Жінка-УКРАЇНКА

Книжки, як діти… Виношуємо їх, народжуємо, робимо все, аби вони з’явилися на світ, і любимо навіть тоді, коли віддаємо в інші руки  - руки читача, задля якого й відбувається весь цей не завжди легкий творчий процес.

Нещодавно одне з таких паперових дітищ письменника Петра Кухарчука (Вид. О.О.Євенок, 2017, м. Житомир) під назвою «Коло» потрапило й до мене.

Всяко нині буває. Береш книжку – гарне оформлення, недешевий папір, а доходить черга до тексту і, йой!!! – закриваєш її з сумом та відкладаєш на книжкову полицю, навіть не «до кращих часів».

«Коло» я прочитала, і якщо відразу не пройняло, бо трохи збила з пантелику в першому творі «Новий рік» перенасиченість цитування поезій інших авторів, то образ жінки, яка цілує небо в «Поцілунку» заволодів моєю увагою.

Автор не експерементує з назвами, тобто не підбирає чогось неординарного – все просто: «Сонечко», «На зелені свята», «Небо»,  «Ніхто…». Але коли заглиблюєшся в самі тексти, розумієш, що в цій простоті  і ховається сила слова Петра Кухарчука. Він звертається до пересічного читача, звичайної людини, звичайною повсякденною мовою, але з глибоким підтекстом, образно, лірично, щиро. Так, що не можна не почути, не можна не відчути. Бо стільки глибини в сказаному! Перепускаєш через власний розум, душу і залишаєш в собі ті відчуття, ніби наповнюєшся ними.

«Для Всесвіту найважливіше, це те, що завдяки мовчанню зоряного неба, він звільняється від певної частки себе – наче передає все пережите нам, людям. Бо ж неможливо все втримати в собі…». Такий підсумок розказаного в «Небо, зорі, Всесвіт…», а мені тут вбачається, що в цих рядках сам автор, який не може нічого втримати, який ділиться з читачами найоткровеннішим – вміло,  майстерно, не боячись, що не віддячимо, не зрозуміємо, «бо ж неможливо все втримати в собі».

У відгуку на книгу «Коло» письменник Степан Процюк відмічає, що «ці етюди (шкіци? міні есе?), попри їхні стилістичні вибоїни та перепади, таки писані небайдужим і витонченим серцем». Так, серця тут багато, чоловічого, ранимого, ніжного… Серця, яке добре знає що навіть «біль – це також відчуття» («Коли тебе нема…»).

Можливо, в авторських есе забагато трикрапок, але чи варто завжди й в усьому ставити крапку? Чи варто тільки ходити стежками бажань, якщо можна взяти й здійнятися вище хмар?! «І тоді чомусь так хочеться літати, хоч і крил не маю, я маю більше – мрію! І я літаю!» («Ладо»)

Збірник короткої прози Петра Кухарчука  - це його експерементальний політ в літературу. Щось ніби й повторюється в рядках, але якось по-своєму, оригінально, цікаво, не так як деінде. Автор знає, що головне – віра в щастя. Бо душа Осені не просить («Дотик Осені»)… А значить будуть ще нові думки, нові ідеї, нові збірки. Почитайте «Коло» - книжку, яка додасть впевненості,  сил, і почуйте головний меседж написаний автором («Саркома») – ми живемо так, як мріємо. Це важливо.

Тетяна Череп-Пероганич,
письменниця (член НСПУ), журналістка, громадська діячка