(До 200 - річчя від дня народження  МИКОЛИ КОСТОМАРОВА)

Серед славетних ювілярів нинішнього 2017 року виділяється постать геніального історика, письменника, публіциста, перекладача, славіста... Автора 16 томів історичних монографій, шести томів історії в життєписах та ще понад 300 різноманітних праць у багатьох галузях гуманітарних знань. Про людину - енциклопедиста, що володіла десятком мов, один перелік праць якої зайняв би окрему книжку, добре знають лише фахівці. На жаль, його гігантська спадщина до цього часу гідним чином не вивчена і не поцінована. Микола Іванович Костомаров. Як данина пам’яті і шани славетному вченому, досліднику в галузі фольклористики та етнографії, яким він присвятив усе своє свідоме життя, ця стаття.

Народився М. І. Костомаров 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острозького повіту Воронізької губернії в родині російського поміщика і кріпачки - українки. Північно - Східна Слобожанщина колись була історичною українською територією (ще у 20 - х роках ХХ століття тут мешкало близько 70% українців, та й зараз українська мова і пісні тут звучать нарівні з російською). Тому оточення формувало уподобання і світогляд майбутнього вченого. Навчався юнак у Воронізькому дворянському пансіоні та гімназії, з 1833 р. – у Харківському університеті. Захистивши дисертацію на тему «Историческое значение русских песен» на ступінь магістра, одержав посаду вчителя історії в Рівненській гімназії. Через рік переїхав до Києва: тут працював за фахом в Інституті шляхетних дівчат, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною, вчителькою музики Аліною Крагельською.

У «Автобіографії» Костомаров згадує, що величезний вплив на нього мала збірка Михайла Максимовича «Малороссийские песни...», також лекції професора Харківського університету Ізмаїла Срезнєвського і, звичайно, твори Миколи Гоголя. Вони пробудили у нього бажання якомога глибше пізнати український народ, його історію, звичаї, усну поетичну творчість у її живому побутуванні, вдосконалити знання української мови.

Вчений підкреслював, що його завжди цікавило таке питання: «Чому це в усіх історіях оповідають про видатних державних діячів, іноді про закони та установи, але ніби - то нехтують життям народних мас? Убогий мужик, землероб-трудівник наче й не існує для історії.. Чому історія нічого не говорить нам про його побут, про його духовне життя, про його почуття, спосіб його радощів і смутків?». І скоро він переконався, що «історію треба вивчати не тільки за мертвими літописами та записками, а й у живому народі». Тому, перечитавши все, що тільки було написано на той час з фольклору та етнографії, дослідник прагнув познайомитися ближче з самим народом – не тільки з книг, а з живої розмови, спілкування з простими людьми.

«З цією метою я почав робити, – пише далі Микола Іванович у «Автобіографії», – етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, шинках, які в той час були справжніми народними клубами. Я слухав мову і бесіди, занотовував слова і вирази, втручався в розмови, розпитував про народне життя - буття, записував подані мені відомості і примушував собі співати пісень…Любов до малоросійського слова все більше і більше захоплювала мене; мені було прикро, що така прекрасна мова залишається без усякої літературної обробки і, крім того, підлягає незаслуженому презирству». За кілька років він зібрав близько 500 народних пісень.

 Ще у 40 - х роках XIX ст. М. Костомаров на повний голос заявив: «Язык, называемый обыкновенно малороссийским..., не есть наречие языка русского, образовавшееся в последнее время, он существовал издавна и теперь существует как наречие славянского корня».

Починаючи з дисертації у студентські роки, протягом усього життя, Костомаров досліджував український етнос, його народну поезію, символіку, своєрідність характеру і світогляду українців, їх відмінність від росіян. Цим проблемам присвячені його великі праці:«Слов’янська міфологія», «Історичне значення південноросійської народної пісенної творчості», а також менш відомі розвідки: «Народні свята і народний календар», «Синтез космічного світогляду слов’янського і українського», «Історико - географічний і географічний нарис Поділля», «Сімей­ний побут у творах південноросійської народної пісенної творчості», «Про цикл весняних пісень в народній південноруській поезії» та ін.

Ось як цікаво описує Костомаров свята язичницьких слов’ян у своїй праці «Слов’янська міфологія» (1847 р.). Зупинимось, зокрема, на весняному циклі у розділі «Свята язичеських слов’ян»: «Слов’яни розподіляли свої святкування відповідно до трьох видів дальності світла, виражених у змінах року, котрий тому поділявся на три частини; свят було три, за трьома діями землеробського процесу: посіяти, зібрати і приготувати. Першим було свято весни, торжество на честь Лади, воскресіння чи повернення Сонця... Воно розпочиналося прикликанням матері Сонця, великої Лади. Після цього співали урочисті гімни на честь Сонця; хоровод звертався до міся­ця і зірок; співали священні пісні на честь води; творили молитви задля родючості та посилення дощу; зверталися до лісів, прохаючи їх розвиватися; закликали птахів розвеселити співом розквітання дібров. По тому відбувалися символічні ігри: деякі з них знаменували весну, а інші були спогадуванням міфологічних подій… Обряди та співи супроводжувалися священними вогнями; на честь Сонця, небесних світил і води, нареченої Сонця, носили світильники... Пам’яткою цього збереглася одна хороводна гра, в якій дівчата виступають розміреною ходою, удаючи, ніби вони щось носять у руці і співають: «Засвічу свічу проти сонечка. Тихо йде! А вода по каменю, а вода по білому іще тихше». Назва цієї весняної гри свідчить про те, що вона первісно проводилася коло запалених вогнів.

1846 р. М. Костомаров стає професором кафедри російської історії Київського університету. Тут з його ініціативи було засноване Кирило - Мефодіївське Братство. Микола Іванович мріяв про незалежність України у спілці вільних слов’янських народів на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство шляхом здійснення ряду реформ, зокрема, ліквідації кріпосництва. Але не так сталося, як бажалося. За доносом зрадника Петрова, через рік, 1847 р., таємне товариство було викрите, а його організаторів – Шевченка, Куліша і Костомаров (він саме збирався одружитися), як політичних злочинців, заарештували і заслали у різні кінці Росії.

У Великодню Неділю, о шостій годині вечора, коли мало відбутися вінчання, жандарми привезли Миколу Івановича попрощатися з нареченою. Поспішав на весілля і Тарас Шевченко, який був старшим боярином у свого побратима. Він запізнювався і по дорозі навіть переодягнувся у фрак, в якому його і заарештували. Зустрілися вони знову аж 1858 р. в Петербурзі. І це було прощальне слово вченого над домовиною друга…

Дев’ять років перебував вчений у адміністративному засланні в Саратові без права займатися науковою діяльністю. І лише через 28 років Костомаров поєднав долю зі своєю судженою Аліною Леонтіївною Крагельською, яка на той час після першого шлюбу вже овдовіла. Кілька своїх праць, як найдорожчий скарб, Микола Іванович дарує їй на заручини і супроводжує посвятою, в якій пише, що любов – це «не тільки єдність тілесна, а, найперше, єдність душ. Любов – це релігія, це вічна таїна». Своє єдине світле почуття, яке давало йому натхнення до глибокої старості, він зберігав впродовж усього життя – і під час заслання, і після нього.

Незаперечну вартість і сьогодні має праця вченого «Книга битія українського народу». Це сто чотири афоризми, написані стилем Біблії, у яких зливається воєдино і містицизм, і висока духовність, і патріотичні почуття. «Книга...», в якій викладені програмні засади кирило - мефодіївців, стала першим політичним маніфестом прогресивної української інтелігенції, декларацією соціальних і національних прав слов’янських народів.

60 –70 - ті роки Х1Х століття були найпліднішим періодом у науковій і літературній діяльності Костомарова. Він викладає російську історію у Петербурзькому університеті, бере активну участь в організації і виробленні програми першого українського журналу «Основа», пише твори на історичні теми «Руїна», «Мазепа», «Бунт Стеньки Разіна», «Історія козацтва у пам’ятках південноруської пісенної творчості». Особливо захоплювався постаттю Богдана Хмельницького, якому присвятив книгу «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії». У пізніших виданнях до монографії додається окремий збірник народних пісень і дум під назвою «Народные песни об эпохе Богдана Хмельницкого». Високо цінував цю книгу Тарас Шевченко, який писав, що «вона висвітлила подробиці, закурені димом фіміаму, який старанно кадили перед порфирородними ідолами».

Досі ще не вся фольклорно - етнографічна спадщина Миколи Івановича опублікована. Сталося так, що остання, найважливіша праця вченого, яка й дотепер не втратила своєї наукової вартості, «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества», надрукована не повністю. Особливо цінним у рукописі є матеріал про чумацтво, де він викладає теорію про генетичний перехід в Україні від козацтва до чумацтва і від чумацтва – до селянства. Історик власноручно записав чимало чумацьких пісень у Волинській, Харківській, Полтавській, Воронізькій губерніях, а також у Чорноморському краї. Це був один з принципів  фольклористичного кредо вченого, який він викладає в багатьох своїх працях. На жаль, поза увагою дослідників залишаються його народознавчі праці, особливо історико - теоретичного характеру, які й досі невідомі широкому загалові. Адже саме історіософією Миколи Костомарова зумовлюється унікальність його творчості як історика, фольклориста, етнографа.

Про взаємозалежність і взаємовплив цих наук вчений підкреслював у багатьох своїх працях. Але найконкретніше основні положення своєї теорії він виклав у розвідці «Про відношення руської історії до географії і етнографії». Це був текст лекції, прочитаної в Російському географічному Товаристві 10 березня 1863 р. Товариство засноване в серпні 1845р. у Петербурзі. Мало чотири відділення: загальної географії, географії Росії, статистики та етнографії. Проводило дослідницьку роботу, видавало праці в галузі географії та етнографії. Засновником Південно - Західного відділення товариства на теренах України у 1873 р.  був Павло Чубинський, найактивнішим його помічником – Хведір Вовк. Проіснувало воно в нашому краї, на жаль, лише кілька років.

 1862 р. Микола Іванович вийшов у відставку й відтоді присвятив себе виключно науковій, літературній і публіцистичній діяльності. Останні роки життя хворів, майже втратив зір. Поруч з ним весь час була його вірна помічниця і кохана дружина Аліна Крагельська. 19 квітня 1885 р. Костомаров відійшов у вічність; у труну поряд з ним поклали, як заповідав, улюблену працю про Богдана Хмельницького. Прах великого вченого покоїться в Санкт - Петербурзі; там же, у різних бібліотеках – його численні безцінні рукописи – наші національні скарби. У Києві на його честь названо вулицю, але ніде немає меморіальної дошки із згадкою, що тут жив славетний Син України.

М. І. Костомаров – велетень світового масштабу, енциклопедичний розум, мозок нації. Сьогодні ми повинні чесно сказати, що не знаємо глибоко його творчості й не шануємо достойно це світле ім’я. Зірка творчої спадщини Миколи Ко­стомарова світить високо для багатьох слов’янських культур, і, насамперед, для українців. Вона є орієнтиром в бурхливих незвіданих стихіях народного буття.Тож згадаймо добрим словом людину, яка далеко від України так багато зробила для свого народу. Вона залишила нам величезну інтелектуальну спадщину, що не втратила свого значення й сьогодні, і яку належить до кінця осмислити ще не одному поколінню.

Ольга РУТКОВСЬКА,
«Забуте і воскресле», К, 2007. – С. 126 - 135