Жінка-УКРАЇНКА

Шмигельська Леся. ПроСвіт. Поезії. – Івано-Франківськ: Симфонія форте. 2016. – 112 с.

У наш час нерідко реальному побаченню або дружбі чи співпраці передує віртуальне знайомство. Так само віртуально знайомимося з творчістю багатьох письменників. Ось і я запізналася з цікавою поетесою на всеохопному Фейсбуці. І та наша дружба уже перевищує декілька років. Поки що не бачила особисто самої Лесі Шмигельської, але вже люблю і її твори, і їхню авторку. Мало того, пані Леся звернула увагу навіть на мою скромну творчість, відгукнувшись на дві збірки! Я ж мала за честь написати відгук про її збірку «Всеобрій». А сьогодні мою увагу привернула ще одна, нова, збірка пані Лесі: «ПроСвіт». Впевнена: не скажу про неї краще, ніж уже мовили відомі поети і рецензенти, однак хочеться таки додати і своє слово, слово захоплення справжньою поезією. Тож скажу просто і щиро, скажу – як читач.

Передусім зацікавила сама назва поетичної збірки. А ще ж ім’я: Леся Шмигельська. Уже – ім’я! Тож зачиталась, поринула у світ поетеси – і мовби пожила її життям. І справді переймаєшся переживаннями поетеси, сприймаєш – наче власні, бо відчула давно: ми – однодумці. Час від часу натрапляючи на поезію пані Олександри у соцмережах, висновую, що авторка пише щиро. Такою вона є і в житті, що ще більш відрадно.

А в житті вона – просвітянка, бібліотекар. І – поетеса. Леся Василівна Шмигельська (Варварук) побачила світ в осінь 1972 р. у селі Камінь Рожнятівського р-ну на Івано-Франківщині. Закінчила Калуський коледж культури і мистецтв. Працює шкільним бібліотекарем у рідному селі, здобуває другий фах у Прикарпатському національному університеті імени Василя Стефаника. Видала 5 поетичних збірок: «Поцілунок літа», Жінка з осені», «Тепло незвіданих доріг», «Всеобрій», «ПроСвіт». Леся Василівна входить до літературної студії «Горгани», стала лавреатом премії імени Марійки Підгірянки. Вона входить ще й до Національної спілки письменників України.

Поетичне слово пані Лесі, лягає в душу, мов те добірне зерно, проростаючи любов’ю до ріднокраю та людей. Її поезія, як каже авторка, твориться «в розкошах чудової природи, де споконвічною працею і крилатою піснею живе кожна оселя, де перед зором мимоволі постають розлогі, в пишному цвітінні сади, смарагди гірських хребтів, шум повноводних рік. Там просто гріх не бути поетом!». Тому й має той край таку чудову поетесу. Тож і тематика її поетичних творів різнопланова. Є у них замилування світом і мудрі роздуми, відкриття таємниці краси, пошанування рідної мови і нашої минувшини, щемка (до сльози) родинна любов і найтонші почуття, і отой негучний патріотизм, переживання за краще майбуття нашого народу… І тема війни, така болюча:

А небо сиве, а небо вільне, а небо вічне…
Горять заграви, парують тризни, торги і віча.
Будують храми, таврують душі оті, хто вище.
А десь неволя, дими і круки над попелищем. […]
Пошерхлі крила, безмовні ночі, зірки погаслі.
Хтось хліба просить, а хтось, неначе пиріг у маслі…
Вмирає тиша від куль і грому, німіє свічка.
А небо сиве, а небо вільне, а небо вічне…

У її віршованому всесвіті-проСвіті – і щемкий патріотизм, і болюча соціальна лірика, й інтимна та пейзажна теми, і свічка, котра «гасне від сльози», й енергія вразливої жіночої душі.

І про себе теж пише поетеса, про своє людське єство. Запам’яталися рядки: «Така вже є – безвольна і проста, і на семи вітрах простоволоса»; «Не проклинала, вірила у день»; «У білий світ крізь призму суєти, помежи вічні померки і зради я до зірок училася іти, межи смертей уміла не вмирати»… Їй болить багато тем, та в серці є місце і найріднішим, бо, яку зізнається сама, «вередлива Муза надихає на написання чогось протилежного темі війни»:

А що мені треба, крім усмішки рідних облич,
для донечок – щастя, весни, що не знає втоми.
Опорою стану, лише на зорі поклич,
коли буде важко путі віднайти додому, –

пише ця сильна жінка, яка ніколи не здається, але водночас ніжна, романтична, чарівна поетеса Леся Шмигельська. І тому, попри все непевне, як зазначає п. Леся у «Молитві дощу»,

треба йти крізь мряку, негоду, щоби вмент

Доторкнутися веселки, вимріяти не вимріяне

І… повірити в молитву безвинного дощу.

Кожен, справді, кожен твір Л. Шмигельської має таку глибину і несе в собі таку силу енергетики, що здається, мовби ввібрали всі чуття в одному серці. Вони надихають і ведуть у магічні світи і є тим місточком, який поєднує нашу реальність і вимріяність. У кожному з опусів – наше тривожне сьогодення, його яскрава палітра кольорів і почуттів. Це – саме ті твори, які повинна читати молодь і взагалі – кожна спрагла душа.

Леся Шмигельська – се свіжі фрази і неологізми: голостеп, вишини, листоповені, медує, молитовня, сновраження, безлічсвіти. Її поезія – се сила слова й одночасно ніжність. Проте ще так часто звучать у віршосповідях сумні нотки. Ще б пак! 

У вирі зрад і ницих рад
Піїти й ліри.
Війна, паломники, парад…
Чи те хотіли?...
Юрба іуд, невинний Бог
Розп’ятий досі…
Межи гріхів згадають мо’
Про світ і просвіт…

І тому болить. Бо ти – і «чийсь біль, що зринає сльозою і в проСвіті губиться». Й тому у безвихідь, «коли ні сліз, ні сил нема – рятує Слово». І криком душі стають слова: «О люде, хто ми?!».
«Покалічені долі, дороги і ревні, і рвані», «все поцейбічне – проминуще, тлінне, лиш вічне синє небо угорі», «одержимий життям той, хто вирізьбив кров’ю «Вкраїна»»... Тільки людина з великим серцем, чутливою душею і тонким розумом може написати так тонко.

Любить пані Леся експериментувати словом, напр., як в акровірші «Завтра» (сама так пишу). Приваблюють незвичні метафори, нові порівняння, яких багато, а ще – оті короткорядкові закінчення вірша або строфи – як підсумок, мовби вердикт: «В тишині, що прошрамлена війнами // Я – люблю»; «Розшифровую будні-коди // У слові…»; «Іскру, неспиту дощами, воскреслу в мені, // Вимрію тричі»; «І хай не солод ця гірка земля, // Але моя»…

І цé – Лесине: «стомилася, сто…ми… І ще сто нас…». Любить пані Леся Слово, та є й улюблені. Слова «проз», «просвіт», «нагий» – часто вживані, проте й вони лягають на душу щоразу по-новому. Бо «коли душа болючіша за біль», тоді навіть у віршах про природу вона змушує задуматися, що все у нашому житті пов’язано: і «осінь зі снігом і знову зима непроста», і «порепана стежка від отчого дому до серця», і «загартована болем» Україна.

Ловлю себе на думці, що хочеться зауважити про все, бо у збірці стільки поетичности! Отож хто хоче хоча б у віршах повернутись у ріднокрай, наснажитись патріотикою, насолодитись інтимною поезією – прочитайте нову збірку Лесі Шмигельської «ПроСвіт». Пригадую слова незабутнього Василя Остапов(ич)а: «Поезія – це коли хочеться читати не раз і не двічі». Збірку п. Лесі можна перечитувати щодня. Сподіваюся, я вас зацікавила?

Хочеться від усього серця побажати поетесі якнайбільше позитивних життєвих миттєвостей, котрі наснажуватимуть її на нову поезію, у якій і ми, читачі, могли б знову "торкнутися до веселки, вимріяти невимріяне і повірити в молитву дощу" у світі (досвіті, розсвіті, просвітку, проСвіті) душі.

Любов Сердунич