє, країною володіють олігархічно-кримінальні клани за партійними квотами. 250 партій в Україні імітують політичну діяльність, «процес демократизації» й «активність громадянського суспільства». Усі партії в Україні є клонами однієї злочинної більшовицької партії-банди й ідеологічної служби метрополії, незалежно від свого зовнішнього маркування: ліві, праві, центристські, християнські, ліберальні, радикальні… На жаль, як і півтора століття тому, «навіть грамотні люди дивляться на світ через облудні призми всяких партій» (М. Гоголь). Тож основне завдання цілого суспільства – звільнитись від ілюзій тих «облудних призм» і позбутися паразитарного визиску «всяких партій». Уся та партійно-олігархічно-кримінальна еліта – шулери-наперсточники, які вже 23 роки маніпулюють отетерілим суспільством, оббираючи  «лохів» до останку. 

Як більшовики підмінили ідею громадівського, народного соціалізму державним соціалізмом, так і необільшовики підмінили ідею української самостійної держави антинародною, незалежною від народу «державою в державі». Стався великий цинічний обман: замість влади як системи управління країною, запанувала антисистема володіння людськими й природними ресурсами. Загальнонаціональне багатство України, передусім земля та інші стратегічні ресурси й галузі, опинились у власності владарюючої касти, а все суспільство стало залежне від тих кримінальних власників. Це вже повернення з більшовицького псевдосоціалізму в ранньосередньовічний феодалізм руського кастового штибу. Хоч на загал нинішню владу в Україні й називають олігархічним феодалізмом, та це тільки «облагородження» явного кримінального олігархату – «держави в державі». Цинічне гасло незалежного від народу кримінального олігархату: «Клепай бабки, пока хохлы убаюканы своей незалежностю». А Держава Україна – це омана, її немає ні в соціальному, ні в економічному, ні в політичному й тим паче в правовому розумінні, хоч і прикрито ту соромоту фіговим листком Основного закону. Зате «держава в державі» процвітає під захистом узаконеного беззаконня, а на її ідеологічній сторожі по всій країні бовваніють знаки колоніального режиму – більшовицькі ідоли, яким справляють магічні культи. І доки ті магічні символи колонізації бовванітимуть по містах і селах України, доти суспільство лишатиметься загіпнотизованим на безтямність. Людям належить самим очистити свої душі, голови й свій культурний простір від колоніальної зарази.

За всі 23 роки примарної незалежності жодна партія, жоден президент, жоден уряд і навіть славолюбні інтелектуали, що рядяться в шати національної еліти, батьків нації, не поставили вимоги деколонізації України – цієї основоположної умови державного суверенітету. Всі толерантно засвідчили вірнопідданство метрополії і вкотре зреклися свого народу, бо ж сказано: «Вирощена колонізаторами еліта – ворог свого народу» (М. Ганді). Українська колоніальна еліта не спромоглась позбутися своїх партійно-службістських присяг і кастових привілеїв та відважитися на громадянський вчинок, як те зробили патріоти в Польщі, Чехії, Словаччині, країнах Балтії. Ці країни не зазнали тисячолітнього гніту руського колоніалізму, тому швидко позбулись тимчасового російського колоніально-окупаційного режиму й комуністичної ідеології та здобули реальну політичну самостійність. А в Україні всі владні партії, всі президенти, всі уряди вірнопіддано виконували й далі виконують функції колоніальної адміністрації, імітуючи громадянську позицію та політичну діяльність за ширмою оманливої незалежності й псевдодемократичної багатопартійності. Всі ті ошуканці перебувають у круговій поруці антинародної змови, й їх необхідно піддати нещадній справедливій покарі за національну зраду.

Антинародна діяльність ВРУ, Уряду, Президента мають усі ознаки колоніального адміністрування: переважна більшість їх складу – агентура метрополії; маріонеткова влада в Україні не приймає самостійних політичних рішень; так звані демократичні закони за суттю лишаються колоніальними («совковими») й не працюють на розвиток суспільства, а захищають «державу в державі»; всі урядові структури й НБУ обслуговують фінансово-промислові групи олігархів, які підпорядковані метрополії. А абсурдні податкові закони й інструкції, що унеможливлюють підприємницьку діяльність ініціативних громадян, та  непосильний податковий гніт на мале й середнє підприємництво –  основу національної економіки, свідчать про організоване перешкоджання соціально-економічному розвитку українського суспільства. А свідченням колоніальної експлуатації України є те, що за 23 роки примарної незалежності тут не збудовано жодного підприємства, а лишились тільки ті, яким вдалося правдами й неправдами вижити після тотального знищення промислового й сільськогосподарського виробництва. Нові владарі замість забезпечення умов для економічно-соціального зростання українського суспільства узаконюють його визиск (як свого часу більшовики розкуркулювали селян) та збереження партноменклатурної корупції. Виходить, владарююча каста провокує в Україні економічний застій і збідніння людей для власного збагачення. Нинішня Україна нагадує розікрадений колгосп – заповідник державного паразитарного соціалізму. Тепер в Україні дві економіки: паразитарна економіка клептократії та народне господарство, яке самовиживає під гнітом паразитів на залишковому ресурсі. Тобто в Україні не було й немає незалежної економіки й політики, а є залежне від метрополії маріонеткове адміністрування. Тому й добирають в адміністративні структури за партійними квотами бездарних, сірих, безвольних виконавців чужої волі, нездатних управляти країною, зате ласих до наживи. І ті владарюючі недоумки, які здатні тільки гребти під себе, ізолювалися від суспільства в закриті кастові сім’ї-клани, що конкурують між собою. Пригнічене чиновниками-запроданцями, заколисане ілюзією незалежності українське суспільство змарнувало свої сили й життя майже цілого покоління. Тож марно сподіватися на реформаторські ілюзії, бо не зміниться психотип бездарного, продажного чиновництва.

Реформувати клептократичну «державу в державі» неможливо – її паразитарна суть не піддається поліпшенню чи перетворенню, її можна тільки ліквідувати. І що далі суспільство затягує цей неминучий процес і нехтує своїм моральним правом та надіється на антинародну клептократичну владу, тим на довше затягує своє звільнення й самовідродження. Українцям належить збагнути, що 23 роки тому відбулась підміна задекларованої «незалежної Української держави» фактичною клептократичною «державою в державі». Відтоді в масовій свідомості прогресує шизофренічне роздвоєння України на народ і державу. Відтоді паразитарна «держава в державі» й українське суспільство існують у паралельних світах. Зрозуміймо нарешті: всі гілки влади в Україні – це одна корумпована антинародна «держава в державі», якою керує клептократична колоніальна адміністрація. «Держава в державі» – основний дестабілізатор суспільного ладу в Україні, ворог самоорганізації й саморозвитку суспільства. Українське суспільство як збірна цілісність – це і є самоврядна держава й зобов’язане саме ліквідувати антисистему клептократичної «держави в державі». Цілісне суспільство на засаді взаємодопомоги знизу організовує самоврядну державу – систему свого саморозвитку.

Необхідно всенародно ліквідовувати сам антисуспільний режим. А для цього людям треба подолати страх і відважитися приймати самостійні рішення. Одразу де й візьметься самостійна сила для ліквідації паразитарної антисистеми «держави в державі». Й відкриються нові можливості для запровадження системи суспільної самоорганізації, самоврядування на основі правової системи вічових рад з дієвим моральним принципом волі. Суть морального принципу ясна й проста: людині належить істинно думати, справедливо діяти й правдиво висловлюватися. Дотримання морального принципу, його дієвість забезпечує совість – внутрішній моральний суддя людини. Але переважна частина суспільства через незнання чи нехтування моральним принципом звикла до узаконеного беззаконня й вибирає не між правом і антиправом, а між меншим і більшим беззаконням. Аморалізм, беззаконня владарюючої касти призводить до аморалізму все суспільство. Люди, звикнувши до безправного існування, нехтують законом Природи й моральним принципом, тож не дотримуються й писаних законів. Природно-моральне право – це основа дотримання справедливості. Чуття справедливості допомагає людям відрізняти правду від брехні. А початком утвердження справедливості є справедлива розплата. Саме зі справедливої розплати почнеться звільнення від тисячолітнього руського беззаконня, яке особливо жорстоко безчинствувало в останнє, збільшовичене, століття. Так почнеться відновлення справедливого людського життя за природно-моральним правом.

Звільнення від узаконеного беззаконня

Нині в Україні право підмінено антиправом, і панує узаконене беззаконня. Задекларована Конституцією незалежність не стала для українського суспільства основою соціальної справедливості, бо й далі в Україні владарює аморалізм нелюдського користолюбства, егоїзму, захланності, породжуючи внутрівидовий соціальний антагонізм. Отже, в Україні під декларацією Основного Закону й декорацією державної атрибутики діє узаконене беззаконня – імітація права. Злочинність стала виключним правом самої «держави в державі». А знеособлена, еклектична ідентичність «українського народу» запрограмована в самій Конституції: «Український народ – громадяни України всіх національностей». Так з Основного закону вилучено природну правову підставу української національної ідентичності й підмінено оманливою громадянською ідентичністю в чужій народові паразитарній «державі в державі». А українці ж є домінантним титульним етносом в Україні – становлять 77,8 % українського суспільства. А згідно з міжнародною правовою нормою, коли корінний народ становить 67 % суспільства, воно визнається як моноетнічне. І саме на статусі корінного народу базується основоположний принцип національної економіки й суспільного достатку: за міжнародним правом, корінний народ має цілковите право власності на природні ресурси й надра своєї країни. Ось чому колонізатори виривають природну кореневу основу в корінного народу. Підмінено й саме поняття влада. Влада означає владовувати, наводити лад. А в нас замість владовування – володіння, клептократична власть, що означає як більше вкрасть. Клептократія (з грец. κλέπτειν – красти й κράτος – влада) – режим, при якому державні рішення мотивовані матеріальною вигодою корумпованої (деморалізованої, продажної) групи осіб. Відповідно, підмінено й поняття демократична держава (система самоврядування) клептократичною «державою в державі». Тому хибно «державу в державі» з її узаконеним беззаконням називати системою. Система – це жива еволюціонуюча цілісність, яка саморозвивається з ресурсу самостійної сили. А клептократична, паразитарна «держава в державі» – то антисистема, яка інволюціонує, вироджується, прожираючи життєвий ресурс українського суспільства. Суттю еволюційного саморозвитку суспільства є покращення життя людей. Суттю інволюції, соціального паразитування є погіршення життя людей і розкошування нелюдів.

Цинічно просте й зрозуміле українцям пояснення незалежної від народу паразитарної «держави в державі» належить першому її гарантові: «Ми, як вареники в макітрі. Прийшли вибори – макітру труснуло: ті, які були внизу – опинилися зверху, ті, які були зверху – опинилися внизу, та все одно усі в сметані». Тобто, українська модель «держави в державі» – це «владна макітра», з якої не випадає жоден, хто туди потрапив. Тепер ясно, що марними виборами суспільство тільки струшує ту макітру й заодно підливає в неї сметани? Нарешті вже й вірнопідданим належить усвідомити, що вони утримують паразитарну антисистему «держави в державі», яка поглинає їхній життєвий ресурс. Годі вже струшувати «вареники», пора розбити їхню «макітру»...

Кримінально-олігархічна «держава в державі» – клептократичний режим, який володіє всіма життєвими ресурсами суспільства. «Держава в державі» функціонує через корумповане свавільне чиновництво колоніальної адміністрації та узаконене беззаконня, а керує нею втаємничена група олігархів, спецслужбістів і кримінальників, прикрита ширмою оманливої незалежності, псевдодемократичної багатопартійності й фіктивної виборності влади. Клептократичний партійно-олігархічно-кримінальний режим – спадкоємець більшовицького тоталітарного режиму, і владарювання колоніальної адміністрації успадковується за схемою патерналістських відносин метрополії й колонії.

Клептократичний режим метрополії й колонії – по суті одна й та сама «держава в державі», в якої немає стратегії розвитку. Клептократична еліта метрополії прикриває своє нестримне збагачення ширмою «особенной цивилизационной миссии России». А клептократична еліта колонії донедавна прикривала своє грабіжництво «українською національною ідеєю», яку тепер перекрила ідея корупційної кругової поруки. Всі комерційні спецоперації клептократичних еліт метрополії й колонії тримаються на рефлективних  реакціях на зовнішні події. Й відповідні рефлективні спецоперації прикриті пропагандистськими ширмами – психо-соціальними проекціями (взаємні зовнішні звинувачення для відволікання уваги від внутрішніх проблем країн). А внутрішня проблема клептократії – її неминучий розпад. Російська клептократія прикриває свій розпад демонстрацією військової сили та нахабним порушенням міжнародних принципів. А українська клептократія прикривається мирними ініціативами, випрошуючи гроші на соціально-економічні реформи, яких і не збирається робити.

У 2014 році на тлі суспільних протестів під ширмою «майдану» метрополія провела спецоперацію «нелегітимної» передачі власті від однієї групи колоніальної еліти іншій, що стало формальним приводом до захоплення нею Криму й частини Донбасу через фіктивні «народні референдуми». В резульаті метрополія посилила свій контроль над колонією через тероризування народу. Віддавання Росії українських земель з людьми наводить на думку про домовленості колоніальної еліти з елітою метрополії з певною фінансово-геополітичною метою для метрополії й шкурними інтересами для її ставлеників. Загалом, здача необільшовицькою елітою України Москві у 2014 нагадує здачу більшовицькою елітою України Німеччині в 1941.

В усіх владарюючих режимів одні й ті самі схеми спецоперацій – нічого нового. Всі групи колоніальної еліти адмініструють-грабують за однаковими схемами, хіба що в одних більше досвіду, в інших менше. Коли всі попередні групи колоніальної еліти були цілковито зайняті своїм збагаченням, то нинішня, крім власної наживи, цинічно піддає український народ геноцидові – терористичною війною, руйнацією економіки, культури, освіти, науки. І все злочинство коїть, прикриваючи свою антиукраїнську суть псевдопатріотичною риторикою. Так остаточно підриває довіру українського народу до національних цінностей і паралізує його культурно-соціальний розвиток. Усі владарюючі угрупування звинувачують одне одного в проросійській чи проамериканській орієнтації, а насправді прикривають цим свою клептократичну суть – усі вони лише конкуренти в розграбовуванні України. Злочинну кліку покривають антинародні суди й прокуратура, яка вже не має навіть формального права нагляду за міністерствами, державними службами й установами, оборонними підприємствами, Нацбанком, міліцією, СБУ, акціонерними компаніями. А ВРУ всякими способами паралізує діяльність Національного антикорупційного бюро, створеного нею, очевидно, для імітації боротьби з корупцією. Вже 23 роки народ марно надіється на справедливу відплату всім державним злочинцям, а натомість бачить тільки міжпартійні спектаклі: арешти конкурентів, відпускання під застави чи відсидки у віп-тюрмах і поодинокі таємничі самогубства.

Клептократичний режим – не політична система управління, а владарююча корпоративна антисистема. В пору глибокої соціально-економічної кризи клептократична колоніальна адміністрація виконує функцію «ліквідаційної комісії» України. Відповідно, наростає великий переділ власності з олігархічними війнами, що зрештою зірве ширму з таємниць клептократії. Клептократія агонізує і всіма засобами намагається запобігти неминучому народному спротиву, наперед оголошуючи його спробою антиконституційної зміни влади, й намагається кваліфікувати це як «замах на знищення української державності». Клептократична «держава в державі» сама є антиконституційною підміною української державності. Нагадаймо собі, що Української держави немає ні в соціальному, ні в економічному, ні в політичному й тим паче в правовому розумінні. 23 роки в Україні народною владою і всіма національними ресурсами володіє комерційна корпорація з функціями колоніальної адміністрації. Президенти-резиденти не управляють країною, а розпоряджаються корпоративною комерцією «держави в державі». Нинішня клептократична кліка довела українське суспільство до самовиживання. Одночасно з зовнішньою агресією колонізатора внутрішня колоніальна адміністрація й огігархічні клани в корпоративній змові довели людей підвищенням цін і знеціненням національної валюти до крайнього зубожіння.

Задумаймося, кому належить уся енергетична система України й кому люди платять за завищеними тарифами за електрику, газ, воду, телефонію? Всі ті ресурси знаходяться в приватній власності відомих олігархів, а люди добровільно віддають їм свої останні гроші. Вони поділили Україну, вони щороку ділять держбюджет і до дна вигрібають людські кишені. А суспільство, слухняно сплачуючи їхні рахунки, тим самим визнає їхнє незаконне володіння національними ресурсами. Доведеним до крайньої нужди людям лишається один вихід – перестати платити за вкрадене в них. Не сплачуючи за основні комунальні послуги (тепло, газ, електроенергія) за завищеними цінами, суспільство перестає збагачувати олігархів і тим самим позбавляє їхню паразитарну корпорацію власності. Так починається загальнонаціональний бойкот олігархічної касти – всенародна економічна боротьба за націоналізацію всіх ресурсів, усієї вкраденої в народу власності. Зруйнувати паразитарну «державу в державі» можна тільки позбавленням її власності. Тільки на цій економічній основі суспільство політично ліквідує всю антисистему клептократичної «держави в державі» – паразитарну ракову пухлину. Аби врятувати своє суспільне єство, люди зобов’язані провести неминучу хірургічну операцію. Таке веління Часу й Життя.

Звільнення від омани видимого

Українців нав’язливо спокушують Евразійським Союзом і Європейським Союзом. Що приховано за тими магічними утвореннями? Російський історик, політолог Сергій Медвеєв просто й ясно розкриває суть тих оманливих геополітичних симулякрів (видимості), які приховують неіснуюче: «Геополитика в России заменила правящему классу критический взгляд на внешний мир, предлагая вместо него мессианские мифы и симулякры типа «национальных интересов» и «борьбы за ресурсы». Геополитика в российском исполнении предполагает, что мир состоит из унитарных государств, обладающих «интересами» и политической волей и живущих в дарвиновской борьбе за ресурсы. …Не существует никакого «Запада», никакой «России» и «Америки» и никаких абстрактных «национальных интересов», а есть интересы Путина, Сечина и «Роснефти», Ковальчуков и Ротенбергов, Бортникова и ФСБ, СВР, Кэмерона, Обамы, Ротшильдов, Пентагона, НАТО, Порошенко, Ахметова, «Сименса», «Шелл», отдельно взятых еврокомиссаров – т. е. сложная многоуровневая конфигурация разнонаправленных стратегий, институтов, бюрократий, корыстных умыслов и фатальных ошибок, и нету таких точек, в которых происходит агрегация интересов». Справді, їх ніщо не об’єднує в одну продуктивну систему, і тільки вигода в’яже в злочинну паразитарну антисистему, де над життєвими інтересами народів нависає фінансовий зиск владарюючої касти. І хоч би як називали ту антисистему – Евразійським Союзом чи Європейським Союзом, суть її не міняється. Ось як характеризує ту паразитарну, ліву суть російський правозахисник Володимир Буковський: «Европейский союз – продолжение советской игры, атрибут холодной войны, попытка сохранить то, что называют «завоеваниями социализма», вопреки всей логике развития Европы. Я нашел документы о том, как левые европейские партии договаривались с Горбачевым о реформировании Евросоюза, еще начиная с 1988 года. Горбачев согласился и запустил этот проект под именем «Общий европейский дом». Документы ЦК КПСС, которые я видел, абсолютно однозначно показывают: это левый проект с целью освоить интеграционные процессы в Европе и перевернуть их с ног на голову. Имелся в виду открытый экономический рынок, а они из этого создали единое супергосударство, чего никогда не предусматривалось. Это все – попытка сохранения социализма».

Хоч Євразійський Союз і є російською спробою антитези Європейському Союзові, владарі фінансової імперії Євросоюзу мають спільну комерцію з владарями панруського (шовіністичного) Євразійського Союзу саме на паразитарних засадах державного соціалізму. А все інше – організаційно-технологічна робота. Колоніальна резидентура в Україні є агентурою спецслужб метрополії й має спільну комерцію з її чекістсько-кримінальною кастою. Клептократична еліта в Росії й Україні робить усе для збереження клептократичного режиму неоімперії. Внутрішня причина конфлікту між владарюючою кастою метрополії й адміністрацією колонії полягає в тому, щоб олігархи колонії не стали багатшими за олігархів метрополії. Але існує й  важлива суспільна причина, яка викликала російську військову агресію проти українців: кремлівська кліка мстить Україні за відмову від участі в заснуванні Євразійського Союзу, без якої він нереальний. Росія використовує терористичну війну в Україні для відновлення свого імперського геостратегічного простору та відповідного вплливу в Європі й світі. Тому основне завдання колоніальної адміністрації – очищення України від протестної частини корінного народу й перетворення її в буферну зону між Євразійським Союзом і Європейським Союзом з переполовиненим покірним населенням. А надалі Україну готують перетворити в підручну офшорну територію комерційного Євразійського простору від Ліссабону до Владивостоку. Фінансові потреби ЄС у величезному євразійському ринку переважають над його «миротворчими ініціативами» щодо подолання військової агресії Росії проти України й загрози самій Європі. ЄС і Росію пов’язує фінансова вигода.

Нині людство переживає кризу фінансової цивілізації – епоху глобального економізму, фінансово-економічної колонізації життєвого простору, коли матеріальні та фінансові ресурси перетворюються з засобів культурного саморозвитку народів на самоціль збагачення транснаціональних паразитарних фінансових каст. Глобальна паразитарно-невільницька фінансова цивілізація хистко тримається на умовній цінності грошового капіталу за моделлю соціальної піраміди, а фінансова еліта отримує основний ресурс для свого існування з підневільної праці заневоленого корінного люду та маси трудових міґрантів. За рівнями споживання того ресурсу, яким володіє реґіональна фінансова еліта,  фінансова цивілізація поділяється на геополітичні реґіони, в які входять країни так званих першого, другого й третього світів, і які мають свої реґіональні способи експлуатації людей залежно від соціальних формацій. У ХХІ столітті поряд із глобалізацією відбувається реґіоналізація, тобто реґіони, зокрема Європейський Союз і Євразійський Союз, стають впливовішими політико-економічними чинниками на реґіональному й місцевому рівнях, посилюється їх вплив на внутрішні справи держав і на стан міжнародних відносин. Три реґіональні монстри глобалізаці (Євроунія, Росія й США) стараються прибрати до рук Україну, але без її корінного народу. Тому в Україні й розгорнуто масштабну військову спецоперацію, яка одних українців знищує, інших виганяє з рідної землі. Еміґрація призводить українське суспільство до глибоких руйнівних наслідків у внутрішній, морально-психологічній, і зовнішній, етносоціальній, сферах життя. Україна вже понад століття інвестує свій неоціненний духовно-розумовий, трудовий капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу на шкоду собі. А за роки так званої незалежності Україна набула статусу країни-донора трудових та інтелектуальних ресурсів і стала п’ятою державою в світі за кількістю тих, хто шукає кращого життя за кордоном. Фактично влада в Україні торгує найціннішим національним капіталом – людським ресурсом, самою Україною. Бо природні ресурси вже розграбовано, поділено й переділено, та їх можна повернути в загальносуспільне користування й відновити. А людський ресурс – останній, без нього нікому вже буде відновлювати країну. Ось де корінна проблема національної безпеки України.

Про той «договорняк» реґіональних фінансових еліт свідчать офіційні документи мінських домовленостей (не кажучи про засекречені), що їх приймають представники реґіональних блоків (Росії й Євросоюзу), а підписують представники підставної «контактної групи». Всі ті домовленості офіційної влади з терористами суперечать Конституції України. А ще ті протоколи підтверджують колоніальний статус України: все, що стосуватиметься угоди про Асоціацію між Україною та ЄС, робитиметься з урахуванням позиції Росії як метрополії. До того ж, колоніальною Україною метрополія убезпечує себе від безпосереднього сусідства з країнами НАТО. Для цього російська імперська пропаганда цинічно мусує облудну тезу про Україну як квазідержавне утворення, яке не здатне до самостійного життя й потребує опіки Росії. Це суперечить волі українського народу, але відповідає таємним домовленостям клептократичної еліти. Звернімось до реальної історії. Здавати національні інтереси українців в обмін на привілеї й майнову вигоду еліти почав Хмельницький. До цілковитої колонізації України й становлення на її основі Російської імперії призвів Мазепа. Соціалісти Центральної ради й більшовики (грушевські й винниченки) в солідарності зі своїми «московскими товарищами» підтвердили колоніальний статус України. Нинішня колоніальна еліта далі втримує Україну в московській залежності. Тому не спрацьовує й Будапештський меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, укладений 5.12.1994 р. між Україною, США, Росією й Великобританією. З кремлівської подачі, українські маріонетки відмовились від «женевського формату переговорів», від участі в мінських домовленостях двох гарантів – США й Великобританії. А Росія не збирається гарантувати Україні територіальну цілістність, оскільки ніколи не брала на себе таких зобов’язань. Отак видимість гарантій та двадцятирічне марновірство в незгрішимість «старшего брата» і в гарантії безпеки Заходу обернулись тим, що Україна лишилась без ядерного озброєння й армії та без належного економічного забезпечення. Тепер Росія спокійно веде проти України гібридну колоніальну війну зі спецопераціями: інформаційною, психотронною, економічною, дипломатичною. Водночас Росія використовує спецоперації гібридної війни й проти блоку НАТО та ЄС: не застосовуючи бойових дій, шантажує держави поодинці та впроваджує корупційні схеми, купуючи політиків. І за мінськими домовленостями Росія досягнула практично всього, чого хотіла, й знову не взяла на себе ніяких зобов’язань.

Росія як метрополія диктує Україні зовнішню й внутрішню політику, через терористів нав’язує свої умови про автономію Донбасу, який економічно повинна утримувати Україна. Замість того, щоб оголосити підконтрольну терористам частину Донбасу окупованою територією й покласти відповідальність за все на окупантів, колоніальна адміністрація приймає нав’язувані їй умови, захищаючи активи олігархів, а не інтереси суспільства. Це пастка фіктивної територіальної цілісності колонії, в якій її утримує метрополія. Росія не оголошує повномасштабну війну проти України, бо то було б фактичне визнання її суверенною державою, а власної агресії – колоніальною війною. За цим мало б іти припинення з колонією торгово-економічних стосунків, у тім числі й у військовій галузі. А колоніальна адміністрація в Україні не оголошує військового стану, бо то було б визнання стану війни й припинення комерції з Росією. В цій абсудно-трагічній ситуації гине народ і наживається панівна каста. Якщо це АТО, то держава повинна воювати з терористами силами спецпідрозділів СБУ й міліції, загальна чисельність яких до півмільйона, й не задіювати армію, чисельність якої втричі менша, та не забирати звичайних громадян на війну для убою й калічення. Воювати повинні професійні військові під керівництвом відповідальних офіцерів, які бережуть солдатів. А якщо це колоніальна війна, то необхідно оголошувати всенародну мобілізацію й розривати всякі стосунки з колонізатором-агресором. Але з усього видно, що владарююча каста метрополії й адміністрація колонії домовилась про гібридну війну, й на тій гібридній війні збагачується олігархічна еліта і метрополії, й колонії. Гібридну війну породив гібридний колоніально-олігархічний режим. Ось тому колоніальна адміністрація й грається з запровадженням санкцій проти метрополії: «Для нас вибір простий – ми вибираємо не ті санкції, які зашкодять чи послаблять Росію, а ті, які не зашкодять і не послаблять нас» (В. Калниш). Гібридна війна приносить взаємну вигоду панівній касті метрополії й колонії. При цьому колоніальна адміністрація зовсім не зважає на втрати на підконтрольній Росії території людського потенціалу українців, природних ресурсів і підприємств. З усього видно, що між владарюючими елітами метрополії й колонії, які належать до однієї касти, існують таємні домовленості для збереження клептократичного режиму, основою примарної тривкості якого є тотальна корумпованість усіх владних структур, організована злочинність під контролем спецслужб і весь держапарат насильства. Метрополія й колонія пов’язані між собою надійними корупційними тенетами, інакше їх розрив загрожує клептократичному режимові смертю.

Неоколоніальний режим у «незалежній» Україні не змінюється зі зміною персоналій при владі. Змінюються резиденти колоніальної адміністрації, а грабіжницькі схеми працюють незмінно. На руку їм і нове надприбуткове діло – нав’язана Росією війна. А це вигідніше за нафто-газовий та кондитерський бізнес – навару більше. А ще додаються масштабні розкрадання держбюджету через оборонне відомство: за роки «незалежаності» воно спродало всю воєнну потугу України, а тепер закуповує іноземний мотлох, формуючи оборонні замовлення не з потреб збройних сил, а з можливостей виділеного йому бюджету. І тепер отупіле на злодійстві, бездарне, продажне командування не здатне спланувати жодної військової операції (за винятком явно злочинних спецоперацій за завданнями Кремля). А ще ж під прикриттям війни монополісти-олігархи нахабно обдирають суспільство через обвал гривні та завищенння цін на продукти й комунальні платежі, на товари й послуги. В умовах тотального паразитування активізувалось безкарне шарлатанство – виманювання в людей грошей на співчутті (тут благодатний привід – «война – мать родна»). Розрахунок у державних злочинців і всяких шарлатанів простий: хто ж посміє протестувати під час війни! Мета терористичної війни – надприбутки. Тому коептократи й не хочуть закінчувати війну за допомогою новітньої зброї та обладнання, що їх пропонують закордонні партнери. Війна заради комерції – крайня ницість і нахабство владарюючої касти. Політики-комерсанти ведуть між собою порахунки людським життям. Заодно колоніальний режим цинічно ліквідовує патріотів – ентузіастів зміни режиму: знищує їх у заздалегідь спланованих «котлах», списуючи на «заплановані жертви» або героїзуючи жертви, чим виправдовує своє злочинство. Росія викидає на війну весь свій соціальний непотріб – зазомбованих мутантів, а з України гинуть відважні й свідомі громадяни. Люди болісно прозрівають і вимагають від гаранта: «Роби щось для людей, бо скоро тобі й канфет не дадуть варить!». Ця вимога спрведлива, але марна, бо нелюди не здатні зробити нічого доброго для людей. Владарююча каста не збирається нічого змінювати, реформувати у своїй «державі в державі». Відмовка, що реформи не можуть бути швидкими, що реформам перешкоджає війна, тільки підтверджує їх імітацію. Паразитарна каста живе для себе за рахунок українського люду, тож марні сподівання, що вона стане колись українською. Паразити не мають етнічних ознак, але дуже вправно пристосовуються до етнічного середовища, чим уводять людей в оману. Паразити зсередини руйнують основу життя, тож заради порятунку життя їх належить знищувати – така вимога закону Природи й морального принципу. Та владарюючі паразити сприймають це природне й моральне право народу як загрозу своїй «державі в державі». Аби не допустити всенародного спротиву, спецслужби спрямовують усю протестну енергію українців у «майдани», де, мовляв, має народжуватися «українська модерна нація». В революціях, громадянських війнах, «майданах» давня українська нація не народжується, а гине. Зрештою всяка революція – лише зміна владарюючих еліт. Але еліта бере владу для того, щоб потім не віддавати її, а наживатись на ній. Тому такі нещадні й криваві всякі революції. Тому владарююча еліта завжди забезпечує свою вигоду за рахунок жертв народних мас, а обдурений демократизацією демос лишається при своїх незбутніх інтересах. Як зіронізував після більшовицького перевороту Володимир Маяковський: «Кому бублик, а кому дырка от бублика – это и есть демократическая республика». Модерні «майданні революції» – то розігрування шоу-трагедій, де під психозом одурманеної маси відбувається заміна персоналій владної верхівки, а не самого клептократичного режиму. Не треба марнувати силу й час на «майданах», які підконтрольні спецслужбам і через які маніпулятори формують масову свідомість суспільства. Ми зобов’язані протидіяти психозу масової свідомості кожен своєю працею й індивідуальною самосвідомістю узгоджено формувати самосвідомість збірної цілісності суспільства та злагоджено бойкотувати й ліквідовувати клептократичний режим. «Майдани» й терористична війна – то спецоперації для відволікання суспільства од стратегічної проблеми колоніальної залежності України, від зосередження суспільних зусиль на зміні клептократичної «держави в державі» самостійною народною державою, колоніального антиправа – правовою системою самоврядування. Всі спецоперації спрямовані на залякування людей, аби вони в страхові трималися за ненависну їм паразитарну «державу в державі» як за спасительку. Уже всім має стати зрозуміло, що гібридна війна – «договорняк». З одного боку – владарююча каста метрополії руками своїх найманців і місцевих злочинних груп грабує український люд на окупованій території, з другого – колоніальна адміністрація України вигрібає держбюджет і дограбовує українське суспільство. Кривава бойня й грабіж – новітня форма геноциду українського народу. Люди на Донбасі стали заручниками спецслужб метрополії й місцевих злочинців, а весь український народ – заручник центральної колоніальної адміністрації й зрощеного з нею кримінального олігархату. А ще вся Україна стала заручницею псевдомиру – таємних домовленостей колоніальної еліти з владарюючою клікою метрополії, які розігрують своє злочинне шоу перед цілим світом, провокуючи глобальну дестабілізацію.

Офіційні персоналії метрополії й колонії – сірі, невиразні, дегенеративні виконавці, інструменти владарюючого клептократичного режиму. Хоч вони періодично й змінюються, але не змінюється сам режим. Це чітко видно на прикладі «нової влади» в Україні. На запитання суспільства: «Коли влада почне жити по-новому?» є тільки одна відповідь: «Ніколи!». Бо для паразитарної власті життя по-новому означає смерть, тому вона нічого й не змінює. Так само лишаються незмінними й знехтувані клептократичним режимом національні інтереси народу. Тому захищені природним правом національні інтереси корінного народу необхідно захистити й карним законодавством: за будь-який злочин проти народу – справедлива розплата. Клептократичний режим колонії треба ліквідовувати негайно, не чекаючи, коли розвалиться сама метрополія. Військово-торгову корпорацію неоруської імперії можуть зруйнувати тільки пробуджені колонії. Одначе, колоніальні суспільства загіпнотизовані страхом, що потраплять з однієї колоніальної залежності в іншу, і той страх гальмує їхнє пробудження й розвиток. А імперське суспільство традиційно залежне від свого самодержця й не повстане проти нього, бо має велику інертність і праралізовану страхом рабську масову свідомість. А зміни персоналій владарюючої касти в метрополії нічого не змінюють по суті, бо відбуваються за таємними схемами заради збереження режиму. Можливий двірцевий переворот – перемога однієї з двох владарюючих партій. Але від зміни офіційних персоналій у Росії зміни в Україні на краще не настануть, бо режим лишається антиукраїнським за суттю. Опозиційний депутат Держдуми Ілля Пономарьов розкрив суть нинішньої імперської влади: «В Кремле борются, грубо говоря, партия мира и партия войны. Обе эти партии антиукраинские. Но, что называется, действуют разными методами. Партия мира считает, что не надо бряцать оружием, что это только консолидирует украинскую нацию, надо немножко подождать, и украинское правительство само все сделает, все развалит. До недавнего времени эта линия доминировала, и у нее есть все шансы быть успешной, судя по ситуации Украины с долгами». А в Україні адмініструє партія примирення попередників і наступників, які грабують Україну за спільною з метрополією схемою. Колоніальну адміністрацію не обирають, а призначають, і вона віддано служить метрополії. Крім того, нинішня артистично вдає з себе потерпілу сторону в трагічному для народу військовому шоу між метрополією й колонією, виманюючи в Заходу гроші на реформи, яких не збирається робити.   

І хоч клептократичний режим метрополії й колонії агонізує, не ждімо пасивно його кінця, бо паразити тримаються за жертву до її загибелі. І тільки коли паразити доконують жертву, вони беруться пожирати одне одного. Тому людям метрополії й колонії належить діяти на випередження. Добрий господар вириває весь паразитарний бур’ян з корінням і спалює разом з насінням, бо інакше нечисть витіснить культурні рослини й виснажить землю. Так людина агрокультури допомагає Природі самовідтворюватися. На основі закону Природи в середовищі агрокультури розвинувся вселюдський моральний принцип взаємодопомоги. Суть агрокультури – нещадна боротьба з паразитами й плекання основи земного життя. Суть життя – боротьба за життя. Але ця боротьба має бути не виснажливою протидією слабкосилої жертви нахабному паразитові, а очисною й продуктивною працею вільних господарів у взаємодопомозі. Для ліквідації паразитів кожній людині необхідна воля духу, внутрішня впевненість і усвідомлення свого морального права на справедливу покару нелюдів. А всім людям додає сили взаємодія, взаємодопомога. Не можна впадати в марновірство й піддаватись на пропагандистську оману чи залякування, бо людське марновірство й страх підживлюють нелюдів. Люди мають гартувати дух і звільняти свідомість від нав’язливих ідей і упереджених думок, щоб збільшити свої можливості для стратегічного мислення й діяння. А ще для гігієни думання й діяння корисно освоювати стратегію шахової гри, в якій є свої логічні закони, що не залежать від випадковостей. Таке тренування допоможе забезпечувати якісну позицію, вигравати час та блискавично ліквідовувати ключові фігури ворога й змітати його масу на воєнно-політичній шахівниці.

Стратегія звільнення від «держави в державі»

Передусім необхідно убезпечити Україну од знелюднення й стратегією розвитку консолідувати волю всього українського суспільства. Всі найрозвиненіші держави досягли власного успіху саме завдяки згуртованості й дієвості своїх людей, які не марнували сил по чужинах, а розвивали свою країну. А коли в країні відсутня стратегія розвитку суспільства й триває її знелюднення, то ніякі часткові суспільні ініціативи не приведуть до позитивного результату. Всякі намагання систематизувати суспільний хаос тільки посилюють його, бо хаос – це ознака антисистеми, і ним у ручному режимі керує паразитарна еліта, яка й породжує його.

Нинішній клептократичній режим хаосом завів українське суспільство в глибоку кризу й не збирається виводити з неї. Для виходу з кризового становища необхідна потужна збірна воля самого суспільства, делегована системному антикризовому колегіальному військово-політичному управлінню країною. Тільки системно можна звільнитись від антисистемної «держави в державі», ліквідувавши її. Для ліквідації в Україні клептократичного режиму необхідно негайно ліквідувати колоніальну адміністрацію, що позбавить країну колоніальної патерналістської залежності від метрополії. Для самопорятунку українського суспільства й відновлення національної державності система військово-політичного колегіального управління країною покликана ліквідувати олігархічно-кримінальну «державу в державі» з усіма її соціально деструктивними службами: всю колоніальну адміністрацію разом з інститутом президентства (колоніального резидентства), всі партії та запровадити пряму виборність і відкликання всіх виконавчих органів суспільного самоврядування.

Системному й стратегічному розв’язанню цілого комплексу проблем в Україні має передувати суспільна самоорганізованість: бойкотування всіх антисуспільних запроваджень колоніальної адміністрації, облудних законів, розвінчування фінансових культів, лукавої дипломатії та справедливий моральний осуд корумпованого чиновництва й олігархів. Бо коли в людських особинах перестає діяти совість – внутрішній моральний суддя, вони стають недолюдками, нелюдами й породжують зло. Над недолюдками, нелюдами й їх узаконеним беззаконням має відбутися епохальний нещадний суд за законом Природи і вселюдським моральним принципом. Для здійснення всього цього людям необхідно усвідомити своє природно-моральне право й відчути самостійну силу, а суспільству необхідно мати збірну самостійну політичну свідомість. Бо доки люди будуть знаряддям чужої сили й чужої політики, вони не житимуть власною моральною волею, не здійснять життєвої програми своїх душ і спільної життєвої програми народу, а отже самі порушуватимуть закон Природи й моральний принцип, на яких ґрунтується культурне життя людей. На цій основі людство за тисячоліття культурного життя виробило свій моральний світогляд і дієву мудрість. Як свідчить історія, всі ті, які намагалися обминути чи порушити ці основи Всеєдиного Ладу, вироджувались на потолоч і щезали в процесі анігіляції – перетворювались на ніщо. Це видно на прикладі нинішньої звироднілої еліти.

Взагалі суспільству неминуче треба позбутися ілюзії спасительської місії еліти. Для самопорятунку суспільтву належить відродити збірний дух волі й дух подвижництва – осердя своєї збірної цілісності. А всяка еліта рано чи пізно вироджується, бо за суттю своєю паразитарна й тільки паралізує розвиток суспільства. Еліта керується не спільними національними інтересами, а особистою й кастовою вигодою.

Всю владарюючу касту негайно позбавити награбованої власності. Оприлюднити кадастр усенародної власності й націоналізувати всі природні ресурси, надра й стратегічні галузі, що мають за природним правом перейти в реальну власність корінному народові. З метою ефективного використання національних ресурсів для самоорганізації, саморозвитку українського суспільства ліквідувати всі структури, що займаються паразитарно-посередницькою діяльністю, націоналізувати всі стратегічні галузі народного господарства й заборонити продаж і екплуатацію землі й надр – увесь природно-ресурсний потенціал держави має належати в рівних долях корінному українському народові й служити його культурному саморозвитку. Тільки за умови всенародної власності на природно-виробничі ресурси можливе суспільне самоврядування й децентралізація влади. Бо хто розпоряджається суспільним багатством, тому належить економічна й політична влада.

Відродження суспільного виробництва й системи державного управління почнеться з відновлення українського середнього класу. Для цього необхідно забезпечити умови розвитку виробництва й ліквідувати в системі виробництво-реалізація проміжну паразитарну ланку, яка привласнює 90 відсотків доходів, що їх сплачує споживач. Необхідно ліквідувати саму можливість паразитарної наживи й повернутися до кооперативного принципу  взаємодії, взаємодопомоги всіх ланок виробництва, реалізації й отримання доходів. Кооперативний принцип взаємодопомоги – основа розвитку національної економіки. За цієї умови максимально наростає ресурс суспільної енергії. Для ефективного використання національного ресурсу в саморозвитку суспільства необхідно ліквідувати податковий гніт і запровадити систему оптимального оподаткування з мінімумом податків.

Для саморозвитку суспільства необхідно визначити стратегічну перспективу. Для управління країною в кризовому стані потрібно невідкладно обрати на місцях і в центрі національні воєнно-політичні ради й надати їм усі владні й судові повноваження під повним контролем організованих громад. І всім разом виробити національну стратегію убезпечення, збереження й розвитку України. Система стратегічного управління країною має базуватися на національних пріоритетах для забезпечення гідного, справедливого життя українського народу. Воєнна складова національної стратегії має забезпечити звільнення та оборону України. Культурно-соціальна складова національної стратегії має зберегти генофонд нації й забезпечити її культурно-соціальний та економічно-політичний саморозвиток.

Для культурного саморозвитку суспільства в цілісності соціальної, економічної й політичної сфер життя необхідна відповідна культурна база. Бо культура – основа й мета людського життя: «Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури» (М. Туган-Барановський). Отже, для утвердження в Україні економічної й політичної самостійності необхідно здійснити національну культурну реформацію: очистити всю освітньо-наукову, всю суспільну сферу від людиноненависницької ідеології «русскости», «русского мира», від більшовицької ідеології й необільшовицького фінансового ідольства, відновити традиційну світоглядну основу й судово-правову систему, піддати справедливому судовому покаранню всіх державних злочинців, усіх корупціонерів і партноменклатурників, весь криміналітет – усіх нелюдів.

Для звільнення від усього того нелюдства людям необхідно мати потужну волю духу – самостійну силу. Для ефективного володіння своєю силою людям належить знати, до чого треба прикласти силу й свідому волю. Людям належить знати свою особисту життєву програму й життєву програму рідного народу – національну ідею. А спрямовуючим осердям для здійснення своєї життєвої основи-ідеї – для досягнення щастя є світоглядний ідеал національної ідеології. Цей ідеал перебуває в чистому серці морально зрілої людини як світло Духу. Світоглядний ідеал людина може відчувати тільки внутрішнім чуттям, як витончений музикант чує внутрішнім слухом ідеально чистий звук. Ясний моральний світогляд і духовне ідеальне чуття внутрішньо єднають людей у збірну цілісність народу. А збірною волею національного духу люди звільняються, самоорганізовуються й наводять лад на своїй рідній землі за своїм природним правом.

Справедливе правове життя починається зі справедливої відплати. Цього безвічного морального принципу непорушно дотримується народне правосуддя: «За добро належить платити добром, а за зло – по справедливості». Принцип справедливості – моральна основа природно-звичаєвого права, він давніший і своєчасніший від будь-якої релігії чи партійної ідеології. А відновити справедливість можна тільки через справедливу розплату за скоєне зло. В цьому суть права: «Початком права є ідея справедливої відплати» (П. Юркевич). Справедливість – вияв моральної зрілості й самостійної сили людини й народу. Мірилом самостійної сили є воля національного духу. А національний дух є найвищим законодавцем. Національне право як явище національного духу діє передусім через моральні принципи – взаємність і справедливість, які об’єднують людей у збірну цілісність суспільства: «…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства; бо Земля і Небо, люди й духи поєднані поміж собою спільним ладом, згодою й справедливістю. …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку призводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави» (П. Юркевич).

Взаємність і справедливість – вияви волі «збірної особи народу». Збірна воля – мірило самостійної сили народу й запорука його єдності: «Зовсім інша була б справа, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости в Україні й поступалися б один одному в тому, що близьке нашому самолюбству, але шкідливе для успіху справи» (П. Куліш).

Усвідомили?

Час діяти й жити збірною волею!

21.03.15