Жінка-УКРАЇНКА

НервоРитм

До болю, до крові,
до набряку вен,
до крику,
до кроку назустріч собі,
до стогону в тиші,
до погляду в дзен
знаходиш
і губиш себе
в боротьбі.

До сталі напружених нервів,
як дріт,
до вивиху мозку
від скрушних думок,
до пломеню віри,
що синім горить,
до дії – як сили
зробить перший крок.

Шукаєш,
тікаєш,
блукаєш,
кричиш,
говориш,
знаходиш –
і знову не те.
Але надважливо,
що ти не мовчиш,
а дія зі слова,
гляди, проросте.
 
А в дії і сила твоя,
і броня,
і слава,
і слово,
мечі та щити.
І хай ти наосліп ідеш,
навмання,
Ти можеш,
ти вмієш,
ти маєш
дійти.

Тінь ЧАЕС

Чорно-биль.
Чорно-біль.
Чорний біль.
Чорно-білі обличчя в дітей.
Радіація, чорна, як міль,
Вполювала вечерю – людей...

Так безшумно з'їдає життя
І висмоктує соки із тіл...
Нам буття – каяття й забуття,
Нам буття – недопалений спів...

Скільки років пройшло.
Давній строк...
А було – дикий вибух пожеж.
І четвертий енергоблок
Радіацію вилив з мереж.

Чорне марево...
Прип’ять горить,
Як горить наше горе-життя.
В той момент зупинилася мить –
І рида через невороття.

Червонявим там смерть зацвіла
І помітила лихом рій днів.
Розповзлася ядуча імла
Хворобливою хмарою див.

І в майбутньому бачиться сон:
Ми – мутанти, знедолені, злі...
Ми створили страшний полігон
На своїй, Богом даній землі.

Ми живі.
Ми не віримо снам.
Хоч на їжу – на всю – заборона...
Що залишимо в спадок синам?
Чорний дріт
із табличкою «Зона»?..

Дівчинко

Поділися зі мною, дівчинко. Розкажи, що тебе вибішує.
Розкажи про жахіття поночі, про нелюблені хмари півночі.
Розкажи, чим живе і плачеться твоє внутрішнє, ледве стишене,
Що і молиться і благається, і вилазить назовні віршами –

З-під землі як вилазять дигери, як встає із-за моря райдуга,
Як із шахти ті повертаються, на кого уже не надіються...
І подіти куди ті паростки того власного і пораненого,
Того щирого і прекрасного, і подертого, і пронизливого?..

Розкажи, моє миле сонечко, що тримає тебе в приземленні,
Не дає тобі так розкрилитись, як у долю твою закладено?
Спершу руки твої зав'язано. Потім голову вкрило тереном.
Потім очі закрились зоряні, сльози вилились зорепадами.

Не кажи, що страждати суджено, не веди себе на судилище.
Лиш побудь у раю сердешному, що дає тобі заспокоєння.
Я-бо знаю, що ти проходила. Я й сама вже із того виросла.
Я трималась тих самих крайнощів, підіймалася тими ж сходами.

Рід жіночий любов'ю мічений. Крик пташиний – то поклик сонячний.
За борщами, пранням, рахунками суть стирається, наче ластиком:
Все, що бажане, та забулося, що поглинуте батьком-Кроносом.
Нагадаю тобі, кохана, ти – крилата любов'ю ластівка!..

Колискова

Коли згасає днина,
Коли світає ніч,
Ти спиш, моя дитино,
Ти з Богом віч-на-віч.

І бавишся зірками,
І пацаєш хмарки.
Ми старші за роками…
Які ж ми малюки!

В очах твоїх веселка,
В душі твоїй весна –
Божественного дзеркало,
Одвічного струна.

Дитиночко любима,
Ти промінець Творця.
Мудріша ти, дитино,
За матір і отця:

Ходити вчишся ніжками,
Літаючи в світах.
А щастя – це усмішка
У тебе на вустах.

Ось грудь, моя дитино,
Рости на молоці:
Любов моя – перлина
У тебе на щоці.

* * *

Кінець і початок єдині.
Займався ранок.
Ласкаво-тендітне проміння
Створило замок.
У ньому до сонця сто сходин.
У лоні неба
Ця квітка розкрилась на сході,
Як око нерва.

Кінець і початок єдині.
Минає вітер.
У хвилі влилися хвилини
Чекання світла.
Є тільки сто кроків до неба,
Хіба це відстань?
Ми – човники сплетених нервів,
А сонце – пристань.