Жінка-УКРАЇНКА

Тетяна Сидоренко. «Ольга, дружина Пікассо». – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». – К., 2018.

Відома українська письменниця Тетяна Сидоренко вперше в світовій літературі об'єктивно змалювала образ знаменитої танцівниці, своєї землячки Ольги Хохлової, відновивши цим історичну справедливість

«Сьогодні все буде залите сонцем. Всі вікна їхнього дому, вся вулиця, весь Ніжин… Спекотно буде…» Так розпочинає найсвіжішу повість «Ольга, дружина Пікассо» українська письменниця Тетяна Сидоренко. Образ сонця – інколи навіть немилосердного, скаженого, безжального – й справді проходить через усю повість. Поруч з образом головної героїні, її чоловіка, колег з балетної трупи, краю, де вона зросла і сформувалася як особистість, та краю, де довелося жити і відлетіти у небесний Вирій. Від його променів дійсно часом стає спекотно. Як і цього дня. Пекло з часу його появи на обрії до надвечір'я. І спека не даватиме спокою, доки сонце не перекотиться над домом родини поручника Хохлова на інший бік горизонту – на захід. Спека дошкулятиме не тільки Лідочці Миколаївні – матусі Оленьки, берегині шляхетного сімейства, у якої розболиться голова і нападе хвороба з якимсь «наче французьким словом – мігрень», і цей біль не вгамовуватиме ні величезний листок холодної капусти з погреба, ні свячена вода. Додасть ця спека неспокою та болю й читачам, яких з першого абзацу цієї психолого-культурологічної повісті з філософськими роздумами авторка невимушено інтригує розвитком подій і спонукає до останнього рядка переживати за долю своєї героїні, нашої землячки, корінної українки Ольги Хохлової.

Оце написав «нашої» та й зупинився. Вирішив запитати, чи багато хто з людей старшого покоління – любителів і знавців балету або ж далеких від цього виду мистецтва - чув або ж читав про таку українську балерину, яка не один рік світила яскравою зіркою на обрії балету? Про Пікассо та його багатогранну творчість, у якій тісно переплелися живопис, літографія, скульптура, кераміка і навіть поезія з драматургією, написано багато. Зробили з нього мало не ікону, на яку треба молитися денно і нічно. А ось про його дружину, Ольгу Хохлову, яка до нестями любила балет і сповна віддалася в обійми Терпсихори, на жаль, інформації обмаль. Відкрийте довідники, енциклопедії так званого радянського періоду, загляньте у всезнаючий інтернет. Повсюдно чорним по білому написано, що знаменита танцівниця Ольга Хохлова є «русская балерина», бо, бачте, вона танцювала в трупі знаменитого Сергія Дягілєва «Російський балет». І ніде жодного слова, що вона вихована в чеснотах християнської моралі, на давніх звичаях та традиціях тогочасного українського суспільства, зневажливо названого в імперії малоросійським. Що майже рівнялося до неповноцінності.

А ще сказано, що Ольга Хохлова була «русской музой» знаменитого художника Пабло Пікассо. Що вона була його музою, не заперечить ніхто. Та й сам геній пензля це підтверджує. Бо сам він освідчувався Ользі в тому, що вона для нього – найбільша нагорода, що вона для нього – крила, його незмінна і вічна Муза, натхнення і його весь космос. Але й він жодного разу ніде не обмовився, що вона «русская» муза. Навпаки, він знав її походження, шанував її країну, допомагав Ольжиним батькам матеріально, надсилав допомогу її братові Миколі, якого доля закинула жити в Сербію, і, будемо справедливі, дещо зробив для популяризації України. Але про це нижче.

Зараз же з прикрістю відзначу, що так не пофортунило не одній Ользі Хохловій. Поки ми не розуміємо в державі, куди ми рухаємося, поки ми боїмося здаватися самим собі і всьому цивілізованому світу архаїчними, країна-агресор вже приватизувала собі у власність українців Іллю Муромця, Ярослава Мудрого, князя Володимира Хрестителя, представників козацько-старшинського роду Олександра та Іллю Безбородьків. Зрештою, знову ж таки нащадка козака Остапа Гоголя, що був наприкінці ХУП століття гетьманом Правобережної України, геніального Миколу Гоголя, який показав всьому світу Росію як країну «мертвих душ», де керує кучер-п'яниця. Гоголя, якого сам Сергій Єфремов назвав великим українцем. Не посоромились наші «брати» привласнити й ще одного ніжинця - всесвітньовідомого мореплавця, географа Юрія Лисянського. Навіть ці приклади переконують, наскільки російський великодержавний шовінізм й до сьогодні випирає з кожної шпарини сфальсифікованої ним історії. І якщо про багатьох з вище перелічених нинішні дослідники вітчизняної історії та літератори все ж таки замовили добре слово і доклали немало зусиль, аби повернути їх із незаслуженого забуття в рідні пенати й неправду назвати такою, якою вона є насправді, то ім'я Ольги Хохлової до цього часу залишалося незахищеним від наруги московитських фальсифікаторів історії мистецтва.

І ось тяжку ношу повернення знаменитої українки в лоно рідної держави й українського культурологічного простору взяла на свої плечі письменниця з Ніжина Тетяна Сидоренко. Своєрідним поштовхом для цього, вибачте за пафос, подвигу стала її «зустріч» з портретом Ольги Хохлової на меморіальній дошці Хрестовоздвиженської церкви в Ніжині, встановленій у 2016 році з нагоди 125-річчя видатної землячки. Портрету, з якого вона, за словами авторки повісті, світло й променисто зустрічає всіх прихожан і захожан храму, в якому її, малесеньку Оленьку, хрестили.

Звісно, історичний горизонт , на тлі якого жила й творила талановита танцівниця Ольга Хохлова, вже потемнів. Авторці довелося докласти немало зусиль, аби сфокусувати увагу читача і на самій історії, і на подіях того часу, ролі і місці в ньому славетної танцівниці з України. Використані для цього найрізноманітніші джерела. Хоч пошуки правди, і це всім відомо, стверджує авторка, правда, з іншого приводу, часто бувають небезпечні. Зусилля не пропали марно. Глибина образу Ольги Хохлової вражає об'єктивністю, об'ємністю, всебічністю і барвистістю фарб. Перед нами постає не «п'ятий лебідь із сьомого ряду», як намагалася принизити її талант і творчість зарубіжна «жовта преса», бо, мовляв, вона так і не стала примою в театрі, а геніальна танцівниця із світовим ім'ям.

Через дуже вдалу форму есхатологічних інтерв'ю, в яких читач ніби сам спілкується з Ольгою та Паблом, а їх у повісті аж сімнадцять, через допитливість і непомітну для стороннього ока глибоку спостережливість, психологізацію персонажів, ліричні відступи й роздуми перед нами Ольга постає у всій своїй величі аристократичного духу. Постає справжня українка, яка наполегливою працею, даною Богом іскрою таланту, іншими чеснотами стала не тільки знаменитою в усьому світі танцівницею, а й вірною дружиною не менш знаменитого художника Пабло Пікассо, з яким вона жила вісімнадцять років. А ще ми бачимо, що Ольга, якій довелося значну частину років жити далеко від рідної батьківщини, не тільки не втратила українських коренів свого роду, а й намагалася і часом успішно прищепити цю любов і своєму чоловікові. Вона навіть навчила його правильно хліб класти на столі – скоринкою догори. У одному ж з інтерв'ю месьє Пабло навіть здивовано перепитав, чи це справді важливо? На що отримав відповідь: для українців це дуже важливо!

На перше побачення з героїнею повісті авторка запрошує читачів, коли вона у передчутті свята - завтра Оленьці виповнюється сім років, і на її день народження зібралася вся родина. Навіть тато – військовий лікар – прибув у Ніжин з гарнізону в Батурині, аби всім великим сімейством відсвяткувати цю дату в родинному колі. І всім разом помолитися у Хрестовоздвиженській церкві древнього, доброго й хитрого Ніжина, схожого на велику живописну казку, з живою мовою, що плине, як річечка. Разом з родиною стала на коліна та схилила свою голівоньку у вдячній молитві й іменинниця. І вже від цієї першої зустрічі на сторінках повісті наші підсвідомість та інтуїція нашіптують, що між нами встановиться взаємозв'язок, що ми разом з нею радітимемо її успіхам на сцені, переживатимемо від розлуки з рідним Ніжином і прагнутимемо зрозуміти її прохання до мами не дуже засмучуватися і змиритися з долею і з тим, що вони вже довгий час живуть у розлуці, але нема такого дня, щоб вона не думала про них, про батька, на якому вся сім'я трималася… А ще – насолоджуватимемося її материнством, ридатимемо разом з нею над знущаннями чоловіка і зрозуміємо суть її слів, що скаржитися на життя - не в її характері.

Цей день народження маленької Оленьки, у якому уявно бере участь і читач, осяяний знову ж таки сонячними променями. Попри всі біди і незгоди, сонцем в Оленьки буде залитий не лише сьогоднішній день. У його променях – ласкавих, теплих, лагідних – пройде значна частина життя героїні повісті. Грітимуться у його літеплі й читачі. Разом з авторкою вони переживатимуть ті часи й періоди, коли за місце під сонцем, за його тепло доводилося Ользі боротися, гарувати до сьомого поту на репетиціях і на спектаклях. А поки що вона живе тим часом, коли на розкішних балах у неймовірної краси та величі палаці предводителя ніжинського дворянства Василія Тарновського у Качанівці несподівано потрапила у полон танців.

Вже вдома, у Ніжині, Оленька відтворювала те священнодійство. Старші брати тоді не захотіли їй допомогти. Отож, першим партнером у танцях їй був саморобний дерев'яний табурет. У обнімку з ним вона вальсувала у гостьовій, у спальні, на терасі, подвір'ї. А через тиждень тато зрозумів серйозність захоплення донечки і найняв для неї репетитора з хореографії. Отож родина «вже рік має власну балерину», яка на сімейних святах під фортепіанний акомпанемент старшої сестрички Ганни маленькою пташкою пурхала в своєму танці, в своєму світі, в самій собі і з усіх сил старалася зірвати бурхливі оплески. «Чи міг тоді хтось , - пише авторка, - припустити хоч би в рожевих своїх фантазіях, що ця маленька Оленька виросте і стане великою Ольгою Хохловою, яка танцюватиме в найкращих театрах світу: і в Санкт-Петербурзі, і в Москві, і в Барселоні, і в Лондоні, і в Мадриді, в Паризькій опері?..» Що вона творитиме поруч з митцями світового рівня Сергієм Дягілєвім, Анною Павловою, Еріком Саті, Сержем Лифарем, Гертрудою Стайн, Максом Жакобом, Гійомом Апполінером та іншими знаменитостями, і які зображені авторкою повісті поруч з Ольгою Хохловою? Звісно, ні. Бо тоді б татусь, який спостерігав за її вальсуванням, не маскував би свою посмішку під пишними вусами…

З останніми зітханнями зими першого року нового, кривавого й жорстокого двадцятого століття родина Хохлових перебралася до Санкт -Петербурга. Туди перевели на службу главу військового сімейства Степана Хохлова, який невдовзі з поручника піднявся до штабс-капітана. І де, до речі, доріс до полковника медицини. Холодний і наче аж злий у блиску пишної позолоти Петербург потроху, як нерідних дітей, пригортав до себе українську родину Хохлових. Щоб хоч трохи помітніше відчути його тепло, на вечірніх чаюваннях Степан Хохлов не забував славословити: мовляв, велике місто великого Петра, славу якого продовжує добрий імператор Микола. Під час одного з таких пасажів гостра на язик найстарша донька Ганна не втерпіла і після батькових слів кинула репліку, що Пітер збудований на кістках наших земляків-українців. Отож, мовляв, не треба тут вихвалювати велич тиранів. Від цих крамольних і несподіваних слів у прислуги Дарки аж тарілка випала з рук – дорога, велика, порцелянова… А батько набожно зауважив, що треба язика тримати в покорі.

Ганна, до речі, не вперше додає неспокою батькам. Ще в Ніжині на одному з домашніх парадів талантів, як вони називали дитячі святкові ранки, Ганнуся несподівано заграла на фортепіано не мазурки Шопена, а журливі, аж тужливі, мелодії давніх українських пісень. І в паузах між музикою вона раптом стала декламувати напам'ять не Буніна, а Шевченка. Тоді в їхньому домі вперше зазвучали слова: не так тії вороги, як добрії люди…Це збентежило всіх старших. Звісно, тоді татусь для порядку статечно зааплодував і дав знак членам родини підтримати його. Сам же подумав: «Добре, що гостей не запрошували… Не всі б це правильно зрозуміли». І ось знову Ганнуся збентежила всіх своєю реплікою про українські кістки у фундаменті Петербурга…

Вже з перших років життя у Петербурзі в Ольги складаються серйозні стосунки з хореографією. Викладач балету та класичного танцю мадам Сюзанна називала її дуже технічною, працелюбною і витривалою дівчинкою. Їй одній в усьому класі не перепадало від вимогливої наставниці лінійкою по ногах та животу. Бо саме так вона вчила танцюристів правильно не тільки рухатися на сцені, а й стояти на ній. І юне дарування вже тоді зрозуміло, що її місія на землі – танцювати. Після десятого дня народження Оленька вже танцювала на аматорській сцені. І в пансіоні, де вона вчилася, вже дивилися на неї як на професійну танцівницю. А звітний концерт став доленосним для Ольги. Запрошені балетмейстери Петербурзького театру опери і балету однозначно висловилися: Оленьку Хохлову вони хочуть бачити на професійній сцені. Йшов їй тоді лише чотирнадцятий рік.

І треба так скластися, що в ту пору, а саме у тисяча дев'ятсот восьмому році, Сергій Дягілєв створив звичайне чудо, антрепризну трупу «Російський балет». Оголосив у трупу набір «молодої крові». Дві суворі комісії балетмейстерів аж до виснаження екзаменують молоде обдарування Ольгу Хохлову. Перфекціоніст, естет і великий новатор від балету, який любив дивувати публіку, геніальний Дягілєв зі своїм собачим нюхом на таланти вражений не тільки її вмінням танцювати та триматися на сцені, а й внутрішнім благородством та шляхетністю, витримкою, самодисципліною, неймовірною працездатністю. Плюс до всього ще й дворянське походження. Висновок один: «Треба брати!» І ось вона на сцені вже поруч із самою примою Матильдою Кшесинською, із знаменитими і геніальними Анною Павловою, зірковим подружжям Михайлом та Вірою Фокіними, Ідою Рубінштейн, Тамарою Карсавіною та іншими провідними танцівниками Маріїнського театру в Петербурзі і Великого театру в Москві. Але у творчому середовищі митці не допомагають один одному. Тут швидше підніжку поставлять, ніж підтримають чи порадять. Свою роботу Ольга робила завжди сама. У неї, крім таланту, ще один дарунок від Бога – сильні ноги. Це щастя для балерини. Тому на найскладніші балетні трюки, на сольні партії часто ставлять саме Ольгу. Дягілєв і його помічники були впевнені: Хохлова не підведе. Зробить так, як треба. З гармонією душі і тіла. І вона не підводила.

Попереду грандіозні гастролі майже по всьому світу. Танцівниці Ользі Хохловій аплодують Париж і Лондон, Монако і Барселона, Берлін і Відень, Будапешт і Мадрид. Врешті, зазвучали овації шанувальників на великих американських гастролях. Після виснажливих виступів трупа осідає на так звані римські канікули. Насправді - це справжні екзекуції під егідою туринського репетитора світового рівня Енріко Чекетті, про якого ходять легенди. Репетиції під його керівництвом межують з садизмом. Але Дягілєв підтримує його в цих екзекуціях. Мистецтво вимагає жертв.

І вже на другій чи третій репетиції, ділиться з нами радістю авторка повісті, Чекетті виокремлює нашу землячку. Не запам'ятати її він не міг. Бо лишень Ольга Хохлова з першого підходу дзигою крутилася всім тілом на носку однієї ноги і робила неповторний пірует. Такими ж блискучими були ревортад і віртуозний кабріоль. Все так, як репетиторові було потрібно. Приємною несподіванкою для нього стало й те, з якою точністю й легкістю Ольга виконувала екзерсис. Перед Чекетті ніби не Ольга Хохлова танцювала, а сама Богиня Терпсихора – повелителька його величності балету демонструвала поезію ніг.

До всього цього балерина має ідеальну поставу, бездоганну техніку, неймовірну працелюбність і працездатність. «Красива, навіть дуже, витримана й водночас безпосередня, без зайвого апломбу. Її сіро-зелені очі аж світилися розумом і добротою. Навіть її веснянки були такі милі! Шкода, що їх часто треба було загримовувати перед виходом на сцену. А ще мала мелодійний голос, не заслухатися яким було просто неможливо…» Плюс аристократичні манери, виховання, де немає місця такому звичному в артистичному середовищі флірту. Вона знає собі ціну і в ролі чиєїсь коханки ніколи себе не уявляла і нею ніколи не стала. Бо знала вона головне: таланту в неї все одно ніхто не відбере.

Усі ці чесноти нашої землячки один геніальний художник згодом назве «змістовною формою». І тим художником, наголошує авторка, буде Пабло Пікассо… Навіть цей, за словами Дягілєва, геній всіх часів і народів, який вперше спостерігає за Ольгою, що сидить у широкому оксамитовому кріслі в римському готелі «Мінерва», не стримується, аби захоплено і водночас здивовано не скрикнути: «Як можна бути такою гармонійною?!» Ольга ту першу зустріч з художником назвала революцією всього її життя. Хоч і трималася з ним, наче на святому причасті. У вільний від репетицій час Пабло розпочав писати її портрети. Писати мовчки він не міг. І під час його монологів Ольга зрозуміла, що він перш за все філософ, а вже потім художник, експериментатор і новатор. Отож і закохалася вона спершу в його розум… Але в цьому коханні було багато несподіванок. Правду ж говорила Паблова мати під час їхньої першої зустрічі, що з її сином жодна жінка не буде щасливою.

Чи ж була щасливою Ольга Хохлова з художником Паблом Пікассо, який за вісімнадцять років подружнього життя так і не навчився правильно вимовляти її прізвище і називав Коклова? Відповідь на це запитання кожен може знайти сам для себе і після прочитання повісті, й після ознайомлення з іншими матеріалами щодо цих двох митців світової величини.

Пабло й Ольга одружилися, чим здивували весь богемний Париж, бо вінчалися вони, за бажанням нареченої, у православній церкві. Спершу вони віддалися своєму щастю, як спрагла, суха земля віддається довгоочікуваному дощу. У будинку-майстерні Пікассо щодня звучать банальні фрази: « Я тебе люблю…». І на запитання чоловіка, чим вона сьогодні пахне, Ольга щиро, із сонячною посмішкою відповідала: «Щастям». Бо вона ніколи не користувалася ніякими парфумами й косметикою, окрім сценічного гриму. Поза сценою й спектаклями їй вистачало вродженої краси.

Уперше був закоханий і тридцятисемирічний гульвіса, який пізнав смак жіночого тіла ще в чотирнадцять років і який чи не щовечора бігав за втіхами у будинок розпусти. Він сам зізнається, що Ольга мала вроджений дух аристократизму, вона була створена не для гучних компаній. Він не міг уявити її за стійкою бару та ще й нетверезою. Непідробна, справжня, невинна й чиста Ольга, на вишукані смаки якої рівнялася навіть Коко Шанель, зуміла витягнути з нього, бувалого у бувальцях серцеїда, найчистіші і найніжніші почуття, відбила бажання навіть дивитися на інших жінок. За словами Пікассо, він ніколи не рахував, скільки в нього було жінок. Їх просто було багато. Але першою цнотливою серед них виявилася Ольга. І Пабло був готовий розчинитися в ній, як цукор у каві, як морозиво на сонці. Він був з нею щасливий… Навіть прикостюмився, навчився в'язати краватку, шляхетним манерам, у кишені його жилетки закрасувався золотий годинник на ланцюжку. Змінив стиль не тільки життя, а й свого живопису. Він зробив усвідомлену поступку й відгукнувся на Ольжині слова про те, що вона хоче впізнавати на портретах своє обличчя. Він зрозумів, що це була не дамська примха, а формула мистецького смаку. Завдяки чому естетичний споживач дізнається ще й про реалістичний, безмежно талановитий живопис Пікассо. І Ольжина роль у цьому домінуюча. В есхатологічних інтерв'ю Пабло не забувався додавати: особливо щасливий він був з Кокловою в перші роки їхнього спільного життя. Тоді перебування в добровільному полоні жіночності, краси й загадковості Ольги для нього було справжнім блаженством.

Їх син Пауло народився ще з тої світлої любові… Пікассо присвятив своєму синові сотні картин. З Парижа сім'я переїжджає в Канни. Там розкішне повітря, яким не може надихатися мадам Пікассо, як тепер зовуть її представники богемного світу, там дивовижне море. Багато не тільки моря, - багато й сонця. І небо, зіткане з різних барв. А в тому небі - знову ж таки глибока сонячна блакить… З одного боку все це радує, з іншого - бентежить і тривожить. Ольга оздоровилася так, що хоч бери й завтра балетом займайся. «Але, - з зажурою думає вона, - я своє, мабуть, відтанцювала, моя місія тепер – виховання дитини». Неспокій ще й від того, що Пабло повернувся до самого себе – полігамного й непередбачуваного, хоч роль вірного сім'янина ніколи не була для нього органічною. Права була донна Марія, коли говорила про свого сина, що жодна жінка з ним не буде щасливою. Але ж Пабло – геній! Йому все дозволено! Вона ж лише дружина генія. Все! У кожного своя роль. Бо інші ролі уже розібрано. Свою роль дружини генія, матері єдиного сина, попри всі знущання чоловіка, Ольга виконувала бездоганно.

Життєва правда досить болісна. Але ж треба колись і комусь розставляти крапки над «і». І авторка кладе цей тягар на свої плечі. Вона відверто пише, що Пабло, зігравши роль прикостюмленого буржуа, часто ставав самим собою, – біг або до чергової коханки, або в будинок розпусти, або ж на кориду… Ольга це знала, терпіла й поводилася стоїчно… - резюмує авторка. Звісно, можна зрозуміти психологічний стан мадам Пікассо і промовчати. Але авторка пропонує вслухатися в її несамовитий крик душі. Вона ж волає про те, що Пабло «розтоптав..., стонадцять разів зламав об коліно, а коли побачив, що я все одно ще жива, найняв журналістів, щоб мене оббріхували на твою (Паблову – М.Г.) втіху…» Отож зовсім недоречними й несправедливими є плітки та пащекування еліти із паризьких салонів, що Хохлова – божевільний бунтар. І яка кому справа до того, що вона вже давно живе зацькована Паблом, що бунтувати вона почала, коли вже заштормило їхнє житейське море, коли сімейний корабель бився об айсберги знущань, неповаги не тільки до неї – законної дружини, а й до сина Поля, якого він постійно калічив морально, називав нездарою, нікчемою і невдахою, і який через це виріс з потрісканою психікою…

А які треба мати нерви, аби пережити сцену, коли чергова пасія приходить до них додому й оголошує Ользі, що народила від Пікассо дитину – найгеніальніше його творіння. Ще й речовий доказ принесла із собою – крихітку Майю, яку батько так і не визнав своєю, а натомість став хрещеним батьком рідної дитини - цього янголятка.

Отож чи можна зневажати Ольгу, яка про людське око імітувала образ щасливої жінки, що вдало вийшла заміж, яка найкоханіша і найжаданіша? Ще й вислуховувати при цьому думку снобів про бідного-нещасного месьє Пабла, якому так важко жити з іноземною мегерою. Врешті, гиря дійшла до підлоги. Ольга влаштувала грандіозний скандал і поїхала від Пабло в інший кінець Франції. Їх навіть не розлучають, бо тоді Пікассо треба віддавати половину свого майна Ользі та синові. Геній не пішов на такий крок…І їхньому шлюбові цього року виповнилося рівно сто років. Не пішов ще й тому, що йому подобається, коли навколо страждають найрідніші (дружини колишні і нинішні), діти, внуки. Пабло вміє принижувати їх жорстоко, вишукано й невблаганно.. Усі рідні для нього - дешеві іграшки з висміяними ним надіями й сподіваннями… Як все це не вписується в хрестоматійний та розпіарений образ Пабло Пікассо, ікону живопису та інших видів мистецтва. Значно пізніше Марина - внучка Пабло й Ольги - у книзі «Дідусь», про яку побічно згадує авторка повісті, надломить німб геніальності навколо образу Пікассо й потривожить міф про його вселенську велич, силу і славу.

Авторка проникливо описує, що навіть у розбитої паралічем, виснаженої фізично й нервово старушенції, цього приреченого ангела з відомої картини авторства її чоловіка, ангела, якому довелося жити з перебитими крилами, на яку без сліз не можна було дивитися, Ольга продовжує світитися й зігрівати навколишніх отими сонячними променями тепла і ніжності. Через силу промовлячи слова, вона просить лікаря передати синові, який прийшов провідати хвору матір, аби він не намок під дощем. Цією фразою авторка ще раз підтверджує мудрість про те, що сонце – це не те, що над нами в небесах, сонце – це те, що є в кожному з нас, і цим теплом треба зігрівати один одного, яких би холоднеч не підкидало нам життя. А як зворушливо звучить прохання тяжко хворої Ольги до сина Пауло дозволити поправити йому на шиї кашне, бо хоч на терасі і скапують бурульки й пахне передвесняним теплом, але береженого Бог береже. А як сонячно стає на серці, коли за тиждень до смерті вона пригортає своїх онуків Пабліто й Марину і шепче: «Славні ви мої!..»

Як же не вистачало хворій Ользі ось такого тепла! Батьківщина і її рідні були дуже далеко. Та й часу від їхньої розлуки пройшло немало: за плечима в рідному краї - дві революції, війни та інші незгоди. Болю додавало те, що жодного разу не прийшов провідати її в лікарні Пабло. Він просив берегти його від негативних емоцій. Говорив: « Я теж жива людина й можу впасти в депресію, побачивши, в якому стані зараз Ольга». Зрештою, він не має права розтринькувати даремно свій час, бо часу в нього катастрофічно меншає, а ідей занадто багато. Правда, він визнавав, що не приходив ще й тому, бо був упевнений, що його колишня дружина у цей час найбільше не бажає бачити саме його. Навіть зізнається, що він багато гіркоти завдав цій жінці. Дуже багато… Для доповнення портрету Пабла варто сказати, що він не приходив провідувати у лікарню й сина Пауло після операції з ускладненнями, від яких син ледь не помер.

І Ольга вичахла не від хвороби, не від років, а від печалі, що їх наповнила. Але навіть в останні миті свого життя з неї пломеніють світло, тепло й любов. «Всі люди хороші. Усім і за все треба тільки дякувати. І всіх треба любити й прощати…» Відходила вона у свої неповні шістдесят чотири роки при повній свідомості. Пікассо не приїхав на її похорон – завершував писати свій черговий шедевр «Алжирські жінки». Втім, таким нестерпним і егоїстично нещадним був він і з іншими дружинами. І з законними, і з тими, якими володів месьє Пабло як малими жанрами. Всі вони були для нього як засіб реалізації його ідей, планів та мрій. Бо людина для нього - копія, а не оригінал, й існує вона як другорядна, меншовартісна деталь його мистецтва, але з якої треба вичавити всі життєві соки… І назвати дружину тварюкою, до того ж невдячною, для нього було звичним явищем. Та й не тільки дружину. Як зухвало й цинічно звучать його слова про те, що чим більше він збиткується чи навіть знущається з публіки, тим голосніше вона верещить від захвату! Так і хочеться провести паралелі про генія і крадія, добро і зло, світло й темряву. Як не прикро, але ці риси поєднувалися в характері Пікассо протягом усього життя. І як добре, що перед нами чи не вперше в історії постав не забронзовілий, справді геніальний митець, а жива людина з численними недоліками.

Попри все, авторка повісті в одному з інтерв'ю знаходить потребу подякувати месьє Пабло. Як не дивно, але за його українськість, чим був здивований і сам художник. Найперша пролунала йому подяка за Катерину Білокур. Тоді весь мистецький Париж говорив про Міжнародну мистецьку виставку, на якій експонувалися й три картини Катерини Білокур. Пікассо був несподівано і приємно вражений гармонією представлених там робіт. Він не приховує своєї думки і говорить: «Коли б Франція мала художницю такого рівня, то ми б змусили говорити про неї цілий світ». Друга подяка звучала за вишиванку, в якій він зображений на одній зі світлин, і яку він не соромився одягати, бо вона так була йому до лиця. І третя подяка – за хліб, який навчила його правильно класти на столі українська дружина Ольга Хохлова.

…Більше століття її, українку Ольгу Хохлову з древнього Ніжина – колишнього центру козацького полку Гетьманщини, називали, вибачте за повтор, «русской женой» генія живопису Пабло Пікассо, його «русской музой». Повість Тетяни Сидоренко є першою в Україні художньою книгою про взаємостосунки і подружнє життя видатних представників мистецтва двадцятого століття, імена яких відомі усьому світові, і які присвятили своє життя благородній ідеї вічності мистецтва і самовіддано йому служили, корінної українки Ольги Хохлової або ж мадам Пікассо, та іспанця Пабло Пікассо. Нарешті, авторка виправляє історичну несправедливість, скидає облуду з наших очей і дає можливість читачам пізнати правду про землячку. І як добре, що така книга відтепер з'явилася в Україні. Нарешті всесвітньовідома майстриня балету стала відома в рідному домі, де, переконаний, вона ще знайде гідне їй пошанування.

Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України,
лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша