Жінка-УКРАЇНКА

Роки мої, роки... Гай-гай! Чи думалося колись, що доведеться частіше на крилах думок летіти до рідного гніздечка,  щоб почерпнути звідти снаги знову на рік чи півроку, бо так сталося, що Доля відірвала, закинула далеко від батька-матері. Та, коли видається вільна часинка, все ж таки поспішаю до усміху матері, до теплого батьківського слова, до тієї криниці, яка стоїть на обійсті, уквітчана калиновим намистом, де і вода солодка-солодка...

Чим ближче підходжу до оселі, тим сильніше відчуваю запах васильку, чорнобривців, тим щирішими стають мальви, які запрошують на гостину... Мабуть, серце підказало, бо бачу: кинута сапа, а до мене вже летять спрацьовані порепані неньчині руки. Притуляюсь до них, цілую, а вони пахнуть жіночою нелегкою долею...

Мамо-матусенько! Чим віддячити за недоспані ночі, за пам'ять, за чекання?.. Дістаю пакунок, розгортаю. Накидаю на ненині плечі хустину, і здається, ніби всі квіти, висаджені навколо хати, зацвіли на плечах. Очі наповнюються радістю: «Спасибі, доню! Для чого стільки клопоту?!» Ох, мамо-матінко! Хто, і коли, складе ціну вашим турботам?..

І вже заходимо до хати, де пахне чебрецем, м'ятою, де на столі чекає хлібина, тільки-но спечена, і яка ще зберігає дух печі. Мати відрізує цілушку, наливає кухлик молока: «Попий, донечко, у місті такого нема».  І яке це щастя, коли є кому турбуватися про тебе, є кому чекати. У розмові час пролітає непомітно, вже стукає у вікно підвечір'я, окутуючи нас запахом матіоли, пора поратись, готувати вечерю, присипляти онука.

Заходжу у свою кімнату, де все, як було і рік, і десять, і п'ятнадцять тому. З кутка посміхаються-переливаються різними узорами подушки, вишиті ще бабунею. Від них до сьогодні (а вже їм понад 50) віє теплом, спокоєм. Хоч втома окутала все тіло, але думки, спогади відганяють сон... Так хочеться, щоб і мені (а не тільки Олесику) заспівала матінка колискову, щоб заколисувала в калиновій колисці, яка вже не одне покоління виколисала:

— Люлі, люлі, люлі Прилетіли гулі...

І який щасливий маленький синок, бо лагідний бабусин наспів засіває дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до усього живого. Золоті ниті народної поезії дзвенять, немов струни бандури, живою мовою поколінь... А на думку спадає історія, котру розказувала моя колега. На уроці української літератури, вивчаючи колискові, вчителька попросила дітей заспівати колисаночку. Жодна дитина не змогла пригадати пісню свого дитинства і, найгірше, (може для сміху, а може це була дитяча відвертість) один хлопчик сказав, що йому бабуся співала, коли вкладала спати, «Інтернаціонал». Боже мій, кого ж винити? Систему, в якій виростало не одне покоління, чи нашу душевну убогість? Кого звинувачувати в тому, що багато дітей не мали змоги завдяки співаночці побувати в казковому дивосвіті, не могли вслухатися в поетичні образи колискових, які виписані пензлем щедрої любові? І згадую уроки народознавства, вже проведені мною в колегіумі, де, вивчаючи колискові, кожна дитина (не тільки дівчата, а й хлопчики) мала можливість заглянути в майбутнє, співаючи, заколисуючи донечку чи синочка...

Серед багатьох факторів, які особливо впливають на виховання дітей, Василь Сухомлинський у перший ряд ставив мамину пісню, виспівану над колискою свого немовлятка. Адже мелодика слова й музики, багатюща образність, неперевершена  поетика, і, насамперед, любов до природи, історії, матері – ось ті чинники, котрі разом з неньчиним молоком має освоювати з перших днів маленька дитина.

Потрібно пам'ятати, що великі дороги в широкий світ завжди починаються від стежки біля рідної оселі, від материнської пісні, співаної над колискою... Думається, що від того, що ми свого часу призабули мамину пісню над колискою, наші діти так легко, з такою байдужістю одцуралися од народного мелосу і стали популяризаторами чужого, нерідко майже незрозумілого, а то й шкідливого музикування...

... Люлі, люлі, люлі... Мати збавляє тон і, притишуючи виколихи, переходить на легку, ледь-ледь уловиму мелодію. Поринаю у сон і я. Вдома, на бабусиних-матусиних подушках, від яких віє чебрецем, спиться солодко-солодко... І прокидаєшся вранці від ніжного поцілунку сонця та від лагідного батькового голосу: «Вставай, донечко, зайчик тобі хлібця передав». Я зіскакую на долівку, і, як в дитинстві, підбігаю до батька, пригортаюсь до його грудей, вдихаючи запах землі й роси, дякую за подарунок від зайця. Також не залишаюсь у боргу, дістаючи для татуся гостинець: «А це Вам від діда Дніпра...». Їдучи додому, надіялась, що, як і завжди, зможу з батьком «відвідати» наші грибні місця, почути не одну розповідь про життя лісових духів, посидіти на тому пеньку, де не раз відпочивав ще мій прадідусь...

У кожному порусі, слові відчуваю батьківську любов. Хоча, згідно з народною мораллю, вона має бути стриманою і врівноваженою! І хто ж винен у тому, що більшість дітей взагалі ніколи не були (і не будуть) окутані нею. Батьків приклад у родині завжди мав особливе значення, бо діти (особливо хлопці) «роблять з нього життя», він неодмінно освоювався ними. Недарма в народі казали: яка гребля – такий млин, який батько – такий син. Роль батька, особливо, коли йдеться про трудові навички, людські моральні критерії, – неоціненна. Його слова, його приклад мають бути законом, святим обов'язком, необхідністю в будь-якій родині. І нехай не всі форми, пов'язані з традиційним вихованням, прийняті в наш час, але переважну більшість зразків народної етнопедагогіки варто й необхідно усвоювати, повертати із забуття. Бо там, де втрачається, всихає живе коріння кращих традиційних критеріїв, де нехтують природні елементи, з'являються «прогалини», які заповнюються міщанським практицизмом.  Із задуми мене виводить голос батька, котрий просить полити на руки (пам'ятає, що робила це з великим задоволенням у дитинстві)...

Снідаємо. А погляд падає на скриню, якій вже далеко за шістдесят,  яка, примостившись у кутку, зберігає пам'ять. Дісталася вона моїй матері від бабусі. І кожен раз, заглядаючи до неї, на тебе віє минувшиною...

Мати перехопила мій погляд:

– Кортить заглянути?

Киваю, і, коли видається вільна година, разом із матір'ю перебираємо речі, які були свідками різних подій, а неньці приносять спогад про молодість.

Роздивляюся (уже вкотре!) невеличку етнографічну колекцію. Адже кожен предмет – частка людського життя, своєрідна віха сімейного родоводу. А перед очима – уроки народознавства, на яких учні розповідали  про сімейні реліквії.  Але то занадто гучно сказано: «Розповідали!» Насправді ж, з кожного класу по 2-3 учні змогли принести річ, яка б свідчила про пам'ять роду. І чому? Чому тепер, коли квартири захаращені килимами, кришталем, імпортними меблями, в нас не знаходиться місця для рушника, фотографій рідних, для Пам'яті?.. Коли ж ми стали безрідними грицьками ? Мабуть, тоді, коли почали губити пам'ять про діда-прадіда, коли почало всихати коріння родовідного дерева, коли перестали пишатися славою своїх предків, а почали захоплюватися чужим...

«Неповага до свого – ганебна легковажність. І починається з найпростішого (на перший погляд) – забутого на підвіконні листа від батька-матерї, від припалого пилюкою портрета дорогої людини, від занедбаної могили», – зазначав В.Скуратівський.

— «Доню, а чи бережеш прабабусині коралі? – повертає від роздумів до дійсності голос матері. – Пам'ятай, – вони твій оберіг».

Матінко моя, мої ви Берегине! Бережу, дорожу  всім, чим засіяли мою душу: мовою колисковою, рушником, який «на щастя, на долю» дали двадцять років тому, пам'яттю про дідів і бабунь, піснями, мудрістю Вашою...

Вдячна долі, що послала мені такий берег, на якому мене завжди чекають дорогі люди, який я знаю, люблю, який пронесу через усе життя, яким житиму кожної миті... «Бо людина без берега дитинства стає забудькуватою, безпринципною, вона за певних обставин може легко зрадити свої і наші принципи, одректися від високих моральних рис, бо за душею немає вивірених критеріїв, без яких можна легко переродитися, стати безбатченком...» (В. Скуратівський).      

Здається, тільки вчора ступила на батьківський поріг, а вже пора ладнатися в дорогу... І вже повертаючись у місто, але ще живучи спогадами, задумуєшся над тим, що саме сьогодні (поки ще не пізно!) необхідно допомогти кожній дитині пізнати, глибоко зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури, яка має великий духовний і морально етичний потенціал. Починаючи змалку, слід виховувати в наших дітях такі особливості української душі, як гуманізм, щирогостинність, доброзичливість, всепрощення. Кожна дитина зможе, якщо їй вчасно допомогти, пізнати свій рід, свій народ, свою землю, а потім уже інші роди й землі, цілий всесвіт. Лише тоді вона зможе знайти свою дорогу в життя, збагнути своє призначення на землі.

Зараз у нашому суспільстві домінують чисто чоловічі  установки –цінується сила, енергія, вміння боротися, вистояти, завоювати.  Та сподіваюсь, що зміняться етичні  цінності й на перший план вийдуть жіночі установки, –вміння бути добрим, милосердним, любити, розуміти, співчувати, допомагати.

Г. Корицька

Примітка. Робота писана в 1996 році (прикро, на сьогодні мало що змінилося).

Див. також дописи в «Камертоні філолога» (про вчителів, курси, педпрактику, конкурси): http://korycja50.blogspot.com/