Жінка-УКРАЇНКА

Олександр Володимирович Апальков (народився 7 листопада 1961 в селі Старовірівка, Нововодолазького району, Харківської області) — український письменник, перекладач. Член Спілки журналістів України.

Закінчив Харківський державний інститут культури.

Олександр Апальков публікується з 1987 року в періодичних виданнях України, Росії, Німеччини, США. Зокрема в часописах «Радуга», «Київська Русь», «Літературний Чернігів», «Свобода», антологіях та альманахах. Пише українською, російською та німецькою мовою. Твори О. Апалькова також представлені в мережі інтернету. Автор працює в жанрі прозових оповідань, есеїстики, художнього перекладу.

Ним написано й видано першу на території ФРН книжку вибраних творів Т. Г. Шевченка в перекладах українських культуртрегерів початку 20 століття. (Julian-Verlag 1994).

Автор книг: «Два оповідання» (1998), «Нравы города Ка» (1998), «Не Боварі» (1999), «Deutsche Texte» (2000), «Львів-Луганськ-Біс» (2003), «Разложи танец» (2004), «Нотатки про дружбу» (2005), «Кизилови пропілеї», (2007), «Гришатин гріх», (2007), «Колючі дерева» (2012).

Живе у Каневі.

У 1995 році започаткував видавництво для молодих авторів та редагує міжнародний літературно-мистецький журнал «Склянка Часу*ZeitGlas». Задуманий як мистецький місток між культурами трьох країн, журнал має стійке зростання. Регулярно виходить з 1995 року трьома мовами (українська, російська, німецька).

Журнал — став набагато ширшим форумом, ніж співтовариство творчих текстів, зведених під одну обкладинку зі всіх кінців України, Росії, Німеччини, Австрії, Польщі, США, та інших країн.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/Апальков_Олександр_Володимирович

 

Олександр Апальков

НЕ Боварі

На полустанку Еркеленц я прокинувся. Хтось штовхнув мої коліна.

Я відкрив хворі очі. Моя голова гуділа вдареним дзвоном, після безладно проведеної ночі в будинку Петера Цаума, низькорослого, схожого на Бонапарта, німця.   Ми обмивали мою першу книгу, що вийшла в Німеччині. Пили по-нашому. Я поривався розрубати стіл... Цауми всією родиною вдивлялися в мою руку. У ній вихляла тупезна шабля хазяїна. Він був королем стрільців, і, вона, напів-бутафорська, годилася йому .

— Усю молодість я мріяв бути офіцером,— викрикував я, — а, виходить,— пластун... Мій дід, осавул... А ви, блядво, отут. Сидите... Ну, що у вас гарного? Га? Шабля і та —  тупа! І баби ваші, німкені, якісь збиткові. Та на них і за сто марок не захочеш.

— Ну, тихіше ти,— тягли мене за рукав.

— Та пішов ти!

Стіл я не розрубив. Не дали дружки. Тепер вони спали сидячи, схиливши голови один на одного. Погойдуючись в такт потягу.

Хмари світлішали.

Проти мене сіла дівчина. Подивившись трохи у вікно, розчаровано опустила погляд. Дістала із сумки, поставленої між крутих колін, зошит.

"Студентка,— подумав я,— шкода, що вчора ти мені не потрапилася, сучка." І знову заснув.

Отямився, відчуваючи, що сплю з відкритим ротом.  Друзі сопіли. Потяг мчався, мигочучи завіконням, що злилося в суцільну зелень.

— Вибачте, — сказав я і заходився жувати "Вінтерфреш".

— Співчуваю,— відповіла вона тим голосом, яким запитують: "як вас кличуть?".

— Олександр  моє ім'я,— посміхнувся я,— а це мої колеги. Друзі за нещастям. Ми з України.

— Напевно і не лягали?

— Ніколи було. Знаєте, останні години у Німеччині... П'єш ваше пиво і не надихаєшся, як то кажуть, перед смертю.

— Розумію. Ви на Франкфурт?

— Туди і вище. Львів, по-вашому Лемберг, і на Київ — праматір міст .

— Це Росія?

— Україна. А вас як кличуть, вибачте?

— Анка.

— По-нашому Ганна.

— Зараз буде Франкфурт, аеропорт. Ще хвилин десять.

Вона дивиться на мене з жалем і сумом. Блакитні очі, тепер, при більшому світлі, ховаються в тіні довгих вій. Її виразні губи ледь відкриті. Груди відтягають сірого під горло светра.

—Я студентка. Навчаюся в Мюнстері. Архітектура. Четвертий семестр.

— На канікули?

— Їду в Італію.

— Я вам заздрю. Там сонце, вино.

— Справа не у вині..., що ви їй-богу,— вона сумно посміхнулася, показавши ряд білих зубів і дві ямочки на щоках,—там мій друг. Я поживу у нього. З ним буду жити і працювати. Треба гроші. На навчання. Не знаю навіть скільки там пробуду. Може рік, а може й більше.

— А як же заняття?

— Довчуся вже. Як-небудь. Ну, вам пора. Будіть своїх.

Мої напівочманілі супутники метушаться з валізами. Ті рвуться в їх  тремтячих руках пакети з магазина-дешевки "Кік".

Я дістаю з кишені візитку. Біжать секунди.

— Послухайте, Аня, якщо у вас буде бажання подивитися Украину, — я тикаю картку в її протягнену руку,—  до ваших послуг. 

— А в мене немає картки... і... вам пора. Зараз він свисне.

Через вікно я бачу кондуктора: у синій уніформі, у червоному кашкеті він уже підносить свисток до губ, набираючи повітря.

— Це все не важливе, — сказав я.

Вона підвелася. Одного росту зі мною. І, різко подавшись, поцілувала мене в губи.

— Ви дуже дивний, ідіть.

 

Через рік вона зателефонувала. І назвала свій телефон. Ми домовилися зустрітися. Коли-небудь. 

 

І  ще рік по тому ми зустрілися .

— Хочеш подивитися Париж? — запитала вона, раптом перейшовши на "ти". У трубці це пролунало занадто просто.

— Хочу.

— Приїжджай і я приїду.

 

— Що там таке? — розкурюючи чергову цигарку, перепитала мене пані Тиссен, німкеня, у котрої я гостював. Блиснули очі з-під її чорної з легкою ссивиною зачіски, — знову ля мур - ту жур?

— Зігрид, — підняв я руки вгору,— ти не справедлива до мене.

—О, я - так!— вона затяглася, видихнула  ядучий дим прямо мені в обличчя,— як з видавцями твоїми торгуватися, так ціни немає, а як у Париж, так несправедлива. Ну, Бог з тобою. Ти, все рівно,  мені в сини годишся. Їдь. Я проспонсую! А віза твоя дійсна для Франції?

— Ще й як! Для усіх ваших шенгенських буржуазій.

— Хо-хо-хо! Що б ви робили без буржуазії. Вона, твоя з телефону що, пролетарка?

— Студентка.

— Ну, тоді, дам тобі ще триста франків. Залишаться — повернеш.

 

І опівночі я виїхав із Крефельда.

Автобус довго петляв по різним Грефратам, Реермондам, Райдтам, підбираючи скромних пасажирів. В основному це були турки. Усю дорогу я думав про неї. Але ніяк не міг пригадати навіть її обличчя. Все зливалося в невизначені риси зовсім чужої жінки.

 

Вона чекала мене біля Мулен-Руж. Була восьма ранку.  Висока, струнка в синій ситцевій сукні і білому намисті. Я впізнав її відразу.

Два негри й один білий йшли прямо по перехрестю. Тримали курс на нас. Їх хитало. Вони пекли щось не суразно схоже на "Калінку".

Коли я поцілував її, вони, проходячи, вклонилися: "Пардон!"

— Париж, — зітхнув я,—дух легкодумства і глузування.

Я просто не знав як поводитися з нею.

— Який у тебе готель? — запитала вона.

— Атланта, на авеню Фрошо.

—Це зовсім поруч. Але нас не впустять туди раніш повдня.

— Чому?

— Тому!— вона посміхнулася,— ти що, з Місяця впав? Традиція.

Вона купила карнет[1] у брудного віконця каси метро. Поруч хлопець, не звертаючи уваги на касира, перелазив через стульчастий бар'єр, без квитка. Уся підземка була вистелена зеленими білетиками. Млявий негр підмітав їх. Змітаючи пару штук, залишав десяток, і рухався далі.

— У Парижі, — сказав я,— кожен четвертий, напевно, іноземець.

— Ні, це в Брюсселі. Там дійсний Вавілон. А тут, просто туристи і... так... Стережи кишені. Хочеш у Нотр-Дам?

— Давай.

 

Химери, символи високого, що прагнули відірватися від низькості, дивилися мені в очі. Але... Анка йшла поруч. Її груди погойдувалися і я косився на них.

Ватри свічок пахли парафіном. Ісус радився з Апостолами в центральному порталі. У темряві юрбилися люди. На різних мовах тараторили гіди.

— У наших соборах пахне воском і ладаном,— сказав я.

— Навіщо? — вона взяла мене за руку.

— У нас не палять парафіну, а ладан — дідько його знає.

— Не чортихайся, будь ласка.

 

 

Потім, сидячи біля фонтана на залізних стільцях, довго дивилися на громаду Лувра. Їли круасани  і пили  рубінове вино.

— Ну, подивимося, де тебе оселила твоя фабрикантша.— Анка встала, гучно відсунувши стільця.— Їдьмо!

 

Подавала ключі гостроноса дама. Щулячи землисті очі, жваво  запитала по-німецьки:

— Mit Раеrсhеn?[2]

— Mit Раеrсhеn! — відрізала Анка і вихопила в неї ключа.

 

Маленька кімната з двоспалкою. На стіні, в головах, літографія Мулен-руж, вікно з дверима на балкон, з вікна  — дахи Парижу. Темні, втикані антенами.

— Цікаво,— шарпнув я прозору тюль,— що там, під цими дахами?

— Те ж, що скрізь. Будемо митися разом? Чи?

У мене засмоктало під ложечкою. Я розстебнув комір сорочки.

Вона стягнула плаття через голову. Потріскуючи падали на паркет шпильки.

 

...Я цілував її груди під шум дрібних струмків душу. І вода кутала нас немов вуаллю. Її білі сідниці і засмаглі високі стегна сяяли дрібними краплями. Вона подовгу утримувала кожен поцілунок. Непоспішаючи, ніжно притискаючи мене до себе.

 

О шостій годині ми піднялися на монпарнаськую вежу. Кафе сорок шостого поверху тихо дзенькло посудом декількох відвідувачів. Спритний чорнявий гарсон приніс нам карафку  і два фужери.

— Тобі дійсно тут подобається,— поклала вона долоню на мої пальці, накривши нею обручку.

— Дуже.

— І тобі не шкода твоїх франків? — обличчя її зробилося серйозним. Брови піднялися, наморщивши злегка  високе чоло.— Сорок шість франків за вхід, сто двадцять за це шаблі,— вона кинула очима на вино,— у тебе такі гонорари? Чи фрау така щедра?

Я посміхнувся. Що я міг їй сказати, не збрехавши...  

 — Читала твій роман,— вона обвела кінчиком язика верхню губу, злизуючи  вино,— тільки мені здається, що я вже десь подібне чи то чула, а мо же й бачила сама.

— Про все вже написано,— став я виправдовуватися,— це ще розумака Флобер помітив. Можна, хіба що, знайти нову форму. Більш сучасну, чи що.

— Ну, добре. За нашу зустріч!

— За наше випадкове знайомство,— вимовив я тривіальну фразу і помітив, що Анка це зрозуміла, посміхнулася. — Йдемо дивитися на Париж, зверхньо...

 

Я опустив десять франків у гармату бінокля.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Глянемо ближче на Ейфелеву вежу.

Ми дивилися поперемінно. Там смішно плазували вагончики: вгору та вниз.

— Знаєш, ще школяркою я приїжджала до Парижу. З дружком. У нього було тоді "Рено-Качка". Ми цілими днями колесили по вулицях, а до ночі зупинялися прямо під Ейфелевою вежею. І спали прямо в машині. Фрід так заощаджуав, не платив за парковку. І нікому до нас не було діла. Подивися, як стягаються хмари. Точно свинець. Гайда на дах.  

У вузьких переходах, що ведуть ще на три глухих поверхи вище, брудно і півморок. Анка зупинилася, притулившися спиною й обома долонями до стіни.

— Зачекай. Поцілуй мене.

Я цілував її закинуте набік обличчя. І волосся її пахуче потрапляло під мої губи, метушливі. Вона широко розставила ноги. Правою рукою задерши спідницю.

— Ти божевільний.

 

Над центром Помпіду застигла блискавка. Зламаним алюмінієвим дротом. І жахнув грім.

Мереживо залізниць, таких іграшкових з верхотури, павутиною плелося в квадратах стін. Фосфорувала табличка Sorti[3] на рівні грудей Анки. Вона дивилася крізь ґрати загородження вниз.

—Я б змогла звідси кинутися.

— Що за думки,— обійняв я її плечі. Вони тремтіли. Вона плакала. Не повертаючи до мене обличчя.

— А, між іншим, Ейфелеву вежу побудував твій земляк,— заговорив я, що б її розрадити,— Ейфель-інженер з родини німецьких вихідців. Вони, здається ще за Наполеона, виїхали з Айфелю. Просто час згладив їхнє прізвище.

— Та знаю я про це, — мовила вона вже спокійним голосом,— я ж майбутній архітектор.

Запалилася ще одна повільна блискавка і пішов дощ. Теплий, липневий.

 

Ми поверталися наскрізь мокрі. Уся Пігале і Фрошо світилася вогнями нічних кубел. Товстолобі негри швейцарили біля розмальованих, здебільшого залізних дверей, що пропонували  любов  a la  всі смаки.

— Може, заглянемо? — пожартував я, тикаючи великим пальцем у розкриті навстіж ворота з вивіскою "Сексодром". У яскраво-блакитнім світлі вітрини вузькобедра білявка показувала  межиніжжя.

—Ці негри можуть у тебе вкрасти гроші і тебе ж скалічити. Не треба. 

 

До глибокої ночі, поки не вщух дощ, вона цілувала мене і лестилася. Потім, огорнувшись широким рушником, рушила на балкон. Покликала мене.

 Накинувши сорочку, я вийшов. Ніч стояла тиха. І небо не позбулося ще від хмар.

— Скажи, чому ти не кричиш?— запитала вона, відкинувши назад розпатлане волосся.

— Боюся, що сусіди почують, який дурень, ще подумають.

— Ні, ти просто терпиш. Ти терплячий. Не треба. Не тримай у собі почуття. Інакше буде хворіти серце. Ти ж не вони.

—Хто?

— Бачиш, он там,— вона простягнула руку перед моїми очима,— на перехресті стирчать три пани. І горить їм червоний світлофор. А ні праворуч, ні ліворуч, ні узагалі звідкіля ні єдиної машини. Глянь — сотні метрів блищать мокрі порожні дороги. Але вони будуть стояти і чекати зеленого вогню. Це мої земляки. Німці. Як заорганізовані. І вірно... У нас один клерк побував на концерті. Давали «Незакінчену симфонію Шуберта». Так він  написав скаргу дирекції театру. Бо на його спостереження чотири тромбоністи на протязі тривалого часу нічого не грали, тож їх чисельність можн скоротити, а роботу скорочених поділити між всіма музикантами оркестру…  Ну, йди, лягай. Я зараз теж йду.

Але вона довго ще курила, хоча вдень цього не робила, і дивилася на мене через поділяюче нас скло.

 

" Не шукай мене,— читав я ранком у записці, залишеній на моє ім'я,— Це була мука. З чого власне? Адже ми випадково зустрілися. Цього могло і не бути. Ми не продовжимо це щастя. (Слово щастя було закреслено, але написано знову). Воно всохне. Ми не будемо разом. Ніколи. Твоя обручка так міцно сидить на твоєму пальці. Тоді навіщо? Я хочу жити багатою. Я продамся. Я побудую свій замок, по своїх кресленнях... А ти, прощавай. Ти був найкращим.

18 липня,   Париж."

 

Я здав ключа. У довгій кишці турецького магазина розміняв останні двісті марок. Купив за п'ятнадцять франків вид Мулен-руж для Зігрид, і напившись дешевого вина з горла, прямо на вулиці, виїхав.

Колеса потяга не стукають на стиках Європи, не те, що в нас. А шкода, я б може хоч заплакав.