Жінка-УКРАЇНКА

АБАРА

Як ми молилися священній порожнечі...
Був у мене цілий світ
і хатка до неба,
де всі, кому треба,
збирали слова
зі звуків, що їх
наносив вітер
крізь сітчасті стіни.
Пустелі, що народжують веселку,
починалися на терасі
від вазона,
в якому чекали літа
кілька насінин
першого снігу,
що колись ліг у
мої долоні.
Ми вирощували птахів,
шили одяг...
такі сорочки, знаєте, до-о-овгі, –
зазвичай їх купували одну на двох,
а то й більше.
Ближче до весни
вітри розхитували оселю
й небо мінилося сиво-рожевим,
аби сповістити мешканців
про щорічну зміну полюсів
часу.
Слова захлиналися піском,
під яким танув дім.
І ми переходили
на нове місце.

ІГРИ БЕЗ ТЕМИ

найніжнішим з її умінь
було вміння затамовувати подих
коли дивилася
крізь лоскотливі думки
на нього
на саму лише його присутність
на цитату його тіла
у забігайлівці
де чай тане раніше
ніж сніг на комірі
а слова тиняються навколо розмови
і заважають знати
про що він говорить:
про левів посеред міста
декорації до всякого щастя
погоду на дві третини її долоні
і щось таке чого вона знати не хоче
проте знає
одного вдиху їй вистачить
має вистачити
доки леви зникнуть за рогом вулиці
доки він говоритиме
доки він буде

***

Наша хатка край неба
Згоріла при заході сонця.
І ми знову будуємо дім
Із сухих соломинок.
Легко, швидко,
До того ж красиво горить.
І завжди є на кого вказати,
Примруживши очі:
Це все він, ні – вона, ні – воно!
Це все капосне сонце!
Ми читали у книзі: все лихо від нього.
І що будуть часи – нас спасуть і розрадять,
І видадуть крем від засмаги,
І навчать промовляти слова,
Від яких небеса похолонуть.
Все ще буде. І скоро. От-от.
Майже вже.
Я заплющую очі і бачу,
Як сонце приходить до мене.
І я гладжу його, мов кота,
І наказую – «будь!»
А на ранок я знову будую свій дім,
До стеблини стеблина.
І дивлюсь золотими очима,
Як гасне і знову спалахує світ.

***

Три тисячі років – на одному вдиху
І ти досі пригинаєшся, коли чуєш грім
Хоча давно ніхто не приходить
Три тисячі років тихо
Кому ми потрібні
Вогонь, мідь, колесо
Мікросхеми, штучна шкіра
Наночастинки гідності й любові
Тонким шаром напилені на сітківку
Бузкових очей
Тихо. Як ніколи тихо.
Повітрепресувальна машина
Повільно рухається вздовж вулиці
Слідом за поливальною
Осушувальною
Змішувальною
Перепрошувальною
Виношувальною
Стривожувальною
І тією, що досі не знає свого справжнього призначення
А має лише ім’я «Відійди подалі.
Дивись. Не ворушись. Мовчи»
Місце величних звершень
Мікрорайон
ТЦ
Капище днів
Один, другий
Три тисячі років тихо.
Тільки вісь порипує
І ворушить корінням материк

***

Тут буде море
І слова, що ніяк не приб’ються до берега
Лінія прибою
Вісь горизонту
Накручує дні

Йдучи з дому, я замкнула двері
І відпустила всіх наших птахів,
І навіть отих дивних струнких тварин,
Назви яких ніяк не згадаю.
Ні, вони не розбіглися,
Вони пішли за мною.
Чудні істоти – вдень співають,
Вночі складають пісні.
Але найдивніше -
Вони не відступають від мене ні на крок,
Вони зі мною вже так довго,
Що вірять: море –
Це хвилі спин у табуні,
Я – єдиний корабель,
На дні – скарби незліченні
І заколисані мушлі.

***

Продавець морозива не старіє,
Лише я росту.
Змінилися назви, смаки.
Мої. І, так, у морозива теж інший смак
І ціна.
Але дядько, який продає морозиво,
Двадцять років лисіє
І досі не лисий.
Двадцять років чекає на кожну весну,
Щоб вийти на вулицю і сказати своє заклинання:
"Морозиво! Пломбір-в-стакані-в-шоколаді-морозиво!"
Двадцять років він продає морозиво,
А ятка досі повна.

***

Гарний краєвид із вікна у твоїй квартирі,
Море сонця над містом заливає дахи,
Тільки шпилі башт, хрестики церков
І нулики мечетей –
Буйками для хмар,
Які все одно пливуть щонайдалі.
О котрій ти розшторюєш вікна?
А коли дощ?
А якщо гуляв з друзями до ранку?
Чи дозволяєш жінкам це робити самим?
А коли настає зима?
Що значить «ніколи»?
Місто гарне, як дивитись на нього з твого життя.
Ранок просторий, день довгий,
Вечір може тривати вічно, а ніч завжди одна.
Нічого чекати,
Все, що мало статися, стається,
Освячене рухом секундної стрілки.
Ще трохи – і я дійзнаюся більше, ніж треба:
Хто ти, хто я
І куди врешті-решт причалюють
Хмари цього ідеального неба.

***

Скільки б не минуло років на березі,
В морі немає смутку
За жодним з живих чи спочилих.
Замало місця, щоб наповнювати його зайвим.
Концентат любові – корисна штука,
Шелесткі спогади, висушені сонцем,
Колекція панцирів, мушель і камінців
Не більше коробки з-під білого перцю з Гавани.
Хоча...
Була одна, що її ніяк не міг забути.
Йшла за мною невідворотним пасатом,
Як слова з дурнуватої пісні про «Хосе-моряка».
Тільки три доби на вахті поспіль
Могли зробити її для мене далекою й тихою.
Коли йшов спати, ледь тримаючись за переборку,
Радів, що її нарешті немає.
А вранці Робер і Хамід сказали,
Що я співав уві сні.

***

Шум не має голосу.
У нього лише сила.

Я ходив довкола театру,
Не маючи грошей на квиток,
І вивуджував крізь стіни мелодії,
Слизькі й сріблисті,
Складав біля фонтану,
Просто біля лап мармурового лева.
Він брав їх одну за одною, поволі.
Починав з хвоста.
Хрускіт оглушував мене,
І я чув, як в унісон б’ють ножами
Міські кухарі,
Нарізаючи перець, селеру й томати.
Як у терцію виють сирени пожежних частин
І зітхають нарешті мотори машин біля дому.
Як бринить від ударів повітря всередині тисяч м’ячів.
І у левовій пащі сіріють монети
Чужих голосів.

***

Коли-не-коли
Як ніколи
Ясно
Їхати прямо
Де сонце
То є, то немає
То є, то немає.
Осінь теж захоплює землі
Зі сходу на захід
Інколи - по діагоналі
Й навіть у шаховому порядку.
Навіть в одному місті
Навіть на одному дереві.
Ось воно
На розі Різдвяної і Благовіщенської
Зеленіє, жовтіє й цвіте одночасно
Залежно від того, з якого боку підійти
І що сказати.