Жінка-УКРАЇНКА

Осінь

А тобі би ще трохи сили для рим і для зим,
І світла в туманні світанки сірографітні,
І трошечки суму, бо радості обрій за ним,
Щоб на ньому були ми для когось почуті й помітні.
Щоб тебе хтось ліпив теплими пальцями слів,
Долонями ласк, де накреслено шлях під лінійки.
Будь прямою собі крізь зигзаговість пройдених днів.
Будь прямою як можна довше, як можна стільки.
Будь прямою, навіть коли на трасі знак «поверни».
Будь прямою і не сутулься думками й плечима.
І навіть коли болітиме, пригорни.
І навіть коли мовчатимеш, благослови очима.

До краю

Дійшли вже до краю. Два кроки. Спини.
Вкладаєш слова у порожні набої.
Укрий мене світлом у краї війни.
Укрий мене тілом, поки ще двоє.
А Бог смужку неба ховає в тили.
Янтарно горить німа лісосмуга.
Мій сум до свого на мить притули –
Народиться туга.
Горобини пульсують зернятками скронь.
Серпами громів перші зажини.
Ти житимеш вічно між ліній долонь.
Ти житимеш тихо в зіницях ожини.

Облизуй пальчики

Ще трохи лишилось, облизуй пальчики з літа,
Їстимеш осінь великою ложкою скоро.
І печаль у тобі маленька, а вже прозріта,
Плаче дощевно, дощемно, хворо…
Осінь в тобі – листопадовогола, жовтневочиста,
Та про неї ти жодного слова і жодної рими.      
Вона заховалась у нитці твого намиста,
Між вишнями, згірклими і чужими.
І тихенько торкає за плаття твоє квітчасте,
І морщиться в кожному згині якось соромливо,
Коли літо зі смаком дині – стигле, медове, нечасте –
Ти облизуєш спрагло і лоскотливо…
Воно розтікається, липне до піднебінь.
Його хочеться знову – дико і безтурботно…
Ти губиш його через осінню лінь,
Що лунає в тобі притаєно і скорботно…
Чуєш, дівчинко, воно у тобі не мине,
Навіть у ці високотарифні зими.
Чуєш, дівчинко, ану ж обійми мене
Руками пробачень, спізнілими, трохи злими.
Руками, що сняться мені вже років зо два,
А я все не можу дві разом – собі до скроні.
Твоїм платтєквітом мені шелестить трава,
І спатися м’якше на цім посивілім бетоні.
Лишається м’якоті трохи від днів і від динь,
І трохи тривоги, що поряд зі мною невтомна.
Ти себе мені скибку відріж чи відполовинь –
Ту, що у літі засмагливонепритомна…

І як тим рибам?..

І як тим рибам вмирається між берегом і водою?..
Де пісок у легенях коле, як крихти граніту…
Де червоним біліє біль у них під лускою…
І молиться спрагло, немов перед створенням світу…
Як тим рибам мріється про Гольфстрім, Атлантику чи Суецький канал…
І як їм пилося море, Чорне, людське й прагматичне…
Спитай у тих риб, як допливається тілом фінал,
Як щомиті з ікри виникатиме щось фантастичне,
Як у глибинах тихо спліталися їх плавники,
І як то тепер – як усі – поріднитися із землею
У світі, де люди чужим не подали руки,
У світі, де люди навіть своїх убивають нею…
Де виносять засмагу, а не світло зірок із плавби,
Де змивають, як пил, солі найтонші кристали…
І в спосіб умовний тільки любили би,
А в наказовий усіх, окрім себе, питали…
А в дійсності лиш забувається головне:
І рибам потрібно пити, а не ковтати.
І до кожного діє-слова у людей завжди частка не…
І найважче: не бути і все таки пам’ятати.

Карпатське

Сиві коні на білій долині
Між травами і зірками,
Вже не твоя віднині,
Не простягайся руками,
Не притуляйся в тумані
Тихим вечором до повік,
Лиш ті зорі мені кохані,
Лиш одного любитиму вік.
Місяць гостем зійшов за межу
Мого лісу. І став на чати.
Ще трохи у травах полежу –
Буду до Бога мовчати…
Сиві коні на білій долині.
Бігла-м до них у роси…
Вже не твоя віднині…
Хтось розплітає коси…

ТОБІ,…

Посіяний дубом. А виріс – ясен.
Казала, не йди. Звідти нема повертань.
У ній він нечутно – німа кровотеча ясен.
У ній він болить – як скрипка гортань.

Посіяний дубом. Ясеном в ній проріс.
Їх порубають. Поїдуть у смерть КАМАЗом.
У ній він сльозиться безсмаковим соком беріз.
Народжені поряд. Війну проживають не разом.

Посіяний дубом. І треба ж отак природі
Помилитися місцем і часом, собі на лихо.
Ясена між дубів. І хоча це давно не в моді
Кожну молитву словом «люблю»
Вона починає тихо…