Жінка-УКРАЇНКА

БАГРЯНІ КОНІ

А вересень такий терпкий!
Гірко-полинний до нудоти.
Торкнувсь моєї він руки —
Мінорні зазвучали ноти.

І журавля тривожний крик,
Років невидимі покоси…
І терну смак — затерп язик…
Чом, вітре, жалібно голосиш?

Пощо тобі отак тужить?
Глянь: шовку ніжне волоконце
Під подихом твоїм тремтить,
Пишається у небі сонце.

Здається, зараз упаде
Дозрілим яблуком в долоні…
Гаряче літо, де ти, де?
Летять, летять багряні коні.

* * *

«Ця ваша книжка — така багряна!
Багряне небо, багряні коні!
Й ви на світлині — уся багряна:
Зачіска, одіж, навіть долоні.
Вже багряніють мої долоні
І палить душу багряний колір…
Які гарячі й баскі ці коні
В багряно-жовтім осіннім полі!
Цих дивних коней не перейняти,
Вони у леті — такі прекрасні!
Дозвольте, пані, вас запитати:
— Ці коні — з казки, чи, може, власні?
— Ці коні — з казки, ці коні — мрії…
І тішить душу прекрасний спомин…
Вологі очі… Тремтливі вії…
Так не дивіться! Ви звідки? Хто ви?

БІЛИЙ КОНЮ

І

Коню білий забутих снів!
Білий коню, чого гарцюєш?
Чи ти пут розірвать не зумів,
Чи дороги забув усує?

Коню білий! Неси мене…
Де твоя голуба вуздечка?
Білий коню, мина земне.
Що ж ти, коню, згубив сідлечко?

ІІ

Коню білий моєї мрії!
Ти чекав мене на припоні.
Мимо тебе летіли коні
І гули снігові завії.

Коню білий, о білий коню,
Я знайшла тебе в заметілі.
А сніги нескінченно-білі…
Простягаю свої долоні.

Ти напийся із них любові —
І забудеш усі печалі.
…Ми удвох в піднебесній залі
Серед пісні й щемливого слова.

* * *

Улюблений мій колір — білий,
Він світло є і чистота.
Сніжинки на долоні сіли,
Хоч їх тримала висота.
І білий степ, і коні білі,
І крила білі у вітрів,
І білі мчать автомобілі,
І ти так рано побілів.
На скронях сніг і у волоссі,
І білі ночі з білих снів…
Чи так було, а чи здалося:
Ти білим птахом прилетів.

ТУМАН

Знімає сон ранкова прохолода,
Туман серпневий обійма крильми…
Нечасто випада така нагода —
Мені пірнуть у Тростянця дими.
Ми ловимо туман, а він втікає,
Ми все за ним, а він від нас — у даль.
Неначе птах тривожно відлітає,
Немов життя, якого трохи жаль.

* * *

Димить туман, туман димить…
Світ потонув у білім димі…
Над ним літа витають зримо,
Й слова сплітаються у рими,
Й душа співає і щемить.

Димить туман понад світами…
Білий рояль і білий вальс,
Що поєднав навіки нас
І зупинив навіки час…
Біла печаль понад димами.

Туман пливе, туман пливе…
Понад світами, над роками…
І білий світ, що став між нами,
Біла печаль, і білі гами…
Туман пливе, туман пливе…

СНІГУРІ

Куди поділись снігурі?
Без них сумніше стало жити.
Любила з ними я дружити…
Чи відлетіли до морів?

Бувало, ступиш у сніги,
А на деревах сонних — свічі,
Вогонь гарячий б’є у вічі
І додає життю ваги.

О, де ж ви, любі снігурі?
Краватки в вас такі червоні!
Я б гріла вас в своїх долонях!
Тож повертайтесь з-за морів.

А може, вас і там немає?
Мені сказати що на те?
В моєму серці живете,
Вогонь яскравий в нім палає.

ЛОСЬ

Роги лося, як біль, на стіні
У вітальні будинку.
Так тривожно малому вві сні…
— Чом не спиш ти, дитинко?
— Мені сильний красивий лось
Заглядає у вічі.
Хто ж розкаже, як те відбулось:
Раз стріляли чи тричі?

* * *

Моєму дідусеві
П. Л. Шадурі*

Горіла ватра на снігу,
А біля неї грілись люди,
Вітрище стугонів у груди,
Хотів згасить життя жагу.
Горіла ватра на снігу.
Обірвані і майже босі —
Їх біль до неба стоголосий.
І танцював вогонь на лицях,
І зімкнуті вуста, мов криця.
В очах зневіра і печаль,
І спопеляв серця їм жаль.
О, як далеко Україна!
Тут не один в снігах загине.
Страшні вівчарки і пістолі.
Як не зламатися в неволі?
Не втратити свою снагу?
Горіла ватра на снігу.

МАХНО В КАЧАНІВЦІ**

Що це за вершник, наче птах?
Відчутна вправність у руках.
Красиві кучері до пліч
І очі, як таємна ніч.
Летить Махно, летить Махно…
Це кадр майбутнього кіно.
Вся Качанівка — на дибах,
Застигло листя на дубах,
Усмішка сонечка з небес:
Чи справді сам Махно воскрес?
Він мчиться, мчиться на коні,
І дивно й радісно мені.
За ним несеться фаетон…
Бійців серця б’ють в унісон.
І зброя в кожного в руці —
На те вони і є бійці.
Алеї парку ожили.
Застигли з дива три бджоли.
Махно летить, летить Махно…
Це кадр майбутнього кіно.

* * *

— Агов! — гукає юність. — Зачекай!
Я поведу тебе в колишній рай!
У світ Надії, Сонця і Краси,
У легіт трав і чистоту роси,
Де мрій високих відчайдушний лет…
Бо ти з дитинства — мрійниця й поет.
І сам Єсенін серед буйних трав
Для тебе вірші трепетно читав,
Поклавши руку на твоє плече.
І слів потік, як музика, тече.
І до сьогодні голос той в тобі.
Його б впізнала в тисячній юрбі!
Син — теж Сергій. Усе це неспроста…
Тебе ще й досі кличе висота.
— Чого мовчиш?
— Та спогад обпіка!
Моє плече — поетова рука.
Її тепло ще й досі зігріва.
В мені живуть і голос, і слова…
І обертом донині голова.

ГРОЗА

Розгулялась підступна гроза.
Ми вікно відчиняємо в ніч.
Ніжний голос мені щось казав,
Прохолода торкалася пліч.

В темінь кутався вогник свічі,
Крапав віск, ніби Божа сльоза.
В поєдинку — вогненні мечі,
Стогне злива, і плаче лоза.

Зачиняємо щільно вікно,
Штори важко зімкнули вуста.
Давні кадри німого кіно,
Згасла свічка — і темінь густа.

Ви цілуєте руки мені,
Ув очах Ваших — відблиск свічі.
У цю мить — ми такі неземні…
Що нам в небі вогненні мечі?!

* * *

Мовчиш, та не мовчать вітри,
Регочуть, свищуть, стугонять у шибку.
Так і не звикла до твоїх інтриг,
Змотавши у клубок кохання нитку.
В шухляду серця вкинула клубок
І ту шухляду на замок закрила.
Ну що мені тепер із тих ниток?
Хіба зіткать кораблику вітрила!..

СИНОВІ ІГОРЮ

Світиться дорога у вечірній млі.
Найтепліші руки — в рідної землі.
І чарує очі рідний небокрай —
Сину мій, ніколи це не забувай.

По шляхах-дорогах, де б ти не бродив,
Ти згадай стежини, де малим ходив.
Пам’ятай, синочку, ти про рідний край.
Що тебе чекаю, ти не забувай.

Не забудь, що в тебе рідний є поріг.
Вранішню росинку щоб в душі зберіг.
Малиновий вечір, тихий зорепад,
Збережи у серці свій весняний сад.

* * *

Синові Сергію

Накрила паморозь калину,
І горобина в срібнім сні.
Всевишнього молю за сина:
«Верни його живим мені!
Ти припини війну криваву,
Вкраїну-неньку збережи.
Дай збудувати нам державу,
Себе, святого, покажи.
Дай стійкості всьому народу,
Щоб не зганьбити рідний стяг,
А воїнам у нагороду —
Безсмертну пам’ять у віках.
І дай нам мужності і сили,
Щоб гідно крізь вогонь пройти
І нас неправда не скорила,
Щоб перемоги шлях знайти».

МОЄМУ СИНУ СЕРГІЮ КАРПЕНКУ

Це ти, мій соколе, це ти
Крильми торкнувся висоти,
По лезі гострім ідучи…
О білий світе — не мовчи!
О білий світе, свідку мій,
Ти захистить його зумій!
По лезі бритви він іде —
І бачу, як, і бачу, де!
Мечі схрестили два світи —
Там ллється кров — там, сину, ти!
Багряна ніч і чорний день —
І сам Ісус із вами йде!

* * *

Б’ють блискавиці óгненні,
Громи ревуть гарматами,
Байдужістю наповнені,
Дрімаємо за ґратами.
Птахи літають зграями,
Вони не знають ірію.
Шукаєм шлях до раю ми
З душею чорно-сірою.
Ідем шляхами битими,
Байдужі і окрадені,
Під грозами і градами,
Всевишнім не оправдані.

* * *

О світе! Мій народ таки проснувсь!
Піднявсь з колін і розправляє крила.
І слава Богу, — повернуло на весну,
І корабель Надій підняв вітрила.
Скінчився летаргічний давній сон.
Гаряче сонце заглядає в очі.
Серця людей — на диво в унісон,
І відступає грізна темінь ночі.
О доленько свята, не ошукай!
Зело пробилось Віри і Надії!
Нехай підтрима Божа нас рука,
І праправічні хай здійсняться мрії!