Жінка-УКРАЇНКА

* * *

У крижаних кайданках сонне місто,
Туман залив дороги і мости.
Гортаю Фрейда і шукаю змісти,
А він не знає, що відповісти.

Говорить: в каві розчинюсь ранковій,
Дихни крізь лютий пряним чебрецем,
Дощинкою стечи комусь за комір
І відчепись. Чекала я на це?

(Київ, 2016)
 

* * *

На землю падає небо
І рве на собі намисто -
Бо, хоч ліхтарями треба
Зігріти зашерхле місто.

На плечі густим туманом
Лягають кудлаті хмари.
І сніг непомітно тане -
Сіль з перцем на тротуарах.

(Київ, 2019)
 

* * *

І знову я заплуталась у днях,
Зима з весною посплітали коси.
Пухнастий сніг в повітрі закружляв, 
А хочеться - метілі з абрикосів. 

Щоб стік сльозами крижаний полон,
Росою вкрив зелені оксамити. 
І випурхнув метеликом з долонь 
Травневий ранок, зливами умитий.

(Київ, 2018)
 

* * *

Кришталем затягнуло вікно,
Але зникла казкова принада.
Вже не пахне ялинка давно
І прикраси в горішніх шухлядах. 

Дід Мороз іграшковий заснув
Серед кульок скляних і намиста. 
Знову рік, ніби мить, промайнув.
Усміхнувся і зник урочисто. 

Це магічний невпинний процес 
З розставань і нових поцілунків, 
Щоб шукали ми знову чудес 
У хрустких паперових пакунках.

(Київ, 2019)
 

* * *

День вгамувався. Я тону у снах,
Подушку, ніби рідну, обіймаю.
Блукаю по кульбабових полях,
Пахуче сонце жменями збираю.  

Там вічний травень пахне і цвіте,
І стиха колискову мами чутно.
Люблю ці сни, і не важливо те,
Що вікна вкриті зимним перламутром.

(Рейк’явік, 2016)
 

* * *

Вже вечір ночі коси розплітає,
Сни починає з нею ворожити.
А місто каву п'є. Не засинає,
Бо нам здається, не встигаєм жити.

Цукровим снігом, час у чашках тане,
Лиш, ранок всі думки збере докупи.
Ми хибимо, не вперше й не востаннє,
Ніхто ж не знає, як все має бути...

(Київ, 2017)
 

* * *

Замерзли шиї зблідлих ліхтарів.
І втома починає обіймати
Все місто. Намистини білих снів 
Прозора ніч заходиться низати.

Життя, то море. Хвиля з берегів, 
Як вийде, вже ніяк не наздогнати. 
Нам іноді не вистачає слів,
А іноді буває - забагато...

(Київ, 2017)
 

* * *

На місто впав мережаний серпанок, 
Блищать вітрин святкові трафарети,
Сухі вершки із неба тихо тануть, 
На склі лишають дивні силуети.

Вітрів зимових пристрасне зітхання.
Крізь нього намагаюсь щось почути...
Бо все буває вперше, як востаннє. 
Та головне – нічого не забути.

(Рейк’явік, 2017)
 

* * *

Знаєш, твої очі, мов безодня.
Хтось тонув. Я випливу, звичайно. 
І новонароджене «сьогодні»
Крізь туман розбризкає світання.

Снів химерних полишаю вежу, 
Промені долонями торкаю.
Лиш собі і Всесвіту належу,
А очей твоїх не вистачає. 

(Рейк’явік, 2016)
 

* * *

У кожного початку є кінець.
Здається, далі що, ніхто не знає.
І щось важливе сходить нанівець...
І щось важливе знову проростає.

Ніяк не відігріє рук весна, 
Метіль пахуча з ніжних абрикосів. 
І знову на побаченні у снах
Знайдеш пелюстку в мене у волоссі. 

(Київ, 2018)
 

* * *

Весня́ний трунок - запашна блакить,
Терпкі і п’яні розсипи бузкові.
В дитинство повертаюся на мить,
Щоб їсти квіти п’ятипелюсткові.

Живи, немов остання кожна мить.
На смак і дотик відчувай повітря.
Бо знаєш, не повз тебе час летить.
Це ти крізь Всесвіт - легкокрилим вітром.

(Барселона, 2019)
 

* * *

Розсипалась душа на бризки слів,
Зібрати в купу їх ніяк не можу,
Пече сльозою сіль усіх морів,
І травень мій на пізню осінь схожий. 

У Відні - кава, в Римі - апероль, 
Ель - темним небом Лондону нависне.
З нас кожен, як уміє, грає роль 
Свою. І у чиїхось долях, звісно. 

(Лондон, 2018)
 

* * *

Вже скоро бузкове море
Пахучу свою бентежність
Розпінить в дощах прозорих,
І сніг полетить з черешень.

(Київ, 2019)
 

* * *

А щось таке, здавалося забуте, 
Крізь ніч майне, і вже душа - навзнак.
Рядки у вірші вітер переплутав 
І рими не складаються ніяк. 

Мелодії, не зовсім випадкові,
Ліхтар - як пильний погляд у вікні. 
Постійно доля змінює вимоги. 
Ми – істину шукаємо в вині.

(Барселона, 2019)
 

* * *

Я тікала від цілого світу.
Він усюди на мене чекав.
З ніг збивав абрикосовим цвітом,
Листопади в обличчя жбурляв.

Я, як мушлю себе зачиняла,
І з піщинок перлини росли.
Сіль морськими сльозами стікала,
Світ втішав: ну, ще трохи, зажди.

Потім в зливах себе я губила,
Світ невпинно шукав: ну, ти де?
І шептав, що дурна я й щаслива,
Лив нечутний парфум орхідей.

(Таллін, 2017)
 

* * *

Яке на смак кульбабове вино?
Моїй уяві до безсоння важко:
Гірчить нічними росами воно,
Чи пахне сонцем, спійманим у пляшку?

(Київ, 2017)
 

* * *

Ти нічого мені не винен.
Ну, хіба лише... погляд в очі.
Кава дуже повільно стигне -
Вже до ранку не буде ночі.

Сентименти. І знову бачу
В перехожих знайомі риси.
Квіти зрізані в вазі плачуть.
Їм болить. Я люблю іриси.

(Київ, 2018)
 

* * *

Розпечений пісок, а ноги босі,
Солоне море, бризки - мi amor.
Пахуча глиця калабрійських сосен
По небу й серцю вишила узор.

Босоніж, в росянисті оксамити
Гайнути. День засмагою дощить.
Життя дарує, я - збираю миті.
Усі - крізь мене, жодна - мимохідь.

(Мармаріс, 2019)
 

* * *

Пахнуть чорнобривці стиглим сонцем,
Теплим пилом і сліпим дощем.
Серпень з липнем вип’є за знайомство
І з туманним вереснем втече.

Не проспати б, найкоротші ночі,
Бо найдовші - не змигнеш, прийдуть.
Поки липи ніжно ніс лоскочуть,
Десь вже квіти крижані цвітуть.

(Мармаріс, 2019)
 

* * *

Це пізнє літо – ніби гороби́на,
Що, наче і дозріла, а гірчить.
Незрозуміло, дощ чи павутиння
Обліплює обличчя мимохідь.

І тануть дні, солодкі як море́лі.
Застря́гне кожна кісточка в душі.
Спекотна ніч вмостилася під стелю,
Ледь чутно комари́ний хор дзищить.

Поду́шка зранку мокра і волосся.
І ніби пляж - розпечений балкон.
Це літо - вічне. Так мені здалося.
І позіхнула десь зима крізь сон...

(Одеса, 2020)
 

* * *

Це незвичайно, і тому звабливо.
Це - кольорово, як веселка в снах.
Це - ніби змокнути в шаленій зливі
І потонути в білих рушниках.

Вже геть від спеки непритомне літо,
А я – від невимовних почуттів.
Калюжа сліз на сонці розігріта.
І крапка слів. Чи хто цього хотів?

За гриву вітер ухоплю, і вільна.
Хоча й сумую за простим «люблю».
Я розмежую «хочу» і «доцільно».
Болить нестерпно, але я стерплю.

(Київ, 2017)
 

* * *

Не пахнуть айстри. Я їх не люблю...
Джмелі медові вже зібрали літо.
І ніч тонкими пальцями етюд -
По підвіконнях, зливами залитих.

Не стримуюсь, ридаємо з дощем.
Йому я люба і свята, і грішна.
На ранок у душі приємний щем,
І, знаєш, серцю в грудях знову тісно.

(Київ, 2019)
 

* * *

Тонким парфумом білого наливу,
Заплутується вітер у волоссі.
Наввипередки: я і літня злива.
Чіпляється спориш за ноги босі.

Вже коле в боці, дихати несила,
У мокрих травах стежка заблукала,
Лечу крізь дощ, бо є у мене крила
Іще з дитинства. Добре, що згадала...

(Кропивницький, 2019)