Жінка-УКРАЇНКА

Олександра Малаш

(Київ: Літературна агенція «Друге дихання», 2018.  — 232 с.)

Звідки береться людське Я? Яких глибин сягає його коріння, за що чіпляється його довжелезне віття? Якими соками живиться дерево нашої душі, і що може струїти його, а що — сприяти росту? Саме в такий непростий філософський діалог одразу вступає читач роману «Куди подіти святого?» з  доволі молодою, та вже досвіченою й упевненою творчинею — Соломією Зеленською.

Про що цей твір? Мабуть, про те, що людина, геній-художник, намагається чимкраще «вималювати» власне життя — принаймні саме цією ідеєю починає головний герой свій шлях на сторінках роману. Чому ж «геній» — і раптом «намагається»? — спитаєте ви.  Геній має вміти все й одразу, бачити заздалегідь, чути завчасу, діяти випереджаючи! Але це не так. Жоден, навіть найвправніший творець на землі, не здатен пройти тісною стежкою долі, не зачепивши інших людей. Навіть якщо він ще не народився — зачепити вже може. А як зреагує потерпілий — стане зрозуміло згодом... років десь за сорок.

Попри те, що з обкладинки книжки на читача дивиться жінка (фрагмент картини Анни Босек), роман Соломії Зеленської «Куди подіти святого?» — про чоловіка. Саме до його мікрокосму потрапляємо з першої сторінки, з першого речення. Хто він? Хвороблива дитина — довічний двійкар і невдаха? Чи відома персона, яка все ніяк не може скинути з себе ярмо власної слави? І якою насправді є мета його мандрів — утекти від... (...суспільної думки, невдалого кохання, примітивних родичів, сансари) чи прибігти до... (...любові, відчуття власної потрібності, нірвани)?..

Зав’язка та водночас лейтмотив усього роману — головний герой Йван (у жоднім разі не Іван, бо то занадто по-російськи!) намагається стартувати з нуля. А для цього, на його думку, не досить лише рішення бути іншим. Йван має вистрибнути з самого себе, переписати своє життя, влаштувати самому собі перезавантаження, бо встановлена ним програма і застаріла, й обтяжує, ба взагалі не виконує головного призначення — здобувати щастя.

Та виявляється, що це не так просто — взяти й почати з білого аркуша. Потрібен бодай один узірець для наслідування — як же це вдавалося іншим людям. І таким ідеалом Йван вирішує зробити свого нового знайомого Остапа, якого зустрів, прагнучи відкараскатися від власної ж «гранд-персони», у кав’ярні з промовистою назвою «Мухомор». Так увійшли в життя одне одного дві ґранд-персони, щоб боротися... за самих себе? За істину? За право бути єдиним для третьої ґранд-персони, яка ось-ось з’явиться... і зникне... і знову з’явиться — й так до фіналу?

В усіх творах так чи інак конфліктують світи, але саме в цьому романі чвари точаться між усе тими самими світами, але щоразу, щосцени по-своєму, і кожен наступний конфлікт ніби заперечує попередні. Герої роману Зеленської постійно перевдягаються,  перевтілюються, пародіюють самих себе, одне одного, їхні душі переселяються в інші тіла зі швидкістю кліпання повік живого земного свідка. Жінку, яку щойно назвали Самою Любов’ю, в новому епізоді той самий персонаж оголошує вигаданою, а далі вона знову реально існує, але вже як пройдисвітка, що використала закоханого чоловіка у своїх інтересах. Що ближче до фіналу, то активніше розмножуються двійники з однаковими іменами, а психологічна драма еволюціонує до детективної історії, в якій, одначе, замість традиційної відповіді на  питання виростає ще десяток «чому?», «хто?», «як?» та «навіщо?».

Авторка не прагне, як багато хто з її сучасників, укласти в уста своїх персонажів афористичні вислови, щоб читачі могли розібрати текст на цитати. Проте час від часу в репліках або мовчазних роздумах героїв виринають надзвичайно точні та влучні висновки, на які лише здатна людина, котра знає життя, котра є «в темі»: «Жити просто — дуже складно», «(...) не зачерпнеш з чужої криниці щастя. Воно мусить бути твоїм, особистим (...)», «І слави  тої, насправді, було на мізинець, а збитків завдано душі на всю п’ятірню», «Краще вже отримати легке кохання від шльондр, аніж удар в спину від дружини!». Іноді на поміч приходить Геракліт із його твердженням про неможливість увійти в ту саму річку, іноді — Тарас Шевченко з його безсмертними «Не завидуй багатому», «Не женися на убогій», але письменниця оригінально обігрує цитати, щеплячи їм, як управний садівник нові гілки саджанцям, своє розуміння понять «багатство», «вбогість», «воля». Родзинка від письменниці: слова про Любов, узяті звідкись (із неба, космосу, потойбічних сфер) людиною, яка не знала любові, людиною, яку ніхто ніколи не розумів по-справжньому, бо алкозалежних завжди відкидали на узбіччя, до такого собі гетто — психологічного а чи й фізичного. Цей текст Михасик зчитав у п’яному маренні й переписав із власних думок, не знаючисправжнього автора — Халіля Джебрана: «Бо як любов вінчає вас, так вона і розпинає. Як вона зрощує вас, так і підрізає. (...) Все це чинить над вами любов, щоб ви пізнали таємницю свого серця і через це пізнання стали частиною серця життя.»І наостанок — нібито звична, але цього разу така пронизлива гра з переставленням слів: «просто живи — живи просто».

Соломія Зеленська дуже фотографічно, безпомильно описує складні життєві ситуації —  алкоголізм як виклик жлобству (людина, яка зробила пійло своєю єдиною цінністю, перекреслюючи «високі мети», задля яких до сьомого поту працюють її родичі), жорстокість та підступність тих, кому довіряємо й від кого залежимо (вчителька, яка підбивала учнів «стукати» одне на одного),  розуміння чужої інтимності (жінка не подає руки чоловікам, бо вони одразу кидаються цілувати їй цю руку, а для героїні то занадто сокровенний жест), обман, кпин і маніпуляції (герой довідується, що над ним просто ставили експеримент, і тепер для нього втрачено все). Іноді, щоправда, читач може запитати себе: а яку ж, власне, роль відіграють у сюжеті всі ці реалістичні замальовки? Чому долі випадкових дядьків і тіток прописані до найменшої деталі, а життя та почуття ключових персонажів — ніби завше поза кадром, за лаштунками, не у фокусі?

Свідомо чи випадково навіть найменування у тексті обростають найрізноманітнішими конотаціями, витягають на-гора своє історико-культурне чи лінгвістичне підґрунтя: імена Марія (синтез Богородиці (святої)  та Маґдалини (земної жінки з непростою долею), почергове відкриття обох граней її натури героями-чоловіками), Остап (із грецької «стійкий»: герой, приміряючи одну роль за іншою, намагається встояти перед власними ж душевними пориваннями, загнати їх чимдалі), Йван (автентичний український образ, Купайло-сонце, яке час від часу вроджується-перероджується, реінкарнується то в темній утробі матері-розлучниці, то у світлому тілі Марії), Михась (із івриту «богоподібний»  — творча стихія, яку неможливо спокусити земними благами, окрім горілки, яка тимчасово виводить із обридлого реального світу). Та й назва кав’ярні —«Мухомор»  — так чи інак відсилає до токсичного. Трунок діє не одразу, він визріває з часом, життя Йвана наповнюється видивами...  Що вже казати про жонглювання схожими літерами в адресах — Липневий та Литневий провулок — із галюцинаційним моделюванням ситуацій на кшталт «що було б, якби...», з привидами того, чого б ніколи не сталося.

Динамізм сюжету, витвореного С. Зеленською, не заважає побачити в ньому наскрізну ідею: людина балансує між собою-життєтворцем та собою-пішаком у чиїйсь грі. Оповідь починається з бажання Йвана «виборсатись із заводі того одноманітного життя, яке самотужки створив». А завершується... ні, зовсім не висновком про те, що кожен з нас є покірливою жертвою обставин. Здається, головний герой знайшов золоту середину: «наше життя (...) як річка. Тече собі та й усе. А тобі лише потрібно зробити одне. Сісти в човен на своїй річці і пливти за течією, ні за що не тримаючись, ні за що не турбуючись. (...) Лише збудуй свій човен і побач ту річку». І в цьому — відкриття авторки: просуватися за течією — не означає бути пасивним, це передбачає працю, пошук, осмислення, а вже потім — будь готовий пливти «в сьогодення».

Чому цей роман варто прочитати? Бо це — текст-пастка, текст-пазл, який складаєш, доки вивчаєш долі персонажів, але на останньому слові в цій книжці картинка розсипається, й наступного разу витвориться нова. «Куди подіти святого?» можна смакувати й смакувати, бо добре вималювати власне життя може лише той, хто здатен отримати наснагу не лише пливучи за течією, а й споглядаючи, як пливуть і допливають інші...