Жінка-УКРАЇНКА

М’ята. Альманах № 1. – Вигода: ФОП П’янкова Т. Л. 2018. – 392 с.

Коли один за одним до мене почали з’являтися альманахи, то жартував, що почався період знайомства з такими виданнями. Але «М’яту» з-поміж них виділив би. З двох причин. По-перше, досі отримував друки різножанрових творів, а тут мені явили лише… поезію, по-друге, щось досі мені не надсилали антологічні зібрання, створені за статевим принципом, а в даному випадкові маємо тільки… жіночі вірші.

Саме з цього і хотів би почати свої розмисли. Коли вглибитися в історію вітчизняної літератури, то гучних поетичних імен майже не було серед представниць слабкої статі. Згадаємо хіба що Лесю Українку, Олену Пчілку, Олену Телігу, Ліну Костенко, ще приходять на гадку імена Оксани Лятуринської, Галі Мазуренко, Ірини Жиленко. Та й про наших сучасниць не варто забувати: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Наталія Білоцерківець, Світлана Антонишин, Любов Проць… Отже, авторкам «М’яти» є чиї традиції продовжувати. Це з одного боку. А другого? Про альманах жіночої поезії зібрався писати літературний критик-мужчина. Нефеміністичний погляд на фені містичне слово? Та не бачу в тому ніякої дивниці. Бо й об’єктивне вторування є до певної міри суб’єктивним. Незважаючи на статеві ознаки.

Що ж найперше потрапило у поле зору. Не буду роздумувати навколо тематичності. Бо ще наспіє для цього пора. Поки що порозмислю над «населенням» віршів, метафоричністю, порівняльністю та образністю мислення. Не омину і питання про слово гру. Тим паче, що у «М’яті» є гарні приклади.

Почну з метафоричних зблисків (оскільки взірців вистачає, то неможливо усі перерахувати. Процитую лишень те, що впало у вічі.) «Лебідь видзьобував з рук обважнілий туман» (Оксана Мазур), «Літо принесе мені зелені очі» (Мар’яни Нейметі), «Червень розпалив у небі купальське багаття» (Анна Багряна), «Примружило очі руде надвечір’я» (Ольга Романишин), «Прив’яжи мене вітром до себе» (Таня-Марія Литвинюк), «Лижуть ніч язики» (Адель Станіславська).

Пересипаний альманах і вдалими порівняннями. Серед них, зокрема, виокремив би наступні. «Цей травень розтягує його вени, немов канати» (Тетяна Жаркова), «Мов манускрипти, читаєм жінок ворожіння» (Оксана Сподар), «У ці печалі тихі, як дощі» (Наталія Левчун), «Зима сей рік, немов розхристана любов» (Талка Глід), «Хмари скриплять, як намоклі дараби» (Власта Власенко)… Причаровують і образи: «огорожа здорового глузду», «стебло насолоди», «зорі згублених гільз», «шелест ватри», «ломака зради», «зашморг поколінь», «руки верби», «підвіконня мудрості», «долоні спогадів», «тернини безумств».

Читаючи такі вдатності, уже не дивуєшся, зо вірші густо «заселені» яскравими прикметами навколишності: деревами і рослинами, звірами і птахами, зірками і небесними світилами. Цікаво, що у свідченнях цього нерідко існують метафори, порівняння, образи. «Це сльози сосен, карпатський лісе» (Уляна Дудок). «Виколисала тебе вода, молода – весняна м’ято» (Галина Максимів). «Як кортить журавлям в піднебессі чиїмись бути» (Таня П’янкова). «Я ж тебе, наче вовк, завию» (Олена Карпенко). «Неба – виткана ряднина зорями вниз сплесне» (Руслана Ніязова). «Ніби сонце встає навколішки» (Анна Багряна).

Імпонує і словогра, до якої вдаються поетки. На багатьох букво творах є познаки неологічності: «болеструм», «стилевобоко», «вологоцвіт». Часто-густо неологізми творяться навколо одного слова: «сонцебрама», «сонцеколо», «сонцесхід», «сонцеобрій». Не забувають віршарки і про рідковживаності: «різнотрави», «живизна», «ціриннки». Звернув тут увагу на один. За словами текстів можна безпомильно вгадати те, де народилися чи проживають авторки. Скажімо, Світлана Майя Залізняк з Полтавщини і Анастасія з Дніпропетровщини орієнтуються на сучасну українську мову. Звісно. Це не може не заслуговувати похвали. Але рими повинні передавати дихання регіону свого народження. Тому й імпонують вірші уродженок Прикарпаття Тані П’янкової, Галини Максимів, Власти Власенко, присмачені діалектизми. По-своєму ця поезовластивість відбивається на віршах горянки Христини Букатчук, яка нині мешкає у Миколаєві.

Про виражальність переконливо говорять й деякі інші нюансики. Зосіб на ті, які певними краями торкаються тематичності. Хіба тут можна оминути питання про богошукання у слові, культурологічні акценти, афористичність окремих висловів? Адже промовляння божості знаходжу у багатьох рядках. «В строгості дива в Бога благала» (Любов Бенедишин). «Де дахівки не где і можна довіритись Богові» (Наталка Янушевич). «Переверни в собі гори – постав Божу на людській» (Власта Власенко). «Та я не про секс про причину повірити в Бога» (Ірина Баковецька). «Літо ховалось в серпні між мокрими пальцями Бога» (Роксана Жаркова). Можливо, ретельні сповідувачі релігійного культу і не угледять в цитуваннях того, що бажали. Себто благоговіння перед Всевишнім (хоч інколи в ньому не було справжності почувань, бо вона підмінювалася позірною вірністю традицій). Байдуже. Рядки з віршів свідчать, що божість увійшла у людські душі й повіяло потужнішим вітром органічності.

Отже більше заглиблення в переживання особистості видні і у поезіях з культурологічними акцентами. Правда, тут панує багатоголосся. Приміром, у сучасній поезії поменшало творів з епіграфами. Ні, це зовсім не означає, що вони зникли. Просто акценти дещо змінилися. Після проголошення незалежності України у творах з’явилися цитати з текстів раніше заборонених авторів. І часто-густо спроби глибокої медитативності  підмінювалися банальністю в ура-патріотичній обгортці. Нині маємо докорінно інший рівень вираження думки. Запанувала глибинність медитацій, які пропущені через особистісність. Здається. Що саме це бачимо на прикладі окремих віршів Ірини Баковецької. Згадки про ті чи інші культурологічні моменти бачимо у текстах Любові Бенедишин, Христини Букатчук, Олени Карпенко, Мар’яни Нейметі..

Тепер – про афористичність висловлювань. «Мовчання твоє для душі – терапій потреба» (Уляна Дудок). «Де ілюзорна відстань – там ілюзорні люди» (Олеся Міфтахова). «Тиша твоя і в тобі – неоднакові тиші» (Світлана Дідух-Романенко). «Більшість із того. Що ти боїшся з тобою вже сталося» (Анастасія Теплякова). «Любов –безперечно. Зона ризику» (Інеса Доленник). Афористичність, яка йде в одній супрязі з особистістю?

Лише усвідомивши всі вищезгадані моменти, можна доторкатися до тематичних пластів. Чому? Переплетення винувате? Гадаю, що це яскраво видно на поезіях, позначених пейзажністю. «Повітря терпке розриває тонкі сухожилля снам» (Роксана Жаркова). «Зазираю я на дно, по колах читаю – де би вітер не літав, він назад вертає» (Руслана Ніязова). «Котиться вогко лісом пінний густий батист здимленого туману» (Адель Станіславська). «Скрапує сонце медом у молоко ромашки» (Світлана Луцкова). «Остання айстра сльози витре з вій» (Наталка Янушевич). Чи не можна після оцих цитувань ствердити, що метафоричні блискітки та образність слово виявів – неодмінні сутники сьогочасних описувань навколишності.

Вглиблення у проблему і вираження почуттів передусім характерне для любовної лірики в жіночій інтерпретації «А ти вкрий веретою туману най ся заколише, при м’яті бавлена до рани» (Галина Максимів). «І боліло твоє ячання очам горіховим» (Таня П’янкова). «І тіло ще прагне напитися твого тепла» (Оксана Сподар). «Я не втішатися хочу, а криком крикнути» (Олеся Венгринович). «Груди відпустить паща капкана, я бережу твій сон» (Маргарита Гейко)… (це – лише частка взірців на цю тематику, цитував відкривши книгу на будь-якій сторінці і не вдаючись до спеціальних пошуків. Чи не тому, що поетична справжність не може існувати без виявів інтимності в слові. А тимпаче тоді, коли букво твори мають у собі жіноче начало).

Часто-густо про подібне думається і тоді, коли у поетичних рядках відгукується філософічність. «Якщо ідуть дощі, то вистачає їх мені - на самоту, річкам – на повноводдя» (Юлія Бережко-Камінська). «А хто на потім – той для потреби» (Ольга Саліпа). «Крила свої розправлю тут у полоні засніженому» (Талка Глід). «Ми співаємо різне, спіймавшись у спільні сіті» (Анна Малігон). «Рух – це падіння вперед, але виставиш ногу – кроком стає» (Оксана Самара). (І знову є підстави говорити про ненавмисне підшукування цитат). Зауважу також, що філософічність жіночої поетичності несе на собі познаки індивідуалізму в хорошому розумінні цього слова. Зрештою, хіба можна говорити про якесь узагальнення без особистісного виміру? Абсурд?

Особистісне тісно переплітається з громадянськістю. Ірина Мельник, скажімо, роздумує про ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. «Якщо крім болю нема про що говорити – тоді завжди мовчи». Тема російсько-української війни не дає спокою Юлії Бережко-Камінській. «Якби ти знав, як стискає душу час не поезії і АТО!». Вторить їй і Наталка Янушевич. «Зранені душі – покльований градом дах». Постійно мандрувати берегами пам’яті рідної планети закликають Уляна Дудок і Оксана Луцишина.

Не приховуватиму. Що в попередніх абзацах вже існували натяки на переплетення мотивів. Але вони ще не мали точного адресування. Не заперечуватиму, що спочатку цього дуже хотілося. Але заради справедливості, очевидно, варто хоча б побіжно мовити про тематичну сув’язь. Чи не найчастіше в даному випадкові йдеться про переплетення пейзажності та інтимності. «Чи й тобі сниться захід що схожий на першу фіалку» (Людмила Весела). Метод поєднання оспівування краси природи і любовних почуттів є характерним й для інших поеток. «Візьми моє море собі на згадку, на друге дно потайної скрині украдливо вистели» (Юлія Бережко-Камінська). «Цей осінній  туман подивився на мене твоїми очима» (Оксана Сподар). А у доробку Талки Глід дивовижно поєднуються громадянське та інтимне. «…хай війна хай труна хай рутина хай на рауті в пеклі трутина: пересилимо? Вистоїмо під вітрами раптових подій ми роздмухаєм свій буревій» (Подумалося: чи не є таке суміщення вельми потрібним для сучасної поезії і авторки «М’яти» чи не першими помітили це?)

З розуміння, мабуть, є наголошування, що тематичність по-своєму промовляє про вражальність. Але водночас є те, котре досі залишилося поза кадром. Маю на увазі форму висловлення думки. Наприклад, Світлана Майя Залізняк промовляє до усіх лише римованими строфами. Вірність силаботоніці  зберігає і Наталія Левчун. Справа смаку! Не бентежить і те, що Оксана Мазур бродить на помежевій римі та верлібру. Повністю упірнули у верліброву стихію Іванка Юрків та Лілія Бойко. Мені думається, що тут має значення не манера вираження, а її свіжість.

Альманах жіночої поезії. Як на мене, то відбулася вдала зустріч з поціновувачами поезії. Якою буде наступна? Час покаже. «А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну».

23-24 жовтня 2018 року
Ігор Фарина, м. Шумськ на Тернопіллі